ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ!

ЛІСТВИЦЯ ДУХОВНА

ЛІСТВИЦЯ ДУХОВНА
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ (стисло)

На прохання ігумена Раїтського святий Йоан написав Ліствицю духовну, в якій у тридцяти повчаннях показав ступені сходження до духовної досконалості. До Ліствиці він ще додав і Слово до Пастиря про обов'язки духовного провідника.

З тридцяти повчань Ліствиці робимо вибірку під такими заголовками:

I.    Загальні початки подвижництва.
II.  Про покаяння.
III. Про чесноти та боротьбу з пристрастями.
IV. Про вісім головних пристрастей і боротьбу з ними:
а) з духом черевоугодництва;
б) з духом розпусти;
в) з духом грошолюбства;
г) з духом гніву;
ґ) з духом печалі;
д) з духом нудьги;
е) з духом марнославства;
є) з духом гордості.
V. Про безпристрасність.


ДРАБИНА ДОСКОНАЛОСТІ, або ЛІСТВИЦЯ ДУХОВНА
ігумена ЙОАНА,
учня святого Григорія Назіянського

І. Загальні початки подвижництва

1. Бог є життям і спасінням для всіх обдарованих свобідною волею.
2. Хто посвятив себе Богові - хоч і зодягнений у матеріяльну й тлінну плоть - уподібнюється до життя і стану безтілесних, тримається тільки Божих слів і заповідей, повсякчасно на  всякому місці й у кожній праці неослабно береже свої почуття, приборкує, осуджує своє єство, завжди думає про смерть, тужить за небом, відвертається од земних, вельми вихвалюваних світом благ, щоб здобути блага незмірні.
3. Ті, що істинно зреклися житейського, без сумніву, зробили це або задля будучого Царства, або через безліч гріхів своїх, або з любові до Бога. Якщо ж вони не мали жодного з цих намірів, то їхнє відречення від світу - даремне. А втім, наш добрий Спаситель жде, яким буде кінець їхнього шляху.
4. Коли хочемо вийти з Єгипту та втекти від фараона, то й нам потрібен свій Мойсей, заступник Божий, який, будучи нашим керманичем, здіймав би за нас руки до Бога, щоб наставлені та поучені ним перейшли ми через море гріхів і перемогли Амалика пристрастей.
5. Для усіх, що в тілі замірилися зійти на небо, направду потрібне силування, примушування  себе й постійна самозневага (добровільна  вбогість), особливо на початках відречення, доки  сластолюбна натура наша не очиститься, а  нечутливе серце не зігріється любов'ю до Бога. Бо правдивий труд і велике сокровенне уболівання за свої провини - неминучі для  цього  подвигу, доки ум наш, цей гнівний і сластолюбний пес, не стане цнотливим і люб'язним. - Зрештою, пристрасні та немічні, - будьмо благодушні! Сповідуймо з вірою Христу Господу неміч свою - і неодмінно сподобимося помочі Його - навіть понад наші заслуги, якщо тільки завжди будемо зводити себе до глибин смиренномудрості.
6. Ті, що приступають до духовного подвигу, повинні всього зректися, усе знехтувати, з усього насміхатися, усе відкинути, -  щоб закласти міцний  фундамент незлобивості, посту й цнотливості.
7. Від твердого початку (рішучості), без сумніву, буде нам користь, якщо навіть пізніше ослабнемо ми. Бо душа, що раніше була мужньою, - якщо й знесилиться, - від самої лише згадки про минулу ревність, наче гострою зброєю, буває уражена. Декотрі багато разів так підіймалися з розслаблення свого.
8. Коли душа, підступно зраджуючи сама собі, втратить блаженну й омріяну теплоту, тоді хай сумлінно дослідить причину, через яку вона її втратила, і на неї хай зверне весь труд свій і ревність, бо  колишньої  теплоти  неможливо  інакше  повернути,  як  тими  самими  дверима,
котрими вийшла вона.
9. На початку відречення сповняємо чесноти з трудом і примусом; але, зазнавши поступу в них, перестаємо відчувати прикрість, а якщо й відчуваємо, то малу. Коли ж наше тілесне мудрування  буде  переможене  й  ув'язнене  вогнем  ревності, тоді сповняємо чесноти вже з радістю, бажанням і Божественним запалом.
10. Запитували мене миряни: «Як, живучи з жінками і обплутуючись мирськими клопотами, можна стати досконалими християнами?» - Я відповів їм: «Усе, що тільки можете робити доброго, робіть: нікого не осуджуйте, не обкрадайте, нікого не обманюйте, ні перед ким не звеличуйтеся, ні до кого не майте ненависті, не оминайте церковних зібрань, до нужденних будьте милосердні, нікого не спокушайте, не зневажайте чужої честі й будьте вірні жінкам вашим. Якщо так будете чинити, то не далеко ви від Царства Небесного».
11. З радістю  і мужністю приступімо до доброго подвигу. Не біймося ворогів наших, бо вони, хоча самі невидимі, дивляться на лик нашої душі - й, коли помітять, що він змінився від страху, тоді ще сильніше озброюються злобою проти нас. Отож сміло виступаймо проти них,  бо мужнього борця ніхто не переможе.
12. Ті, що істинно бажають служити Христові, нехай передусім виберуть собі, з поміччю духовних отців і за власним уподобанням, належне місце й спосіб життя, шлях і навчання, бо не для всіх корисне спільне життя і не всі здатні до мовчання. Кожному потрібно  визначитися, який шлях йому найліпше підходить.
13. Монаше життя зводиться головно до таких трьох способів подвигу: до подвижницького відокремлення (життя на самоті); до мовчання з одним чи двома, або, нарешті, до терпеливого перебування у спільноті.
14. Хто істинно возлюбив Господа, хто щиро бажає і шукає будучого Царства, хто направду скорбить за гріхи свої, хто воістину ствердив у собі пам'ять про суд і вічні муки, хто правдиво  боїться відходу з цього життя, - той не полюбить уже нічого дочасного, не буде журитися і піклуватися ні про майно та здобутки, ні про славу й честь цього світу, ні про що земне, але відкладе всіляку журбу та ще й тіло своє зненавидить і нагий, без смутку та лінивства буде наслідувати Христа, постійно взираючи на небо і звідти очікуючи собі помочі за словом Святого: Душа моя до Тебе лине (Пс. 63:9) і за словом іншого, завжди згадуваного  Пророка: Однак же я не клопотався перед Тобою про лихо і не бажав я дня нещастя, Ти бо те знаєш (Єр. 17:16).
15. Сором нам, що все покинули, - знову турбуватися про земне. Це й означає - повернутися назад і не ввійти до Царства Божого.
16. Слухай, що сказав Господь тому юнакові, який чи не всі заповіді виконав: Одного ще тобі бракує: продай усе, що маєш, і роздай бідним, і будеш мати скарб на небі; тоді прийди і йди слідом за Мною (Лк. 18:22; Мт. 19:21).
17. Будьмо уважні, аби, думаючи, що йдемо вузьким шляхом, насправді не блукали широким і просторим. Ось вам правдивий опис вузького шляху: приборкання черева, цілонічне стояння, помірне споживання води й хліба, очищувальне пиття неслави, докорів, насміхань, образ; зречення своєї волі; смирення під час зневаг, тяжких прикрощів та нападів, - щоб уміти мужньо терпіти, коли ображають; не обурюватися, коли обмовляють; не гніватися,  коли осуджують; упокорюватися, коли принижують. Блаженні, що ходять стежками тут  вказаного шляху, бо таких є Царство Небесне (Мт. 5:3-12).
18. Хто думає, що не має пристрасті до якоїсь речі, а, позбувшись її, сумує за нею серцем, - той обманює себе самого.
19. Відречення від світу буває причиною і спасіння, і бід. Це знають ті, що перепливають це мислене море. Але сумне видовище, коли вирятувані з безодні топляться при самій пристані.
20. Покинувши світ, не наближайся до нього, бо пристрасті легко повертаються.
21. Тих місць, що дають нагоду до падіння, уникай, як бича, бо коли ми не бачимо забороненого плоду, - не так сильно бажаємо його.
22. Намагаймося наслідувати Лота, а не жінку його; бо душа, повернувшись туди, звідки вийшла, уподібниться до солі, що втратила силу й ствердла. Біжіть з Єгипту безповоротно, бо
серця, що обернулися назад, вже не побачили Єрусалиму, тобто землі безпристрасності.
23. Нехай батьком твоїм буде той, хто може й бажає допомогти тобі скинути ярмо гріхів твоїх;  матір'ю  -  скорбота,  здатна  омити  тебе  від  усякої  скверни;  братом -  співтрудівник  і співревнитель  у  прагненні  до  вишнього;  невідлучною  дружиною - пам'ять  про  смерть; люб'язними дітьми - щирі зітхання; рабом твоїм - тіло твоє, а друзями - небесні сили, які в час відходу твоєї душі будуть дійсно помічними тобі. Такий рід тих, які шукають Господа  (Пс. 24:6).
24. Віддаляючись від світу, ми повинні вибирати місця скромні, позбавлені нагод до втіх та марнославства; якщо ж ні, то ми діємо за пристрастю.
25. Як не можна одним оком дивитись на небо, а другим на землю, так неможливо уникнути душевних бід тому, хто не тільки тілом, але й усіма помислами своїми цілковито не віддалився від світу.
26. Добра й цілісна вдача здобувається великим трудом і подвигом; але за одну мить можна втратити те, що було набуте тривалими зусиллями, бо лихі розмови псують добрі звичаї (ІКор. 15:33).

ІІ. Про покаяння

1. Покаяння - це відновлення Хрищення. Покаяння - це очищення совісті. Покаяння - це завіт з Богом про поправу життя. Покаяння - це примирення з Господом, звершення благих діл на противагу колишнім гріхам. Покаяння - це самоосудження; журба про себе, вільна від зовнішніх турбот. Покаяння - це донька надії та смерть відчаю.
2. Впавши у рів беззаконня, ми не можемо вибратися з нього без спасительної мотузки смиренномудрості.
3. Одна річ - сокрушена смиренномудрість каянника, інша - докори совісті того, хто ще впадає у гріх свій, ще інша - блаженне багатство смиренномудрості в досконалих - через діяння Боже. Знаком смирення є також досконале терпіння зневаги. - Колишня звичка часто тиранить тих, що плачуть за нею. І не дивуйся з цього. Чому і як трапляються падіння - незбагненне для людини; деколи це стається через недбальство душі, іноді - з допусту Божого, а інколи - через відвернення Боже. Хтось, утім, говорив мені,  що з падінь, які стаються з допусту Божого, ми сподобляємося швидко підвестися, тому що Господь не дозволяє довго утримувати нас демонові журби.
4. Коли хвороба не задавнена, тоді її можна легко вилікувати; - застаріла ж, занедбана потребує багато праці, різання, присипання і припалювання. Така хвороба з часом стає невиліковною, але Богові - все можливо зцілити (Мт. 19:26).
5. Перед падінням у гріх біси зображають нам Бога чоловіколюбним, а після  падіння - неприступно суворим.
6. Не слухай ворога, який шепоче тобі про "дріб'язковість" твого прогрішення: «Лишень би того й того не вчинити тобі, а це - нічого». Часто й малі дари вгамовували великий гнів Судді, - і навпаки.
7. Хто істинно шукає прощення гріхів своїх, нехай вважає втраченим кожний день, коли б не плакав, навіть якби й вчинив того дня багато добра.
8. Хто оплакує гріхи свої, хай не послаблює ревності в цьому, зваблюючись таким міркуванням: у час відходу (в годину смерті) одержу сповіщення про прощення. Невідоме ще
не напевно правильне. Відверни від мене очі Твої сповіщенням, щоб я міг відідхнути перше, ніж піду звідси (Пс. 39:14). Господь же - дух, а де Господній дух, там воля (2 Кор. 3:17), де смиренність неоціненна, там окови розв'язані. А в кому нема цих двох надбань, нехай не обманюється: він зв'язаний.
9. Ті, що живуть у світі, далекі від цього сповіщення. Але декотрі з них, що йдуть шляхом милостині, в годину смерті пізнають, наскільки це було благоплідно.
10. Хто плаче над собою, того вже не цікавлять плачі, падіння чи докори ближніх. - Пес, поранений звіром, ще більше на нього лютує (через біль від рани).
11. Вдумаймось, чи не тому совість перестала нас звинувачувати, бо придушена злом, а не тому, що стала чистою? Знаком прощення гріхів є постійне визнання себе винуватцем.
12. Будьмо уважні всі ми, особливо ті, що впали, аби не ввійшло до серця нашого згубне вчення Орігена. Воно, скверне, всюди виставляло Боже чоловіколюб'я, що дуже припало до серця усім сластолюбцям.
13. На початках подвигу сповідуймо прогрішення свої духовному отцеві на самоті; якщо ж накаже, то - при всіх. Бо рани, будучи виявлені, не роз'ятрюються цим, а лікуються.
14. Сповідайся, мов засуджений злочинець, похилившись обличчям до землі, й омивай сльозами ноги духовного отця свого, немовби ноги самого Христа.
15. Біси звичайно намовляють нас або зовсім не сповідатися в гріхах своїх, або сповідатися, покладаючи вину свою на інших.
16. Не спокушайся духом гордині: сповідайся отцеві своєму в прогрішеннях своїх, не криючись, бо без самозасоромлення неможливо визволитися од сорому вічного. Оголюй перед ним струп свій, як перед лікарем, і не стидайся сказати йому:  «Отче, це мій  струп, моя рана; вона з'явилася через власне лінивство моє. Ніхто не винен у ній: ні людина, ні дух, ні тіло, ні щось інше, - а тільки недбальство моє».
17. Йоан Предтеча закликав усіх до сповіді, хоча сам не потребував її. Так він шукав спасіння тих, що приходили до нього.
18. Ніщо так не осоружне каянникам, як замішання від роздратування, бо покаяння потребує великої смиренності, а роздратування є знаком великої гордині.
19. Сонячний промінь, проникаючи через щілину до хати, освітлює в ній усе, тож видимою стає навіть найтонша пилюка, що снує у повітрі; подібно й страх Господній: коли ввійде до серця, - показує йому всі гріхи.
20. Як вода змиває літери на піску, так і сльози очищують гріхи.
21. Як літери, коли нема води, можна стерти іншими способами, так і душі, позбавлені сліз, очищуються з гріхів своїх печаллю, зітханням і великим уболіванням.
22. Як свіжі рани скоро загоюються, так, навпаки, задавнені душевні струпи нелегко вилікувати, хоча їх теж можна зцілити.
23. Як тому, що поховав батька свого, - ганьба відразу після похорону йти на весілля; так і тим, що ридають над гріхами своїми, не личить шукати у віці цьому спокою, честі й слави від
людей.
24. Як мешкання громадян відрізняються від камер засуджених злочинців; так і життя тих, що плачуть над гріхами своїми, повинно бути цілком іншим, аніж життя невинних.
25. Чуття душі дане нам від природи, але гріх глушить його. Свідомість або припиняє зло, або зменшує його. Свідомість породжується совістю, а совість є словом і облеченням Ангела-
Хоронителя, даного нам під час Хрищення. Тому непросвічені Хрищенням не так сильно мучаться за свої злі вчинки в душі, як віруючі.
26. Хто бажає позбутися ярма гріхів своїх, нехай наслідує тих, що сидять над гробами поза містом, та безнастанно ллє гарячі сльози каяття. Хай не перериває безголосих ридань серця свого, доки не побачить Ісуса, що прийде й відвалить од серця його камінь зачерствіння і ум - як Лазаря - звільнить з уз гріховних, звелівши слугам Своїм - Ангелам: Розв'яжіть його від пристрастей і пустіть, нехай іде (Йоан 11:44) до блаженної безпристрасності.

