ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ!

понеділок, 31 серпня 2015 р.

31.08.2015р. Б. / Владика Венедикт: «Дуже важливо вкладати зусилля, старання у своє життя, у те що нам принесе прибуток, відсотки, коли ми прийдемо до Господа»

На цьому наголосив Преосвященний владика Венедикт, Єпископ-помічник Львівської архиєпархії, під час свого пастирського візиту, 30 серпня 2015 року, до парафії св. Миколая (с. Підбірці, Пустомитівський р-н).

З проханням про архієрейське благословення, щирими привітаннями та відкритими серцями зустрічали владику парафіяльна спільнота із адміністратором о. Михайлом Будником та запрошеними священиками.

У своїй проповіді Архиєрей запевнив вірних словами: «Ми живемо лише раз. Погляньмо, як легковажно тратиться життя на будь-що, на речі не потрібні і не важливі, а життя неповторне. Якщо бізнесмен має кошти, то він хоче якнайкраще їх вкласти. Для чого? Щоб мати прибуток, правда ж? Шукає в якому банку найбільші відсотки або шукає місце, котре найкраще може принести прибуток. Любі, дорогі, наше життя ми також неминуче вкладаємо, якщо ми його вкладаємо у добрі справи, у Божі справи, то це нам теж принесе відсоток. І коли помремо, то там будемо мати якийсь прибуток. Погляньмо, ми вкладаємо час, зусилля, старання у те що так залишимо на землі. Кажемо нічого не заберемо. Тому, дуже важливо вкладати зусилля, старання у своє життя, у те що нам принесе прибуток, відсотки, коли ми прийдемо до Господа. Як я вже згадував ми часто так живемо, немовби жили вічно. Ні, немає різниці скільки ми і де живемо, але неминуче час прийде, коли прийдемо до Господа».

Завершився пастирський візит єпископа словами вдячності вірних, молитвою «Боже великий єдиний», архиєрейським благословенням та спільною світлиною, на згадку про ці відвідини.

неділю, 30 серпня 2015 р.

30.08.2015р. Б. / Івано-Франківськ: в благодійному фонді Карітас відбулося свято Першого портфелика для дітей

Сьогодні в благодійному фонді Карітас Івано-Франківськ відбулося свято Першого портфелика для дітей, батьки яких перебувають на фронті, дітей вимушено переселених з Криму та Східних областей України та дітей з багатодітних і малозабезпечених сімей.

Спільну молитву, благословення дітей та вручення портфеликів очолив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. На урочистостях були присутні Митрополит Івано-Франківський Володимир Війтишин, перший  президент  МБФ «Карітасу  України»  Владика Кен Новаківський, теперішній Президент МБФ «Карітас України»  п.  Андрій Васькович, митр. прот. Володимир Чорній – директор БФ «Карітас Івано-Франківськ УГКЦ», місЬкий Голова м. Івано-Франківська та начальник управління освіти міста.

«Я розкажу вам секрет, діти, як можна гарно вчитися», – звернувся до дітей Блаженніший Святослав, - “треба обов’язково молитися вранці та ввечері. Сьогодні ми помолимося разом, щоб Господь благословив вас і цей навчальний рік гарно почався”, – наголосив предстоятель УГКЦ, благословивши дітей та вручив портфелики. В час короткого слова для представників  ЗМІ, Блаженніший наголосив: «Сьогодні Церква молиться, навчає, працює і допомагає. Як приклад Карітас сьогодні зібрав найбільш потребуючих дітей, які потребують підтримки і допомоги, а найголовніше батьківського тепла», - повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на прес-службу Івано-Франківської Архиєпархії УГКЦ.

Довідка: загалом в  цьому році  допомогу у вигляді шкільного портфелика, укомплектованого канцтоварами та шкільним приладдям,  отримали  569 дітей, в тому числі:350 дітей, батьки яких перебувають в зоні АТО;119 вимушено переселених  дітей з Криму та Східних областей України;100 дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах

Благодійна акція стала можливою завдяки фінансовій підтримці парафіян Івано-Франківської архієпархії УГКЦ, волонтерів проекту «Поранені SOS» та коштів  благодійної фундації «Люди в потребі»(Німеччина), Карітасу Трір (Німеччина). Загальна сума наданої  допомоги становить 288 934,49 грн., в тому числі на 33 300,00 грн. волонтери проекту «Поранені SOS» надали допомогу у вигляді портфеликів для дітей 4-8 класів, батьки яких перебувають на фронті.

Основна ідея  проведення благодійної акції – дати відчути радість першого навчального дня у школі кожній дитині, незалежно від соціального статусу її родини. Тому новенькі зошити, пенали, обкладинки для підручників та зошитів, прості та кольорові олівці, пластилін, фарби для малювання, рюкзаки та інше шкільне приладдя допоможе дітям належним чином розпочати навчальний рік.

Наша сьогоднішня  акція – це свідчення  того, що Карітас, виявляючи соціальне служіння,  є також місцем  живої парафії, місцем  зустрічі з Ісусом Христом  для кожного  нужденного в нашому місті та області.  Ми щиро дякуємо  кожному  за небайдужість і турботу та  можливість разом дарувати радість  тим,  хто цього потребує.

Джерело:  КІРІОС

пʼятницю, 28 серпня 2015 р.

28.08.2015р. Б. / Американський професор вважає, що в УКУ є брак католицької формації

Американський професор українського походження, який викладав в УКУ,  д-р. Олександр Січ вважає, у цьому закладі присутній брак формації правдивих католиків та що відсутність формації, яка формує вільну людину, а не людину, яка вільна робити все що хоче – це пострадянська анархія. Ці думки пан Січ вислови у своєму нещодавньому інтерв’ю.

«Візьмімо, до прикладу, Український католицький університет (УКУ). Я знаю, що величезну роботу пророблено для того, щоб уряд пізнав, що богослов’я – це справжня академічна, тобто інтелектуальна, дисципліна. І це тривала боротьба, яка ще триватиме. Але інколи мені хочеться підказати: над входом у корпус УКУ висить заклик «Беріть і робіть!». То чому ви дивитесь на уряд, просите дозволу як викладати, як формувати? Уряд не розуміє, що таке формація. Тут не всі викладачі розуміють це, а деякі налаштовані до цього вороже. УКУ не є католицьким університетом, якщо вважаєте, що головне – випускати фахівців.

Коли йдеться про виховання чи формацію людини, кінцевий результат – це пошук Бога, прагнення до Бога, здобуття мудрості. Мудрість – це вміти розрізняти, що є зло, а що – добро, що є краса, а що – потворність, що є правда, істина, а що – фальш. Тобто, формація передбачає людину вільну, але не вільну робити все, що хочеш, бо це – крах, а не воля. Формація – це значить бути вільним, щоб розуміти, що є що. Тут люди того не розуміють. Це – пострадянська анархія. І це відразу видно: навіть в УКУ деякі студенти підтримують гомосексуалізм або виступають проти пам’ятника Шептицькому, не знаючи деталей. Це робиться тому, що робиться. Студенти – ті так звані «активісти» – не розуміють, що вони перебувають якраз у найгіршому положенні, вони не є вільними, вони беруть лозунги, які дуже гарно звучать на Заході і, не задумуючись, використовують їх. Я це бачу, я розмовляю зі студентами – вони просто не розуміють, що це таке воля чи свобода. Воля і свобода – це не кінцева мета, це – засіб!» зауважує д-р. Січ.

І дає доволі простий рецепт виходу УКУ з стану пострадянського хаосу:
«Робіть те, що має бути зроблено: фундаментом має бути католицьке, християнське, а не ліпити католицьке, християнське до ідеї університету. […] Якщо цей університет, дай Бог, в один день візьме на себе повноваження й обов’язок формувати правдивих католиків, то уряд не має права вказувати, як має виглядати тут процес навчання. УКУ повинно йому сказати, що таке католицька формація, що до неї входить це і це, процес такий; має знову ж таки переконати його, що знає, що робить, і робити це. Нехай, наприклад, аграрний університет має свої цінності – ми будемо їх підтримувати. Ми повинні зосереджуватися на своїх цінностях, а не на тому, що пан міністр говорить, що нам робити.» - рекомендує американський професор.

Довідка від The Catholic Worl Repot:
Д-р Олександр Р. Січ, професор фізики і співробітник факультетуVeritas Центру Етики в суспільному житті Францисканського університету в Steubenville, США. Він має дванадцять років професійного досвіду в галузі ядерної безпеки та нерозповсюдження ядерноі зброї за кордоном, насамперед в Україні. На протязі 2015 навчального року, д-р Січ є  викладачем та дослідником в Українському Католицькому Університеті у Львові. Він отримав докторський ступінь у галузі ядерної енергетики в Массачусетському технологічному інституті і ступінь магістра в галузі вивчення Радянського Союзу в Гарвардському університеті і другий ступінь магістра філософії у семінарії Св. Апостолів.

Джерело:   Воїни Христа Царя

четвер, 27 серпня 2015 р.

27.08.2015р. Б. / УКУ не є католицьким університетом, якщо вважаєте, що головне – випускати фахівців

Один відомий богослов сказав: «Виховувати людину –означає визначати долю нації». Саме про освіту: про те, чим вона є сьогодні і чим має бути завтра в Україні, чим відрізняється від американської, за що можуть звільнити професора у Штатах, яка доля наших вишів з огляду на реформи, ми запитали професора Францисканського університету (США), який багато років жив і працював в Україні, а цьогоріч за програмою Фулбрайта викладав в Українському католицькому університеті д-ра Олександра Січа.

