ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ!

понеділок, 31 жовтня 2016 р.

31.10.2016р. Б. / Важкі питання. Чи існують привиди?

ПИТАННЯ: Чи існують привиди? Що вони означають? Якщо привиди пов'язані з місцем їх смерті, значить, вони є всюди, навіть коли ми їх не бачимо? Які це душі - ті, що в раю, чи ті, що в пеклі?

ВІДПОВІДЬ: Коли ми чуємо про привидів, не потрібно забувати, що мова може йти не тільки про реальні факти, а й про галюцинації. Під час галюцинацій людина проектує на реальність образ, вироблений самонавіюванням. Образ може бути  настільки інтенсивним і реальним, що людина в стані з точністю його описати і не сумнівається в тому, що вона його бачила.

Під привидами ж зазвичай маються на увазі явища, що володіють матеріальною формою. Як такі вони не існують, і їх не можна порівнювати з ангелами, людьми або тваринами. Привиди - це появи створінь, особливо демонів, але не тільки. Демони за своєю природою також є ангелами. Втративши благодать, вони втратили спілкування з Богом, але вони зберегли свої природні здібності. В силу цих здібностей ангел може з’явитися в тілесній формі. Святий Тома Аквінський писав: «Справді, те, що споглядається в уяві, перебуває лише в уяві споглядаючого, і тому невидиме для інших. Однак Святе Письмо іноді говорить про ангелів настільки зримих, що їх бачать практично всі; так, ангели, які з'явилися Авраамові, були видимі і йому, і його сім'ї, і Лоту, і Содому; подібно ангел, який з'явився Товії, був видимий всім присутнім. Все це очевидним чином свідчить про те, що такі появи були видимі тілесним зором, тобто коли видимий предмет існує поза споглядачем і тому його можуть бачити усі. Але такому зору видно тільки тіло. Таким чином, якщо ангели безтілесні, і до того ж ... не мають природно з'єднаних з ними тіл, з цього випливає, що вони час від часу приймають тіла" (Сума теології 1,51,2).

І далі: «Хоча повітря, будучи розрідженим, не має ні форми, ні кольору, проте в сконденсованому стані воно буває і оформленим, і забарвленим, як це ми бачимо на прикладі хмар. Але і в тому випадку, коли ангели приймають повітряні тіла, останні ущільнені Божественної силою настільки, наскільки це необхідно для оформлення сприйманого тіла» (там же, 3).

Тим часом, те ж саме можна стверджувати і щодо диявольських об’яв. Ось чому Церква була завжди дуже обачна в своїх судженнях про джерело того чи іншого об’явлення. Святий Павло писав, що «сам сатана прикидається Ангелом світла» (2 Кор 11,14).

У «Сумі теології» Тома Аквінський наводить думку святого Ієроніма, який відстоював можливість для душ покійних, які перебувають в блаженстві раю, «бути поруч зі своїми могилами». «Ти хочеш диктувати закони Богу! - пише Ієронім, заперечуючи Вігіланцію. - Хочеш закувати в ланцюги апостолів, прирікаючи їх на темницю до Судного дня, як ніби не можуть бути зі своїм Господом ті, хто слідують за Агнцем, куди Він іде. Але якщо Агнець всюди, то треба думати, що всюди й ті, хто йдуть за Ним». Святий Ієронім додає, що «якщо демони вештаються по всьому світу і всюди поширюються з неймовірною швидкістю, чому мученики, що пролили кров, повинні залишатися закупореними в своїх гробах, не маючи можливості вийти?».

Таким чином, святий Тома, як і святий Ієронім, а також святий Григорій в своїх «Діалогах», відстоювали думку про можливість як для блаженних, так і для приречених душ час від часу виходити з могил.

«З раю або з пекла, - пише Тома Аквінський в «Додатку» до «Суми теології», - можна вийти двома способами: по-перше, повністю залишаючи ці місця, щоб перейти в іншу обитель, - але ніхто, призначений остаточно для раю або пекла, не може звідти вийти. Однак можна припустити якийсь тимчасовий вихід. <...> З точки зору виключно одного лише єства відокремлені від тіла душі, призначені для власних осель, зовсім далекі компанії живих. Дійсно, люди, що досі живуть в своїх тілах, не можуть спілкуватися безпосередньо з духовними істотами, оскільки будь-яке наше сприйняття виходить від органів відчуттів. З іншого боку, вони повинні були б виходити зі своїх обителей лише для того, щоб взяти участь в людських справах. Але з волі Божественного провидіння іноді душі виходять зі своєї обителі, щоб з'явитися живим. <...> Можна вважати, що іноді і осудженим дозволяється з'являтись живим, щоб навчати їх або лякати, або ж щоб просити у них заупокійних молитов, якщо мова йде про душі чистилища» (69). У цьому своєму припущенні Тома Аквінський посилається на св. Григорія.

У богослов'ї під привидами маються на увазі саме явища, про які ми зараз говорили. У парапсихології ж існує поняття ектоплазми. Якщо ми не маємо справу з обманом або галюцинацією, то феномен ектоплазми можна пов'язати тільки з світом пекла, з душами осуджених або демонів.

субота, 29 жовтня 2016 р.

29.10.2016р. Б. / Концерт сучасної духовної музики у Гарнізонному храмі

У суботу, 29 жовтня 2016 року, о 19:30 год. у Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла ЛА УГКЦ (м. Львів, вул. Театральна, 11) відбудеться концерт сучасної духовної музики.

В концерті звучатимуть твори фіналістів композиторського конкурсу Сакраріум та відбудеться прем'єра твору «Софія» всесвітньо відомого композитора Вікторії Польової.

Запрошуємо львів'ян та гостей міста на концерт.

пʼятниця, 28 жовтня 2016 р.

28.10.2016р. Б. / Блаженніший Святослав: «Об’єднавшись, ми можемо побороти міф про те, що корупція нездоланна» (+VIDEO)

Консолідація громадських організацій, Церков, всього українського суспільства, наша нульова толерантність до будь-якого зла, зокрема до зла корупції, наша готовність співпрацювати з усіма, хто є нашими однодумця, є елементами надії, що все-таки з корупцією можна боротися. Об’єднавшись, ми можемо побороти міф про те, що корупція є нездоланна.

Про це сказав Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у програмі «Живого ТБ» «Відкрита Церква» на тему корупції.

Предстоятель розповів, що УГКЦ має багато різних пропозицій, як можна боротися з корупцією. «Наша Церква має окрему душпастирську програму боротьби з корупцією. Один зі способів є так звані декларації чесності. Скажімо, у ХІХ столітті можна було побороти залежність цілих сіл від алкоголю за допомогою так званих книг тверезості. Наприклад, певна особа привселюдно декларувала, що вона відмовляється від вживання алкоголю. Ми відновили такі книги тверезості в сучасних душпастирських практиках…» – розповів духовний лідер греко-католиків.