ІІІ. Про чесноти та боротьбу з пристрастями

1. Правильне мислення - це осягнення волі Божої повсякчас, на кожному місці і у всякому ділі; воно буває тільки в чистих серцях.
2. Хто подолав три головні пристрасті (марнославство, грошолюбство й черевоугодництво), той разом переміг і п'ять інших (розпусту, гнів, печаль, нудьгу, гордість), але хто не подолає перших, - той жодної не переможе.
3. Усяка бісівська борня походить з трьох головних причин: або від недбальства, або від гордості, або від заздрості диявола.
4. Хай завжди вірно служить нам згідна з Богом совість наша (просвічена вірою та заповідями Господніми). Тож, спізнавши, звідки віють вітри, за її вказівками розгортаймо вітрила.
5. У всіх діяннях, якими намагаємося угодити Богові, біси викопують нам три ями: першу - шкодять нашій добрій справі; другу (коли в цій першій пробі переможені) - намагаються, щоб
зроблене принаймні суперечило Божій волі; коли ж і в цьому задумі не досягнуть успіху, тоді
вже, тихо підкравшись до душі, вселяють у неї марнославство, мовляв, ти вже живеш богоугодно. - Першій спокусі чинить опір ревність про спасіння і пам'ять про смерть; другій -
смирення і приниження, а третій - постійне самодокоряння. Цей труд перед нами, аж доки ввійде до нашого святилища вогонь оцей Божий (Пс. 78:16). Тоді вже не буде в нас засилля злих звичок; бо Бог наш - вогонь, що пожирає (Євр. 12:29) усяке розпалення і порухи похоті, кожну злу звичку, жорстокість і потьмарення, внутрішнє і зовнішнє, видиме й невидиме.
6. Коли біси подолають душу і світло ума потьмарять, тоді не буде більше в нас, окаянних, ні  тверезої пильності, ні розсудливості, ні знання, ні сорому, а їхнє місце заступлять: жорстокосердя, нечуття, нерозсудливість і сліпота.
7. Окрадення душі настає тоді, коли ми за добро вважаємо те, в чому добра нема. Це є непомітним крадежем багатства, неусвідомленим полоном душі. Вбивством душі є умертвіння ума пристрастю до грішних діл (придушення страху Божого, совісті й духовного  чуття смертними гріхами). Погибель для душі - розпука після вчиненого беззаконня.
8. Нехай  дерзають  ті,  що  були  пристрасними  -  і  покаялися!  Бо  хоч  вони  і  до  всіх  ям упадали, і в усіх тенетах ув'язали, і всякою недугою слабували, але, одужавши, - стануть для всіх світилами і лікарями, світочами і наставниками, викриваючи підступи та небезпеки кожного пороку - своїм досвідом спасаючи близьких до падіння.
9. Неперевершена абетка для усіх монахів (початківців зокрема): послух, піст, веретище, попіл, сльози, сповідь, мовчання, смиренність, чування, мужність, усвідомлення своєї нікчемності, труд, страждання, пониження, скруха серця, незлобивість, братня любов, лагідність, проста і недопитлива віра, безжурність про світ, негрішна байдужість до батьків, безпристрасність, простота з негнівливістю, добровільне убозтво.
10. Стан і прикмети тих, що досягають поступу: нечванливість, безгнівність, блага надія, мовчання, розсудливість, постійна пам'ять про суд, милосердя, гостинність, помірковане повчання, безнастанна молитва, негрошолюбство.
11. Межі, стан і закон душ досконалих в побожності є такі: вільне серце, досконала любов, джерело смиренномудрості, усунення пустого мудрування, Христове хвилювання, світло й молитва, рясність осіяння Божого, бажання смерті, ненависть до життя, відвернення од тіла, молитва за світ, що прихиляє Бога до милості, співслужіння Ангелам, глибочінь розуму, дім Таїнств, вмістилище невимовних одкровень, спасіння людей, бог над бісами, пан над пристрастями, владика тіла, володар єства, чужий для гріха, дім безпристрасності, послідовник Владики з поміччю Владики.
12. Ми повинні безнастанно дбати про духовне чуття і шукати його, бо коли воно з'явиться, тоді зовнішні чуття перестануть знадливо діяти на душу. Знаючи це, хтось з премудрих сказав: Тоді знайдеш пізнання Бога (Прип. 2:5).
13. Монаше життя щодо діл, слів, помислів і рухів потрібно провадити серцем. Якщо ж ні, то воно не буде монашим, не кажу вже - ангельським.
14. Декотрі від природи схильні до стриманості або до безмовності, до чистоти або до скромності, до лагідності або до розчулення; інші ж мають природу майже зовсім протилежну до згаданих добрих рис, проте насильно змушують себе до них і, хоча деколи й  переможені злом, однак тих, що примушують своє єство до добра, я похваляю більше від перших.
15. Світлом монахів є Ангели, монахи ж - світло для людей, тому нехай подвизаються вони бути благим прикладом у всьому, не даючи нікому ніякої нагоди до спотикання (2 Кор. 6:3) ні ділом, ні словом.
16. З поміччю Пресвятої Тройці озброймося проти трьох головних пристрастей трьома чеснотами. Інакше самі на себе стягнемо великі труднощі.
17. Якщо Бог воскресне в нас, то розбіжаться вороги Його; і якщо ми пізнанням Бога наблизимось до Нього, то втечуть ті, що ненавидять Його і нас від лиця Його і нашого (Пс. 67:1).
18. Радше потом (трудом), а не словом поспішімо пізнати Божественні правди; бо не слова, а діла повинні ми явити, коли відійдемо звідси.
19. Дізнавшись про скарб, люди шукають його і, з трудом знайшовши, ревно бережуть; ті ж, що розбагатіли без праці, бувають марнотратні.
20. Які гріхи походять від восьми головних пристрасних помислів і котрий із трьох головних  є батьком кожному з п'ятьох наступних? - Батьком розпусти є обжирство; батьком нудьги - чванливість; сум і гнів походять від усіх трьох головних пристрастей (марнославства, грошолюбства й черевоугодництва); а гордість породжується марнославством.
21. На питання, які гріхи походять від восьми головних пристрастей, скажу лише, що в непогамованих  пристрастях  нема  глузду  й  порядку,  але  всіляке  безчинство  та  нелад. Недоречний сміх, наприклад, деколи походить від біса розпусти; інколи від марнославства, коли людина сама себе безсоромно хвалить; іноді сміх родиться і від переситу.
22. Безмірне спання настає інколи від переїдання, деколи від посту (коли посник звеличується), іноді від нудьги, а деколи просто з потреби єства.
23. Багатослівність походить від насичення або від марнославства.
24. Хула є породженням гордині; але нерідко вона постає тоді, коли осуджуємо ближнього у тому ж самому пороці, або ж від заздрості бісів.
25. Закаменілість серця буває від переситу, нечуття; деколи від прив'язаності до чого-небудь.  А прив'язаність зроджується від розпусти, грошолюбства, обжирства, марнославства і від багатьох інших причин.
26. Лукавство походить і від звеличення, і від гніву.
27. Лицемірство - плід самозадоволення і свавільності.
28. Протилежні до цих пристрастей чесноти походять з протилежних джерел. Аби не розмірковувати про кожну пристрасть окремо, скажу коротко, що умертвінням для всіх них є смиренномудрість. Хто здобув цю чесноту, той переміг усі пристрасті.
29. Страх, який відчувають до настоятелів, нехай буде для нас прикладом страху Божого; а любов до тілесної краси хай буде для нас образом любові до Бога, бо ніщо не забороняє нам брати взірці для чеснот і від речей видимих.
30. Не лише в ділах являється Бог, але й у простоті та смиренномудрості. Хоча сила Божа виявляється в безсиллі (2 Кор. 12:9), але непокірного відкине Господь.
31. Хвороба посилається деколи для того, щоб очистити нас від гріхів; а деколи - щоб упокорити звеличування наше.
32. Усеблагий наш Владика й Господь, бачачи когось вельми лінивим до подвигів, погамовує тіло його недугою - як менш важким подвигом - і деколи тим очищує душу від лукавих помислів і пристрастей.
33. Усе, що з нами трапляється, видиме або невидиме, сприймаємо трояко: або з добрим, або з пристрасним, або з якимсь середнім настроєм. Я бачив трьох братів, що зазнали збитків: один через це обурювався, другий перебув без печалі, а третій прийняв це з великою радістю.
34. Бачив я хліборобів, що кидали в землю однакове насіння, але притім кожний мав свій власний намір: один - борги сплатити, другий - розбагатіти, третій - вшанувати дарами Владику свого; ще інші хотіли заслужити похвалу за свою добродійність від тих, що переходять дорогою життя, або допекти заздрісному ворогові своєму, або уникнути докорів від людей за неробство. - Ось імення цьому насінню  хліборобів:  піст,  чування, милостиня,  різні  служіння  тощо. Намірення ж свої брати нехай самі ревно випробовують у Господі.
35. Як черпаючи воду з джерела, деколи непомітно витягаємо жабу разом з водою; так і живучи чеснотами, ми часто недобачаємо переплетених з ними пристрастей. До гостинності,
наприклад, примішується черевоугодництво; до любові - розпуста; з поміркованістю сплітається  надмірна  суворість  (риґоризм),  з  розсудливістю  -  лукавство;  з  лагідністю  -
підозріння  і  повільність,  лінивство  й  суперечка,  сваволя  і  непослух;  з  мовчанням  -  гніт
учительства;  з  радістю  -  зарозумілість;  з  надією - лінивство;  з  любов'ю -  осудження;  з безмовністю - нудьга  й  лінивство;  з  чистотою -  гіркота;  зі  смиренномудрістю  -  завзятість  (без міри); за всіма ж ними, як загальний наслідок (радше сказати отрута), настає марнославство.
36. Не сумуймо, коли, просячи чогось у Господа, довгий час буваємо не вислухані. Господь теж хотів би, щоб усі люди миттєво стали безпристрасними, але натрапляє на великі перепони з боку нашого свавілля.
37. Усі, що просять чогось у Бога й не одержують, без сумніву, залишаються невислуханими  з трьох причин: або тому, що просять передчасно, або тому, що бажають надмірного та з  марнославства; або ж тому, що, діставши прошене, загорділи б і стали недбалими.
38. Буває, що й від невірних відходять усі пристрасті, залишивши тільки ту одну, котра, як первинне зло, заміняє усі інші та настільки шкідлива, що може скинути з самого неба. - Це гордість.
39. Міць пристрастей зникає, викорінювана з душі Божественним вогнем, і в міру як сила їхня маліє, а душа очищується, - відходять і пристрасті, якщо людина тільки не притягне їх знову матеріяльним життям і лінивством.
40. Деколи біси відступають від людини добровільно, щоб зродити в ній недбальство, але потім відразу нападають на бідну душу, розкрадають і так привчають її до пороків, що вона вже сама на себе наговорює і проти себе воює.
41. Відома мені також інша причина відступу тих звірів (пристрастей), - коли душа цілковито утвердиться в гріхах, звикнувши до них. Бачимо це на прикладі дітей, які від довгої звички ссати груди, - смокчуть пальці, коли матері відлучають їх від грудей.
42. Знаю ще й п'яту безпристрасність, що буває в душі від дитинної простоти та гідної похвали незлобивості. Таким душам посилається поміч від Бога, що спасає правих серцем (Пс. 7:11), і непомітно для них самих визволяє їх від пристрастей. Подібно й немовлята, якщо з них скинути одіж, зовсім не зауважують своєї наготи.
43. Гріха й пристрастей, звичайно, нема в природі людській. Бог - не творець пристрастей. Навпаки, багатьма чеснотами наділив Він наше єство, серед яких: милосердя, бо й погани співчутливі; любов, бо часто й безмовні тварини проливають сльози; віра, бо всі ми від себе її
породжуємо; надія, бо що б ми не робили: позичаємо або беремо, сіємо чи плаваємо, - все робимо в надії збагатитися. Отож якщо любов і чеснота від природи властиві нашій натурі (а любов, крім того, є виконанням закону), то очевидно, що чесноти - не чужі нашому єству. І нехай засоромляться ті, що виправдовують нечеснотливе життя своє немічністю своєю.
44. Щодо чистоти, негнівливості, смиренномудрості, молитви, чування, посту й постійного замилування в Бозі, то ці чесноти - вищі від людського єства. Декотрих із них навчили нас своїм прикладом люди; взірцями інших стали Ангели; а вчителем і подателем ще інших є Сам Бог Слово.
45. Коли молимося, а якась доброчинна справа не терпить зволікання, тоді треба надати перевагу любові. Бо любов - більша від молитви. Молитва є однією з чеснот, а любов усі чесноти обіймає.
46. Часто Бог із Провидіння Свого залишає у духовних осіб декотрі легкі пристрасті, щоб вони, бачачи ці свої, майже безгрішні для інших немочі, вельми докоряли собі й тим здобули
невичерпне багатство смиренномудрості.
47. Хто на початку не жив у послусі, тому неможливо набути смиренномудрості, бо кожен, хто самотужки опанував якесь мистецтво, високо думає про себе.
48. Переважно двома чеснотами отці обмежують діяльне життя - постом та послухом. І справедливо, бо піст винищує сластолюбство, а послух сприяє цьому смиренномудрістю. Плач теж має подвійну дію, оскільки, з одного боку, викорінює гріх, а, з другого, - зроджує смиренномудрість.
49. Давати кожному, хто просить, властиво благочестивим, давати й тим, що не просять, притаманно найблагочестивішим; а не вимагати позички від боржника, особливо коли той спроможен віддати, - характерно тільки для безпристрасних.
50. Щодо всіх пристрастей і чеснот потрібно безнастанно досліджувати, де ми знаходимося, - на початку, всередині чи при кінці.
51. Кожна бісівська борня проти нас походить з трьох причин: самоугодництва, гордості та заздрості бісів.
52. Одна річ - молитися проти помислів; інша - протиставитись їм; ще інша - вважати їх за ніщо, бути вищими від них, панувати над ними. Той, що вже може протиставитись помислам своїм, часто вдається до першого способу (молиться проти них); але той, хто тільки молиться
проти помислів, ще не може другим способом (протиставленням) відкидати ворогів своїх; хто ж панує над помислами своїми, - той насміхається з ворогів.