Що таке, на Вашу думку, освіта?

Почнімо з католицького бачення освіти. Освіта – це найперше євангелізація і зростання у святості; це формація людини в повному значенні цього слова, тобто вона охоплює інтелектуальну, моральну, духовну, суспільну та фізичну формації. Це – пошук і прагнення Бога. Це не означає, що Його ми відразу й безпосередньо бачимо, бо ми – істота, яка пов’язана зі світом своїми відчуттями, пізнає все через відчуття. Все знання проходить через наші відчуття, але воно не закінчується ними, бо ми не тільки істоти, але й створені на подобу Божу. У нас є іскра надприродного Бога, і це те, що мається на увазі у Святому Письмі, коли йдеться про те, ким ми є. А ми – маленькі іконки Бога. Отже, наше пізнання не закінчується нашими відчуттями, бо оскільки ми істоти раціональні, то прагнемо вищого – Бога. Це є у світлі людського розуму, це і є віра.

Свого часу святий папа Іван Павло ІІ видав дуже відому сьогодні енцикліку «Fides et Ratio» («Віра і розум»), де говорить про те, що ці дві речі не можна роз’єднати. На жаль, у сучасному світі люди так і роблять. Інколи доходить до того, що віру абсолютно відкидають як щось суб’єктивне. Віра не є суб’єктивною, навпаки, вона дуже об’єктивна! Віра і розум передбачають, що людина бачить через інші, так би мовити, очі. Коли я кажу: «Я розумію», – не йдеться про те, що бачать мої очі, – це щось набагато вище.

Отже, повторю: освіта – це пошук і прагнення до Бога, щоб одержати істину, і ще важливіше – мудрість. Це – формація людини, не тільки як фахівця своєї справи, бо тоді людина не є вільною (я повернуся до цього). Формація має відбуватися на всіх рівнях: інтелектуальному, моральному, духовному, суспільному і фізичному.

В Америці є програма під назвою «Liberal Arts» – «Вільні мистецтва», хоча це не зовсім правильний переклад. Коли я нещодавно виступав, розповідаючи про неї, то мене здивувало, що люди розуміли її та освіту загалом як процес, механічний процес. Вони не розуміли історії і філософії цієї програми, того, на чому вона побудована. Отже, ядро, серцевина освіти не передавалася. А нею є, власне, прагнення і пошук Бога, щоби здобути мудрість. Ідея «Liberal Arts» – формація випускників, щоби вони не просто були фахівцями, а були вільними в повному розумінні. Фахівець добре робить свою справу, але не застановляється над тим, чи те, що він робить, добре чи зле. А на якій підставі він може це сказати? Він не має підстав. Скажімо, суперосвічений і супердосвідчений фізик може створити ядерну зброю, але на запитання: чи це добре, чи ні, він не зможе відповісти, бо це вже не питання фізики. Треба, щоб людина була дуже широко сформована і розвинута.

Я бачу, що в Україні ще залишилося радянське бачення освіти, головна мета якої випускати фахівців. І такий підхід вважають добрим. Але подивіться довкола і побачите результат цього «доброго».

Ви вже згадали про систему освіти у Сполучених Штатах. Розкажіть, будь ласка, детальніше, як вона виглядає?

Освіта у Штатах дуже відрізняється від української. Щоби зрозуміти, що таке американська освіта, треба спочатку зрозуміти, на чому побудована Америка. Америка – це ідея, а не нація. І це – найголовніше. Скажімо, британців чи українців теж об’єднує ідея, але дещо вужча. Що таке ідентичність взагалі? Це розуміти чи знати, що ви належите до чогось більшого від вас. Тут, чи взагалі в Європі, це те, що колись було, скажімо, бути німцем, а на сьогодні воно розмито в ідеї Євросоюзу. Але, чесно кажучи, я не бачу для цього справжнього майбутнього, навпаки, думаю, що Європа потихеньку розпадається. Я зараз трохи відійду від питання, але скажу, що ми зараз це бачимо, і Путін це також дуже добре розуміє. Люди думають (і правильно), що він хоче розколоти членів Євросоюзу і НАТО. Це правда, але вони не дивляться глибше: Путін розуміє (і правильно розуміє), що цей процес вже почався в Західній Європі. Дивіться, що робиться в Угорщині, Греції – вони розщеплюються потихеньку. А чому Європа розпадається? Тому, що відкинула традиційні європейські цінності. І я не знаю, чи Україна цього хоче.

Отже, Америка побудована на певних ідеях. Наприклад, присягаючи, президент чи солдати не клянеться захищати батьківщину, землю чи Штати – присягають захищати Конституцію. Де ще у світі таке є? Конституція – це щось абстрактне, як можна її захищати? Це – перше. Друге – Америка дуже різноманітна. Не тільки тому, що велика, а тому, що ми є державою емігрантів, маємо федеративну система, тобто кожен штат вирішує дуже багато питань сам…

У нас є Міністерство освіти, але в нього зовсім інші підходи до тих самих питань, що у вас. Є певні загальні вимоги, але загалом штати самі вирішують, наприклад, які підручники брати, і подібні питання. Америка дуже різноманітна, й тому важливішими є місцеві люди, а не уряд. У Штатах здебільша дивляться на уряд підозріло і вороже.

Цікаво, наприклад, школяр, який вчиться в одному штаті, вступає до університету в іншому – на основі чого він готується до вступу?

Є чотири основні елементи. Перший – атестат зрілості, тобто оцінки, друге – співбесіда, третє – заповнення анкети, яке передбачає написання есе, й не одного, четверте – вступні екзамени. Але вступні екзамени не є урядовими. Їх складають приватні фірми (є дві головні), які запрошують спеціалістів і ті формують запитання. А потім кожен університет відбирає собі студентів. Тут, наприклад, есе не пишуть. Скажіть, як тоді пізнати людину? Бувають, скажімо, католицькі університети й коледжі, які проводять відбір студентів та викладачів, і вони не приймуть студента, який виступає проти католицького навчання. Або якщо єврейський університет, то він, очевидно, не прийме того, хто підтримує Гітлера. Тут це чомусь виглядає як дискримінація. Тут люди не розуміють межі між тим, що таке воля, свобода і дискримінація.

Які позитиви в українській системі освіти Ви побачили?

Є багато позитивного, починаючи від дитячих садків – вони прекрасні. Навіть ті, що ви вважаєте слабшими, для нас вони чудові, бо там збереглася ідея виховання. Просто гарна маленька людина виховується. Деколи аж до сліз доходить, бо саме так треба виховувати. А потім воно потихеньку відпадає. В Україні, Росії та інших пострадянських країнах є дуже сильні фахівці природничих наук. Америка і Захід використовує цей момент – ваші хороші спеціалісти там, а не тут.

Я викладав тут, у Львові, в 1990–1991 роках, і бачив (правда, це був той переломний момент, коли все змінювалося), що учителі боялися дати волю студентам. Але з позиції викладача я би теж боявся. Чому? Бо діти не виховуються – їм даються знання. Вони не розуміють самої антропології, що це таке особа, людина.

Другий момент – уряд досі визначає, що нам на рік, наприклад, треба, умовно, 500 адвокатів. Звідки уряд це може знати?! Це – система. А чому?

Візьмімо, до прикладу, Український католицький університет (УКУ). Я знаю, що величезну роботу пророблено для того, щоб уряд пізнав, що богослов’я – це справжня академічна, тобто інтелектуальна, дисципліна. І це тривала боротьба, яка ще триватиме. Але інколи мені хочеться підказати: над входом у корпус УКУ висить заклик «Беріть і робіть!». То чому ви дивитесь на уряд, просите дозволу як викладати, як формувати? Уряд не розуміє, що таке формація. Тут не всі викладачі розуміють це, а деякі налаштовані до цього вороже. УКУ не є католицьким університетом, якщо вважаєте, що головне – випускати фахівців.

Коли йдеться про виховання чи формацію людини, кінцевий результат – це пошук Бога, прагнення до Бога, здобуття мудрості. Мудрість – це вміти розрізняти, що є зло, а що – добро, що є краса, а що – потворність, що є правда, істина, а що – фальш. Тобто, формація передбачає людину вільну, але не вільну робити все, що хочеш, бо це – крах, а не воля. Формація – це значить бути вільним, щоб розуміти, що є що. Тут люди того не розуміють. Це – пострадянська анархія. І це відразу видно: навіть в УКУ деякі студенти підтримують гомосексуалізм або виступають проти пам’ятника Шептицькому, не знаючи деталей. Це робиться тому, що робиться. Студенти – ті так звані «активісти» – не розуміють, що вони перебувають якраз у найгіршому положенні, вони не є вільними, вони беруть лозунги, які дуже гарно звучать на Заході і, не задумуючись, використовують їх. Я це бачу, я розмовляю зі студентами – вони просто не розуміють, що це таке воля чи свобода. Воля і свобода – це не кінцева мета, це – засіб!

Чи принципово для американця здобути вищу освіту?

Ні. Я не хочу нікого образити, але є діти, які просто слабкі в інтелектуальному плані. Це не означає, що вони не гідні люди, просто їм важко в академічному середовищі. Але при цьому вони прекрасно реалізовують себе в житті й можуть бути прекрасними фахівцями у певній сфері. Це дуже добре, і не проблема, бо вони будуть, наприклад, добрими будівельниками. І ця їхня робота дуже цінна. Не треба їх принижувати, казати, що той, що копає яму, – гірша людина! Всі люди рівні з погляду гідності перед Богом. Не можна так зневажати людей! Але чомусь люди це роблять – вважають, що тільки людина з вищою освітою – це справжня людина. Це не головне! Головне – формація в повному розумінні.