«Щось подібне, – додав Блаженніший Святослав, – ми пропонуємо для студентів, викладачів, посадовців, коли пропонуємо заповняти такі декларації чесності».

«До речі, – продовжив Глава УГКЦ, – це не є щось таке, що вигадали греко-католики. Багато громадських організацій пропонують підписати таку декларацію: не беру і не даю хабарів... Знаю, що студент, який підпише таку декларацію чесності, повинен вдвічі більше працювати і вчитися, аби отримати добру оцінку, яку хтось може купити, давши хабара. Але коли такий студент медицини завтра стане лікарем, то, гадаю, більшість громадян України хотіли б лікуватися в такого лікаря, який не купляв оцінки, не купив диплома лікаря, а працював на нього, навіть коли працював подвійно, йдучи проти течії, йдучи проти стереотипу відносин студент/викладач у своєму навчальному закладі».

Блаженніший Святослав переконує, що нам потрібно повірити в перемогу. «І тоді ця віра, яка є передусім вірою в Бога, вірою в те, що добро завжди перемагає зло, має бути нашим гаслом, з яким ми можемо і повинні боротися з корупцією», – підкреслив Предстоятель.


середа, 26 жовтня 2016 р.

26.10.2016р. Б. / В Києві проводитимуть фестиваль-конкурс духовної пісні “Аскольдів глас”

“Аскольдів глас” – фестиваль-конкурс духовної пісні, започаткований у 2007 р. за ініціативи о.-митрата Ігоря Онишкевича та громади УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі. Конкурс проводиться в грудні на свято св. Миколая, архиєпископа Мир Лікійських. Мистецький захід популяризує кращі зразки духовної, патріотичної, народно-обрядової музики, ознайомлює широкий загал із історичними подіями минувшини, постаттю київського князя Аскольда, залучає до участі обдарованих солістів та співацькі колективи з усієї України. Конкурс носить екуменічний характер.

Учасники: до участі в XV Фестивалі-конкурсі духовної пісні “Аскольдів глас” запрошуються сольні виконавці 13–18 років. Мистецький захід відбудеться 17 грудня 2016 р. Б. в актовій залі Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова (м. Київ, вул. Пирогова, 9, ст. м. Університет). Переможці будуть нагороджені дипломами, пам’ятними подарунками та грошовими преміями:
І премія – 5 000 грн.
ІІ премія – 3 000 грн. 
ІІІ премія – 2 000 грн.

Вимоги:1) Концертний виступ учасника складається із двох творів. Рекомендована тематика для першого твору: князь Аскольд – провісник українського християнства, святий Миколай Чудотворець Мирликійський, герої Крут, сучасні герої-захисники Вітчизни. Другий твір обирається довільно із жанру духовної, патріотичної або народно-обрядової музики. Можливе виконання сучасної авторської музики під фонограму мінус. Тривалість виступу – 10 хв. 2) До оргкомітету конкурсант надсилає анкету-заявку (до 19 листопада 2016 р., зразок додається), фото, аудіо- чи відеозапис виступів.

Склад журі:
Для оцінювання у фестивалі-конкурсі запрошується компетентне журі, до складу якого входять провідні діячі сьогодення – музиканти, композитори, поети, представники ЗМІ, духовенство. Рішення журі остаточне і перегляду не підлягає.

Критерії оцінювання:
Зміст представлених творів;
Музично-виконавський рівень;
Артистизм.

За підсумками конкурсу щорічно видаються аудіо- та відеодиски.
Оргкомітет фестивалю: о.-митр. Ігор Онишкевич, К.Чаплик, Н.Кучерява, А.Чаплик, А.Гетьман, С.Заяць, Н.Пуряєва, Р.Лоцман, В.Федоришин, Н.Мальцева, Л.Михайлюк, Т.Чернета.

Відповідальні за проведення конкурсу:
Катерина Чаплик (голова оргкомітету)– 066 447 80 99, 067 197 80 13
e–mail: Askoldiv_glas2011@ukr.net або Chaplyk_Kateryna@ukr.net
Світлана Заяць 067 220 79 70

Інформацію про результати попередніх конкурсів можна отримати на сайті www.askoldova-mohyla.org – рубрика «Аскольдів глас».

Завантажити анкету можна натиснувши тут.


вівторок, 25 жовтня 2016 р.

25.10.2016р. Б. / Чи актуальні справи американської культури для нас?

Заувага: на початку мушу пояснити, що у цьому тексті слово «культура» використовується не на означення мистецтва, а для означення способу життя й світогляду, які за допомогою відповідного коду передається наступному поколінню.

Минулого тижня в інтернеті з’явився виступ Архиєпископа Філадельфії (США) владики Чарльза Чапута в Університеті Нотр-Дам. Самого Архиєпископа ліберальні ЗМІ часто представлять мало не як провідника консервативних католиків США, але зазвичай не наважуються сильно нападати з однієї делікатної в США причини – владика Чапут перший індіанець, який став католицьким Архиєпископом в США.

У цій промові Архиєпсикоп Чапут зробив чудовий аналіз, достойний культурного/соціального антрополога, стосунків «Церква – держава», «Церква – суспільство», «Церква – сучасна американська культура».

Фактичним осердям його виступу стала теза: християни мусять показати, що вони інакші від сучасної секуляризованої культури. Насправді, ця теза не така вже й радикальна, як може це видаватись. Адже це уже відбулося в окремих країнах, де католики змушені були розірвати з місцевою культурою або ж сама місцева культура була настільки несумісною з католицтвом, що католикам так і не вдалося в неї інтегруватися. У більшості випадків католицька культура в таких країнах існує, як паралельний різновид місцевої культури, ушляхетнена словом Божим.

Здається, що спільного між закликами американського Архиєпископа-індіанця і нами, українськими католиками. Хіба ми не живемо серед народу, який радо називаємо християнським, хіба українська культура не була 1000 років тому просякнена світлом Євангелія?

Властиво в цьому, цілком можливо, і міститься проблема українського християнства в цілому і католицтва зокрема. Ми вже якось звиклися називати свій народ християнським, апелювати до християнства у випадках, коли повстають якісь суспільні проблеми. Ми легко окреслюємо українську культуру як християнську, маючи насправді на увазі не культуру, а мистецтво. Говоримо про християнський дух нашого народу. Ба більше, ми ці твердження ніколи не ставимо під сумнів. Це – на переконання більшості, незаперечні й очевидні речі.

Проте, насправді, ці речі не зовсім очевидні й потребують щонайменше прискіпливого ока стороннього спостерігача.