53. Як ті, що мають розвинуте чуття нюху, відчувають аромат, хоч би хтось і намагався приховати його від них; так і чиста душа (хоча інші цього й не зауважують), розпізнає в інших приємний запах чеснот, що його сама сподобилася від Бога, і гріховний сопух  пороків,  яких начисто позбавлена.
54. Хоча не всі можуть бути безпристрасними, однак спастись можуть усі.
55. Не дозволь запанувати над собою чужинцям, що заохочують тебе випробовувати незвідані шляхи Провидіння Божого щодо людей і переконують притім, нібито Господь усе простить. Це є породженням зарозумілості.
56. Дехто каже, що біси борються і між собою; а я переконався, що всі вони шукають погибелі людини.
57. Кожному духовному діянню, видимому або невидимому, передує власне волевиявлення  людини та щиросердне бажання з Божим співдіянням. Бо якщо не буде волевиявлення і бажання, то не настане і співдіяння Боже.
58. Кожній речі свій час під небом, - каже Еклезіаст. Отож хай не знаджує нас гордовита запопадливість передчасно шукати того, що прийде у свій час. Сіючи, не пожнемо того, що належить жнивам; бо є час сіяти труди і є час пожинати невимовні дари благодаті. Інакше навіть у свій час не сподобимось того, що належить тій благодатній порі.
59. Дехто, з незбагненної волі Божого Провидіння, одержав благодатні дари до труду, інші - під час труду, ще інші - після труду, а  декотрі вже при смерті. Важко визначити, хто з них смиренніший.
60. Буває відчай від множества гріхів і тягару сумління, а буває від гордості й звеличування, коли ті, що впали в гріх, вважають, ніби не заслужили на падіння. - Від першого зціляє  безгрішне життя та блага надія; а від другого - смиренномудрість та неосуджування нікого.
61. У всіх своїх починаннях і ділах, як зовнішніх, так і внутрішніх, досліджуй, чи справді вони угодні Богові. Ознакою того, що діяння благе в очах Господніх, є смиренномудрість у початківців, припинення внутрішньої боротьби у середніх, помноження божественного світла - в досконалих.
62. Коли небо чисте від хмар, тоді сонце з'являється в усім своїм сяйві; так і душа, сподобившись прощення гріхів і звільнившись від пристрасних звичок та помислів, без сумніву, бачить божественне світло.
63. Декотрі понад усе цінують чудодійство та інші видимі духовні дарування, не знаючи того, що є багато вищих дарувань - сокровенних, що убезпечують власника свого від падіння.
64. Хто  досконало  очистився  від  пристрастей,  той  бачить  душу  ближнього  -  устрій  її, почування та нахили; хто ж тільки-но досягає поступу, той судить про людину лише з діл її.
65. Недосконалі пізнають Господа (й милість Його до них) через тілесні хвороби, біди й зовнішні спокуси; досконалі - через присутність Святого Духа в них і з помноження дарувань.
66. Між злими духами є біс-попередник, який з'являється відразу після пробудження людини, щоб осквернити перші помисли її. Посвячуй початок дня свого Господу; бо кому спочатку його віддаси, того він і буде. Один вельми досвідчений знавець молитви сказав мені: «Який ранок, таким буде і цілий день».
67. У спокусах біси заохочують нас сказати або зробити щось нерозумне; коли ж це не вдається їм, то, тихо підкравшись, тайно вкладають у наші уста горду подяку Богові.
68. Хто думає про вишнє, після смерті відходить на небеса, а хто причепився до земного, сходить до глибин підземних; бо для душ, що розлучаються з тілом, нема третього, середнього місця.
69. Як спраглий олень біжить до води, так монах нехай спішить пізнавати благу волю Божу, навіть коли примішується до неї його власна воля чи протистоїть їй ворожа сила. Монах повинен розрізняти ще й те, котрі діла треба сповняти відразу, без усілякого зволікання, а котрі - неквапно та обачно.
70. Усі, що хочуть пізнати волю Божу, повинні найперше умертвити волю свою і, помолившись Господу з вірою та нелукавою простотою, просити смиренно порад в отців і братів та без жодного сумніву приймати їх, як з уст Божих, хоча б вони й суперечили їхньому власному розумінню. - Великою смиренномудрістю сповнені ті, що завжди керуються цим правилом. - І Бог не допустить, щоб їх щось звело.
71. Декотрі пізнавали волю Божу так: не схилялися у помислах до того чи того бажання свого, а цілковито покладалися на Господа;  ум свій позбавляли власної волі, віддаючи його з
гарячим молінням Господу. Так робили кілька днів - і досягали пізнання Божої волі: вищий Ум або мислено передавав волю Божу їхньому уму, або один з їхніх помислів щезав із душі.
72. Хтось через скорботи й труднощі в своїх починаннях дізнавався, що вони згідні з Божою  волею. Інші, навпаки, з неочікуваної помочі розуміли, що це благоугодне Богові, бо Господь співдіє тільки тому, хто вибирає благе.
73. Хто просвіченням з висот осягнув в собі Бога, той швидко довідується про святу волю Божу в усьому.
74. Справедливий Господь не закриє дверей милосердя Свого перед тими, що стукають у них зі смиренням.
75. Ми повинні завжди перевіряти свій намір, бо Господь дивиться на нього в усіх ділах наших. Усе, що противиться пристрасті, всякій нечистоті та робиться тільки для Бога, а не задля чогось іншого, присудиться нам на добро.
76. Мужні душі з сильної любові до Бога і в смиренні серця замислюють і сповняють діла навіть понад свою спромогу; але є і горді серця, що відважуються на такі самі починання за намовою бісів. Бо вороги душ наших часто навмисне підштовхують нас до діл, що не під силу нам, аби ми ослабли, впали у відчай  і, покинувши навіть ті справи, що нам до снаги, - стали посміховищем для демонів.
77. Бачив я немічних душею і тілом, що через численні гріхи свої відважились на подвиги понад свої сили, але не могли знести їх. Бог же судить про покаяння не з кількості трудів, а зі смирення, що супроводиться плачем, скрухою серця і відреченням від гріха.
78. Деколи причиною крайнього зла буває виховання, інколи - погане товариство, але часто саме розбещення душі призводить до загибелі. Хто визволився від першого і другого лиха, той, можливо, уникне й третього; але в кого розбещена душа, той нікчемний на кожному місці. Нема нічого безпечнішого від неба, проте й там декотрі загинули від своєї розбещеної волі.
79. Між нечистими духами є лукавіші від інших. Вони не вдовольняються лише тим, щоб саму людину довести до гріха, але підмовляють її також інших залучати до зла, щоб так стягнути на неї найлютіші муки. - Бачив я одного чоловіка, що передав іншому свою гріховну
звичку; потім же, опам'ятавшись, почав каятися і відпав від гріха, але оскільки навчений ним не перестав грішити, то покаяння його не було дійсне.
80. Оповіді про подвиги й чесноти духовних отців спонукують ум і душу до ревності. Повчання духовних отців є світильником у пітьмі, наверненням заблуканих на праведну дорогу, просвіченням сліпих.
81. Хто бажає явити Господу тіло невинне й серце чисте, той повинен дбати про безгнівність і стриманість, тому що без цих двох чеснот увесь труд марний.
82. Між чеснотами є і дочки, і матері їхні. Розумний чоловік найбільше повинен дбати про здобуття матерів, яких Сам Бог навчає. У дочок же - наставників багато.
83. Треба пильнувати, щоб недоїдання не надолужувати надміром сну, і навпаки, бо так чинити нерозумно.
84. Між нечистими духами є і такі, що на початку духовного життя подвижників тлумачать  їм Божественне Писання. Вони звичайно роблять це в серцях марнославних, а ще більше - в  тих, що обізнані в світських науках, щоби, спокушаючи непомітно, вкинути їх нарешті в  прірву єресі та богохульства. Ми повинні впізнавати це бісівське богослов'я, або, ліпше мовити, богоборство - із замішання, непристойної та безчинної радості, що настає в душі під час цих тлумачень.
85. Ми ніколи не перестанемо поступувати в чеснотах і любові (ні тепер, ні в прийдешньому), завжди приймаючи нове світло від Світла (просвітлення з висот). Бо й Ангели, ці розумні єства, теж не дармують, але, завжди ступають уперед, додаючи славу до  слави і розум до розуму.
86. Не будь суворим суддею до тих, які словами вчать про великі чесноти, а самі до благих діл ліниві, бо брак діла в них часто надолужується користю від їхнього повчання. Ми не обдаровані всі однаково: декотрі мають перевагу більше в слові, ніж у ділі, а в інших, навпаки, діло сильніше за слово.
87. Бог - не творець зла; тому помиляються ті, що кажуть, нібито декотрі з пристрастей властиві нашій природі. Не розуміють вони того, що людина свій природний потяг до добра перетворила на пристрасті. З природи, наприклад, маємо сім'я для продовження роду, а вживаємо його на беззаконну розпусту; з природи є в нас і гнів, але на того стародавнього змія, а ми його спрямовуємо на ближнього; дана нам ревність до чеснот, а ми ревні до пороків тощо.
88. Нелінива душа спонукує бісів до боротьби, бо з помноженням подвигів помножуються і  вінці. Непоборюваний супостатами не отримає жодного вінця. А хто від нападів ворогів не занепадає духом, того восхвалять Ангели як хороброго воїна.
89. Безнастанно спостерігай за пристрасними порухами в собі - і побачиш, що гніздиться в тобі багато пристрастей, які навіть не завжди можна розпізнати - через душевну неміч або глибоко закорінену гріховну звичку.
90. Біси часто відвертають нас від легкого й корисного, а підмовляють до трудного.
91. Життя у спільноті, згідне з Богом, є духовною білизною, що усуває всяку скверну, грубість і потворність душі. Усамітнення можна назвати красильнею для тих, що наперед очистились від хтивості, злопам'ятності і дратівливості, а вже потім віддалились на безмовність.
92. Біси розпусти, гніву, обжирства, нудьги й сонливості не можуть сповнювати гордістю наш ум, а навпаки, впокорюють його; біси ж грошолюбства, владолюбства, марнослів'я звичайно додають до зла гріха ще й зло звеличування. І біс осуджування до них подібний.
93. Якщо монах, відвідавши мирян або прийнявши їх у себе, згодом сповниться печаллю замість того, щоб радіти зі свого визволення від сіті світу, що перешкоджала в його духовному поступуванні, - то він стає ігрищем пристрасті пихи або розпусти.
94. З великою розсудливістю повинні ми розважити, коли і за яких обставин треба нам протистояти пристрастям і боротися з ними, а коли відступити;  інколи бо ліпше, через неміч,
вдатися до втечі, - щоб не вмерти душевно.
95. Як вітри в тиху погоду ворушать тільки поверхню моря, а іншим разом збурюють навіть глибини; так і вітри темряви: у пристрасних людей хвилюють саме чуття серця, а в тих, що  досягають поступу, - тільки поверхню ума; тому останні легше повертаються до своєї глибинної тиші, що залишається у них непорушною.
96. Стриманість - це матір здоров'я; а матір'ю стриманості є помисел про смерть і тверда пам'ять про жовч, змішану з оцтом, що її за нас скуштував Господь наш, Владика і Бог.
97. Безмовність - причина й товариш невинності. Піст гасить розпалення тіла. Скруха серця - ворог лукавих і сороміцьких думок.
98. Як змія не скине з себе старої шкіри, поки не пролізе через тісну щілину; так і чоловік не  позбудеться колишніх злих звичок, закаменілості душі й ризи старої людини, якщо не  перейде вузькою та тісною дорогою посту й зневаги.
99. Як яйця під теплом крил оживають, так і лихі думки, утаювані від духовного отця, переростають у злі діла.
100. Як добрі коні, коли біжать разом, гарячкують один перед одним, так і добрі брати в спільноті спонукують один одного до благої ревності.
101. Як хмари закривають сонце, так лукаві помисли затьмарюють і занапащують ум.
102. Як убогий, побачивши царські скарби, ще більше усвідомлює нужденність свою; так і душа, читаючи оповіді про великі чесноти святих Отців, мимохіть ще більше впокоряється у помислах своїх.
103. Як той, що носить аромати, пахне і проти своєї волі; так і той, що має в собі Духа Господнього, пізнається зі слів та смирення свого.
104. Як злодії неохоче йдуть красти до такого місця, де проти них напоготові військо; так і мислені злодії без усякої надії підступають до того, хто в серці своєму утвердив молитву.
105. Як корабель, що має доброго керманича, безпечно входить до пристані; так і душа, маючи доброго пастиря, легко сходить з поміччю Божою на небо, хоча й багато гріхів учинила на своєму шляху.
106. Як без провідника легко заблукає у незнайомій місцині навіть найрозумніший; так і монах, що самовладно йде дорогою чернецтва, - легко гине, хоча б і осягнув усю мудрість світу цього.
107. Хто слабкий тілом і скоїв багато тяжких гріхів, - нехай іде шляхом смирення і з ним споріднених чеснот, бо інакше спасіння йому не знайти.
108. Що менше злих діл, то більше відречення від зла; відречення від зла є початком покаяння. Початок покаяння - це початок спасіння, початок спасіння - блага рішучість угодити Богові. Така блага рішучість родить труди, початок же трудів - чесноти. Початок чеснот - цвіт, цвіт же чеснот - діяння. Породження чеснот - постійне думання і вболівання за  них; плід безперервного думання та вболівання - звичка робити добро. Набуття благої звички  - оздоблення душі добром, а добро - це матір страху. Страх породжує дотримання заповідей, небесних і земних; дотримання ж заповідей є знаком любові. Початок любові - багатство смирення. Багатство смирення - повнота любові й остаточне вселення Боже в тих, що через безпристрасність стали чистими серцем. І такі Бога побачать (Мт. 5:8).