Якими мотивами керується американський студент вибираючи собі професію?

По власному бажанню. Як інакше?

В Україні Ви не спостерігали іншої тенденції?

Тут, як і в нас: батьки мають свої інтереси, діти – свої… Я визнаю, в нас теж не все добре. Але тут, на жаль, виникає та проблема, що навчання щораз більше переходить на платну форму... Коли я працював в Євробанку в Лондоні, мій шеф якось сказав, що освіта не може бути безкоштовною, бо тоді людина – чи то студент, чи то аспірант – не пізнає її цінності.

Чим відрізняється американський професор від українського? Я. до прикладу, відчула колосальну різницю у ставленні до студентів. Наш викладач дає менше волі студентам, менше дослухається до їхньої думки. Натомість навчання у професора з Європи, не кажучи вже з Америки, виглядає як діалог студента з викладачем.

Погоджуюся. Навіть, скажімо, в таких дисциплінах, як фізика. На лекціях не може бути розмови, але студент чується вільним, щоб задавати запитання. У нас викладачі відразу говорять: «Найгірше питання є те, що ви не задали». У нас теж бувають такі цікаві люди, як у вас, і вони користуються своєю позицією. Але загальний дух у Штатах такий, що частиною навчального процесу справді є діалог. У гуманітарних чи соціальних дисциплінах, звичайно, є ширші розмови. Скажімо, в «Honors Program» («Програма вищих знань»), де я викладаю, відбуваються дискусії за методом Сократа, коли студенти сидять у колі, а викладач стоїть збоку як спостерігач-модератор. Студенти читають великі книги і відтак входять у розмову зі всіма авторами, дискутують між собою.

А за що можуть звільнити професора?

У професійному сенсі, до прикладу, в нас, у Францисканському університеті..., якщо професор розлучається з дружиною. Тут не йдеться про імідж закладу. Йдеться про те, що це не є католицьким підходом до життя. Викладач – приклад для наслідування для студентів, тому це не допустимо. Якщо викладаєш проти католицької віри. Це не означає, що професор не може розказувати про Гітлера, Канта чи Маркса, він мусить, бо як по-іншому студент пізнаватиме, відрізнятиме зле від доброго. Але якщо викладач говорить, що антропологія Маркса – це добре, а всі решта – ні, то його звільнять. У світських університетах, звичайно, за таке не звільняють. На жаль, вони щодалі, то більше нетолерантніші до традиційних переконань. Скажімо, якщо щось скажеш у світському університеті проти гомосексуалізму, то вони тебе запросто можуть вигнати. У нас зараз із цим дуже великі проблеми. Ви, напевно, чули, що відбувається: власники пекарні тепер змушені (хоч воно вирішується судовою справою) пекти торт для гомосексуального шлюбу. У разі відмови їх можуть притягнути до суду.

Ще одне, що я зауважила з власного досвіду, – дуже багато українських викладачів не дотягують до рівня університету. Як із таким можна боротися? Чи є у вас такі випадки?

У нас рідко кого відразу після захисту докторської дисертації беруть на роботу в університет. Особливо, коли йдеться про природничі науки. Переважно, всі йдуть працювати, щоб удосконалити свої знання. А потім, якщо хочуть стати професорами, повертаються, подають анкети і комітет дивиться: Що Ви нам даєте? Чому ми повинні вважати, що Ви щось нове хороше студентам і нам надаєте? У гуманітарних науках легше в дисертації показати, що ти щось знаєш і чи готовий працювати. Загалом, все залежить від дисципліни…

У нас студенти переважно оцінюють своїх професорів. Є дуже формальна система для цього. Я тільки минулого року пройшов процес, щоб мене підняли на повного професора (в США є три рівні: assistant, associate and full professor). Все за перших п’ять років, що я викладав, всі звіти, анкети, скарги студентів я мав подати і пояснити їх – це перше. Друге, оцінювали мої знання. Третє, дивились, як я викладаю з погляду моїх колег-професорів. Я мав переконати комісію в тому, що повинен тут викладати. Тобто, ми під дуже великим контролем.

Тут теж має проводитися сильний відбір. Я розумію, що є проблема з фінансуванням, але це не аргумент. Якщо викладач чогось не знає, чогось не виконує, не відповідає рівню, то його неодмінно треба звільняти. На жаль, тут закони цього не дозволяють, тут ведеться мультистороння боротьба: зміст знання – закони – Міністерство освіти і науки... І в результаті, погоджуюся, я тут не бачив аж дуже сильних викладачів. Я не хочу когось критикувати, але загалом Ви праві. Як я це знаю? Мої студенти мені про це говорять. Я бачу, що аспіранти не готові вивчати те, що ми викладаємо на 2-му чи 3-му курсі. По-друге, сам зміст того, що тут викладається…

Розгляньмо взагалі питання філософії в цьому університеті. Те, що університет має кафедру філософії – цього не досить. Тут нема акредитованої спеціальності і програми філософії, не видають дипломів! Тут зібралась переважно група філософів з однієї школи в Європі – Ліхтенштейн, тобто вони однодумці. Філософія не може бути однодумною! Немає плану розвитку філософії. Католицький університет не може себе вважати повноцінним університетом без акредитованої програми з філософії. А для чого додавати тоді ІТ, соціологію, гендерні студії, журналістику!?

Знову ж таки, хто формує наших викладачів? Наші державні університети з нашим радянським мисленням, яке передається.

Чи це аргумент? Ні! Там написано при вході: «Бери і роби!». Скільки років вже пройшло? Робіть те, що має бути зроблено: фундаментом має бути католицьке, християнське, а не ліпити католицьке, християнське до ідеї університету.

Зміни, які зараз впроваджує українська влада в системі освіти, куди вони ведуть, на Вашу думку?

Не можу фахово відповісти на це запитання, бо не надто в це заглиблювався… По-перше, треба віддати належне вашому міністерству, за те, що передає частину повноважень. Це дуже добре. Коли люди бачать, що міністерство віддає повноваження, – це вже легше можна дихати, це означає, що можна з ним співпрацювати. Це треба наголосити. Але люди в міністерстві теж не знають, що роблять, бо не мають досвіду роботи з окремими закладами, особливо такими специфічними, як УКУ, вони не розуміють їхньої ідентичності. Тому все-таки треба допомоги від окремих університетів, щоби вони все більше імпульсу давали й допомогли міністерству. Я вважаю, що це дуже добре, що УКУ, Києво-Могилянка й інші заклади хочуть представити нову формалізацію того всього. І це мусить бути, бо звідки уряд, наприклад, може взяти на себе повноваження диктувати зміст католицького знання в УКУ? Ви своє маєте визначити, представити міністерству і переконати не у ваших цінностях, а що ви переконані у своїх цінностях.

Тут треба враховувати, що релігійних навчальних закладів в Україні дуже мало.

Це не аргумент.

Не аргумент, але держава має дбати за всі навчальні заклади.

Але не заважати. Якщо цей університет, дай Бог, в один день візьме на себе повноваження й обов’язок формувати правдивих католиків, то уряд не має права вказувати, як має виглядати тут процес навчання. УКУ повинно йому сказати, що таке католицька формація, що до неї входить це і це, процес такий; має знову ж таки переконати його, що знає, що робить, і робити це. Нехай, наприклад, аграрний університет має свої цінності – ми будемо їх підтримувати. Ми повинні зосереджуватися на своїх цінностях, а не на тому, що пан міністр говорить, що нам робити.

А як, на Вашу думку, вплинуть ці зміни, які зараз уряд пропонує, на формування молодої людини і, власне, на формування молодої української нації?

Воно починається з дитячого садка. І слава Богу, як я сказав, садки в Україні дуже гарні.

На Вашу думку – до позитивних змін йде?

Треба відразу визнати, що зміни відбуваються на краще. Просто боюся, що по дорозі воно може відхилитися.

Від впливу влади?

Від впливу влади, від того, що радянський імпульс залишається відчутним і довго ще впливатиме… Я не готовий відповісти, бо тут багато різних чинників впливає… Так, зараз зміни позитивні, але все-таки треба обережно до них ставитися. І не те, що просити дозволу в уряду, а наполягати на виконанні певних речей, тому що, зрештою, ви платите податки. Це він має працювати на вас, а не ви на нього.

Що має знати освічена людина ХХІ століття? Якою вона повинна бути в онтологічному сенсі?

Що має людина знати? Це, як на мене, принижує знання, перетворює його на інструмент, а воно не може бути інструментом. Для фахівця – так, а для широкоосвіченої сформованої людини – ні.

Людина ХХІ століття в онтологічному розумінні має бути віруюча. Я не розумію, як по-іншому може бути, не бачу інших варіантів, хоч багато думаю про це. Якщо людина не віруюча, а тим більше, якщо не є християнином, то з досвіду бачимо, що такі люди чи нації зруйнувалися. А потім робота Церкви – знову і знову відновлювати це. Думаю, що рано чи пізно таке буде і з Європою – вона сама себе нищить. Святий Іван Павло ІІ писав, просив, благав людей: «Думайте і вірте!». Але люди: «Ні, ми робитимемо по-своєму!».Тому у вузькому розумінні робота Церкви – весь час відновлювати, акцентуючись на правильній християнській антропології: «Створені на образ і подобу Божу». Але люди того не хочуть чути. Багатьом це дивно, бо вони не розуміють його значення і не несуть відповідальності за це.