Якщо ж спробувати поглянути збоку, то картина не таказрозуміла, як ми її звикли бачити. Для зовнішнього спостерігача країна, яка є одним із світових флагманів корупції, абортів, розлучень; країна, яка практично без будь-яких протестів прийняла у свій Трудовий кодекс поправку про недискримінацію за сексуальною орієнтацією і гендерною ідентичністю; країна, де хабарництво і злодійство – нормальний стан речей; країна з такою кількістю полишених у дитбудинках дітей, аж ніяк не може претендувати на титул – християнська.

Інший момент, це – релігійність. Так, є частина України, яка відрізняється високим ступенем релігійності – Галичина. Але… Щонедільні походи в церкву, переповнені на великі свята церкви і християнська атрибутика на кожному кроці ще не роблять людей християнами.

Щоденне життя, щоденний простір, щоденна діяльність українців аж ніяк не сповнені християнським сенсом. Насправді ж, культура життя українців набагато більше секуляризована, аніж культура західних постхристиянських суспільств. Релігійна сфера в реальності повністю витіснена у приватне життя. За винятком хіба що державно-політичних ритуальних послуг – освячення, посвячення, відспівування, окроплення, благословення… і т.д. Що надає християнству такого собі рівня суспільного ритуалу, на взірець поганської релігії стародавнього Риму. З деяким перебільшенням можна сказати, що в українському суспільному ритуалізмі безсенсовні комуністичні заклинання змінилися на виконання христяинських ритуалів, які для більшості обивательства та чиновництва такі ж само безсенсовні, як і покійні комуністичні заклинання.

Ми боїмося собі визнати, що наша християнська культура, яка до речі ніколи не була повністю християнською, була безповоротно зруйнована комуністичним лихоліттям, фактично завершила своє існування у 90-х роках ХХ ст., коли, здавалось би, реальна свобода віросповідання мала б призвести до релігійного відродження. Вона тоді не просто втратила багато своїх уже християнізованих елементів, які було підмінено на відверто поганські звичаї, позбавлені їхнього прастарого смислу, вона в реальності просто перестала існувати, як живе, актуальне явище.

Стиль життя 90-х, коли боротьба за голе виживання вказувала більшості на потребу дарвіністської внутрішньовидової боротьби, цілковито дотовкла моральні устої, які ще до кінця не були підірвані комунізмом. На додаток до всього, слідами за залишками комунізму дуже скоро і дуже вміло прийшов західний тип секуляризму войовничого ліволіберального зразка.

В реальності християнство в Україні або зведено до мікроскопічних острівців, або процвітає у формі магічної обрядовості й суспільної ритуалістики. І поки ми цього не зрозуміємо, українське католицтво залишатиметься кволим і доволі маргінальним явищем, своєрідною екзотикою для більшості українських громадян.

Річ не тільки в історичних міфах і антикатолицькій пропаганді. А й у спробі заради діалогу пристосуватися до світу. Бути інклюзивним, відкритим. Але, як це свого часу влучно зауважив англійський католицький письменник Ґ. К. Честретон, занадто велика відкритість до світу, створює протяг в голові.

Заради спокою в парафії більшість парохів старанно уникає гострих кутів у своїх проповідях і повчаннях. Є й ті, хто занижує моральну планку, щоб не втратити грошовитих і впливових парафіян. Останнім часом стало модно говорити про відкритість до всіх і для всіх, насправді ж, йдеться про те, щоб не називати гріха гріхом, аморальності – аморальністю, зла – злом.

Як влучно зауважив Архиєпископ Чапут, це не відкритість, не інклюзивність, а проста брехня: «Якщо інклюзивність означає, що ми маємо терпеливо і делікатно запрошувати усіх людей до встановлення стосунків з Ісусом Христом, то так, ми робимо все ж таки дуже багато у цьому напрямку і така інклюзивність є потрібною, але якщо інклюзивність означає, що ми маємо беззастережно приймати людей, які не вірять у те, що Католицька Церква навчає, які не хочуть змінювати своє життя відповідно до норм Церкви, то така інклюзивність є нічим іншим, як тільки формою брехні. І не просто брехні, це – акт зради і насильства стосовно тих, хто прагне жити згідно зі словом Божим». І це – не є, на думку Архиєпископа, формою законництва, а – чесністю.

Ми живемо у час тихої апостазії, не тої відвертої сміливої апостазії, коли християни відрікаються прилюдно від Христа. А тихого замовчування правди, уникання свідчення Христа цьому світу, бажання бути такими, як всі, бажання примиритися із цим світом.

Хоча ситуація не безвихідна. Вона мала би стати нам, католикам, поштовхом до обнови, обнови нас самих. Архиєпископ Чапут дає двоякі ліки для цієї ситуації: відновити усвідомлення того, що вічність реальна, що тут на землі ми її формуємо для себе, і відірвати своє серце від сучасної секуляризованої культури.

«Ах! Хіба?! Хіба ми повинні зректися свого, рідного, національного?». Зовсім ні. Ми повинні витворити свою власну католицьку культуру, яка вбере найкращі елементи національної культури, ушляхетнить їх світлом Євангелія у повній мірі. Але цю культуру можуть витворити тільки люди, які самі просякненні світлом Євангелія настільки, що воно не є для них моральним ідеалом, а тільки живою реальністю, яка зроджується через живе спілкування з Христом.

Ми не є від цього світу. У цьому світі ми є посланцями майбутнього нового світу, створеного не людьми, а дарованого Богом. І наше життя має бути найпершим і найголовнішим свідченням, свідченням, яке змінює людей, а не змінюється залежно від людської моди і забаганок.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

пʼятниця, 21 жовтня 2016 р.

21.10.2016р. Б. / Сорос фінансував спробу ліберального бунту в Католицькій Церкві США

Група католиків з Альянсу загального блага, була заснована в США у 2005р.. Вона була заснована за фінансової підтримки Фонду «Відкрите суспільство» американського мультимільярдера Джорджа Сороса, як свідчать документи, що потрапили в інтернет, Альянс успішно зумів змістити акценти в ЗМІ та суспільній дискусії з традиційних католицьких цінностей, перешкодивши діяльності ортодоксних католиків, пише американська католицька інформаційна агенція CNA.

Альянсу зокрема вдалося організувати промову Барака Обами в католицькому університеті Нотр-Дам. Що було прилюдним і явним ламанням приписів документу «Католики в політичному житті», який був оприлюднений католицьким єпископатом США у 2004 році. Цей документ забороняє католицьким інституціям у будь-який спосіб підтримувати осіб, які діють всупереч основним моральним принципам католицької віри.

Документи «Відкритого суспільства» свідчать, що Альянс був створений для «забезпечення голосу прогресивних католиків». За допомогою «Відкритого суспільства» Альянсу вдалося, за допомогою ЗМІ, змістити акценти з питань абортів, сексуальної моралі на питання соціальної справедливості. Окрім цього у своїй пропагандистські роботі Альянс широко застосовував випуск буклетів, радіо-оголошень, створенням веб-сайті, бронюванням місця по кабельному телебаченню.