IV. Про вісім головних пристрастей і боротьбу з ними

а). Про боротьбу з черевоугодництвом

1. Було б дивно, якби хтось перед зішестям своїм до гробу звільнився від нападів черева.
2. У пристрасті обжирства черево і насиченим волає: «Хочу ще!» й, лускаючи від переситу, голосить: «Я голодне». Пристрасть ця підбурює пожерти всі страви, що є перед очима.
3. Хто ласкає лева, той приборкує його; хто ж догоджає тілові, той побільшує його лють.
4. Раб черева вишукує, якими стравами вшанувати свято; а раб Божий думає, якими даруваннями збагатитися.
5. Коли приходить гість, черевоугодник береться виявляти любов ближньому. Підбурюваний ненаситністю черева, вважає, що нагода зробити гостеві приємність є і для нього дозволом на все. Відвідини ж когось вважає за привід до вина і під покровом чесноти стає рабом пристрасті.
6. Часто марнославство ворогує з обжирством і ці дві пристрасті воюють між собою за бідного монаха, як за купленого раба. Обжирство спонукує його об'їдатися, а марнославство намовляє показати свою чесноту, але розумний монах уникає обидвох цих безодень та вміло долає обжирство марнославством.
7. Якщо тіло ще шаленіє, його завжди і всюди треба приборкувати. Коли ж воно втихло (чого, зрештою, не надіюсь дочекатися до самої смерті), тоді можна приховувати перед іншими свою стриманість.
8. Якщо духовний отець дозволить тобі, молодому, випити вина на гостині, то придивись спочатку до свого отця: якщо він богобоязливий, то можеш випити, коли ж недбалий, то ліпше тобі, незважаючи на його благословення, зберігати стриманість, особливо коли ще  борешся з вогнем тілесної хтивості.
9. Приборкувати черево треба поступово: передусім відкинути ту їжу, від якої людина гладшає, потім - ту, що розпалює, і, врешті, - ту, від якої одержує насолоду.  Давай  череву своєму їжу просту й легкоперетравлювану, щоб помірним насиченням позбавити його ненажерливості, а через швидке перетравлення їжі визволитись від розпалення похоті, як від бича.
10. Для тих, що не падають, особлива стриманість у їжі потрібна тільки при розпаленні похоті; для усіх інших вона вкрай потрібна до самої смерті. До скону хай не дають вони послаблення тілові своєму, борючись з ним без перемир'я. Першим треба тільки завжди оберігати належний благоустрій ума, а останнім треба ще умилостивлювати Бога ревним плачем, голодом і спрагою.
11. Приборкуймо черево розважанням про будучий пекельний вогонь. Декотрі через розпалення похоті від черевоугодництва відрізали накінець свої члени - і вмерли двоякою смертю. Придивись і побачиш, що обжирство - єдина причина погибелі в морі похоті.
12. Ум того, хто постить, - молиться тверезо, а ум черевоугодника сповнений нечистих мрій. Насичене черево висушує джерело сліз, а стримане - породжує потоки сліз.
13. Хто служить череву своєму і хоче притім перемогти духа розпусти, той подібний до того, хто гасить вогонь олією.
14. Коли черево утискається, тоді впокорюється і серце; якщо ж черево наповнене їжею, то серце звеличується помислами.
15. Приборкуй черево стриманістю - і загородиш собі тим уста, бо язик бере силу від многоти їжі.
16. Хто наповнює черево своє, - розпихає нутрощі; а хто томить його стриманістю, - в того нутро звужується і вже не потребує багато їжі.
17. Знай, що біс часто поселяється в череві й не дає людині насититись, хоч би вона поглинула всю їжу Єгипту і видудлила всю воду Нілу.
18. Якщо ти обіцяв Христові йти вузькою і тісною дорогою, то утисни утробу свою. Простора і розлога дорога черевоугодництва, що веде на погибель розпусти, і багато нею ходять, але тісні двері й вузька дорога стриманості, що веде до життя чистоти, і мало таких, що її знаходять (Мт. 7:14).
19. Коли сидиш за столом, повним наїдків, уявляй перед мисленими очима своїми смерть і суд, бо й тоді заледве зможеш приборкати пристрасть обжирства. Якщо п'єш, то завжди спогадуй оцет і жовч, що їх замість пиття подали Господу твоєму, - так або перебудеш в межах стриманості, або принаймні зі стогоном упокориш помисел свій.
20. Обжирство - причина всіх падінь і порушень обітів у монаших спільнотах. Якщо ти переможеш цю властительку, то на всякому місці осягнеш безпристрасність; якщо ж обжирство запанує над тобою, то до гробу всюди будеш бідувати.
21. Жива пам'ять про смерть спиняє потяг до їжі; а коли пристрасть черевоугодництва відкидають зі смиренням, то одночасно відпадають усі інші пристрасті.
22. Коли був я ще молодий, прийшов якось до одного міста чи села, і там під час обіду напали на мене відразу два помисли: обжирства і марнославства; але, боячись породжень обжирства, я вирішив: ліпше вже бути переможеним марнославством. У мирян коренем усього зла є грошолюбство, а в монахів - обжирство.
23. Бачив я мужніх монахів, котрі з якоїсь нужди, давши утробі мале послаблення в їжі, томили потім тіло своє цілонічним стоянням, навчаючи тим його з радістю відвертатися від насичення.
24. Неможливо на початку монашества бути досконало чистим від обжерливости й марнославства. Але проти марнославства не треба боротися усолодженням черева.
25. Як злочинець, що йде на кару смерті, не думає про розваги; так  і той, хто правдиво оплакує гріхи свої, не буде догоджати череву.
26. Як купа гною зроджує безліч хробаків, так і надмір страв - чимало падінь, лукавих помислів і сороміцьких сновидінь.
27. Якщо крайня межа черевоугодництва - їсти й тоді, коли вже насичений, то кінцева межа стриманості - не давати поживи тілові навіть тоді, коли воно голодне, хоча б воно й нічим на той час не прогрішилось.
28. Як ожирілому птахові - високо не літати, так і тому, хто догоджає тілові своєму, - не зійти на небо.
29. Як висохла грязюка не до вподоби свиням, так і зів'яле від подвигів тіло не задовольняє більше бісів.
30. Сповідь пристрасті черевоугодництва
- Як ви можете позбутися мене, коли я пов'язана з єством вашим? Двері мої - потреба в їжі. Ненаситною робить мене звичка, яка разом з нечутливістю душі та непам'ятанням про смерть зроджують пристрасть до мене. Первородний син мій - блуд, друга після нього дитина - закаменілість серця, а третя - оспалість. Море злих помислів, хвилі скверни, глиба безіменних нечистот також походять від  мене. Доньки мої: лінивство, багатомовність, зухвальство, сміх, блюзнірство, суперечка,  впертість, непослух, нечутливість, затьмарення ума, самохвальство, зарозуміла й нерозумна самовпевненість, любов до світу, за якою слідують осквернена молитва, блукання думок і часто - несподівані падіння. А за всім цим настає відчай - найлютіша з усіх пристрастей. Пам'ять про гріхи повстає на мене, та не перемагає. Думка про смерть сильно ворогує зі мною, але нема нічого такого в людях, що могло б мене цілком знищити. Хто прийняв  Утішителя, той у молитвах скаржиться Йому на мене, - і Господь не дає мені діяти в людині цій пристрасно. Але ті, що не пізнали Його, всіляко шукають насолоди моєї.