Якою є ідеальна система освіти для Вас? Як вона виглядає?

Нема ідеалу між людьми, але це не означає, що ми не повинні стреміти до нього. Й освіта повинна. Повторюю, її кінцева мета – євангелізація і зростання у святості. Адже в Посланні до євреїв 12, 14 сказано:«Пильнуйте… і про святість, без якої ніхто не побачить Бога». Відтак, не можна обмежуватись фахівцями – це, як на мене, дорога в пекло, не те що в нікуди, а саме в пекло.

«Скажи тільки слово і я скажу, хто ти», – ці слова, як на мене, сьогодні, як ніколи, актуальні для наших вищих навчальних закладів. Адже у світлі реформи, проведеної у 2015 р., вони мають шанс заявити про свою ідентичність, продемонструвати свої цінності і підвалини не лише Міністерству освіти і науки, але і нам, широкому загалу, щоб ми бачили на чому формується майбутнє нашої держави. Це великий шанс і водночас виклик для християнських освітніх закладів України, які від тепер матимуть більше можливостей формувати молодого християнина утверджувати християнські цінності в нашій державі.

Розмовляла Наталія ЛЕХ

27.08.2015р. Б. / Топ-8 найвідоміших християн Голлівуду

Як сказав відомий російський релігійний філософ Микола Бердяєв: «Християнство – не тільки віра в Бога, а й віра в людину, у можливість розкриття божественного в людині». Насправді бути  істинним християнином у сучасному світі – це справжній виклик і випробування для кожного. Та ще більшим викликом такий вибір є для людей, які живуть на «зоряному Олімпі». Про найвідоміших християн Голлівуду, які нерідко стають прикладом людяності та доброти для своїх прихильників, займаються благодійністю і популяризують моральні принципи – у нашому сьогоднішньому рейтингу.

  1. Denzel Washington Visits "Late Show With David Letterman"Дензел Хейс Вашингтон-мол. (англ. Denzel Hayes Washington, Jr., 24.12.1954 р.н.) – американський актор, кінорежисер і кінопродюсер. Лауреат премії «Оскар» за кращу чоловічу роль і за кращу чоловічу роль другого плану. Мріяв стати проповідником, наразі є прихожанином Церкви Бога в Христі. Відомий за такими кінострічками: «Слава» (англ. «Glory», 1989), «Диявол у синій сукні» (англ. «Devil In Blue Dress», 1995), «Не спійманий – не злодій» (англ. «Inside Man»), «Книга Ілая» (англ. «The Book of Eli», 2009) тощо.

  2. Анджела БассетАнджела Басет (англ. Angela Bassett, 16.08.1956 р.н.) - американська акторка, яка стала найбільш відомою завдяки своїм ролям у біографічних фільмах, де вона виконувала ролі реальних знаменитих афроамериканок, таких як Тіна Тернер у фільмі «На що здатна любов» (англ. «What’s Love Got to Do with It», 1993), «Пантера» (англ. «Panther»1995), а також виконала роль Рози Паркс в «Історії Рози Паркс» (англ. «The Rosa Parks Story», 2002). Крім того, Анджела Басет знімалася в культовому серіалі сучасності «Американська історія жахів» (англ. «American Horror Story», 2011- 2015). Ось що кінозірка розповіла в інтерв’ю «Los Angeles Times»: «Любов до Бога – означає для мене те саме, що й бути афро-американкою. Це вся я, моя культура. Я просто демонструю любов до Бога всім своїм життям».

  3. Ральф ВінтерРальф Вінтер (англ. Ralph Winter, 24.04.1954 р.н.) – голлівудський кінопродюсер, який допоміг створити такі кіноблокбастери як: «Люди Ікс» (англ.«X-Men film series», 2000), «Фантастична четвірка» (англ. «Fantastic Four», 2005-1015 рр.) і «Зоряний шлях» (англ. «Star Trek», 1999, 2009 рр.), також як і фільм «Я, робот» (англ. « I, Robot», 2004) тощо. Його фільми зібрали в загальному більше, ніж 2 млрд. доларів у прокаті. Він є членом Гільдії режисерів Америки та Академії кінематографічних мистецтв і наук. Ральф Вінтер вважає, що Церква повинна говорити на богословські теми, опираючись на популярні фільми. Цікаво, що сам Вінтер провів в одній з церков Лос-Анжелеса чотиритижневий курс «Богослов’я і кіно».

  4. Мартін ШинМартін Шин (англ. Martin Sheen, справжнє ім’я   –  Рамон Антоніо Херардо Естевез (англ. Ramn Antonio Gerardo Estvez), 03.08. 1940 р.н.) -американський актор, продюсер, лауреат премії “Еммі”. Відомий своїми ролями у таких фільмах: «Пустки» (англ. «Badlands», 1973), «Апокаліпсис сьогодні» (англ. «Apocalypse Now», 1979),  Волл-стріт (англ. «Wall Street», 1987), «Відступники» («The Departed», 2006) тощо. Мартін Шин називає себе католицьким пацифістом. За участь в мирній демонстрації проти військової політики США його неодноразово заарештовували. Особисто та фінансово він підтримує організації та ініціативи, спрямовані на боротьбу з бідністю та бездомністю, бореться за права іммігрантів, а також захист довкілля. Відомий своєю релігійною прихильністю, голлівудський актор часто розповідає ЗМІ, що молиться за свого сина Чарлі Шина (теж відомого актора), який лікується від алкогольної та наркотичної залежностей.

  5. Rhscnsy XtyjdtnhКрістін Ченовет (англ. Kristin Chenoweth, 24.07.1968 р.н.) – американська актриса, співачка, автор пісень і письменниця, відома також за виступами у музичному театрі, кіно і на телебаченні. Ця знаменитість ще в дитинстві почала займатися творчістю, виконуючи християнську музику, а згодом вирішила продовжити кар’єру як оперна співачка. У 1997 році вона дебютувала на бродвейській сцені. Ченовет досягла першої популярності після ролі в мюзиклі «Ти хороша людина, Чарлі Браун» (англ. «You’re a Good Man, Charlie Brown», 1999), який приніс їй премію «Тоні». Відома за такими кінострічками: «Рожева пантера» (англ. «The Pink Panther», 2006), «Чотири Різдва» (англ. «Four Christmases», 2008) і «Знову ти» (англ. «You Again», 2010).

  6. мел гибсонМел Гібсон (англ.  Mel Gibson, 03.01.1956 р.н.)  – австрало-американський актор, режисер, сценарист і продюсер. Найбільший мистецький і комерційний успіх прийшов до Гібсона з фільмами, де він розкрився насамперед не як актор, а як режисер і продюсер:  «Людина без обличчя» (англ. «The Man Without a Face», 1993),  «Хоробре серце» (англ. «Braveheart», 1995),  «Страсті Христові» (англ. «Passion of the Christ», 2005) і  «Апокаліпто» ( англ. «Apocalypto», 2006). Його також називають «дивним» католиком. Незважаючи на те, що цей актор активно критикує Ватикан, його кінокартини є втіленням глибинного розуміння та сприйняття християнської віри.Одне із висловлювань актора прозвучало так: «Я вірю в Бога, але ця віра передана мені моїм батьком, а не Церквою ». З погляду Гібсона, Католицька Церква загрузла в інтригах. Він також критикує її за відмову від традиційної латинської Літургії, так званої Тридентської меси, прийнятої в XVI столітті, і переклад богослужіння на національні мови.

  7. Republican Presidential hopeful, former Arkansas Governor Mike HЧак Норріс (англ. Chuck Norris, 10.03.1940 р.н.) — американський кіноактор і майстер бойових мистецтв, зірка Голлівуду. Однією з найвідоміших його ролей є рейнджер Вокер із серіалу «Вокер, техаський рейнджер» (англ. «Walker, Texas Ranger», 1993-2001). Знаменитий актор є справжнім християнином. Чак Норріс часто повторює: «Справжня людина – та, яка живе заради Христа. Для мене було дуже важливо знайти порозуміння з Христом, коли з’явилася така можливість. Життя настільки тендітне, що ніколи не знаєш, коли воно може закінчитися. Воно може перерватися миттєво, і тоді вже занадто пізно приймати Божий дар спасіння».

  8. bekПодружжя Девіда Бекхема  (англ. David Robert Joseph Beckham, 2.05.1975 р.н.) – відомого британського футболіста та  Вікторії Бекхем (англ.  Victoria Beckham, 17.04.1974 р.н.) — британської співачки, акторки і модельєра. Ця відома пара, яка стала своєрідним брендом, заплатила $ 195,000, щоб побудувати каплицю на їхній землі в Англії, похрестити своїх п’ятьох дітей. Що ще цікаво: Девід також має й велике татуювання на спині у вигляді ангела. Незважаючи на критику, подружжя стверджує, що дотримується усіх християнських моральних правил, а їхня віра є не показовою, а осмисленою усім серцем.


Лідія Батіг

середу, 26 серпня 2015 р.

26.08.2015р. Б. / Вільна воля. Користуйся розумно — розмова з екзорцистом

Майже завжди це виглядає однаково: ворожка, маг, чорнокнижник скажуть — дай я тобі поворожу. Тобто «забажай», погодься на те, щоб я скористався знанням про тебе… Про окультизм, цілителів і духовне поневолення — розмова з о. доктором Богуславом Яворовскім MSF.