Альянс вписався у стратегію «Відкритого суспільства» по зміщенню акцентів з моральних на соціальні питання у американському релігійному середовищі. Окрім цього Альянс у 2009 р. організував католицьких активістів на підтримку державної політики.

Тільки у 2009 р. «Відкритого суспільства» витратило на фінансування Альянсу й споріднених груп в середині американського католицтва 3 млн. доларів США.

Саме Альянс виступає у переписці команди Гілларі Клінтон, як один з основних стовпів спроби ліберального бунту проти єпископату в середині Католицької Церкви США, який пробували організувати помічники Клінтон.

Нагадаємо, що в Україні Фонд «Відкрите суспільство» діє під назвою Міжнародний фонд «Відродження» та є офіційним партнером Українського Католицького Університету.

Джерело:    Воїни Христа Царя

середа, 19 жовтня 2016 р.

19.10.2016р. Б. / Блаженніший Святослав зустрівся із Послом Литви в Україні та розповів про зв'язок історії УГКЦ з Литовською Республікою

18 жовтня Глава УГКЦ Блаженніший Святослав зустрівся із Послом Литовської Республіки в Україні Марюсом Януконісом в Києві. Глава Церкви подякував Послу за зустріч, яку він сам зініціював.

«Історія УГКЦ пов’язана з Литвою. Так, у 2017 році у Вільнюсі ми cвяткуватимемо 400-ліття реорганізації Василіанського чину та 150-ліття канонізації святого Йосафата Кунцевича, який вступив до монастиря Святої Трійці в цьому місті. Сподіваюся відвідати місто в листопаді наступного року», - розповів Глава Церкви п. Марюсу.

Крім цього, Предстоятель УГКЦ подякував за те, що Литва залишається з українським народом в цей непростий час: «Ми постійно відчуваємо солідарність, як з боку литовського народу, так його керівників та лідерів».

А Посол подякував Главі УГКЦ і Церкві за активну громадянську позицію. Він також відзначив ініціативу «Національний форум трансформації України», до якої залучена й УГКЦ. Цей форум має на меті розробляти та впроваджувати підхід використання досвіду Польщі в трансформації країни згідно із стандартами ЄС. «Це важливий майданчик, на якому громадські організації та активісти, котрі намагаються перетворювати Україну на європейську державу, мають можливість зустрітися, поспілкуватися і представити свою діяльність, - сказав литовський дипломат. - Таким чином європейська Україна з ідеї перетворюється на загальнонаціональний проект будівництва європейської держави».

«Цей форум може стати тим майданчиком, на якому зустрічаються всі вектори: громадянські ініціативи, закордонні партнери (Європа), а відтак політикум, які повинні служити цьому проектові», - переконаний Блаженніший Святослав.

Посол поцікавився міжцерковними відносинами в Україні. Глава  УГКЦ розповів йому, як сьогодні функціонує ВРЦіРО.

Пан Марюс відзначив внесок УГКЦ у реформування освітнього поля України. Тоді Блаженніший Святослав представив литовському гостю бачення УГКЦ щодо трансформування освітнього середовища України, зокрема розповів про дискусії щодо католицької школи в Україні, які ведуться на основі нового ЗУ «Про освіту».

вівторок, 18 жовтня 2016 р.

18.10.2016р. Б. / Монахиня з Рима проведе серію семінарів присвячених катехитичному служінню особам з особливими потребами в Україні

7-12 листопада в УГКЦ відбудеться серія семінарів, присвячених катехитичному служінню особам з особливими потребами. Семінари відбудуться з ініціативи Патріаршої катехитичної комісії УГКЦ та Катехитично-педагогічного інституту УКУ і їх проведе с. Вероніка Донателло з Рима.

Варто зазначити, монахиня сама народилася в сім’ї глухих і тепер вона очолює Відділ катехизації неповносправних осіб Національного Катехитичного Бюро Італійської Єпископської Конференції. 

Протягом днів перебування в Україні черниця зустрінеться із студентами в Києві, з представниками єпархій та соціальних центрів, студентами УКУ у Львові, з батьками дітей-аутистів. Серія семінарів базуватиметься на основі  вчення Церкви про працю з особами з особливими потребами.

понеділок, 17 жовтня 2016 р.

17.10.2016р. Б. / Дозволь себе любити!

У неділю, 16 жовтня, папа Франциск проголосить святою кармелітку Єлизавету від Пресвятої Трійці. Гаслом її життя можна назвати слова: "Дозволь себе любити". Що ж криється за біографією новопроголошеної святої?

Блаженна Єлизавета від Пресвятої Трійці, Єлизавета Катез народилася 18 липня 1880 року в Авор у Франції. Жвавий темперамент, яким вона відзначалася у дитинстві, додавав чимало клопотів її матері, але згодом він знайшов своє вираження у музиці.

Єлизавета стала талановитою піаністкою. У 1900 році вона вступила до монастиря Босих Кармеліток в Діжоні. Прийняла чернече ім’я Єлизавета від Пресвятої Трійці. Захворіла на невиліковну на той час Аддісонову хворобу. Посеред страждань старалася жити «на славу величі» Пресвятої Трійці, присутньої в її душі. У таємниці життя Бога в душі вона знайшла свій «рай на землі» і таким чином переживала свою місію в Церкві.

До вітчизни «світла, любові і життя» вона відійшла 9 листопада 1906 року. У 1984 році її беатифікував Папа римський Йоан Павло ІІ. Канонізації відбудеться 16 жовтня 2016 року у Римі.

Дозволь себе любити

У 1934 році на письмовому столі померлої матері Германи, багаторічної настоятельки Кармелю в Діжоні знайшли конверт з написом «секрети». В середині було два листки паперу, складені навпіл таким чином, що утворювали маленький, на вісім сторінок зошит. Текст належав сестрі Єлизаветі від Пресвятої Трійці, кармелітки, яка померла 1906 року у Діжоні, померла у віці всього лише 26 років. У цьому тексті був детальний заповіт. Він випромінює надзвичайно ніжний тон, яким Єлизавета обдаровує свою любу настоятельку і запрошує її зануритися в секрети Божої любові, які вона сама інтенсивно переживає:

«Ти люба, надзвичайно, люба любов’ю вибрання… Господь не говорить тобі, як Петру: «Чи любиш ти мене більше, ніж оці?» Матінко, слухай, що Він говорить тобі: «Дозволь себе любити більше, ніж оці! Це значить не побоюючись, що якусь перешкоду ти не подолаєш, адже Я вільний і можу наповнити любов’ю, кого хочу. Дозволь себе любити більше, ніж оці, це твоє покликання і якщо будеш вірна йому, зробиш Мене щасливим, бо прославиш силу моєї любові. Ця любов здатна відновити те, що ти зруйнувала. Дозволь себе любити більше, ніж оці».
b isabeldelatrinidad 1c
З матір`ю Германою
Це специфічним чином виражене послання поєднане з обітницею. Єлизавета присяглася, що коли помре, не залишить матір Герману, буде разом з нею і таким чином висловить свою вдячність. У певному сенсі зміняться ролі і тепер вона стане матінкою.