б). Про боротьбу з духом розпусти

1. Насичення черева породжує розпусту, а утискання черева - матір чистоти.
2. Після переситу тіла дух черевоугодництва відходить, посилаючи на нас духа розпусти. До того ж сповіщає про наш стан, кажучи: «Піди й збентеж такого-то: черево його пересичене, тож не будеш багато трудитися». Дух розпусти посміхається і, зв'язавши руки й ноги наші сном, оскверняє душу мріями, а тіло витіканням.
3. Ніхто із тих, що зберігають чистоту, хай не приписує собі цього надбання, бо неможливо, щоб хтось переміг природу свою; а де природа переможена, там пізнається рука Того, хто вищий від усякого єства.
4. Початок чистоти - коли помисел не лучиться з розпустою, хоч витікання ще деколи трапляються у сні, та все ж без мріянь. Часткова чистота - коли природні порушення стаються тільки від достатку їжі, без мріянь та витікань; кінець же чистоти - умертвіння тіла, випереджене умертвінням нечистих помислів.
5. Хто відганяє молитвою похітливого пса, той подібний до того, що воює з левом; хто перемагає його опором, той змушує ворога свого втікати, ще й переслідує його; хто ж досконало звільнився від самого мріяння, раз і назавжди перекривши йому доступ до себе, - той, хоча ще перебуває у тілі, але вже із гробу воскрес.
6. Якщо ознакою чистоти є відсутність пожадливого заворушення і в сонних мріях, то, звичайно, крайня ступінь похітливості - терпіти витікання і наяву від самих лише помислів чи згадок.
7. Хто тілесним трудом бореться з духом розпусти, той подібний до того, хто зв'язав свого ворога мотузком; хто воює проти нього стриманістю і чуванням, той закував свого ворога у залізні кайдани; а хто озброївся проти нього смиренномудрістю, негнівливістю і спрагою, той
подібний до того, хто вбив свого ворога і закопав його в землю.
8. Хтось - подвигами, хтось - смиренням, а ще хтось - внутрішнім Божим просвіченням зв'язав цього мучителя - духа розпусти. Перший подібний до зорі, другий - до повного місяця, а третій - до світлосяйного сонця, але всі вони мають оселі на небесах.
9. Лисиця вдає, що спить, а біс прикидається, що невинний. Хижачка хитрує, щоб обманути пташку, а лукавий - щоб погубити душу. Усе своє життя не вір тлінному тілові своєму й не покладайся на нього, поки не предстанеш перед Христом.
10. Тілесні гріхи у початківців пов'язані звичайно з надмірним харчуванням; у середніх вони бувають від зарозумілості, а також від переїдання; а в близьких до досконалості - тільки від осудження ближніх.
11. Декотрі ублажають скопців від природи (з народження) - як визволених од мук плоті; а я хвалю людей, які щодня стають скопцями і помислом, як ножем, звикли себе обрізати.
12. Не намагайся перемогти біса розпусти запереченнями і доказами: в його розпорядженні солодкомовні приводи, оскільки він воює з нами нашим же єством.
13. Хто самотужки бореться із тілом своїм та надіється перемогти його силами своїми, той марно трудиться. Бо якщо Господь не знищить дому тілесної похоті та не збудує дому душі, то надаремне чуває і постить людина, намагаючись поступувати без помочі Божої.
14. Вияви перед Господом неміч свого єства, визнай у всьому безсилля своє - і непомітно сподобишся дару невинності.
15. Ті, що послизнулися і впали до прірви похоті, далеко відпадають від тих, що сходять і виходять по сходах, бачених Яковом уві сні, й потрібно їм чимало поту й суворого посту, щоби знову приступити до такого сходження.
16. Є розпуста і без пізнання жінки, котра ще більше мучить людину, бо протиприродна. Це  якась смерть і погибель, яку ми завжди носимо в собі, а найперше в юності. Але її я не насмілююсь передати на письмі, тому що руку мою утримує той, хто сказав: Що ті люди потай виробляють, соромно й казати, і писати (Еф. 5:12).
17. Штовхаючи людей до розпусти, людиноненависний ворог зображає Бога чоловіколюбним, поблажливим до цієї пристрасті - як природної. Але спостережи за тим злопідступником - і зауважиш, що після гріха він цілком інакше представляє Бога - суворим і невибачливим. Перше нашіптує він для того, щоби втягнути нас у гріх, а друге -щоб вкинути у відчай.
18. Скоївши гріх, туга й відчай гнітять нас, тоді - не до падіння нам; коли ж вони втихнуть, тоді злобний ворог знову починає верзти нам про чоловіколюб'я Боже.
19. Господь, нетлінний і безтілесний, радіє з чистоти й невинності нашого тіла; бісів же ніщо інше так не веселить, як смердюча розпуста, тому жодної пристрасті не люблять вони так, як цієї осквернительки тіла.
20. Матір'ю плодів земних є земля і роса; а матір'ю чистоти - безмовність з послухом. Чистота тіла, осягнута безмовністю, у світі часто ставала хисткою; здобута ж послухом - усюди вправна й непохитна.
21. Хто лише стриманістю намагається приборкати духа розпусти, той подібний до людини, що силкується однією рукою виборсатися з безодні морської. Долучи до стриманості смиренномудрість, тому що перше без другого - даремне.
22. Яка пристрасть найбільше в тобі воює, проти тої одної найперше й озбройся, особливо ж - проти природного домашнього ворога - духа розпусти. Бо якщо ми з тобою не переможемо цієї пристрасті, то від поконання інших не буде нам жодної користі; перемігши ж цього єгиптянина, побачимо нарешті й ми Бога у вогненному кущі смирення.
23. Спокушаючись, я відчував радість, сльози і втіху, та через дитинство своє думав, що це плід духовний, а це було залюбування вороже.
24. Не обманюйся, юначе! Бачив я декотрих, що молилися за любих їм осіб і, спонукуючись на те блудною пристрастю, думали, що сповняють обов'язок святої любові.
25. Кладучись на постіль, мусимо бути особливо пильні, бо тоді ум без тіла бореться з бісами. І якщо не відсік він ще похітливої розкоші, то залюбки стає зрадником.
26. Засинай і вставай з думкою про смерть та з Ісусовою молитвою на устах, бо ніщо не дасть тобі такого сильного заступництва під час сну, як ці два діяння.
27. Витікання уві сні бувають від надмірної їжі, непомірного тілесного спокою; деколи - від гордості, коли ми, довго перебуваючи без витікань, звеличуємось тим; іноді - від того, що осуджуємо ближнього; інколи ж - і від самої заздрості бісівської. Бог допускає це, щоб безгрішною тією пригодою повчити нас смиренномудрості.
28. Не дозволяй собі вдень думати про мріяння нічні, бо в бісів тільки те й на думці, щоб сновидіннями осквернити нас чуваючих.
29. Під час бурі похітливості доброю поміччю стає волосяниця, попіл, цілонічне стояння, голод, спрага, небагатьма краплями прохолоджувана, перебування в гробницях, найперше ж  - смирення серця, а також порада духовного отця чи ревного брата, досвідченого умом; бо я вважаю за чудо, щоби хтось самотужки міг урятувати корабель свій від безодні цієї.
30. Хтось, побачивши гарну жінку, прославив у ній Творця. Від погляду на неї запалала в ньому любов до Бога і з очей потекло джерело сліз. І дивно було бачити, як те, що багатьох довело б до падіння, для нього - понад природу - стало вінцем перемоги. Якби людина завжди могла так почувати і діяти, то осягнула б нетління ще до загального воскресіння.
31. Такі ж почуття потрібно нам виховувати і щодо співу та пісень. Боголюбиві люди як світськими, так і духовними піснями звичайно збуджуються до святої радості, Божої любові і
сліз, а сластолюбці - до протилежного.
32. Декотрі твердять, що, маючи жінку, неможливо бути чистим, а я кажу: той, хто хоче, може  й дику маслину щепленням перемінити на добру. Якби ключі Царства були ввірені дівственникові тілом, то думка ця, можливо, була б і справедлива. Але нехай засоромить їх той, хто, маючи тещу, став чистим і сподобився ключів від Царства.
33. Підступним є змій тілесної похоті: тих, що розкоші його не зазнали, намовляє тільки раз  скуштувати її; а тих, що спізнали, всілякими хитрощами штовхає до повторного гріха. Багато  з перших, не знаючи цього зла, вільні від боротьби; а останні, зазнавши мерзоти цієї, терплять борню і підбурювання. Зрештою, часто стається і протилежне цьому.
34. Коли встаємо зі сну в доброму і спокійному настрої, то це через потаємне діяння святих  Ангелів, особливо якщо заснули ми з молитвою і твердою вірою. Але буває, що прокидаємося в прикрому настрої через злі сновидіння.
35. Не дивно - безтілесному боротися з безтілесним; але диво в тому, і диво правдиве, що тілесний змушує утікати безтілесних ворогів лукавих.
36. Розважливі отці розрізняють привід до гріха, здруження, злиття з ним, полонення ним, боротьбу з ним і так звану пристрасть у душі. Привід - це просто слово (думка) або чийсь образ, що вперше являється умові та вноситься до серця. Здруження - це розмова з появленим образом, пристрасна або безпристрасна. Злиття - це схильність душі до баченого, поєднана з насолодою. Полонення - це насильне захоплення серця побаченим або ж його цілковите злиття з ним, що руйнує добрий устрій душі. Боротьбою називають посилений  спротив помислові (образу), що кінчається або перемогою, або поразкою. Пристрасть - це такий похітливий стан, який, вгніздившись у душі, стає згодом через тривалу звичку ніби її другою природою, так що душа вже самовільно прямує до гріха. Привід - безгрішний;  здруження - не зовсім; злиття - грішне або безгрішне, судячи зі стану того, хто подвизається. Боротьба буває причиною або вінців, або мук. Полонення підпадає - одному судові, коли  стається під час молитви, іншому судові, коли в іншому часі; ще іншому - під час міркування про речі байдужі, а іншому - про речі злі. Пристрасть, без сумніву, буде покарана і, якщо людина не очиститься рівносильним покаянням, - засуджена вона на вічні муки. Але хто до першого, тобто - приводу до спокуси - ставиться безпристрасно, відкидає її, той одночасно відсікає і все інше.
37. Найпросвіченіші та найрозсудливіші отці зауважили ще один помисел, що є витонченішим за усі інші. Його називають спалахом думки, що поза часом, без слів і образів миттєво встромляє спокушуваному стрілу в серце - пристрасть. Нема нічого скоробіжнішого в тілах, нічого швидшого і миттєвішого в духах від того помислу, що одним тонким штрихом - і безчасовим, і несказанним, а для декотрих навіть незбагненним - раптом з'являється в душі, без її згоди на те. - Хто плачем зрозумів усю тонкість цього помислу, той може пояснити нам і те, як буває, що душа від одного погляду, дотику руки або співу пристрасно блудить (осквернюється і розтлівається похітливістю), не хотячи того і не замислюючись над тим.
38. Інколи похіть, зродившись у душі, переходить до тіла, а інколи, навпаки, від тіла - до душі. Останнє звичайно буває з тими, що живуть у світі, а перше - з монахами - через брак тілесності (похітливого матеріялу) в них.
39. Коли довго борючись з бісом - союзником нашої марної плоті, - виженемо його нарешті  зі серця свого камінням посту й мечем смирення, тоді цей окаянний, наче хробак, плазуючи внутрі нашого тіла, намагається осквернити нас якимсь лоскотанням, позачасовими та безсловесними порухами.
40. Біс блуду ревніше від усіх інших демонів очікує нагоди, коли ми не можемо помолитися проти нього тілесно. Тоді цей нечистий дух особливо нападає на нас.
41. Тим, що ще не осягли істинної молитви серця, помічне (в боротьбі з блудною пристрастю) томління тілесною молитвою, - розумію, - здіймання рук, биття себе в груди, розкаяне піднесення очей до неба, зітхання зі стогонами і часте схиляння колін, - чого, однак,
неможливо робити при людях. - Тоді-то демони найчастіше нападають; а подвижники, не маючи ще сил протиставитися їм твердістю ума і невидимим діянням молитви, можуть поступатися їм. Ти ж тоді віддалися чимшвидше від людей, сховайся десь на короткий час, - і там, звівши вгору око душевне (якщо можеш, а якщо ні - хоча б тілесне) - і, розпростерши хрестовидно руки, на засоромлення і переможення мисленого Амалика, - заволай не словами, а смиренним серцем до Того, хто може спасти: - Помилуй мене, Господи, бо охляв я (Пс. 6:3). Тоді на ділі спізнаєш силу Всевишнього - з поміччю невидимою невидимо проженеш  невидимих. Той, хто звик так боротися, скоро й самою душею почне проганяти ворогів, бо  це друге дається від Бога в нагороду за перше.
42. Як воду життя, охоче пий наругу від кожної людини, що бажає напоїти тебе цим ліком, котрий очищає від блудної похоті. - Тоді глибока чистота засяє в душі твоїй і світло Боже не змаліє в серці твоїм.
43. Постійно уявляй собі безодні пекельного вогню, немилостивих служителів, Суддю справедливого і невблаганного, темінь аду й тісні сходи в підземні жахливі провалля, аби страхом, що родиться від цих сповидів, міг ти віддалити від себе розпусту, злучитися з нетлінною чистотою і прийняти в душу свою сяяння небесного світла, яскравішого від усякого вогню.
44. Є біс, котрий, як тільки кладемося на ложе, стріляє в нас лукавими й нечистими помислами, щоб ми, лінуючись озброїтися проти них молитвою, заснули зі скверними думками та охоплені були нечистими сновидіннями.
45. Чого очі не бачать, того й гортань не дуже прагне; так і чисті тілом дістають від свого невідання (пристрасті розпусної) велику полегшу в боротьбі проти блуду.
46. Як той, що бореться з левом, одвівши од нього очі свої, одразу гине; так і той, що воює з тілом своїм, якщо заспокоїться, - загине.
47. Тим, що борються з тілесною похіттю, помічною буває безмовність, - але з дозволу наставника, що добре їх знає.
48. Спізнав я, що біс нудьги випереджає біса розпусти і приготовляє йому дорогу, щоб, кріпко розслабивши і зануривши тіло до сну, дати можливість бісові розпусти осквернювати його вві сні, як на яву.
49. Як земному цареві осоружний той, хто, стоячи перед ним, відвертає від нього обличчя своє і з ворогами його розмовляє, так і Господу остогидний той, хто, стоячи на молитві, приймає в себе нечисті помисли.
50. Пса цього (біса розпусти) проганяй духовним знаряддям - молитвою; і скільки б він не дошкуляв, - не поступайся йому.
51. Зі сповіді розпусти
- Скажи мені, дружино моя, природо моя (бо я не хочу нікого іншого, крім тебе, питати про це), що робити мені, аби стати недоступним для тебе? Як подолати муки твої?
- Не повім тобі того, чого ти не знаєш; але скажу те, про що ми обидвоє тямимо. Батько мій  - самолюбство, він же - самоугодництво, жаління себе. Кожне догоджання і відпочинок здалеку підготовляють розпалення моє; від того тілесного спочивання розгоряється внутрі вогонь похітливий. І тоді, зачавши, я породжую гріхопадіння; вони ж умертвлюють душу через відчай.
-  Якщо пізнаєш мою і свою неміч, явну й глибоку, то зв'яжеш мені руки. Якщо виснажиш голодом гортань, то закуєш мої ноги в кайдани, щоб я не йшла далі. Якщо злучишся з послухом, то розірвеш спілку зі мною. А якщо здобудеш смиренномудрість, то відсічеш мені
голову.

в) Про боротьбу з духом грошолюбства

1. Грошолюбство - дочка невірства. Воно виставляє собі за привід усі можливі немочі, наближення старості, голод через посуху тощо.
2. Грошолюбство - насмішник і добровільний порушник Євангелія, бо дух Євангелія - любов.
Хто має любов, той не збереже грошей. Хто ж думає вжитися з любов'ю і грішми одночасно, - обманює сам себе.
3. Хто плаче над собою, той не тільки майна, але й тіла свого зрікається; і якщо Господь потребуватиме, - не пощадить і його.
4. Не кажи, що тобі потрібні гроші для вбогих (щоб, спомагаючи їх, осягнути Царство), бо Царство можна купити й за дві лепти.
5. Милосердний і грошолюбець зустрілись; і грошолюбець милосердного назвав нерозважним.
6. Хто переміг пристрасть грошолюбства, той відсік усі турботи; а хто зв'язаний нею, того завжди томлять клопоти і він ніколи не може помолитись чисто.
7. Починається грошолюбство з наміру роздавати милостиню бідним, а кінчається ненавистю до них. І грошолюбець, поки збирає, - милостивий буває, а як назбирає, - то й руки затискає.
8. Бачив я убогих грішми, які, живучи життям убогих духом, збагатилися духовно і забули про свою колишню нужду.
9. Незагребущий, відклавши усі турботи про земне, не журиться про світ і житейську метушню, а прямує правою дорогою без перепон. Він - владика світу, бо всю журбу свою поклав на Бога. Не скаже він людині про нужду свою, але все, що стається, приймає - як з руки Господньої.
10. Незагребущий ні до чого не прив'язаний. Не думає про те, що в нього є, - якби того й не було, бо все вважає за сміття відтоді, коли вирішив стати самітником. Хто журиться про щось, той ще не досконалий.
11. Незагребущий молиться чисто; а загребущий навіть під час молитви сповнений речових образів, тож їм і молиться.
12. Ті, що перебувають у послусі, - чужі грошолюбству, бо коли вони навіть тіла свого зреклися, то що можуть ще посідати як власність?
13. Хто скуштував вишнє, - за ніщо має долішнє; хто ж не спробував небесного, усолоджується земним.
14. О монахи! Не будьмо маловірніші за птиць, що не клопочуться і не збирають.
15. Великий той, хто благочестиво зрікся усякого майна; хто ж відрікається від волі своєї, - той святий. Перший сторицею прийме або майном, або даруваннями, другий - життя вічне успадкує.
16. Моря не покинуть хвилі, а грошолюбця - гнів і печаль.
17. Непохитна віра припиняє усяке клопотання, а пам'ять про смерть навчає зрікатися і тіла.
18. Йов не мав і сліду грошолюбства, тому навіть усе втративши, перебув без замішання.
19. Корінь усього лиха - грошолюбство (1 Тим. 6:10), бо воно породжує ненависть, злочинність, заздрість, розлуку, ворожнечу, замішання, злопам'ятність, жорстокосердя, убивства.
20. Віра та бездомність - смерть грошолюбства; милосердя та любов не щадять і тіла.
21. Як ті, що мають на ногах кайдани, не можуть вільно ходити; так і ті, що збирають гроші, не спроможні зійти на небо.
22. Якщо крайня межа грошолюбства - в тому, що людина вже не може не збирати багатства або насититися ним; то висота нездобування - не щадити і тіла свого.
23. Покиньмо турботи: ми бо записалися до числа вільних від піклувань. Нам не буде виправдання, якщо не дотримаємо цього. Згадаймо лише: тим, що прийняли Господа через відродження святим Хрищенням, дав Він право дітьми Божими стати (Йоан 1:12); тому й сказано їм: Вгамуйтесь і пізнайте, що Я - Бог (Пс. 46:11).
24. Великий сором нам, що покинули все, відколи Господь, а не людина, покликав нас, - турбуватися про те, що не може принести користі в часі нашої великої нужди, тобто відходу душі. Це означає, за словом Господнім, обернутися назад і не ввійти до Царства Небесного.
25. Біс грошолюбства бореться з незагребущими і коли не може їх подолати, тоді являє їм жебраків і начебто задля милосердя підмовляє їх з незагребущих знову стати загребущими.
26. Як ті, що вимінюють золото на глину, - завдають собі великих збитків; так і ті, що задля тілесних вигод виявляють і розголошують свій духовний поступ, - зазнають лише втрат.