— «Це все через слабкість людської натури» — Ви, отче, певно, чули цю відмовку сотні разів?

— Чув, чув. Однак я наполягатиму, що все насправді залежить від нас самих. У людському серці схрещуються чотири світи: окрім світу матерії та світу духа, ще є світ добра і світ зла. Людина живе на перехресті. І то її воля визначає, до якого з цих світів вона бажає належати. А відповідно — наскільки ми піддатливі на спокуси, гріх і духовне поневолення? Настільки, наскільки самі відкриваємося на діяння зла.

— Недарма ж кажуть: воля — брама душі.

— Так, це безсумнівно ключове поняття. Все пов’язане з розумом і вільною волею, тобто двома прекрасними дарами, отриманими від Творця. Розум — це сила пізнавання і судження, яка в людському серці відлунює наказом: роби це, воно добре, а того уникай, воно погане. І в цей момент я ухвалюю рішення своєї волі: роблю вибір або одного, або другого. Якщо я вибираю зло, то тим самим відчиняю браму душі на його дію.

— Завдяки первородному гріху сатана прекрасно знає наше м’якеньке черевце…

— Все починається, ясна річ, від спокуси. Окрім розуму та вільної волі, ми ще маємо так звані нижчі влади, тобто пам’ять та уявлення. Через ці чуття сатана може мати доступ до людини. Може їй щось нагадувати, створювати різні образи в уяві, заохочувати до порушення Божого закону. І якщо я розпізнаю, що це зло, то як християнин маю обов’язок відкинути цю спокусу. Якщо я цього не зроблю, то вступаю на територію зла, даючи на це свою свідому згоду.

— Але крадіж пляшки молока відрізняється від, наприклад, походу до ворожки.

— Звісно, одні вчинки небезпечніші за інші. У Біблії, у 18 розділі книги Второзаконня, наведено цілий канон учинків проклятих і заборонених. Серед них «почесне місце» посідає ворожбитство і всілякі спроби контактів із духами.

— Дехто каже: а, то лиш забава!

— Це ніколи не забава. Якщо Біблія як Книга Об’явлення показує нам певну дійсність і каже, що так небезпечно, то це означає, що так і є. Бо весь цей світ таємних знань, окультних практик, дивних явищ і надзвичайних енергій — це простір, у якому найчастіше проявляються демонічні духовні сили. Там ми безпосередньо входимо на територію зла.

У нинішньому земному матеріалізмі ми геть не усвідомлюємо, що довкола нас існує світ духовний, у якому точиться безперервна боротьба. А той світ має великі знання про нас. Знає кожний наш гріх, кожну трагедію, кожне нещастя. Але не може самовільно користуватися цими знаннями. Бо на всі має бути так званий «Божий дозвіл». Також і на те, аби сатана міг скористуватися знаннями про мене.

— Ось тільки Господь Бог передовірив цей дозвіл людині…

— Саме так! То я можу дозволити злу, аби скористалося знаннями про мене. Це майже завжди виглядає однаково: чи то буде ворожіння, чи чорнокнижництво, чи якісь спіритичні практики — ворожка, маг або чорнокнижник скажуть: дозволь, дай, аби я тим скористався. Те ж саме буде з цілителем, який скаже: ти маєш відкритися, щоб я тебе обстежив, щоби вдихнув у тебе мою енергію зцілення… Ось у цю мить ти даєш свій дозвіл. Відкриваєш чужому свою волю. Хочеш, аби в тобі щось почало діятися.

— Це звучить непривабливо.

— І насправді воно дуже небезпечне. Бо тим самим порушується закон Божий, порушується біблійний наказ, свідомо скоюється тяжкий гріх. Так народжується поневолення, яке нерідко провадить до тяжких духовних ускладнень. І тоді вже може допомогти тільки екзорцист.

— А якщо я не усвідомлюю, що роблю щось недобре?

— Тоді я не скоюю гріха у розумінні стягнення на себе провини за цей учинок. Ось тільки це не гарантує мені безпеки від діянь сатани і їх наслідків! Стратегія сатани це насправді стратегія дикого звіра, який до кінця прагне залишитися невидимим і нечутним. Аби щось уполювати, він має підкрастися до жертви. Шляхи, якими дістається зло нас, різноманітні. Інколи це захоплення іншими культурами, філософіями, інколи захват окультизмом або медитаціями, а ще інколи це якась надприродна енергія, завдяки якій я нібито можу допомагати іншим та зцілювати їх. Однак завжди ключ буде той самий: людина прагне чогось більшого не з Божої волі, а за власними забаганками, «поза» Богом.

— Приказка каже, що цікавість — перша сходинка в пекло…

— Знаю людей, яким вистачило буквально одного візиту до ворожки, аби їхній світ розвалився. Одна жінка розповіла мені колись історію свого життя. Її трагедія розпочалася, коли вона мала двадцять з лишком років. Була тоді заручена з порядним чоловіком із глибоко віруючої сім’ї. Але один-єдиний раз дала себе намовити подружці й піти до ворожки, яка ще й була чорнокнижницею. Нібито мала перевірити, чи її наречений це насправді той «єдиний». Усе здавалося таким невинним, банальним, хоча і ворожка, і її кімната викликали неспокій. Тоді вона й почула: дозволь, я побачу твоє майбутнє. Відкрий серце, щоб я могла у нього подивитися.

— І вона дозволила…

— На жаль, так. Тоді ворожка стала розповідати у найдрібніших деталях історію її життя. А потім сказала: бачу, що ти заручена, але не цей написаний тобі на роду, ти би з ним була нещаслива. Біля тебе з’явиться інший мужчина, з яким ти збудуєш сім’ю, і лише тоді будеш щаслива. Зрештою сатана покерував усім так, що насправді дійшло до скасування заручин. А за деякий час з’явився повністю відмінний від нареченого чоловік, який точно відповідав описам ворожки.

Я слухав цю розповідь із великою увагою, але в цей момент перервав її: скажіть мені, пані, отак одним словом, хто то був? А вона, хвилину замислившись, відповіла: маю враження, що вийшла заміж за самого диявола. Ну то я саме так і думав, — відповів я. Бо то саме цей був посланий, аби знищити те, що добре. І знищив. Та жінка вже не зуміла відбудувати зв’язку з колишнім нареченим. Втратила все.

— Я чув про ворожок, які після ворожінь радять: і обов’язково багато молися!

— Окультисти і ворожбити цілком нерідко заохочують до побожності, можливо, навіть із власними добрими намірами, хто не усвідомлює джерела своїх умінь. Але, на жаль, у цьому й полягає обман. Це ніщо інше як сатана, який ошукує і обдурює людину. Така людина нібито ще ходить до церкви, ніби ще молиться, тільки вже з’являються наслідки, яких ми не зауважуємо. Ну, посварилися вдома, ну, діти починають бути проблемні, ну, близькі щоразу частіше хворіють… Перш ніж сатана нападе на знаряддя, яке використовує, він вціляє у близьких.

Зрештою рано чи пізно така гра на два фронти переростає у вибіркову побожність, «свою власну». Я вірую, але вже не як християнин, попри те, що надалі ходжу до церкви.

— І навіть приступаю до таїнств?

— Навіть. Таїнства ніколи не діють магічно. То лише ми думаємо, що приймемо Святе Причастя, і все зміниться, як від доторку чарівної палички. Але ж і Юда прийняв хліб із руки Господа Ісуса вже з рішенням зради у серці…

Інколи я зустрічав людей, які довгі роки святотатськи приступали до Причастя, не визнавали деяких гріхів, не сповідалися. А потім раптово щось із ними починало «діятися». Доходило до дуже серйозних духовних мук. Такі, на жаль, наслідки того, що людина відкривається на дію зла. Про це потрібно неустанно нагадувати, бо, як випливає з неофіційної статистики, близько 30% практикуючих католиків мають «у багажі» щонайменше один візит до ворожки.

— Перепрошую, скільки?!

— Вражає, чи не так? Вочевидь часто це форма розваги або доморощеного ворожіння «по-сусідськи». Але це зовсім не обов’язково закінчується весело.

Дуже багато залежить від того, яке духовне життя такої людини. То не так, що раптом диявол може робити з людиною все, що хоче. Ми ж бо маємо ангела-хранителя, перебуваємо у зв’язку з Богом, живемо у стані освячувальної благодаті — це нас захищає, може дати там світло, певне застереження. Але остаточно про все вирішує, як я вже казав, вільна воля людини.

— Чи існує ще якась система «раннього сповіщення»?

— Якщо людина входить у якийсь глибший зв’язок із сатаною, це дуже швидко виявляється у зіткненнях з езотеричними практиками. Під час парафіяльних місій я часто мав такі ситуації, що, благословляючи та освячуючи воду, або читаючи екзорцизм до св. Архангела Михаїла, бачив людей, які раптом спотикалися або непритомніли. Пам’ятаю молоду дівчину, яку принесли в сакристію, скручену як плід в утробі. Ми почали за неї молитися, за хвилину настало певне послаблення, дівчина підвелася. Але вже по кількох реченнях розмови я зорієнтувався, що вона не бажає цього позбутися. Не має цього необхідного рішучого прагнення порвати зі злом.

— Та ситуація не допомогла їй задуматися?

— Що ж, дівчина була тільки на початку шляху поневолення. Деструкція настає пізніше. Але вона настає завжди. Сатана раніше чи пізніше нищить своє знаряддя, підштовхує людину до саморуйнування. Це страшні історії.

