ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ!

четвер, 18 січня 2018 р.

18.01.2018р. Б. / «Русскій мір» вислизає з ополонки

В останнє десятиріччя поряд із нездоланним «дідом Морозом» у зимові свята поширилася ще одна «скрепа», що має єднати українців із «русскім міром» - звичай хрещенського моржування.

Київська християнська традиція завжди ставилася до Богоявлення або ж Хрещення Господнього з пієтетом. У церкві велике освячення води відправлялося напередодні, 5 січня[1]. А в сам день Богоявлення, 6 січня[2], громада вирушала на річку, озеро або ставок. Там заздалегідь виливався зі скрижанілої води, часто забарвленої буряковим квасом, хрест, ставився престіл, розчищалася ополонка і священик відправляв у ній освячення води. Це освячення називалося ще Йорданським, бо кожна водойма з освяченою водою символічно уподібнювалася до річки Йордан, у якій Ісус Христос прийняв хрещення від Іоана Предтечі. Воду з освяченої водойми пили, нею кропили оселі, її зберігали в хатах як велику святиню. Нікому й на гадку не спало б купатися в цій воді. Навпаки – подекуди існувала навіть народна пересторога: до кінця богоявленських свят або принаймні три дні не використовувати освячені водойми для побутових потреб, не занурюватися в них оголеним тілом.

Натомість у російських селах поширилася цілком інша звичка: пірнати в ополонку відразу після освячення води. Вона мала свої історичні прецеденти. Пригадаймо: ще наша «Повість временних літ» передає подив апостола Андрія Первозваного, коли він, встановивши хрест у Києві, подався на північ і там побачив у землях фіно-угорських племен, де згодом сформувався російський народ, лазні. В уста апостола Нестор-літописець вкладає розгублені спогади про диваків, які після лазні «вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть». Можливо, спонукою для росіян став теж побачений у Греції звичай кидати після освячення води хрест у море, звідки його діставали пірнальники. 

Перед большевицьким переворотом і запровадженням державного атеїзму хрещенські купання поширилися в російських селах, а звідти перейшли і в марґінальні верстви міщан. Ясна річ, жодному чиновникові, а тим більше високопосадовцеві чи інтеліґентові, не спало б на гадку приєднатися до цих простонародних розваг. Російська церква їх не забороняла, приймаючи за одну з ознак сили свого народу за логікою популярного там прислів’я: «Что русскому здорово, то немцу смерть». Мірою зросійщення захоплених Москвою теренів цей дивакуватий обряд починає поширюватися і на них.

Заборона комуністами церковних відправ поза храмом унеможливила хресні ходи «на Йордан» і супровідні звичаї. Але з падінням імперії зла та приходом до церкви натовпів невоцерковлених людей із напівпоганськими уявленнями про віру, богоявленські купання раптом перейшли із категорії сумнівного ескорту в центральні елементи нової російської релігійности. Різного роду жириновські почали демонструвати свою наготу перед телекамерами, виражаючи цим російський патріотизм і «почвенническую» причетність до народної звичаєвости. «Шарикови», що повилазили на поверхню суспільного життя, не усвідомлювали, що до революції представники суспільних еліт ніколи б не полізли прилюдно в ополонку. Публічне купання на Богоявлення перетворилося в Росії Путіна на маніфестацію національної ідентичности, одну зі «скреп», що єднають російський народ у протистоянні цивілізованому світові.

Політичні еліти України, позбавлені міцного відчуття власної національної ідентичности й обтяжені безліччю комплексів, з дивовижною недалекоглядністю включилися в цю гру. За часів Віктора Ющенка участь у хрещенському купанні стала візитівкою лояльности до київських еліт. Президента і його оточення стали наслідувати реґіональні чиновники, причому часто формально належні до «національно-демократичних» партій. І поступово купальний супровід освячення води вийшов за межі російської громади в Україні, почав, ніби ракова пухлина, заражати й ідеологічно далекі від неї середовища.

Годі й говорити, що хрещенське купання абсолютно суперечить характерові християнського свята. Адже на Богоявлення Церква вшановує акт смирення Божого Сина. Ісус Христос, не маючи жодного гріха, приходить, аби перед усіма скласти символічний акт покаяння: прийняти від Іоана Хрестителя обмивання йорданською водою.Натомість занурення в крижану воду має продемонструвати фізичну силу, витривалість, тілесну привабливість учасника цієї гри. По суті - гри марнославства. А до неї неодноразово додається й споживання оковитої – мовляв, «щоб нагрітися». Ну і одяг купальників не вкладається в межі церковного дрес-коду. Один знайомий священик, котрий згодився був освятити воду на Дніпрі, потім із соромом розповідав: не встиг він вийняти з води хрест, як озирнувся – аж до води мчить натовп нудистів і з галасом стрибає в річку! Він ледь встиг сховати від сорому необачно взяту з собою маленьку дочку... 

Гібридна війна відкриває, – на жаль, із запізненням – багатоманітність засобів інформаційної аґресії. Ми вже бачили, як слідом за «дарами волхвів» приходять у Крим «зелені чоловічки». «Георгіївські стрічки», якими ще років три-чотири тому були завішані на початку травня наші міста, засвідчили себе згодом як символ експансії Кремля. Боюся, що і з хрещенської ополонки, в яку так захоплено полізли наші політики, може несподівано вислизнути відразлива личина «русского міра».

[1] У ХХ ст. припадає на 18 січня нового стилю.
[2] 19 січня нового стилю.

Архиєпископ Ігор Ісіченко

середа, 17 січня 2018 р.

17.01.2018р. Б. / Михайло Левицький – видатна постать УГКЦ

15 січня, на Аскольдовій Могилі помолилися за упокій душі Михайла Левицького – митрополита УГКЦ, першого львівського кардинала, котрий завдяки своїй багатогранній діяльності та самовідданому служінню Богові, назавжди закарбувався в історії нашої Церкви.

Михайло Левицький був людиною глибоких надприродних чеснот: побожності, второпності, покори та доброти.

Народився у містечку Ланчин Івано-Франківської області, на межі Гуцульщини та Покуття. Його батько був священиком, а за походженням шляхтичем гербу «Роґаля».

В 1790 році Михайло Левицький закінчує Станіславську гімназію, після якої, йде навчатися у греко-католицьку Духовну Семінарію Барбареум у Відні, що діяла при храмі святої Варвари. Свою духовну освіту завершує науковим ступенем доктора богослов'я. У 1798 році приймає ієрейські свячення, після яких викладає Святе Письмо у Генеральній Львівській семінарії. У 1808 році стає каноніком Галицької митрополії, займається широкою релігійною та суспільною діяльністю, а також приділяє особливу увагу освітній галузі.

На 15-річчі священства, в 1813 році Михайла Левицького висвячують на Перемиського єпископа, і вже опісля, з невтомною ревністю, він починає займатися апостольською діяльністю. У 1814 році Левицький видає загальний обіжник до духовенства, яким зобов'язує навчати народ обов'язково відзначати богослужіння в неділю та церковні свята.

17 серпня 1815 року австрійський імператор Франц I призначає Михайла Левицького - Галицьким митрополитом та Львівським архиєпископом, і вже 8 березня 1816 року це рішення затверджує Папа Римський.

За дорученням Левицького, отець Іван Могильницький укладає для нав­чання народу катехизм «Наука християнськая» (1815) та «Буквар української мови» (1816). Також Єпископ Левицький, 20 січня 1816 року, організовує «Товариство Священиків» з метою видавництва релігійних книжок та часописів для поши­рення правд віри й моралі серед народу. Сам Левицький теж пише,  і видає друком катехитичні науки для дітей.

Він постійно звертається до уряду Австрії і завжди його прохання успішно вислуховуються. Так, в 1816-1819 роках, дбає про 383 шкільні фундації, двірські та громадські, на утримання вчителів. Із відновленням у 1817 році Львівського університету, владика добивається, щоб догматику, пастирське богослов’я та катехитику викладали українською мовою. Внаслідок його старань, з 1856 року греко-католиків починають призначати в школи  катехитами. Також, в 1818 році єпископ Левицький створює Перемиський інститут,  з котрого виходять не тільки добрі дяки, але й учителі парафіяльних шкіл. Цей заклад проіснував до Другої світової війни.

В 1839 році, коли Микола І ліквідував в Росії Уніятську Церкву, Митрополит Левицький, рішуче виступає на захист уніатів. А вже в 1841 році видає пастирське послання, в якому боронить унію й засуджує її переслідування. Велику увагу, він приділяє також запобіганню духовній та фізичній деградації українського суспільства під впливом алкоголю. Саме тому, 3 жовтня 1844 року Михайло Левицький видає послання, в якому обґрунтовує потребу заснування братств тверезості - організованої форми відвернення пияцтва.

З часом, митрополит Левицький через слабке здоров'я і старший вік випрошує для себе в Апостольській Столиці єпископа-помічника в особі Григорія Яхимовича.

Австрійський уряд, поважаючи Галицького митрополита, наділяє його хрестом ордена Леопольда, а в 1848 році призначає Левицького примасом Галичини, хоча до цього, таку посаду займали тільки латинські польські архиєпископи. Також, 16 червня 1856 року, Папа Пій ІХ надає Левицькому кардинальський титул. Митрополит Левицький, переважно перебуваючи в Унівській Лаврі, був діяльним і активним аж до самої смерті. А 14 січня 1858 року в Уневі, що на Львівщині митрополит помирає. Саме там, за волею Левицького, його і було поховано. Він прожив 84 роки, з яких 42 віддав митрополичому служінню. Похоронними богослужіннями, прощалися з найвищим церковним ієрархом і палким українським патріотом по всій Галичині, а також у Відні та Римі.