г) Про боротьбу з духом гніву

1. Гнів - це сокрита ненависть, злопам'ятність, бажання зробити зло тому, хто образив. Запальність - це миттєвий шал серця. Смуток - неприємне, прикре почуття, що засіло в душі.
Знавіснілість - поверження доброго устрою душі і осоромлення її.
2. Дехто не зважає на свою схильність до дратівливості та гніву, не дбає про зцілення від цієї  пристрасті, хоча Премудрий сказав: Несправедливого гнів - невиправдальний, бо в запалі його гніву - його погибель (Сир. 1:22).
3. Гнів, подібно до швидкого руху жорна, за одну мить може знищити душевної пшениці й плоду більше, ніж щось інше за цілий день. Тому мусимо бути прискіпливо уважними до себе. Гнів, як полум'я, роздмухане сильним вітром, скоріше, ніж повільний огонь, спалює і нищить душевну ниву.
4. Безгнівність - це ненаситне бажання зневаг на противагу марнославству, що безмірно прагне похвал. Безгнівність - перемога над природою, здобута важким трудом, працею над собою і нечутливістю до образ.
5. Лагідність - це непорушний стан душі як до зневаг, так і до похвал.
6. Початком безгнівності є мовчання уст при обуренні серця; середина - мовчання помислів при легкому замішанні душі; а кінець - непорушна тиша серця, спокій душі при подуві нечистих вітрів.
7. Як потік води гасить вогонь, так і сльози істинного плачу погасять усякий пломінь гніву й сердитості.
8. Як з появою світла розсівається тьма, так від пахощів смирення щезає усяке засмучення і гнів.
9. Каяття і гнів - несумісні між собою, тому що звернення до Бога потребує великого смирення людини, а гнів є знаком високої думки про себе.
10. Якщо межа крайньої лагідності - в тому, щоб мирно і з любов'ю ставитися навіть до того, хто дратує нас; то, без сумніву, межею крайньої гнівливості є наодинці, словами й рухами, воювати з тим, хто образив нас.
11. Якщо Дух Святий є миром душі, а гнів - замішанням серця, то ніщо так не перешкоджає Святому Духові перебувати в нас, як роз'ятрюваний гнів.
12. Мовчання уст - перша зброя проти гніву; але під покровом мовчання можна приховувати  злопам'ятність. А це ще гірше; ліпше вже виговоритись, хоч і в гніві. Один, гніваючись, не їсть - і тим ще більше поглиблює цю пристрасть; а інший забагато їсть - і від того впадає у лють; помірна ж утіха нерідко допомагала погамувати сильний гнів. Тому боротьба з цією  пристрастю вимагає великої обачності. Бо гніву, як і змієві тілесної похоті, співдіє природа.
13. Іноді помірний спів успішно розвіює роздратованість, а безмірний і недоречний - співдіє сластолюбству. Тому ним треба користуватися розумно, пам'ятаючи про міру й час.
14. Гнівливим корисніше жити в спільноті, а похітливим - у безмовності, що лікує проти розпусти і смердючої нечистоти. Тим, що страждають на обидві ці недуги, треба віддатися під провід отця, щоб він їх поперемінно залучав то до безмовності, то до спільнотного послуху.
15. Велика шкода - бентежити око серця роздратованістю, як сказав Псалмопівець: 3 журби в очах мені темніє (Пс. 6:8); але ще більша - словами виливати гнів. Залучати до того ще й руки - зовсім противне й чуже монашому життю: Ангельському і Божественному.
16. Багато гнівливих сумлінно чувають, постять, зберігають безмовність - і ворог не заважає їм у тому, бо навіть під подвигами покаяння та плачу вміло підготовляє, живить і плекає в них ґрунт для пристрасті гніву.
17. Початок блаженної незлобивості - терпеливо зносити зневаги, незважаючи на гіркоту й біль у душі; середина - не уболівати й не журитися навіть у серці; досконалість же - сприймати зневаги як похвалу.
18. Одна річ - безгнівність у початківців, що походить від покаянного плачу, а інша - незворушність до гніву, що є у досконалих. У початківців гнів зв'язаний сльозами, ніби вуздечкою, а в досконалих змій цей умертвлений мечем безпристрасності.
19. Бачив я трьох монахів, що разом зазнали зневаги. Один з них відчув образу, але змовчав; другий зрадів за себе, але зажурився за того, що паплюжив його; третій же, узрівши в умі шкоду ближнього, пролив над ним гарячі сльози. Тут бачимо діятелів страху, милостивості й любові.
20. Злопам'ятність - остання межа гніву, пам'ятання гріхів ближнього супроти себе, відвернення від Богом призначеного прощення (прости - й тобі проститься), згуба всіх попередніх чеснот, отрута душогубна, хробак, що серце гризе, нещира молитва (бо як скажеш: прости, як і ми прощаємо?), цвях, увігнаний в душу, вічний гріх, невсипуще  беззаконня, постійне зло.
21. Хто приборкав гнів, той перетяв і зродження злопам'ятності, бо діти родяться тільки від живого батька.
22. Хто здобув любов, той відігнав ворожнечу від себе; хто сіє розбрат, множить труди й неспокій собі.
23. Зло пам'ятай тільки демонам і завжди ворогуй з тілом своїм. Плоть - приятелька невдячна й лукава: коли їй догоджати, вона ще більше коверзує.
24. Злопам'ятність - брехливий тлумач Писання, що неправдиво перекручує слова Духа на  догоду собі. Але нехай засоромить її Господня молитва, якої не можемо промовляти зі злопам'ятством у серці.
25. Якщо багато потрудившись над собою, не зможеш вилити гніву - цього кореня спотикання - зі серця свого, то піди та покаянно помирись з ворогом своїм хоч на словах і, засоромившись свого довгого лицемірства перед ним, полюби його, уражений совістю, як вогнем.
26. Коли навіть помолишся за того, хто образив тебе, віддячиш йому дарами або запросиш до трапези, - то й тоді ще не цілковито визволився ти від цієї зарази гніву. Але коли почуєш, що образника твого спіткало якесь душевне або тілесне горе, - зболієш і заплачеш над ним, як над самим собою, - тоді ти вже зцілений.
27. Пам'ять про страждання Ісуса Христа вилікує твою злопам'ятність, вельми засоромлену Господньою безгнівністю.
28. Декотрі непомірно трудяться, щоб дістати прощення, але незлопам'ятний випереджає їх. Бо правдиве слово: Скоро прощайте, - і вам щедро проститься (Лк. 6:37).
29. Непам'ятання зла є знаком істинного покаяння; а хто, пам'ятаючи зло, думає, що кається, той подібний до людини, якій лише уві сні здається, що вона біжить.
30. Бачив я злопам'ятних, котрі, повчаючи інших не бути злопам'ятними, засоромились власних слів своїх і відступили від пристрасти цієї.
31. Від ненависті і злопам'ятства зроджується зломовність - витончена недуга, сокрита п'явка, що висмоктує кров любові.
32. Хтось прикриває зломовність любов'ю, нібито бажанням виправити когось. Але якщо ти  любиш ближнього, то не обмовляй його, а молись за нього. Тільки таке діяння приємне Господу.
33. Хто хоче визволитися від духа осудження, нехай осуджує не того, хто згрішив, а біса, що  підмовив його до гріха. Бо ніхто не бажає грішити проти Бога, хоча кожен вільний від насилля (тобто грішить сам).
34. Один з найкоротших шляхів до прощення людині її гріхів - нікого не осуджувати, бо сказано: Не судіть і не будете суджені (Лк. 6:37).
35. Як вогонь і вода - несумісні, так каянник не сміє судити інших. Якщо б ти побачив, що хтось грішить навіть при виході душі з тіла, то й тоді не осуджуй його, бо суд Божий скритий від людей. Декотрі явно впадали у великі гріхи, - тайно ж творили ще більші добрі діла. Тож любителі пересудів помилялись, бачачи дим і не добачаючи за ним сонця.
36. На собі пересвідчувались ми не раз: за які гріхи, тілесні або душевні, осудимо ближнього, - в ті самі впадемо.
37. Швидкі й суворі судді прогрішень ближнього тому й хворіють на цю пристрасть, що не мають досконалої та постійної пам'яті й журби про свої власні гріхи. Бо якщо хтось без покрову самолюбства правдиво спогляне на свої злі діла, то не буде вже піклуватися нічим іншим, крім себе самого, бо й на оплакування власних гріхів не вистачить йому часу всього життя, хоч би й прожив він сто років та вилив з очей цілий Йордан.
38. Біси, вбивці душ, спонукують нас або грішити, або, якщо не грішимо самі, бодай осуджувати тих, що грішать, щоб через осудження інших осквернити нас - навіть безгрішних.
39. Знай, що докоряти ближньому, осуджувати його повчання, діла чи навіть чесноти - ознака людини злопам'ятної та заздрісної.
40. Бачив я людей, що самі тайно тяжко грішили, але оскільки про це не знали інші, - немилосердно нападали на тих, що впадали до гріхів, хоча легких, але розголошених.
41. Судити - означає безсоромно зазіхати на Боже право; а осуджувати інших є згубою власної душі.
42. Як звеличування і без усякої іншої пристрасті може згубити людину, так і осуджування інших може остаточно погубити її. Фарисей саме за це був засуджений.
43. Зустрілись гнівливий та лицемір, і в розмові їхній не було ні словечка правди. В серці гнівливого побачиш шаленство, а в душі лицеміра - лукавство.
44. Як вітри збурюють безодню, так сильний гнів більше від усіх пристрастей бентежить ум.
45. Зі сповіді гніву:
- Скажи нам, безумна та ганебна пристрасте, як називається мати, що тебе породила, й батько, що зачав тебе, а також імена скверних синів та дочок твоїх; як і те, хто воює з тобою і здатен убити тебе.
- Матерів у мене багато й батько не один. Матері мої - марнославство, грошолюбство, черевоугодництво, деколи - розпуста; батько мій головно - гордість. Дочки мої - злопам'ятність, ненависть, ворожнеча, самовиправдання. Супротивники мої - протилежні дочкам моїм чесноти - безгнівність і лагідність; обвинувач мій - смиренномудрість.

ґ) Про боротьбу з духом печалі

1. Хто зненавидів світ, той уникнув печалі. Якщо ж хтось має пристрасть до чого-небудь видимого, той ще не визволився від світу; бо як не засумує, як не заплаче, позбувшись того, до чого прив'язався усім серцем? Хоча в усьому треба нам бути ревними, але понад усе мусимо виявляти розумну обачність.
2. Коли настоятель випробовує нас корисним зневаженням, прикрощами і доганами, уявім собі жахливе приречення Судді всесвіту - і тоді всіяну нам необачну печаль і гіркоту, без сумніву, посічемо лагідністю і терпінням, як обопільно гострим мечем.
3. Якщо ми впали, то передусім повстаньмо проти духа печалі, бо він, представши під час молитви нашої і пригадуючи нам попереднє сміливе уповання наше на Бога, хоче відірвати нас від молитви.
4. Полюбити зневаги - означає зцілитися від дратівливості. Псалмоспів, милосердя та незагребущість - убивці печалі.
5. Як надмірна кількість дров гасить вогонь і спричиняє багато диму, так і непомірна печаль туманить душу і висушує потоки сліз.
6. Тісний шлях позначений зневагами, докорами, осміюванням, наругою, тягарем прикрощів. І він спасенний, коли кривду будеш мужньо терпіти, на обмови не обурюватимешся, у пониженні не будеш гніватися, на осудження - впокорюватимешся. Блаженні ті, що йдуть цією дорогою, бо таких є Царство Небесне (Мт. 5:3-12).
7. Добровільне терпіння усього скорботного - це справжня спасенна путь покаяння.
8. Вважати себе гідним не тільки усіх зазнаних видимих і невидимих терпінь, але й ще більших - ознака діяльного покаяння.
9. Як притиснена вода поривається догори, так і душа, пригноблена бідами, зринає у покаянні до Бога - і спасається.
10. Якогось Авакира щодня ображали в обителі, а служителі постійно відганяли його від трапези, тож він часто зоставався без їжі. Я спитав його, як він усе це зносить? Авакир відповів: «Повір, ці отці випробовують мене, чи я дійсно монах. І я, знаючи їхнє намірення, благодушно терплю це і не сумую».
- При смерті, через два роки, він сказав: «Дякую вам, браття, бо через те, що ви мене випробовували - спасіння мого ради, я сімнадцять років був вільний від спокус бісівських».
11. Якомусь старому Македонію, вже зі справедливого приводу, призначено було жити серед  початківців. Коли ж закінчився термін покарання, він попросив лишити йому цю понижаючу  покуту - як тяжко згрішившому. - Потім він признався мені: «Ніколи дотепер не відчував я такої полегші у внутрішній борні й насолоди від Божественного світла».
12. Коли нас звинувачують, згадуймо гріхи свої, поки Господь, бачачи нашу нужду й насильство, яких ми самі собі завдаємо, благоволить скасувати їх, і скорботи, що гризуть серце наше, перемінить на радість, як мовить про це Псалмопівець: Коли сила турбот у моїм серці, - Твої втіхи розвеселяють душу мою (Пс. 94:19).
13. Блаженний, кого щодня упокорюють і принижують Бога ради, а він примушує себе до терпіння. Такий муж буде ликувати з мучениками і сміло розмовляти з Ангелами. - Хто відкидає від себе звинувачення, правдиве чи неправдиве, той відвертається від свого  спасіння, а хто приймає його, зі скорботою чи без, - той скоро сподобиться прощення гріхів.
14. Сину мій! Якщо ти від початку смиренно терпітимеш зневаги, то небагато будеш трудитися, щоб здобути блаженний спокій душі.
15. Як слабкий вогонь розм'якшує багато воску, так і мала зневага нерідко пом'якшує серце, усолоджує його і викорінює усю лють, нечулість і жорстокість його.
16. Прикрощі, пониження і всі зневаги для послушника - як полин, а похвали, честь і схвалення - як мед. Але полин очищує усяку внутрішню нечистоту, а мед звичайно помножує жовч.