ДжерелаCREDO

Воїни Христа Царя

вівторок, 25 серпня 2015 р.

25.08.2015р. Б. / Аналіз: Кампанія Росії проти України: брехливість, економічний тиск та насильство

Впливовий американський інтернет-ресурс The Catholic Worl Repot розпочав серію публікацій, у яких Д-р. Олександр Січ аналізує ситуацію в Україні. Пропонуємо нашим читачам переклад першої з низки статей Д-р. Січа. 

"Насильство можна приховати тільки брехнею, а брехня може підтримуватися тільки за допомогою насильства. Будь-яка людина, яка колись проголосила насильство своїм методом, неминуче змушена приймати брехню як свій принцип."
Цит. Олександр Солженіцин, 1970

Це сфабрикований і контрольований Кремлем конфлікт, що підживлюється російськими танками і важким озброєнням та фінансується за кошт російського платника податків та вартістю життя молодих росіян, чиїм матерям, дружинам і дітям сказано не виясняти причин їх смерті,  якщо вони хочуть отримувати пенсії.  Це реальне вторгнення і реальна війна, а не "внутрішній громадянський конфлікт".

Станом на середину червня 2015 року, 6503 українських цивільних, 2320 українських військовослужбовців, близько 400 - 500 російських військовослужбовців і 298 іноземних цивільних осіб було вбито у війні, а більш ніж 16 тисяч поранено. Крім того, в Україні є 1325200 внутрішньо переміщених осіб (9-е місце в світі), 5 мільйонів потребують гуманітарної допомоги, і майже 500 тисяч людей мають поганий доступ до води або зовсім його не мають.

Незалежно від того чи гібридна ця війна чи ні, повномасштабне вторгнення Росією влітку цього року оцінюється як неминучий результат. Так, згідно до Тімоті Снайдер, російська кампанія проти України в 2014 році вражаюче схожа на німецьку кампанію проти Чехословаччини в 1938 році. Вона характерна використанням етнічного націоналізму, винаходами історичних регіонів, які постають після насильства («Судети» і «Новоросія») за підтримки сепаратистів, які б ніколи не мали шансів без зовнішньої підтримки, і бажанням знищити європейську систему шляхом знищення великої європейської держави, якій вдалося бути більш демократичною, ніж деякі з її сусідів.

Інші аналітики стверджують, що Путін застосує класичний підхід  бою на ножах, де повільно стікаюча кров’ю жертва,  здається. Насправді, станом на середину червня 2015 дефолт є неминучим, тому що ресурси, необхідні для реформ, використовуються для підтримки військових зусиль.

Росія маніпулює східною Україною використовуючи дезінформацію, блеф, розвідувальні операції та цілеспрямоване насильство.

Нарощування чисельності військ і військової техніки  посилює побоювання, що ескалація конфлікту може скоро привести до залучення російських регулярних військ. Тим не менше, незважаючи на явні ознаки участі Росії, таких як неозначені автомобілі, військовослужбовці без розпізнавальних знаків і зброї, що регулярно є в розпорядженні проросійських сепаратистів, останні нарощення не сигналізують інше масивне російське вторгнення.

Замість цього, дивлячись крізь ширшу призму відображення російської присутності в Україні, це останнє нарощування є частиною більшої тактики, в якій невизначеність стратегічних цілей підкріплюється нерегулярними кінетичними моментами, підтримуючи  український конфлікт у смертельному стані "варіння на повільному вогні". Це також знекровлює Україну економічно.

Стратегія Росії є ефективною і небезпечною. Це змушує військових стратегів України узагальнювати минулі події в спробі знайти зразки для опису розвитку теперішніх подій.

У нинішніх умовах Росія, схоже, задоволена з досягнень, зроблених сепаратистами. З перспективи Росії, такі досягнення є легкими для підтримування, в той час як великі захоплення території України було би важко утримувати.

Використовуючи стратегію навмисної невизначеності, Росія може накопичувати сили без жодного пострілу і навіть більше шкодити Україні через вигадування розповідей  про відродження Росії.

Незважаючи на те яку відкриту військову акцію Путін остаточно обере (і не варто робити помилки стосовно його намірів) крім міфічних російських шовіністичних заяв до України як до «братського» народу, крім її функції як небажаного буфера проти "загниваючого" Заходу, крім заздрості і жадібності щодо  її високоосвіченого населення та природних ресурсів,  крім її глибокої незахищенності після розпаду Радянського Союзу, крім заяв, що Майданівська "Революція гідності" є "прямою особистою образою"  скинутої високо корумпованої маріонетки Москви Віктора Януковича, кінцева мета Володимира Путіна лежить поза дестабілізацією України: в захопленні її території, узурпації її історії та знищення її національної ідентичності.

Росія, заперечуючи її ізоляцію, вдається до «стратегічного релятивізму",  розв’язуючи зворотну асиметричну війну для відображення сили, якої там немає . Наприклад, Росія продовжує заперечувати незаперечне  - імпорт важких озброєнь в східну Україну і тренування місцевих сепаратистів, що веде за собою заманювання  українських збройних сил в населені пункти що підриває їх підтримку місцевим населенням. Росія назагал вдає з себе слабшу державою для  протистояння "загниваючому" Заходу. Стратегічною її метою є знищення української держави,  розповсюджуючи явно помилкове твердження, що Україна ніколи не була державою.

Виникає питання: чому? Щоб досягнути стратегічної мети скерованої проти Європейського Союзу: за допомогою фінансування і підтримки ультраправих політичних партій європейських держав, збільшити доцентрові сили, спрямовані на руйнування  Європейського Союзу. Чому? Економіка Росії істотно залежить від продажу енергоресурсів, і Європейський союз знає це і є сильним, поки залишається нерозбалансованим політикою.

З іншого боку, Росії відомо, що  окремі держави, члени Європейського Союзу, суттєво залежні від російських енергоносіїв. Ось чому ЄС, як транснаціональна одиницю, повинна бути ослаблена або знищена.  Філософією ведення російської зовнішньої політики є те, що не існує ніяких "реальних" об’єднань поза Європою, що американська рука є за Європейським  Союзом, як була нібито американська рука за Майданом ("ставленики ЦРУ"). Очевидно, що це не так, але Росія блискуче використовує цей підхід, застосовуючи викривлене поняття "прикладного постмодернізму" і "політики як маркетингу",  з Путінською метою руйнування світового порядку. Пронизуючим холодом є те, наскільки ефективними  є спроби Путіна переформулювати реальність.

Існує чітка закономірність, яка натякає, що Путін проводить щось значно більш серйозніше.  На початку 1990-х років Росія заохочувала сепаратистські протистояння в Грузії та Молдові. Внаслідок цього з'явилась псевдо-держава Абхазію, «заморожений конфлікт» у Придністровському регіоні між Україною та Молдовою, і хаотична Осетію ... не кажучи вже про руйнівні війни в Чечні та Інгушетії. У 2007 році Росія призупинила дотримання Конвенції збройних сил в Європі.

Недавні вторгнення у Грузію в серпні 2008 року і Україну в березні 2014 поклало кінець довгій внутрішній дискусії з політики безпеки в Росії, що військовій командир НАТО, генерал ВПС США Філіп М. Breedlove, відобразив як зміну у  відносинах Російської Федерації із Заходом від  «стратегічного співробітництва» до «стратегічної конкуренції".  Багаточисельні російські порушення повітряного простору іноземними військовими літаками  і тактика залякування військовими суднами є лише одним із проявів цієї зміни.

Як зазначалося раніше, значнішими цілями Путіна є дієво розколоти і зруйнувати НАТО, знищити  ЄС і повернути Європу  до епохи окремих національних держав, докорінно змінити структуру безпеки створену після закінчення  світової холодної війни і протистояти США. Дивно що мало хто, як здається, згадує класичний урок з історії: держави-агресори не вторгаються у країни сильніші або того ж самого рівня, що вони самі, а вторгаються в ті, котрі слабші.

Проте Росія почала війну в Україні з  причини, якої тепер ніхто не спроможний  визначити, і, таким чином, почала віддалення від Заходу, що з точки зору основних інтересів Росії, не має абсолютно ніякого сенсу. Виснажні і безплідні пошуки стратегічного обґрунтування цієї катастрофи призвели до скидання однієї з основних моральних засад повоєнної політики: опозиції агресивних воєн у Європі в цілому і нацистської воєнної агресії в 1939, зокрема. Реабілітація [Путіним] пакту Молотова-Ріббентропа не є відображенням чистої ідеології. Це може бути чимось гіршим: сприйняттям нігілізму як захисту некомпетентності. Сприйняти пакту Молотова-Ріббентропа є відмовою від основи загального розуміння в західному світі заради сьогочасної тактики, яка може руйнувати, але не може творити.

Незважаючи на спекулятивний характер контрфактів  історіографії (припущень про те, що не відбулося, або про те, що могло б статися, для того, щоб зрозуміти, що сталося), існує сильний аргумент, щоб якщо б Україна не відмовилася від ядерної зброї і не дозволила корупції зруйнували її економіку, Путін би не вторгся до України. Але навіть цей аргумент, як виглядає, не дозволяє побачити "більшу картину", яку, як це не іронічно, Путін, здається, бачить краще, ніж його західні колеги, засліплені власними уявними перевагами.

