«Я не здатний жити в сім’ї». «Я не витримую поруч із кимось,
хочу жити вільно». «Ще не нагулялися…» «І в 40 уперше народжують!..»
Нині такі фрази цілком природно почути й від 35‑річних людей. Але не все
так просто: часто особа, яка не вміє і водночас просто боїться будувати
спільноту, вдає, ніби це все їй непотрібно. А в той же час вона
жорстоко страждає від самотності та власної ницості… Чи можливий шлях
повернення і через що він пролягає? Роздумує о. Юстин Міщенко OSPPE.
Для початку окреслимо ситуацію. Світ уже кілька століть змінюється дуже
швидко і стає дедалі більш глобальним. Безліч людей, живучи в одному
будинку, можуть не знати навіть своїх сусідів через стінку й не прагнути
спілкування з ними. Може, тільки соціальні мережі сьогодні створюють
ілюзію спільноти, дружби. Але навіть тисяча «друзів» в Інтернеті не
означають, що в реальності людина має бодай одного. Проблема
загострюється в самому визначенні: а чим насправді є спільнота,
зокрема — сімейна? Наприклад, дехто вважає, що спільнота — це зібрання
людей, які не перешкоджають одне одному жити й розвиватися. Місце, де
немає сварок, розбіжностей у мисленні, обов’язків… Чи це насправді так?
Прагну — і боюся
Американський автор Паркер Палмір у книжці «Місце, що зветься
спільнотою» стверджує: людство прагне спільноти, але водночас — усіх
можливих соціальних і економічних вигод, які реально мати тільки в
самотньому житті. Виходить, коли ми насправді не розуміємо, чим є
свобода, то будь-яку потребу ближнього можемо сприймати як загрозу для
свого вільного існування.
Кожен із нас має свою конкретну історію життя. Зрештою, вона робить нас
унікальними людьми. Ця винятковість може відкривати мене й тебе на
суспільство, але може бути і великим бар’єром у виявах любові. Людство
дуже сильно прагне та водночас боїться любові. Ми боїмося втратити
власний простір, можливість бути незалежними. І власне тому боїмося
виявляти любов та її отримувати. Бо за кожний акт любові треба бути
вдячним, а кожний мій учинок любові може наразити мене на подальші
прагнення людей…
Єдність, атакована гріхом
Подружні пари не прилітають із космосу, вони походять із нашого
суспільства. І проблеми суспільства входять разом із чоловіком та жінкою
в спільноту подружжя. Але на початку так не було… Перший і
найважливіший заклик до нас, що його ми знаходимо в Книзі Буття, — це
факт створення людини як чоловіка і жінки: «І сотворив Бог людину на
свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх».
Цей текст підкреслює, яка велика єдність існувала між Адамом і Євою:
фактично Біблія називає їх однією людиною. Власне, насмілююся зараз
коментувати цей текст у такому світлі. Тим, що найбільше атакував перший
гріх, була єдність. І її було знищено на всіх рівнях.
Грецьке слово «диявол» означає «той, який розділяє». У той момент
сатана відділив людину від Бога. Можна сказати, викреслив Бога з
людського життя. Атакував те, що було в нас найцінніше.
Катехизм Католицької Церкви повчає нас, що відтак диявол атакував
єдність на всіх життєвих рівнях людини. Спочатку зачепив єдність у самій
людині. Пам’ятаєте, св. Павло казав: «…знаходжу (такий) закон, що, коли
я хочу робити добро, зло мені накидається» (Рим 7, 21). Цей поділ і є
наслідком гріха: людина втратила контроль над собою.
Наступний постраждалий рівень — це єдність із Богом. Людина почала
ховатися від Того, хто завжди близько. Від Того, хто для неї був усім.
Пізніше ми помічаємо, що єдність із Євою Адам теж утратив, бо бачимо,
як жорстоко він сигналізує Богові: «Жінка, яку Ти дав мені, щоб була зо
мною, дала мені з дерева, і я їв» (Бут 3, 12).
І насамкінець ми помічаємо ще один поділ. Земля вже не родитиме бездоганних плодів, а почне приносити всяку всячину.
Подружні трагедії
Тому сьогодні найперше і фундаментальне завдання — відбудовувати
єдність на всіх рівнях нашого життя. Особливим чином до цього покликане
саме подружжя, щоби насправді будувати єдність у повноті.
У той же час багато сучасних подружніх пар не до кінця розуміють слово
«єдність», не знають, як її будувати, — і тому дуже часто завдають
серйозного болю одне одному. Щоби краще зрозуміти, як усе це виправити,
ми розглянемо кілька різних способів родинного співжиття, які кінець
кінцем ведуть у глухий кут болю і взаємного нерозуміння.