д). Про боротьбу з духом нудьги

1. Нудьга - це розслаблення душі, недбання про подвиги, одвернення від обіту; ублажителька мирян, наклепниця на Бога як немилосердного і нелюдяного. В псалмоспіві вона недоладна,  в молитві немічна, в тілесному служінні кріпка, як залізо, до праці нелінива, до послуху швидка й охоча.
2. Чоловік, що перебуває у послусі, не знає нудьги й за посередництвом чуттєвого досягає поступу в духовному.
3. Спільнотне життя - ворог нудьги, а мужеві безмовному вона постійна співжителька: раніш смерті не відступить вона від нього і до самої кончини не перестане поборювати його. Побачивши келію самітника, вона посміхається і, наблизившись, оселяється там.
4. Лікар відвідує хворих рано, а нудьга подвижників - близько полудня.
5. Нудьга підмовляє до гостинності, нашіптує творити милостиню з праці рук своїх; запопадливо тягне відвідувати хворих, приводячи на пам'ять Того, що сказав: Хворий був, і ви навідались до Мене (Мт. 25:36). Вона невідступно намовляє відвідати скорботних та малодушних - і, будучи сама слабка духом, радить утішати таких же слабких.
6. Тим, що приступили до молитви, вона нагадує про конечно потрібні справи та всіляко намагається одволікти від молитви яким-небудь "важливим" ділом.
7. Будь-яка пристрасть перемагається протилежною їй чеснотою; нудьга ж для монаха - цілковита погибель. З усіх восьми попередників зла дух нудьги - найважчий.
8. Коли нема псалмоспіву, нудьга не являється, і після правила (на якому бере дрімота) очі жваво розплющуються.
9. Під час нападів нудьги виявляються нудителі єства; і ніщо не надає стільки вінців уважному монахові, як нудьга.
10. Хто плаче над собою, той не знає нудьги.
11. Монах, що любить гроші, не знає нудьги: він постійно згадує слова Апостола: Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть (2 Сол. 3:10); Моїм потребам і тих, які зо мною, служили оці руки (Ді. 20:34).
12. Нудьгу породжують деколи чуттєві задоволення, інколи - небоязнь Бога.
13. Ревна молитва - згуба нудьги; а пам'ять про останній суд зроджує ревність до діянь у Бозі.
14. Блага надія - це меч, яким монах перемагає і вбиває нудьгу.
15. Зі сповіді нудьги:
- Скажи нам, пристрасте недбала та розслаблена, яке зло тебе породжує; чи є в тебе діти? Хто воює проти тебе? І хто вбивця твій?
- Батьків у мене багато: деколи - нечутливість душі, інколи - забуття небесних благ, а іноді й надмірна праця. Діти мої, що зі мною перебувають, - зміна місць, занехаяння заповідей отця духовного, непам'ятання про Останній суд, а деколи і зречення монашого обіту. Супротивники мої, що в'яжуть мене, - це псалмоспів з працею. Ворог мій - пам'ять про смерть. Умертвляє ж мене молитва й тверда надія сподобитися вічних благ.

е). Про боротьбу з духом марнославства

1. Марнославство - даремність труду, утрата поту, викрадач душевного скарбу, мурашка на тоці життя, завжди готова окрадати плоди наших подвигів.
2. Марнославство до всього пристає. Наприклад, людина чваниться, коли постить, але знову  чваниться, коли приховує свою стриманість, - вважаючи себе мудрою. Перемагається марнославством, коли зодягнута в багату одежу, але й у вбогій - також чваниться; почне говорити, - перемагається марнославством, замовкне, знову ним буває переможена. Як не кинь цей тризуб, він все стане вістрям догори.
3. Марнославна людина - ідолопоклонник. Вона думає, що почитає Бога, але насправді догоджає людям, а не Богові.
4. Усяка людина, що любить себе виставляти, - марнославна. Піст марнославного зостанеться  без нагороди й молитва його - без плоду, бо він усе робить заради похвали людської.
5. Марнославний подвижник сам собі робить подвійну кривду, тому що тіло своє мордує, а нагороди не дістає.
6. Господь часто приховує від нас чесноти наші; а людина, що нас хвалить, або, ліпше мовити, лестить нам, похвалою відкриває нам очі - й багатство чеснот щезає.
7. Підлесник - це слуга бісів, підбурювач гордості, винищувач замилування, губитель чеснот,  звідник з істинної дороги. Прославляючі твої на манівці тебе зводять, руйнують дорогу, якою ти простуєш, - каже Пророк (Іс. 3:12).
8. Бачив я ридаючих, що після похвали тут же запалали гнівом; і, як буває в торгівлі, зміняли одну пристрасть на іншу.
9. Коли ближній або друг докорить тобі в очі чи поза очі, тоді вияви любов - похвали його.
10. Велике діло - відкинути від душі похвалу людську, але ще більше - відігнати від себе похвалу бісівську.
11. Не той смиренномудрий, хто злословить сам себе; але той, кому докорила інша людина, а любов його до неї не змаліла.
12. Коли біс марнославства бачить, що подвижник здобув хоч мале замирення серця, негайно посилає його в світ, кажучи: «Іди й спасай тих, що гинуть».
13. Марнославство спонукує легковажних людей одягатись у смирення і в ділах своїх лицем  та голосом виявляти побожність, за трапезою - помітно стримуватися. На псалмоспіві марнославство лінивих робить ревними, а безголосих - доброголосими.
14. Марнославство вибраних робить гордими, а в зневажених сіє злопам'ятність.
15. Марнославство дуже легко прищеплюється до природних дарувань і через них нерідко зводить до загибелі нещасних рабів своїх.
16. Бачив я раз, як біс марнославства прогнав біса гніву. Один монах розсердився на брата свого, але прийшли миряни - і той відразу стих, передавши себе марнославству, бо не міг нараз слугувати обидвом панам цим.
17. Хто став рабом марнославства, той веде подвійне життя: одне назовні, а інше - внутрі, одне - на самоті з собою, а інше - на людях.
18. Хто пізнав небесну славу, той нехтує земну; але я б дуже здивувався, якби хтось, не пізнавши небесної, - відкинув земну.
19. Декотрі починали духовне діяння з марнославства, але потім, перемінивши намірення, осуду гідний початок увінчали похвальним кінцем.
20. Хто звеличується природними даруваннями: дотепністю, второпністю, здібністю у читанні, гарною вимовою, бистротою розуму, що їх одержав без труду, той ніколи не сподобиться вищих благ, бо хто нечесний у найменшім, той і в великому нечесний через марнославство своє (Лк. 16:10).
21. Хто просить у Бога дарів за труди, той - на слизькому підґрунті; а хто, навпаки, вважає себе постійним боржником перед Богом, той, навіть не  сподіваючись, - збагатиться небесним
багатством.
22. Не слухай намовника цього, коли він підмовляє тебе виявляти чесноти твої для користі буцімто інших: Яка бо користь людині, якщо цілому світу буде корисна, а занапастить власну душу? (Мт. 16:26). Ніщо не приносить стільки користі ближнім, як смиренна, нелукава вдача і таке саме слово. Так поступаючи, ми й інших будемо спонукувати не звеличуватись. А що може бути цінніше від цього?
23. Похвали сповнюють душу пихою; коли ж вона звеличиться, тоді обійме її гордість, піднесе до небес і кине в безодню.
24. Скверне марнославство намовляє тільки прибирати вигляд чесноти, якої насправді нема в  нас, наводячи на знадження слова Спасителя: Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі (Мт. 5:16).
25. Не крий сорому свого нібито заради того, щоб не подати ближньому причини до спотикання; хоча, може, й не завжди корисно вживати цей пластир, а тільки зважаючи на особливості гріха.
26. Коли підлесники наші зачнуть хвалити нас, тоді поспішім згадати множество гріхів своїх і суд Божий, не рівний людському, - й побачимо, що ми не гідні тої честі, яку приписують нам люди.
27. Прості серцем не вельми страждають від цієї отрути, бо марнославство - це згуба простоти й нещире життя.
28. Гусінь, дозрівши, дістає крила й злітає увись; так і марнославство, укріпившись, породжує гордість, верховодицю і звершительку всякого лиха.
29. Початок кінця марнославства - хоронити уста і полюбити бездітність від  нього, середина  - викорінення усякого мисленого марнославства; а кінець (якщо тільки є кінець в безодні) - зневажати при інших самого себе.
30. Приховуй благородство своє і не звеличуйся знатністю своєю, щоб не бути тобі за словами в одному, а за ділами в іншому влаштуванні.
31. Бачив я недосвідченого учня, що хвалився чеснотами вчителя свого і, думаючи присвоїти собі чужу славу, заслужив замість того тільки безчестя, коли всі дивувалися: «Як же добре дерево породило безплідну гілляку?»
32. Марнославство любить урочисто являтися на сідалищі багатомовності; мовчання ж уст нищить його.
33. Ті, що підвладні бісові марнославства, якщо навіть визволяться тимчасово від блудних помислів, починають високо про себе думати, - й знову впадають у гріх. Тоді бачать вони приховане в глибині серця марнославство й навчаються не приписувати набутої чистоти серця власній сумлінності та своєму зусиллю, наслідуючи поради Апостола: Що маєш, чого б ти не одержав (1 Кор. 4:7) від Бога або від інших за посередництвом їхніх молитов?
34. Мовчання і безмовність - вороги марнославства; коли ж перебуваєш ти в спільноті, то терпеливо зноси зневаги.
35. Якщо крайнє марнославство в тому, що людина і на самоті чваниться, то ознака досконалого смирення - навіть при інших не обкрадати себе марнославством.