Як наприклад Барак Обама з його стомленими, старими випадами  в сторону його супротивників, котрі (на його думку) стоять "на неправильній стороні історії". Це можливо і не так дивно, враховуючи його світогляд, що Обама вважає, що він може правильно відчитати історію гаданням на чайній заварці - що є реально запозиченим принципом марксистської філософії і пізнішої радянської історіографії.

ЄС і НАТО є дійсно слабкими і поділеними. Чому? Багато західних країн залежать від  поставок палива з Росії. Існують умови в більшості (якщо не у всіх) західних країн, які Москва використовує для зміцнення Російської Федерації стосовно Заходу. Але це ще не основна причина. Правдивим є те, що Путін намагається ослабити Європу, намагаючись зіштовхнути країни одну проти одної. Нюанс у тому, що Європа дійсно ослаблена і структурно розділена не діями Путіна, а її власними: у населення Європи зростає недовіра до політичного керівництва в Німеччині та і в Європі в цілому Кіпр, Британські вибори, намагання Німеччини бути лідером, що кульгає під психологічним тягарем Першої світової війни, Шотландія, Греція, Угорщина, зростання антисемітизму та  крайніх правих сил. Тому не дивно, що Путін використовує серйозні внутрішні проблеми Європи для зриву єдності санкцій, тобто, зміцнення Росії. Як правильно зазначив Карл Гершман, президент Національного фонду за демократію: "Проблема не в тому, що демократія перебуває в занепаді. Проблема в тому, що демократичний Захід перебуває у кризі. Він втратив волю стверджувати і захищати демократичні цінності".

І, виглядає, що це працює - не тільки теперішня єдність в продовженні санкцій проти Росії знаходиться під найбільшою загрозою. Прикладом європейської некомпетентності та непослідовності дій стало надання Європою 260 мільярдів євро фінансової допомоги для анти-Європейської та економічно нестабільної Греції, і в той же час ухиляння від надання 65 мільярдів для про-Європейської реформо-орієнтованої України. Україна в 4,6 раз більша за Грецію за площею і в 4,1 за населенням. Виходячи з протилежного, якби Європа не стикалась із власними внутрішніми проблемами, а була би сильна і єдина, то вплив Путіна, швидше за все, був би мінімальними.

Поки що “пом’якшеною” формою гібридної війни Путін без сорому використовує слабкості Заходу в такий бридкий (і дотепер ефективний) спосіб, котрий б засоромив Мохамед Саїд ал-Сагга, колишнього Міністра Інформації уряду Садама Хусейна. Через невпинний обман, який присутній не тільки в офіційних заявах російської влади, але і на безпрецедентному рівні в усіх формах соціальних засобів масової інформації, які фактично стали мішенню.

Досягає він цього агресивно завойовуючи “серця і розум” через РТ ТВ, коментарі у Твітері, замітки у Фейсбук, а також справжню армію тролів, які атакують будь-яку позицію чи аргумент, що ставить під сумнів путінську пропаганду. Борис Немцов, вбиство якого багато хто вважає прямим замовленням Путіна, відкрито заявив за лічені години до своєї смерті, що Путін “є патологічним брехуном”. Це означає, що страхи однієї авторитарної людини керують всією машиною державного апарату пропаганди, ведучи до війни.

В той час як охоплення інтернетом населення Росії зростає, перевищивши 50% населення у 2012 і за прогнозом досягнути 65% в кінці 2015[29], найбільш ефективною формою пропаганди є традиційне російське телебачення:

Телевізійна російська пропаганда продовжує бути надзвичайно ефективною у скеруванні уваги всієї країни до українського питанням та у формуванні відповідної громадської думки. До антиурядових протестів, які розпочались в кінці 2013 в Києві, українці не могли  бути зображені інакше, ніж інші середньостатичні росіяни. Кількома місяцями пізніше, державні російські телеканали перетворили українця на смертельного ворога, а легітимно обраний уряд, на якусь військову хунту, яка захопила владу в країні за допомогою насильства і крові.

В процесі цього, російським телеглядачам була нав’язана картина світу, яка не мала нічого спільного з реальністю. Російське телебачення зображає захід, а зокрема Сполучені Штати, як глибоко русофобську країну,  яка розпочала непряму війну в Україні через страх перед економічним, політичним і військовим відродженням Росії. В країні, яка висміює кожного з її бутафорських лідерів, починаючи від смерті Сталіна, Володимир Путін, маленький кагебістський бандюк, за допомогою пропаганди був перетворений на поважного і сильного лідера, який протистоїть неспровокованій американській агресії.

І це не зважаючи на те, що не було жодних ознак російського відродження і єдиний успіх Путіна і його соратників – розкрадання і присвоєння національних багатств і систематичне ослаблення її економіки, пропаганда працює.

Не дивно, що аргументи західних "реалістів", як правило, помилкові. Частково завдяки грандіозним обманам Путіна, але здебільшого, запропоновані  опозиціонерами західної підтримки України, або такими підтримувачами брехні Путіна (посередниками   Путіна у брехні), як Стівен Коен і Пол Крейг Робертс. Одна з улюблених тем Путіна, яку вони розповсюджують  - звинувачення України у фашистському перевороті, який спричинив теперішню ситуацію.

Також задля  належних ідеологічних мірок та  підтримки  ринку вони наслідують Путіна, звинувачуючи ЦРУ і НАТО у  навмисному стимулюванні Майдану, з подальшою метою поширення  кольорової революції в самій Росії. Але, якщо Захід є слабкий, як стверджує Путін, як це може загрожувати самій Росії? Марк Адоманіс, нагадує нам з огляду на  ситуацію, що склалася,  як може бути небезпечно видавати бажане за дійсне. Таке видавання бажаного за дійсне, залишило  Захід вкрай  непідготованим до дій Путіна.

Незважаючи на вторгнення до свого сусіда, а потім  і викликану, цим вторгненням криваву партизанську війну, незважаючи на невдалі спроби  приховати все це, Росія зазнає набагато менше страждань, ніж Україна. Це не є чесно,  це не  є справедливо, це не заслуговує схвалення, але такими є реалії.

Важливо бачити  світ таким, яким він є, а не таким, яким ми хочемо його бачити. Ми можемо хотіти краху  економіки Росії, щоб вона заплатила за гріхи своїх лідерів, і ми можемо хотіти процвітання України, щоб винагородити європейський вибір українського народу. Але ні одне, ні друге не станеться. Світова економіка  є жорстокою і прагматичною. Ми забуваємо  про цей факт, як і забуваємо про небезпеку, як для нас і для всіх інших.

Починаючи з анексії  Кримського півострова 18 березня 2014, не кажучи вже про вторгнення до східної України тисяч російських солдатів і важкої військової техніки, яка підтримує проросійських сепаратистів, Росія, без сумніву  порушує міжнародне право, зокрема свої зобов'язання щодо Будапештського меморандуму, прийнятого у 1994 році. Документу, який зобов'язує держави, що підписалися, «поважати незалежність і суверенітет, та існуючі кордони України", і "утримуватися від загрози чи застосування сили з метою порушення територіальної цілісності або політичної незалежності України". Умовою виконання цих обіцянок була  відмова України від арсеналу ядерної зброї, третього найбільшого в світі на той час.

Багато хто забуває про ще важливіший документ, Гельсінську декларацію 1975 року,  якій цього року виповнюється сорок років. Засади цієї декларації, на які посилався Будапештський меморандум є зневажені цілком. Нагадаю, що Гельсінська декларація - це  є документ, який заклав  фундаментальні принципи суверенітету і недоторканності міжнародних кордонів. З точки зору Путіна, закінчення холодної війни означало, що ця декларація не може зберегти назавжди сфери впливу, що склалися за часів холодної війни. Насправді, з приєднанням колишніх країн Варшавського договору до Європейського Союзу та НАТО, «сфера впливу» Заходу мирно розширена на схід.

Крім очевидної економічної загрози зі сторони успішних країн для напівфеодальної і високо корумпованої олігархічної влади Путіна, мирне розширення сфери впливу Заходу  потенційно до кордонів Російської Федерації - це те, що живить параною Путіна: він не хоче терпіти успішних сусідів.

Щоб зрозуміти як важлива є Україна для західної Європи, слід лише прослідкувати за грошима - енергетичними грошима: для ослаблення Європи Росія буде посилювати економічний та політичний контроль над Україною затягуванням її олігархічної еліти в складну мережу корупції, спонсорованої державою, що буде тільки закріпляти її енергетичну залежність. Найбільш ефективною зброєю зовнішньої політики Росії  є викопне паливо - насамперед  нафта і газ, що проходять через Україну до Південної, Східної і Центральної Європи – пов’язуючи їх обох разом майже нерозривно. Крім того, атомна енергетика України, що виробляє близько п’ятдесят відсотків всієї електроенергії і чиї складові одиниці реактора є розроблені Росією, є на сьогодні заручником Росії- єдиного постачальника ядерного палива.

Отже, анексія Путіним Криму і міф Новоросії - ховаючись за заявами про "історичну несправедливість" - насправді є укріпленням позиції Росії стосовно цих територій як задвірків Росії. Іншими словами, Путінське військове захоплення Украйни є стримуванням успіхів Європи і таким чином її впливів... навіть якщо  він вважає, що суцільна слабкість західної Європи стане її крахом, як вище зазначалось. Чим спричинений успіх Європи і чому Путін боїться цього?