Напевно, матір Германа не раз поверталася до послання, написаного на цих убогих листках паперу. Дозволь себе любити … Досвідчення величезної любові Бога, любові Трьох Божественних Осіб, яка линула з цих слів, не могло залишитися прихованим. Саме мати Германа сприяла розповсюдженню творів, а точніше "твориків" своєї підлеглої.

9 жовтня 1901 року. Капітула монастиря кармеліток в Діжоні обирає настоятелькою мати Герману від Ісуса. Вона водночас залишається настоятелькою новіціату. У постулаті є Єлизавета, 21-річна дівчина «з дому напроти», як можна було би сказати, бо і справді навпроти Кармелю в Діжоні знаходився будинок, в якому до вступу вона жила зі своєю мамою і сестрою.
karmel dizhon
Монастир у Діжоні
До Кармелю в Діжоні вона постійно навідується вже протягом кількох років. Коли Єлизаветі було 11 років, її мама, пані Катез, у день першого Причастя вперше привела її до розмовниці. Слова тодішньої настоятельки залишили відбиток в душі дівчинки непередбачуваним для оточення чином. Настоятелька дала Єлизаветі приблизний переклад її імені, додавши, що воно означає «дім Божий». Ідучи за цією думкою, Єлизавета відкрила таємницю свого єства: «У мені живе Бог, я – Його дім, Його святиня!» Ця істина стане фундаментальною істиною її духовності.

Але поки що Єлизавета – дівчинка з сильним темпераментом. «Мала злюка», «чортеня» – це характеристики, які приписує їй мати у миті безпорадності по відношенню до своєї дитини. Вона повна протилежність її сестри Маргарити. Проте, з початком юності цей незвичайний темперамент знайшов два основні русла. Перше – музика. Єлизавета виявляється надзвичайно обдарованою у грі на фортепіано. А друге, ледь помітне для оточення, але повністю починає поглинати Єлизавету: любов до її Трьох, як вона звикла називати таємницю Пресвятої Трійці. Ці дві справи, як два ключі.
pianistka
Один відчинив Єлизаветі дорогу до салонів її рідного містечка і забезпечив у них особливу повагу, зокрема серед чоловічої частини товариства. Варто додати, що Єлизавета – тендітна струнка дівчина, що при надзвичайній музикальності робить з неї неабияке видовище. Але є і другий ключ, прихований в глибині серця неймовірної піаністки, ключ до іншого Товариства, яке змогло привабити дівчину у сотні разів більше, ніж салонне. У віршованих рядках вона такими словами висловлює свої переживання:
Бо ж серце моє завжди з Ним
Вночі і вдень воно безперестанку думає
Про свого Друга небесного і божественного
Якому хотіло би довести свою любов


Єлизавета усвідомлює свої достоїнства і недоліки. Вона тримає здорову дистанцію до своєї особи, яку з гумором і водночас з реалізмом описує в одному з творів. «Змалювати мій власний портрет – як фізичний, так і моральний – справа досить тонка, але взявши мою відвагу в обидві руки, беруся до справи й починаю!... Без зайвої гордості я вважаю, що моя особа загалом не справляє неприємного враження.

Я брюнетка і говорять, що досить висока на мій вік. У мене чорні блискучі очі, але густі брови надають їм серйозного вигляду. Все інше, що стосується моєї особи, не має значення. Завдяки моїм струнким ногам можна було би називати мене Єлизаветою довгоногою, як королеву Берту!... Це мій фізичний портрет.
portret
Що ж стосується моральної сторони, то скажу, що у мене досить хороший характер. Я весела і, можу зізнатися, трохи легковажна. У мене добре серце. Від природи я трохи кокетка. Як кажуть: «Треба трохи нею бути». Я не ледача: «Знаю, що праця робить людину щасливою». Я зовсім не зразок терпеливості, але загалом можу стримуватися. У мене немає комплексів. У мене є недоліки, на жаль достоїнств мало!... Сподіваюсь їх здобути! Ось нарешті і закінчилося таке нудне завдання, але я ним досить задоволена!»

В душі помаленьку вимальовується життєве рішення. Кармель навпроти приваблює її все більше і більше. Але це рішення пов’язане не тільки з тим, що треба буде залишити салони. Треба буде залишити і любу маму, яка мріє про гарну партію для своєї дочки і не втомлюється вживати відповідних заходів у цьому напрямку. До протистояння доходить, коли Єлизаветі вже 19 років. Мама не хоче погодитися з наміром дочки. Проявляючи ніжну любов, маючи сильний характер, обидві вони дійшли до компромісу: через два роки.

Пані Катез сподівається, що це лише юнацька примха Єлизавети, а ця зі свого боку не утримується від присутності на балах і прийомах, не відмовляється від подорожей на канікулах, в той час як її серце вже знаходиться в іншому місці. Її танок так само гармонійний, зачіска бездоганна, вона притягує чоловічі погляди, але юнаки, які хоч трохи в цьому розбиралися, говорили про неї: «Вона не для нас, подивись, який у неї погляд». Під час чергового танцювального вечора одна з подруг вигукнула: «Єлизавето, ти бачиш Бога!» Це не дивно, що глибоке духовне життя мимовільно проблискує у погляді Єлизавети. А ось, що відбувається в її душі: "…дай мені самотність серця. Нехай я житиму в глибокій єдності з Тобою, нехай вже нічого, зовсім нічого мене від Тебе не віддаляє, і нехай моє життя буде однією невпинною молитвою! Ти знаєш, мій Учителю, що моєю втіхою, коли я беру участь в цих прийомах, в цих урочистостях, моєю втіхою є можливість зосередитися і радіти Твоєю присутністю, бо ж я так добре відчуваю Тебе в мені, о моє Найвище добро. На цих зустрічах взагалі про Тебе не думають, і мені здається, що Ти задоволений, що одне серце, навіть таке вбоге і жалюгідне як моє, не забуває Тебе!... Нехай я житиму на світі, не будучи з цього світу: я можу бути кармеліткою всередині і хочу нею бути. О мій Ісусе, я давно вже все Тобі дала; сьогодні я відновлюю цю жертву, я – Твоя маленька всепальна жертва. Ах! Нехай Єлизавета зникне і нехай залишиться лише її Ісус!" 

Коли Єлизаветі виповнився 21 рік, прийшла нарешті довгоочікувана мить вступу до Кармелю. Фізична відстань – це лише кілька кроків, проте для Єлизавети – це вхід до обітованої і бажаної землі. Тут здійсниться те, чого вона давно прагнула, доповнення всепальної жертви у вогні Любові Пресвятої Трійці. Єлизавета відкриє тут свій власний спосіб буття у Божих салонах. Бути славою величі, чудесною Христовою лірою, яка виграє звуки любові, а перш за все – помешканням і водночас мешканкою Пресвятої Трійці.
b isabeldelatrinidad 39
Особисті речі сестри Єлизавети
Матір Германа накладе їй рясу і білий вельон, вона буде свідком її духовного зростання і впливу на родичів і друзів через листи, буде безпорадним глядачем тілесного згорання через невиліковну тоді Аддісонову хворобу, вона врешті-решт буде адресатом цього особливого, згаданого на початку, послання, яке сьогодні у збірці листів блаженної має назву «Дозволь себе любити» і однією з перших, хто досвідчив її впливу після смерті.

пʼятниця, 14 жовтня 2016 р.

14.10.2016р. Б. / Привітання владики Михаїла (Колтуна) з нагоди свята Покрову Пресвятої Богородиці і Дня захисника України

Дорогі наші воїни – захисники України!

У це величне християнське свято Покрову Пресвятої Богородиці Господь Бог віддає під опіку і заступництво Небесної Матері увесь Божий люд. Засвідчивши свій захист боголюбивому народові від пошесті ворогів, Богородиця не перестає тримати свій омофор над кожним, хто стоїть на сторожі миру, відстоює правду та боронить життя.

Напевно що невипадково у цей день ми святкуємо також День захисника України. Адже сьогодні кожен правдивий захисник, який керується незламними та непохитними християнськими цінностями, допомагає Пречистій тримати омофор захисту та заступництва. Ви, захисники України, є тими, ким послуговується Богородиця для несення покрову у найбільш небезпечні та смертоносні місця, залишаючись завжди з вами та заступаючи вас.

Сьогодні єднаюсь з кожним захисником у молитві та віддаю вас у руки Небесної Неньки. Нехай та, Яка стала Матір’ю Життя, береже тебе, дорогий воїне-захиснику! Нехай Пречиста провадить тебе, оборонцю України, дорогою правди і добра, щоб ти завжди гідно сповняв своє покликання, слідуючи шляхом Божих заповідей.

У цей день разом зі всіма військовими капеланами припадаємо у молитві до стіп Небесної Неньки і просимо за тебе та увесь боголюбивий український народ: «Милосердя двері відкрий нам, благословенна Богородице, щоб, надіючись на Тебе, ми не погибнули, але щоб вибавилися Тобою від бід, Ти бо – спасіння роду християнського».

†† + Михаїл (Колтун),
Керівник Департаменту Патріаршої курії УГКЦ
у справах душпастирства силових структур України

четвер, 13 жовтня 2016 р.

13.10.2016р. Б. / Релігія потребує глибоких переосмислень, а часом і кардинальної переміни життя, – Єпископ Йосиф Мілян

Нещодавно в Брюховичах завершився Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви. Про проблеми, які обговорювали на цьому Синоді, а також про те, як Церква розвивається поза межами України, про виклики, які стоять перед УГКЦ, роботу з воїнами АТО та молоддю, ми говоримо з Головою Пасторально-Міграційного Відділу УГКЦ, Єпископом Йосифом Міляном.

— Цими днями в Брюховичах проходить Синод Єпископів УГКЦ. Які проблеми обговорюють під час його проведення?

Щороку з початком вересня, Єпископи УГКЦ з цілого світу беруть участь в Патріаршому Синоді. Цьогоріч до Брюхович прибуло понад 40 єпископів з різних країн світу. Його головною темою є дияконія, тобто служіння. Сьогодні часто говоримо про соціальну доктрину Церкви, тому на цьому Синоді значну увагу присвячено тематиці соціального служіння найбільш потребуючим людям. Розуміючи важливість такого служіння, при наших храмах сьогодні стрімко розвиваються парафіяльні організації «Карітас». В цей не легкий час вони особливо опікуються біженцями та вимушеними переселенцями.

При таких організаціях часто дбають про бездомних, де успіх має проект «Діти вулиці». Також надають допомогу в’язням, опікуються хворими та одинокими людьми, знаємо і про проекти де допомагають ВІЛ-інфікованим. Тобто спектр діяння такої організації є дуже широкий. В Київській архиєпархії, яку я представляю, а це 5 центральних областей України, ми розвиваємо ці структури справді в кожній нашій парафії.

З огляду на цю тематику під час Синоду звучали спеціальні доповіді, які були представлені відповідальними за соціальне служіння у нашій Церкві. Зазначу також, що окрім БФ «Карітас», співпрацюємо ще й з Мальтійською службою допомоги. Також розвиваємо такі організації як «Віра і світло», чи «Лярш», через які допомагаємо родинам і дітям з обмеженими можливостями. Створено також кілька організацій, які працюють з наркозалежними та алкозлежними людьми. Окрім цього є і сиротинці, та спеціальні проекти для жінок, які зазнали насильства в родині. Церква справді намагається бути присутньою в широкому колі соціального життя, та бути поруч потребуючих людей. Через таку багатогранність служіння Церкви, цьогорічний Синод Єпископів застановляється над питанням як найкраще послужити потребуючим людям. Тут треба сказати, що головне завдання Церкви не є соціальна допомога, адже ми не є соціальною організацією.

Тобто проповідуючи Христову Благовість потрібно дбати про найнеобхідніші засоби для існування людини.

— УГКЦ завжди займала активну суспільну позицію. Які виклики перед Церквою бачите сьогодні?

Ми завжди намагаємося адекватно реагувати на виклики часу. Почалася війна і ми почали служіння Церкви в умовах війни. Понад 120 наших священиків як військові капелани, послужили та продовжують душпастирювати в зоні бойових дій. Щоб таке служіння було якісним, нам вдалося у прифронтових смугах звести військові каплички, в яких сьогодні зі своїми душпастирями моляться захисники нашої землі.

Тоді було видано навіть окремий лист. Була окрема інструкція єпископату, щодо поведінки священиків в умовах війни. Такі документи ми перекладали на італійську мову і везли до Ватикану, щоб Папа знав, про те, як ми діємо в цих умовах. Зазначу також, що коли мають проводитись президентські чи парламентські вибори, видається тоді окреме послання до мирян і священиків, яким Глава УГКЦ пригадує як мають поводитися в умовах передвиборчої агітації.
Яскравим прикладом реагування Церкви на виклики часу є остання заява нашого Патріарха щодо ціни на газ. Блаженніший Святослав пояснив у ній, що ми не хочемо, щоб Церкві давали преференції. Думка Церкви є такою, що якщо ціна на газ є обґрунтована, то ми повинні платити так само, як і всі люди, адже не хочемо серед зубожіння народу мати якісь преференції. В такий спосіб ми завжди пробуємо реагувати на всі виклики та проблеми в нашій країні.