є). Про боротьбу з духом гордості

1. Гордість - це відкинення Бога, нехтування людей, матір осудження, породження похвал, відігнання помочі Божої, причина падінь, джерело гніву, звинувачення чужих діл, суддя нелюдяний, противник Божий, корінь богохульства.
2. Початок гордості - укорінення марнославства; середина - приниження ближнього, безсоромне вихваляння своїх діл, самохвальство в серці, ненависть до звинувачень; а кінець -
відкинення Божої помочі, зарозуміле уповання на свою ревність, бісівський норов.
3. Бачив я людей, що устами дякували Богові, а в думках хвалили себе. Доказ цього - фарисей, молитва якого не була угодна Богові (Лк. 18:11).
4. Де стався гріх, там раніш оселилася гордість; бо гордість є предвісницею падіння.
5. Високомудрий монах сильно перечить, а смиренний - навіть очей звести не сміє.
6. Не схиляється кипарис і не стелиться по землі; так і гордий монах не має смиренного послуху.
7. Якщо Бог гордим противиться (Як. 4:6), то хто їх помилує? - І якщо осоружний Господеві кожен гордий серцем (Прип. 16:5), то хто очистить його?
8. Хто відкидає звинувачення, той виявляє гордість; а хто приймає їх, той звільнився від уз цієї пристрасті.
9. Один старець напоумляв гордовитого брата, але той, сліпуючи душею, казав: «Прости мені, отче, я зовсім не гордий». Тоді мудрий старець мовив: «Чим же ти, сину мій, міг би ще більше виявити гордість свою, як не переконанням, що її нема в тобі?»
10. Людям гордої вдачі понад усе корисно перебувати в послусі, провадити найсуворіше й зневагами сповнене життя, перечитувати оповіді про згубні наслідки гордості та про надприродне зцілення від неї.
11. Сором гордитися чужим багатством, крайнє безумство - Божими даруваннями. Можеш величатися тільки тими чеснотами, що їх звершив перед народженням своїм; а ті, що після народження, - дарував тобі Господь, як і саме народження. Якщо ти вершив якісь чесноти без помочі ума, то тільки вони і є твої, бо й сам ум дарував тобі Всевишній. І якщо ти без тіла звершив якісь подвиги, то лише вони - твої; бо й тіло не твоє, а твір Божий.
12. Не надійся на чесноти свої, поки не почуєш останнього вироку Судді, бо в Євангелії сказано: тому, хто вже возлежав на весільній вечері, було зв'язано руки й ноги та вкинуто до темряви кромішньої (Мт. 22:13).
13. Постійно пізнавай себе й порівнюй життя своє з життям святих Отців і духовних світил. Тоді зрозумієш, що ти ще й кроку не ступив, аби йти слідами цих великих мужів; навіть обіту свого не дотримав як треба, але перебуваєш ще у світському напастуванні.
14. Монах - це колодязь смирення, у якому він потопив усякого злого духа.
15. Від гордості походить забуття прогрішень; а пам'ять про них є просителем смиренномудрості.
16. Гордість - убожество душі, яка гадає, що багата, і, перебуваючи в темряві, вважає, що бачить світло.
17. Гордий подібний до яблука, що всередині гниле, а зверху сяє красою.
18. Гордий навіть без біса-спокусника сам для себе став супостатом.
19. У гордих серцях зроджуються богохульні слова, а в смиренномудрих душах - небесні видіння.
20. Дуже багато гордих, не знаючи самих себе, думають, що вони безпристрасні, й, лише відходячи зі світу цього, зрозуміють убозтво своє.
21. Полоненому гордістю конче потрібна надзвичайна Божа поміч для спасіння, - бо людські засоби тут безуспішні.
22. Від гордості родяться лихі думки; та ж сама гордість не допускає відкрити їх духовному отцеві. Таке бідування часто вкидає гордих до розпуки, вигублюючи в них усіляку надію, подібно до хробака, що точить дерево.
23. Нема жодного іншого помислу, в якому (через гордість) так тяжко було б сповідатися, як у помислі богохульства, тому нерідко він у багатьох перебуває до самої старості. Але, між тим, ніщо так не укріплює бісів та їхніх злих помислів проти нас, як те, що ми не сповідаємося в них, але таїмо в серці, - що й живить їх.
24. Ніхто хай не винить себе в богохульних помислах, бо Господь - серцевидець і знає, що це слова й думки не наші, але ворогів наших.
25. Навчімся зневажати духа хули і, незважаючи на нашіптувані ним помисли, кажім йому: «Злоба твоя нехай упаде на голову тобі. Я ж славитиму Господа за справедливість Його і буду
оспівувати ім'я Господа Всевишнього» (Пс. 7:17).
26. Хто ненавидить ворога цього, той від мук його визволяється; а хто іншим способом наміряється подолати його, над тим він запанує. Хто хоче перемогти духів словами, подібний до того, що намагається спинити вітри.
27. Коли зацвіте в нас святе смирення, тоді почнемо ненавидіти всяку похвалу і славу людську. Коли ж дозріє воно, тоді не тільки будемо вважати за ніщо добрі діла свої, але й визнаємо їх мерзотними, бо ми щоденно докладаємо до ярма гріхів своїх усе нові й нові - через несвідоме марнотратство чеснот.
28. Покаяння істинне та плач, очищений від усякої скверни, зводячи в серці храм смиренномудрості, руйнують халупу гордині, поставлену на піску.
29. Ознаками того, що гордість зникла, а натомість вселилося смирення, - є радісне прийняття наруги та принижень, погамування гніву та недовіра до чеснот своїх.
30. Кінець усіх пристрастей - марнославство й гордість в людині, що не береже себе від них.  Винищувач же їхній - смиренномудрість - хоронить пошановувача свого неушкодженим від усякої смертоносної отрути пристрастей.
31. Смиренномудрий монах не цікавиться речами незбагненними; а гордий хоче дослідити й глибину суду Господнього.
32. До одного розсудливого брата приступили біси й хвалили його. Але він смиренномудро протистояв їм, кажучи: «Якщо б ви перестали лестити душі моїй, то з відходу вашого я б  дізнався, що я великий; якщо ж ні, -  то в похвалі вашій бачу нечистоту свою, бо осоружний Господеві - кожен гордий серцем (Прип. 16:5). Отож або відійдіть, щоб я визнав себе великим, або хваліть, - і я здобуду через вас глибоке смирення».  Цей  двосічний  меч розсудливості так вразив демонів, що вони відразу щезли.
33. Одна річ - звеличуватись, інша - не звеличуватись, а ще інша - бути смиренномудрим. Хтось цілий день судить інших; хтось нікого не ганить, але й себе не осуджує; а хтось, будучи
невинним, завжди сам себе винить у всьому.
34. Коневі, коли біжить один, здається, що він на крилах летить; але коли мчить з іншими, тоді зауважує повільність свою. Порівнюй себе з кращими - й уникнеш зарозумілості.
35. Нечисті біси тайно хвалили одного уважного подвижника в серці його. Але той, наставлений божественним  надхненням,  перемагав  лукавство  духів  такою  благочестивою
хитрістю: написав на стіні своєї келії імення найвищих чеснот, а саме: досконалої любові, ангельської смиренномудрості, чистої молитви, нетлінної чистоти та  інших. Коли ж помисли починали хвалити його, він казав їм: «Ходімо на суд» - і, підійшовши до стіни, читав написане, а тоді промовляв: «Якщо навіть усі ці чесноти здобудеш, знай, що далеко ти ще від Бога».
36. Якщо хочеш здобути непереможну любов до молитви, навчи наперед серце своє не назирати за чужими гріхами; предтечею ж цього є ненависть до марнославства.
37. Якщо бажаємо пізнати себе, то не переставаймо самі себе випробовувати й мучити; і якщо істинним чуттям душі будемо дотримуватися думки, що кожний ближній - ліпший за нас, то милість Божа недалеко від нас.
38. Багато хто називає себе грішником, а, може, й насправді так вважає, але серце спокушується приниженням від інших.
39. Хто каже, що відчуває уже пахощі смиренномудрості, а на похвалу людську хоча б трохи зворушується серцем, - той хай не знаджується, бо він обманутий.
40. Не нам, Господи, не нам, а імені Твоєму дай славу, - сказав хтось у чутті душі  (Пс. 113:9), бо знав, що немічне єство людське не може приймати похвали без шкоди для себе. Від Тебе йде моя хвала в великім зборі (Пс. 21:26) в будучому віці; а перед тим не можу приймати її безпечно.
41. Лимонне дерево, коли неплідне, - догори зносить віття; коли ж його нахилити, то скоріше плодоносить. - Хто здобув знання, розуміє це.
42. Якщо гордість декотрих ангелів перемінила на бісів, то, без сумніву, смирення може і з бісів зробити Ангелів. Отож хай осміліють ті, що впали, й уповають на Бога.
43. Ніщо так не впокорює душі, як убогість та прожиток подаянням.
44. Хто в розмові настирливо обстоює думку свою, хоча б вона була й справедлива, той нехай знає, що він опанований диявольською недугою гордості; і, якщо він так робить в бесіді з рівними, то, може, напоумлення старших і зцілить його; якщо ж він так поводиться із мудрішими від себе, то люди - безсилі вилікувати його.
45. Спитав я одного досвідченого старця, чому послух - смиренномудрий? Він відповів: «Розумний послушник, якщо і мертвих буде воскрешати, і дару сліз сподобиться, і від боротьби визволиться, - твердо знає, що все це здійснює молитва отця його духовного, тож  чужий і далекий від марного звеличування. Хіба може він гордитися тим, що, як сам визнає,  досяг з поміччю іншого, а не власним старанням?»
46. Живучи в спільноті, будь уважним до себе. Ніколи не намагайся в чомусь видаватись праведнішим від решти братів, інакше вчиниш два лиха: братію раниш оманною і показною ревністю, а собі даси поштовх до зарозумілості.
47. Будь ревний, - але в душі своїй, нітрохи не показуючи цього зовні: ні виглядом, ні словом, ні здогадливим знаком; у всьому будь подібний до братів, щоб уникнути зарозумілості.
48. Обманне замилування породжує звеличування, а істинне - розраду.
49. Хто сльозами своїми внутрішньо гордиться і осуджує в умі своєму тих, що не плачуть, той подібний до того, що просить у царя зброю на ворога свого, а вбиває нею себе.
50. Якщо хтось легко перемагається звеличуванням, запальністю, лукавством і лицемірством  та захоче витягнути проти цих ворогів своїх двосічний меч лагідності й негнівливості, - той  нехай поспішить до білильні спасіння - до собору братів, до того ж, найсуворіших, щоб  цілковито визволитись від своїх порочних звичок. Там, зворушуваний прикрощами, приниженнями і тривогами від братів, битий ними уявно, а деколи й чуттєво пригнічуваний та зневажуваний, очистить він ризу душі своєї од скверни.
51. Бачив я, що гордість буває іноді причиною смирення. Бо плід високомірності - гріх; гріхопадіння ж для тих, що бажають спастися, часто буває приводом до смиренномудрості.
52. Горда душа є рабом страху; уповаючи на саму себе, вона боїться навіть слабого звуку тварин і тіней.
53. Розпусних можуть виправляти люди, лукавих -  Ангели, а гордих може зцілити лише Бог.
54. Видиму гордість зціляють скорботні обставини; а невидиму - перед віками Невидимий.
55. Невсипущо слідкуй оком душі своєї за гордістю, бо нема нічого згубнішого від цієї пристрасті.
56. Якщо знаком погибелі цієї, тобто гордості, є звеличуватися навіть малими та незначними ділами; то спасительна ознака смиренномудрості - упосліджено думати про себе і при великих ділах та звершеннях.
57. Раз піймав я гордість, цю безумну звабницю у серці своїм, внесену на раменах матері її -  марнославства. Зв'язавши обидвох кайданами послуху та бичуючи їх смиренномудрістю, домагався від них, щоб призналися, як ввійшли до моєї душі? Накінець під ударами вони заговорили:
- Ми не маємо ні початку, ні народження, бо ми самі родительки та зверхниці всіх пристрастей. Немало ворогів у нас; один з наших неприятелів - скруха серця, породжена послухом. Комусь коритися, - цього ми терпіти не можемо, тому й небо, перебуваючи там зверхниками, покинули. Коротко кажучи, ми матері всього противного смиренномудрості; а що їй сприяє, те нам противиться. Зрештою, якщо ми й на небесах явились  у такій силі,  то куди втечеш ти від лиця нашого? Ми дуже часто слідуємо за терпінням наруги, за послухом ібезгнівністю, незлопам'ятністю і служінням ближнім. Нашим породженням є падіння мужів духовних: гнів, наклепи, прикрість, роздратованість, крик, хула, лицемірство, ненависть, заздрість, суперечка, свавілля, непокора. Та є щось таке, проти чого ми безсилі. Сильно побиті, ми скажемо тобі й це: якщо будеш щиро докоряти собі перед Господом, то  позбудешся нас, наче павутини. Кінь мій, - мовила гордість, - це марнославство, але преподобна смиренномудрість з самодокорянням посміються з коня і вершника його та солодко заспівають переможну пісню оцю: Заспіваю Господеві, славно бо прославився; коня і вершника скинув у море, тобто в бездну смиренномудрості (Вих. 15:1).

V. Про безпристрасність

1. Окрасою тверді небесної є зорі, а оздобою безпристрасності - чесноти.
2. Безпристрасним є той, чиє тіло непідвладне пристрастям, ум піднесений до Бога, всі чуття  підкорені умові, душа предстоїть перед лицем Господнім, завжди лине до Нього з усіх своїх сил.
3. Ще кажуть, що безпристрасність є воскресінням душі перед воскресінням тіла; досконале пізнання Бога (запізнання з Ним).
4. Безпристрасність, ця совершенна та вічна досконалість досконалих у Господі, - як казав мені хтось, що зазнав її, - так нарешті освячує ум і відриває його від усього речовинного, що, досягнувши цього небесного пристановища, більшу частину життя в тілі полонить видінням небесного.
5. Є безпристрасний, а є від безпристрасного безпристрасніший. Перший сильно ненавидить зло, а другий постійно збагачується чеснотами.
6. Чистота (невинність) також називається безпристрасністю, - і справедливо, - бо вона є первопочатком загального воскресіння і нетлінням тлінних.
7. Якщо ознакою цілковитого полону пристрастями є те, що людина скоро підкоряється майже всім тайно від бісів засіюваним помислам, то вважаю за ознаку святої безпристрасності, коли хто може нелукаво сказати з Давидом: Зла я не хочу й знати (С. 101:4) і не відаю, як воно прийшло і за чим приходить, і як відійшо. Я до всього того став байдужим, цілком злучившись з Богом, і надіюсь завжди бути в такому стані.
8. Хто  сподобився  так  налаштуватись,  той  ще  тут,  у  тлінному  тілі,  стає  храмом  Бога живого, - Господь провадить його й наставляє у всіх словах, ділах і думках. Тоді людина з внутрішнього просвічення пізнає волю Господню і, будучи вищою від усякого людського вчення, мовить: Коли бо прийду й побачу обличчя Боже? (Пс. 41:3). Бо не може більше зносити принади небесної, але шукає, прагне її, тої безсмертної краси, що Господь дарував їй ще перед тим, як впала вона у тлінність.
9. Про безпристрасного - що більше сказати? - Живу вже не я, а живе Христос у мені (Гал. 2:20). Я боровся доброю борнею, скінчив біг - віру зберіг (2 Тим. 4:7).
10. Не лише з одного дорогоцінного каменя складається царський вінець; так і безпристрасності не осягнемо, якщо занедбаємо хоча б одну якусь чесноту.
11. Від послуху постає смирення, від смирення - безпристрасність, що й собі завершується смиренням. Початок смиренномудрості - послух; а безпристрасніть, що є дочкою смиренномудрості, переростає свою матір.
12. Декотрі виснажують тіла свої, щоб осягнути безпристрасність і багатство дарувань, чудотворства та силу прозріння, але не відають вони, немічні, що не труди, але передусім смиренномудрість є матір'ю оцих благ.
13. Хто з чеснотою покори поєднався подружжям, - той лагідний, тихий, благозамилуваний,  милосердний, мирний, радісний, смиренномудрий, безжурний, бадьорий, нелінивий і (що мовити більше?) - безпристрасний; тому що Бог згадав нас у нашім приниженні і визволив від наших гнобителів - пристрастей і скверн диявольських (Пс. 135:23-24).
14. Багато є тих, що скоро сподобилися прощення гріхів, але ніхто швидко не здобув безпристрасності, бо багато треба часу, труду й помочі Божої, щоб удостоїтися її.


Переклад з російської ієрмн. Дам'яна Кічі, ЧСВВ



ЗАВАНТАЖИТИ текст в (pdf+ocr,30st.,0,74Mb),
а також ДССО, том 4 (pdf+ocr,65st.,0,82Mb)


(УВАГА! Цей текст “Ліствиці духовної” дещо відрізняється від оригіналу перекладу ієрмн. Дам'яна Кічі, ЧСВВ (ДССО, 4 том, 2002), зокрема тим, що частково зредаговано правопис української мови, а також виправлені де-які, застарілі на думку Л., слов’янізми та московська калька. Можливо, що Л., досконало не володіючи церковно-слов’янською мовою, навпаки скалічив текст оригінального перекладу, але, за бажанням, щоб порівняти їх, ви маєте можливість прочитати обидва on-line, (або завантажити собі на комп’ютер за наданими вище посиланнями))

Немає коментарів: