ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ!

субота, 17 червня 2017 р.

17.06.2017р. Б. / Книга Псалмів: чого ми не знаємо?

Що ми знаємо про цю книгу Старого завіту? Чи можуть псалми стародавнього Ізраїля бути молитвою християн?

Книга Псалмів – це збірка зі 150-ти молитов, які використовували у літургії в єрусалимському храмі.

За літургійним звичаєм, їх співали в супроводі струнного інструмента, що його греки називали псалтирем.

Псалмами молилися під час щоденних богослужб, що їх відправляли в храмі та під час річних єврейських свят.

Ці молитви складено не всі разом, не за короткий час, і зробив це не навіть не єдиний автор.

У псалмах наявні всі релігійні почуття. Вони є поетичним висловленням релігійних досвідів.

Багато псалмів складено спеціально для літургійних служб, але й багато спершу були молитвами, складеними для особливих потреб народу, якоїсь групи людей чи окремої особи.

150 псалмів у Біблії тепер поділено на 5 книг: а) 1-41; б) 42-72; в)73-89; г) 90-106; д) 107-150.

Псалмами молилися Ісус Христос, Марія, апостоли та перші християни. Із них Церква запозичує більшу частину молитов, що містяться в євхаристійній службі.

Якщо Церква запрошує нас упродовж року молитися псалмами, то вони не лише можуть, а й мусять стати молитвою християнина, який намагається пізнати та глибше вводити в життя свою віру, свідоміше брати участь у Літургії.

Псалми безперервно говорять про всю історію спасіння, і, насамперед про її центр, яким є особа та діяння Ісуса, славу та царювання якого вони змальовують.

Псалми не можна читати, ними треба молитися. Щоб зрозуміти їх, необхідно поставити себе в той душевний стан, в якому перебували особи, які їх написали.

За книгою “Ключ до Біблії” Антоніо Джирланда

Фото: mirvokryg

Джерело:   ДИВЕНСВІТ

пʼятниця, 16 червня 2017 р.

16.06.2017р. Б. / 5 найпоширеніших міфів про сповідь

Таїнство Сповіді (або Примирення) — це важлива складова віри та духовного життя католиків, яку часто розуміють неправильно.

Ось кілька міфів, поширених серед невіруючих (та деяких віруючих), що не дозволяють їм приступати до цього таїнства.

Міф 1. Католики не вірять у те, що жертви Христа було достатньо для спасіння 

Навіщо людині більше вибачень, якщо вона вже утвердилась у вірі в Христа? Таким чином, сповідь сприймається як окремий, зайвий додаток до благодаті Ісуса. Слід сказати, що сила сповіді повністю залежить від жертви Христа. Христос заслужив нескінченну благодать на хресті. Таїнство Сповіді — один із важливих засобів застосування цієї благодаті для блага людини. Іншими словами, сповідь — не джерело благодаті окремо від жертви Христа, це інструмент для її застосування. Такі сумніви можуть з’являтися через нерозуміння суті християнського життя. Дехто вважає, що після навернення людина немає потреби в додатковій співпраці та зростанні в благодаті задля спасіння. Католицька Церква (згідно з Біблією) вчить, що християнське життя — це безперервне перемінення і розвитку в святості.

Міф 2. Сповідь — винахід католиків і про неї нема згадки в Біблії 

Це може когось здивувати, але суть Таїнства Сповіді виразно показав сам Христос у Писанні. В Євангелії від Йоана читаємо, як після воскресіння Він являвся своїм учням: «Тоді знову сказав їм Ісус: “Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!” Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: “Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!”» (Йн 20, 21‑23). Ісус виразно і чітко дає своїм Апостолам владу давати та затримувати прощення гріхів, яка є основою для Таїнства Сповіді. Церква практикувала це з самого початку свого існування. Звісно, на практиці форма змінювалася, але сам корінь лежить у Біблії (пор. ККЦ, 1447).

Міф 3. Визнання гріхів — необов’язкове 

Сповідь, звісно, обов’язкова для католиків. По‑перше, згідно з церковними заповідями, всі католики зобов’язані сповідатися принаймні один раз на рік. По‑друге, Таїнство Сповіді необхідне для спасіння охрещених, які мають смертний гріх, навчає Тридентський Собор. Отже, сповіді — не тільки приємна, додаткова форма католицьких консультацій, якщо раптом захочете. Радше це невід’ємна складова життя католика задля досягнення остаточного порятунку.

Міф 4. Сповідь — це для «дуже поганих людей» 

Попередня відповідь на Міф 3 допомагає спростувати і цей міф. Якщо ви — католик, то повинні сповідатися бодай раз на рік у будь‑якому разі. Але найголовніше: ми всі — грішники. Як говорить Писання: «Коли ми кажемо, що не згрішили, ми чинимо Його неправдомовним, і слова Його в нас немає» (1Йо.1,10). Тож якщо ви не замислюєтесь над тим, чи вам потрібна благодать прощення Христа, — можливо, варто уважніше придивитися до свого духовного життя.

Міф 5. Сповідатися — страшно 

Якщо хтось ніколи або протягом тривалого часу не приступав до сповіді, — мабуть, гадає, що священик буде «в шоці» від його гріхів і суворо реагуватиме на викладене під час сповіді. Досвід переважної більшості католиків сьогодні свідчить про те, що загалом реакція сповідника — протилежна. Хай там як, більшість священиків занадто делікатні. Священики все чули і раніше (гріх — простий і нецікавий). Вони зазвичай висловлюють підтримку і підбадьорення, а потім призначають покуту (часто просто промовити кілька молитов). Винятки зараз зустрічаються рідко.