Тому, що для одержання згоди на входження країни до ЄС буде вимагатись дотримування стандартів ЄС стосовно демократії, верховенство права, повага людських прав і обох економічної конкурентоспроможності та прозорості. Це останнє є необхідним для того, щоб Путін втратив його царську хватку над олігархами, які фінансово забезпечують йому владу і російських націоналістів, що  його підтримують. Отже, Путін бачить Європу в прямому  протистоянні до  його особистого бачення майбутнього Росії - протистояння, що, на жаль, через відкриті російські порушення міжнародних угод, є задіяні на недовірі... що може бути дуже небезпечним.

Але це ще не все. Більше ніж рік тому я попереджав, що якщо Росію не притягнути до відповідальності за її порушення, всі міжнародні угоди і конвенції, швидше за все, будуть під загрозою. Що стосується самої Росії, то це вже почалося: у березні Росія оголосила про вихід з дуже важливої угоди періоду після холодної війни про звичайні збройні сили в Європі, підписаної у 1990 році між НАТО і Варшавським договором.

Ця угода встановлює обмеження на кількість солдатів, танків, артилерійської зброї  та інших неядерних військових активів, які могли б бути розміщені в Європі. На додаток до цього, певний російський генерал припустив, що його країна має право переміщувати ядерну зброю на окупований Кримський півострів, ставлячи під сумнів статус Договору про ядерні сили середньої дальності 1987, підписаний Сполученими Штатами і (колишнім) СРСР, котрий був створений для ліквідації запасів обох країн ядерних і балістичних ракет з дальністю від 300 до 3400 миль.

Особливу занепокоєність викликає провал адміністрації Обами скоротити ядерну програму Ірану. Чому Іран повинен приєднатися до будь-якої угоди, якщо вони, здавалося б, легко ігноруються або порушуються без дієвих наслідків - як у випадку з Росією? По правді, позиція Росії в цьому питанні далеко не конструктивна. Росія використовує ситуацію, щоб відвернути увагу від втручання у "ближнє зарубіжжя":

Росія не зацікавлена бачити ядерний Іран у неї по сусідству, але сама лише загроза нестримуваної іранської ядерної програми і вороже ставлення між Вашингтоном і Тегераном створює можливість відволікання, котре потрібне Москві для відвернення серйозної уваги Сполучених Штатів від  колишньої радянської сфери Росії.

Можливо, з точки зору безпеки США, гіршою є видима нездатність президента США зрозуміти, що поступове захоплення території України загрожує безпеці США. Якщо впевненість в міжнародних угодах, призначених для захисту територіальної цілісності країн (що спричинився жахливим досвідом Другої світової війни),  йде на спад, і Росія неодноразово порушує навіть тепер морські і повітряні простори країн НАТО, то чи не є порядок і стабільність світу у небезпеці? Як може Україна (або так само країни-члени НАТО, ) очікувати чогось більшого, ніж слів "серйозно стурбований" і недієвості "червоних ліній" щодо її територіальної цілісності, коли Обама не може (або не хоче) навіть захищати кордони власної держави від нелегальних іноземців?

Чи стає поза рамками пристойності припустити, що як основним наміром  Путіна є цинічно перебудувати міжнародний порядок і зробити Росію сильною, так і  Обама хоче того самого (підіграючи прагненням Путіна) але через ослаблення США, базуючись, серед іншого, на його нехоті до вживання сили США і його бажанням покарати примари колоніалізму?

Довідка про автора від The Catholic Worl Repot: 
Д-р Олександр Р. Січ, професор фізики і співробітник факультетуVeritas Центру Етики в суспільному житті Францисканського університету в Steubenville, США. Він має дванадцять років професійного досвіду в галузі ядерної безпеки та нерозповсюдження ядерноі зброї за кордоном, насамперед в Україні. На протязі 2015 навчального року, д-р Січ є  викладачем та дослідником в Українському Католицькому Університеті у Львові. Він отримав докторський ступінь у галузі ядерної енергетики в Массачусетському технологічному інституті і ступінь магістра в галузі вивчення Радянського Союзу в Гарвардському університеті і другий ступінь магістра філософії у семінарії Св. Апостолів.

За матеріалами The Catholic Worl Repot

Джерело:   Воїни Христа Царя

понеділок, 24 серпня 2015 р.

24.08.2015р. Б. / Глава УГКЦ: Хто не любить своєї Батьківщини, буде завжди чужинцем і вигнанцем на цій землі (+VIDEO)

Сьогодні для нас християн бути свідками Христової істини і знайти дорогу до життя вічного означає любити свою Батьківщину і свій народ. І бути готовим віддати своє життя в ім’я Боже за друзів своїх. Про це сказав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у День державного прапора України.

«Хто не любить своєї Батьківщини, буде завжди чужинцем і вигнанцем на цій землі. Хто не хоче будувати власної держави і утверджувати її незалежність, той є приречений бути рабом у чужих державах», - наголосив Предстоятель.

Роздумуючи над людською поведінкою, проповідник відзначив, що Господь Бог створив нас у такий спосіб, що ми хочемо перевершити самих себе. Людина – це істота, каже він, яка ніколи не задовольняється власними обмеженнями. Завжди хоче чогось більшого, чогось кращого, чогось повнішого. «Мабуть, ті, хто виховують молодь, особливо підлітків, знають, що підлітковий час позначений двома цікавими феноменами… Молода людина в момент свого дозрівання переживає кризу цінностей. Усе те, що до вчорашнього дня було певним, зрозумілим, сьогодні набирає іншого значення. Батьки називають це тяжким віком. Але з іншого боку – молода людина для того, аби дозріти, повинна подолати власну самотність. Вона має вийти на зустріч іншому, має знайти свою любов, має закохатися в когось, має вийти з себе, перш за все, на зустріч живому Богові. Лише тоді вона може віднайти своє життя, знайти сенс того, чому варто посвятитися впродовж всього свого земного життя. Більше того – знайти те, що дає можливість жити життям вічним, життям, яке не переминає», – сказав Блаженніший Святослав.

«Тому Христос, – продовжив Глава Церкви, – ще і ще запрошує кожного з нас іти за ним. Бо справді віддати і віднайти своє життя можна лише в Ньому. Жити для ближнього, віддати все своє життя в любові для Бога і для ближнього. Ось, що є змістом Христового Євангелія, осердям Християнської віри. Є дорогою справжнього дозрівання, ставання Людиною з великої букви».

«Коли хтось хоче зберегти своє життя, той його погубить, а хто віддасть своє життя задля мене, задля Євангелія, той його знайде». На погляд Глави Церкви, це Боже Слово, яке лунає до нас через приклад зустрічі юнака з Христом, по-особливому відкривається в тих святах, які ми святкуємо. Завтра ми відзначаємо річницю Незалежності нашої Батьківщини. Сьогодні українське суспільство відзначає День українського прапора, який є символом, знаком, осердям нашого з вами суверенного буття.

«Можна сказати, що українське суспільство сьогодні переживає таку ж кризу дозрівання. Є криза переоцінки цінностей, криза пошуку сенсу… Чому для нас сьогодні так важливо зберегти свою незалежну державу? Чи вартує за нашу свободу й незалежність віддати своє життя? А для віруючих християн це питання ще глибше звучить. Що означає для нас сьогодні в цей буремний час іти за Христом, бути Його учнями? На це питання гарно дає відповідь пророк українського народу наш Тарас. Для нього любов до Батьківщини і до рідної матері є одне й те саме. Гадаю, саме така перспектива, яка випливає з Христового Євангелія є основою і фундаментом державного будівництва, на який ми повинні опертися на тій дорозі, по якій хочемо дальше йти. Тому що наша свобода, наше майбутнє, наш особистий добробут є немислимий без утвердження та існування вільної незалежної Української держави», – сказав Предстоятель.

Тому, закликав Блаженніший, не святкуймо ці свята сумними, подібно як цей багатий юнак, який не хотів віддати того маленького, що має, аби отримати чогось більшого і вічного. «Будьмо сьогодні зрілими, будівничими, які будують свою державу з державницькою свідомістю, християнами-патріотами своєї Батьківщини і своєї землі. Не біймося віддати своє життя в руки Божі, аби все те, що маємо, зберегти і збагатити, віддаючи його за наших з вами братів і сестер», – побажав Глава УГКЦ.



неділю, 23 серпня 2015 р.

23.08.2015р. Б. / Естонці пропонують організувати міждержавний суд для розслідування злочинів комунізму

Злочини комуністичного режиму слід розслідувати так само, як розслідуються злочини нацизму, однак для цього в першу чергу необхідно заснувати суд, який мав би статус міждержавного органу.

Про це заявив міністр юстиції Урмас Рейнсалу, виступаючи в суботу на маніфестації пам’яті жертв тоталітаризму в Піліствере.

Про це повідомляє Postimees.

«Ми повинні винести злочинам комуністичного режиму оцінку міжнародного рівня і спільно засудити їх. Злочини комуністичних режимів на сьогоднішній день не підлягають компетенції жодного міжнародного суду. Тому я пропоную укласти міждержавну міжнародну угоду, відповідно до якої буде заснований міждержавний суд для розслідування злочинів комунізму, так, як розслідують злочини нацизму», – заявив Рейнсалу.

За його словами, цього вимагає пам’ять про жертви і нове покоління європейців повинне взяти на себе відповідальність за те, щоб злочини комунізму були засуджені.

Цю пропозицію в неділю буде включено до порядку денного міжнародної конференції в Таллінні, приуроченої до чергової річниці пакту Молотова-Ріббентропа, в якій візьмуть участь політики та експерти з багатьох країн.

Джерело:    ZIK.ua