Дехто, мабуть вважає, що ми повинні реагувати якось інакше, краще, більше, та частіше. Скажу відверто, все, що ми робимо, пробуємо робити це в дусі пошани до народу та проводу держави, але передусім в дусі правди, бо як говорить Христос: «Шукайте правду і правда визволить вас». Ми ніколи не були тою Церквою, яка мовчала на гріх та його пригладжувала. Можна пригадати тут постать Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, який чи не єдиний з католицьких єпископів цілої Європи, відважився звернути увагу Гітлеру на гріх вбивства та знищення євреїв. Ніхто не мав тоді такої відваги, як цей Митрополит. Він добре розумів, які можуть бути наслідки цього гріха. Богу дякуючи наша Церква й надалі йде тою дорогою, але це також сьогодні вимагає від нас великої відваги.

— Ви згадували про позицію Церкви щодо мобілізації. Очевидно це була складна моральна дилема. З одного боку йдеться про захист своєї землі, а з іншого все ж про необхідність вбивати.

Багато робимо висновків з досвіду наших капеланів, які працюють на війні. Наші священики розповідають, що людина, яка вбила іншу людину, розуміє, що вкоєно зло. Така людина розуміє, що означає вбивство, розуміє, що людське життя навіть ворога, є теж життям, яке подарував їй Господь Бог. Коли на це реагувати мовлячи: «вбив ворога, це не тяжко, нічого в тому страшного» – то і так людське сумління не погоджується з подібною інтерпретацією.

Дуже важливо, що наші священики є разом з солдатами в тих жахливих умовах війни.

Я думаю, що такі особи викликають велику повагу, а найголовніше довіру.

Священик може бути добрим проповідником, гарно співати Божественну Літургію, але коли у нього бракує людяності, то нічого не поможе. Відомий наш священик о. Андрій Зелінський, єзуїт, є невеликого росту, але є дуже потужною духовною особою. Він робить величезну справу, та має неабиякий досвід з передової. Дивлячись на нього можна робити висновок, що це місце утверджує й зміцнює уміння, та теорію, яку богослови отримують в часі навчання в семінарії, а навіть думаю, що й практику парафіяльного життя.

— Як Ви оцінюєте розвиток Церкви, як організації, поза межами території де вона традиційно має вплив, зокрема у Центрі та на Сході України?

Очевидно після зміни політичної системи в Україні, почали активніше розвиватись наші спільноти в Центрі та на Сході нашої країни. Це зумовлено тим, що греко-католикам, які були вивезені радянською владою на Сибір, не дозволяли повертатися на свої терени. Тому вони осіли на Сході та Півдні України. Завдяки цим людям, сьогодні на цих теренах засновані наші громади, які зараз стрімко розвиваються. Але тут, я б говорив не тільки про Україну. Сьогодні українці емігрували до багатьох країн світу. Історія нашого народу говорить про те, що куди йшли наші емігранти, туди за ними йшли й наші священики. Можливо, що й саме через це сьогодні маємо добрі стосунки з багатьма країнами світу. Відтак у нашій Церкві є цілий Пасторально-Міграційний Відділ, який очолюю. Його місією є опіка над греко-католиками розсіяними по всьому світі, там, де немає ще постійних структур нашої Церкви. Це загалом 49 країн, в яких ми вже подбали про душпастирську опіку.

Там вже є створена українська школа, а люди дедалі більше цікавляться побудовою нашої церкви.

Окрім цього також надходять прохання про душпастирську опіку в Китаї, що більше, наші вірні є в Японії. Влітку ми відвідали Кіпр, де сьогодні є потреба творити хоча б дві греко-католицькі громади. Розширюємося в Греції, та маємо біля 20-ти священиків у Португалії. Маємо ще громади та священиків у Прибалтиці, а саме в Латвії, Литві та Естонії, там потреба сьогодні вже нових священиків, як рівно ж потреба хоча б двох священиках для Казахстану. Так насправді, то нам сьогодні потрібно близько 200 священиків, готових душпастирювати можна сказати на місійних теренах. Тоді ми могли б хоча б частково забезпечити потреби наших вірних. Хочу цим сказати, що говорячи про послугу Церкви, ми не обмежуємося лише до теренів України, але говоримо про душпастирювання Церкви там, де є наші вірні.

Скажу більше. У 2001 році на Синоді Єпископів УГКЦ в Бразилії, наша Церква прийняла стратегію розвитку до 2020 року. Це можливо звучить трохи дивно щодо Церкви, але ми вважаємо за потрібне відповідати на виклики часу. Мета цієї стратегії є відповідь Церква на потреби своїх вірних.

— До 2020 року залишилося вже зовсім небагато і можна підвести хоча б попередні підсумки. Наскільки вдається дотримуватися цієї Стратегії, чи слідує Церква у визначеному напрямку?

Ми не тільки прийняли стратегію, але для її втілення створили групу осіб, які контролюють виконання цього процесу. На кожний рік виробляються нові методики, практики, програми, через які пристосовуємося до нових умов, змін, та різних ситуацій.

Для досягнення поставленої мети двічі на рік збирається велика група священиків, а ще частіше збираються менші локальні групи. Всі вони з великою відповідальністю ставляться до реалізації поставлених завдань.

Зокрема минулого року в Івано-Франківську відбувався Собор, у якому взяли участь не тільки єпископи, священики, та монашество, але й миряни з цілого світу. Даний Собор проходив властиво в світлі цієї Стратегії 2020. Так от після нього було проведено ряд пособорових конференцій. Кожна єпархія тоді намагалась втілювати в життя Соборові рішення та постанови. Робилось це задля нашого ефективнішого служіння іншій людині, адже предметом служіння нашої Церкви є конкретна людина та спасіння її душі.

— Ви багато часу посвятили роботі з молоддю, чи важко зараз працювати з молодими людьми, які мабуть є більш прагматичними та приземленими, ніж їхні батьки?

Думаю, що велика частина молоді не заангажована в духовне життя, через те, що вона його ніколи не пізнала. Релігія потребує глибших переосмислень, а часами кардинальної зміни життя. На жаль людина не завжди готова змінюватися, особливо тоді, коли випрацювала свій стиль життя. Тому дуже часто діти, а потім молодь не бачать правдивого релігійного християнського життя в родині. Потім йдуть до школи, а там є те, що є. Так само в університеті. Поступово, малими кроками віддаляються від Церкви.

— Як Церква на це реагує? 