Один із поширених сімейних сценаріїв — контракт. Є подружжя, які перед
нотаріусом обговорюють правила та обов’язки спільного життя. Але
здебільшого «контракт» неофіційно створюється вже під час спільного
проживання. Народжуються цілі літанії, «чого не можна» і «що потрібно».
Будь-які «порушення контракту» одною стороною зазнають суворого
переслідування з боку другої. Очевидно, довго так не триває. Відповідно
подружжя, страждаючи (вони-бо не спроможні нормально жити в такій
системі, але й не знають, як разом існувати поза нею), частіше за все
розходиться.
Наступна досить подібна, але специфічна модель шлюбу — це компроміс.
Якщо в попередньому випадку вони домовлялися про взаємні зобов’язання в
родинному житті, то в цій ситуації одна половинка йде на поступки у
якійсь одній справі, а друга — в іншій («Ти виносиш сміття, а я варю
їсти»). І в цьому випадку ростуть списки обов’язків. Інколи їх стає так
багато, що можна забути, хто кому і що винен. Також загрозу становить
те, що, роблячи якусь справу, він чи вона не має щирого погодження з
ситуацією. І що серйозніша справа, то швидше все це набридає.
Інший сценарій навіть у гармонійній парі може з’явитися з народженням
дитини. Він виявляється в тому, що одна сторона або обоє ввесь свій час і
всі зусилля інвестують тільки і виключно в потомство. Це велика тема,
але одне, безперечно, треба підкреслити: у подружжі завжди має існувати
окремий простір, де пара матиме змогу будувати й підтримувати свою
єдність.
У деяких родинах ще існують дивні прагнення стати «найкращою сім’єю».
І це також призводить до фатальних наслідків. Адже багато людей у
гонитві за винятковістю готові принести у жертву благо батька, матері,
дитини…
Що ж робити?
Можливо, хтось хотів би почути тут поради психологічної або соціальної
природи. Проте найправильніший шлях — це повернутися в першу і
найважливішу спільноту, що її людина зруйнувала через гріх. Тобто
повернутися до спільноти єдності з Богом. Лише ставши на цей шлях, ми
зможемо результативно використовувати засоби психології, якщо виникне
така потреба: просто тому, що вони самі собою не зможуть вплинути на
суть наших проблем.
Шлях до Бога і до себе пролягає через перебування на молитві (зокрема —
на спільній молитві спільноти, також подружньої й сімейної), через щире
відкривання свого серця перед Господом, зокрема, у Таїнстві Покаяння та
Примирення. Ця дорога не оминає прагнень виконувати заповіді Божі, як і
поглиблення розуміння волі Божої у своєму житті. Так людина поступово
починає шукати й віднаходити шлях до Нього самого, а також більше
розуміє себе і ближніх. Завдяки Святому Духові, людина побачить те, що
ніколи би не побачила за допомогою самої лише психології. І з допомогою
того ж Духа ми можемо вилікувати рани, що вже дуже довго кровоточать.
Замість висновку…
Починати шлях зцілення варто, просячи перш за все натхнення Божого
Духа, а не поради психолога чи соціолога. Особисто я дійсно ціную працю
соціальних фахівців, проте з власного досвіду знаю, що шлях до зцілення
передусім показує Господь. Буває навіть так, що Святий Дух може показати
людині саме ті проблеми, з якими вже потрібно йти до якогось
конкретного фахівця. Але духовної гармонії виключно психологічними
методами (без співпраці з Божою благодаттю та праці над собою) ми не
здобудемо ніколи.
Щоби зрештою вийти з подружніх проблем будування неналежної спільноти,
знадобиться багато зусиль і спільної праці. Але одним — найважливішим —
елементом, який будує спільноту, є любов. І джерелом її є Бог. У той же
час єдність без Бога буде лише черговим сценарієм для невдалої
мелодрами… До того ж вдавання подружньої єдності — це ще однин гріх
проти найближчих нам людей, тоді як ми покликані зовсім не до цього.
Єдність, про яку було сказано так багато, має ще одне, найпростіше й
найкраще визначення: це дорога до щастя. Справжнього й неповторного, так
само, як неповторною є школа любові в кожній окремій подружній історії
життя.
Уперше матеріали з цієї статті було озвучено в ефірі «Радіо Марія»
Католицький Вісник, №18/ 2014
Джерело: КРЕДО
Немає коментарів:
Дописати коментар