Колись я очолював молодіжну комісію, тоді ми пробували прийти до вищої школи, тобто заснувати так зване «академічне душпастирство», яке в Європі розвинуте на досить високому рівні. Ми не хотіли отримувати від університетів чи інститутів зарплату, ми просто хотіли бути серед молоді. Для цього ми мали різні програми, а навіть запрошували багатьох ректорів ВУЗів до Ватикану, де нам презентувати, як діє у Європі академічне капеланство.

Тоді я доклав чимало зусиль, для того, щоб кожна парафія заопікувалася хоча б коледжами або технічними училищами, які були на території даної парафії. Адже я переконаний, що духовенству потрібно йти до дітей і з ними бути. Ми на жаль живемо ще у світлі відокремлених стосунків держави та Церкви. Проте якби Церква була присутня в школі та університеті, а капелани у війську та лікарні, як воно і сьогодні розвивається, то мені здається, що наша молодь була б іншою – кращою.

Іншим яскравим прикладом є участь молоді у Різдвяних зустрічах ТЕЗЕ, на яких разом збираються сотні тисяч молодих людей з Європи. Ті, хто вперше туди потрапляє, приїжджають додому преображеними.

Думаю, що ми як церква ще замало маємо таких молодіжних таборів. Правда не завжди маємо фінансове підґрунтя це робити, хоча маємо гарні програми. Дуже шкода, що не можемо охопити більше число дітей і молоді для того, щоб їм відкрити правду на Бога та на Його Слово. Для прикладу в багатьох єпархіях, а зокрема й в Київській архиєпархії існує проект «Канікули з Богом». Реалізовуючи його, ми збираємо дітей біля наших храмів. Зранку вони приходять до церкви, в часі обіду ми їм даємо якусь перекуску, і ввечері вони йдуть додому. Буває й так, що діти плачуть, та не хочуть розходитися додому. Для прикладу минулого року, якось зранку під час таких канікул, наш креативний священик о. Максим Рябуха, СДБ, не зміг прийти до дітей, то вони тоді розплакалися. Настільки він вміє їх заангажувати, та проявити їм любов до Церкви, Божого Слова, та молитви. Тобто в нас робиться дуже багато, але ще далеко недостатньо. Причин на те є багато. Тому цього року Синод застановився властиво над соціальним служінням, щоб огорнути ним найбільш потребуючих людей.

— Не є таємницею, що в Польщі останнім часом посилилися антиукраїнські настрої. Вандалізм на українських пам’ятниках, напад в Перемишлі, зрештою ухвали Сейму та Сенату щодо подій на Волині. Чи підіймає Українська Греко-Католицька Церква свій голос в таких дразливих ситуаціях?

Ті речі, які відбуваються в Польщі, вони інспіровані з поза її меж. Просто ще не всі змогли це зрозуміти. Ми надто близько наблизилися з Польщею до співпраці, та не всім це подобається. Рішення Сейму – це політичне рішення. Тому політики говорять, що це рішення було інспіроване маргіналами. Богу дякувати, Церква в Польщі цього не підтримала.

Блаженніший Святослав має досить добрі контакти з Єпископатом Польщі, зокрема з Примасом, який солідаризується з Україною. Він був цього року на нашій велелюдній всенародній прощі в Зарваниці. Нам сьогодні важливо зберегти ці добрі стосунки, та розвинути їх в кращу сторону.

Вважаю, що Україна і Польща ці неприємні прецеденти мають пережити та не акцентувати на них. Якщо будуть відкриватися наші історичні рани, то це не приведе до того, до чого маємо стриміти як сусідські добрі народи.

— Чи на Вашу думку нещодавня канонізація Матері Терези, була закономірним кроком?

Загалом Католицька Церква традиційно довго йде до канонізації святих. Але я переконаний, що Католицька Церква та світове християнство її давно вважали святою. Приклад життя Матері Терези є живим для багатьох. Можна розважати, як жити по християнськи на прикладах святих IV століття, золотої доби християнства, але ми хочемо знати те, як сучасна людина бореться за Бога у власному серці. Тут Свята Мати Тереза є такою зразковою постаттю. Вона власним прикладом показала як можна жити в сучасному світі по християнськи, та як правильно ставитися до всіх людей, не в залежності від їх культури чи віросповідання. Вона рятувала життя і здоров’я, совість і віру людей, які далекі від християнства. Думаю винесення її на престол Католицької Церкви є адекватним і вчасним. Сподіваюся, що вона стане покровителькою тих процесів, про які ми говорили на Синоді.

Спілкувався Володимир ГАЛЕЧИК

середа, 12 жовтня 2016 р.

12.10.2016р. Б. / Значення Берестейської унії в історії України загалом та Рівненщини зокрема (+VIDEO)

Розмова на Рівненському телебачення про Берестейську унію.

На початку жовтня 1596 року проголосили про об’єднання Київської митрополії з Апостольською столицею за умови підлеглості Папі Римському, що означало створення греко-уніатської церкви.

Через двісті років на Волині не залишиться жодної православної церкви. Про подію та її наслідки розмовляємо з Володимир Борщевич, доктором історичних наук, та отцем Іван Хміль, настоятелем парафії святого Юрія УГКЦ у м.Рівне.

понеділок, 10 жовтня 2016 р.

10.10.2016р. Б. / В УГКЦ розпочинається підготовка заходів Дня Ювілею Божого Милосердя для в'язнів 6 листопада

В рамках Ювілейного року Божого Милосердя, Святіший Отець Франциск оголосив 6 листопада Днем Ювілею для в’язнів. Просимо під час літургійних богослужінь в неділю, 6 листопада у всіх парафіях згадати про цю подію у всій Вселенській Церкві. 5-6 листопада 2016 року у пенітенціарних установах відбудуться духовно-молитовні зустрічі з ув’язненими за участю єпископів, капеланів, волонтерів, що проголошуватимуть Добру Вістку про Боже Милосердя. В нашій Церкві в ці самі дні листопаду відбуваються Суспільні Дні УГКЦ, що пов’язані з пам’яттю про доброчинну діяльність митрополита Андрея Шептицького.

У підготовчий період у парафіяльних спільнотах УГКЦ проводяться доброчинні збірки гуманітарної допомоги: засобів особистої гігієни, теплого одягу, взуття, Святого Письма, приватних молитовників, натільних хрестиків, образків, вервичок. 

Кожна родина у парохії здатна зібрати пакет гігієнічних засобів: мило, зубна паста, зубна щітка.

Очікуємо сприяння Карітас і приватних доброчинців щодо теплого одягу і взуття, банних капців, нової спідньої білизни.

Цільова категорія в’язнів у потребі: підлітки, жінки, особи, перебуваючі у сан-частинах, хворі й інваліди, особи без соціальних зв'язків.

неділя, 9 жовтня 2016 р.

09.10.2016р. Б. / Отець Дермін: фільм «Liberami» не є реалістичним зображенням екзорцизму

Фільм режисера і антрополога Федеріка Ді Джакомо «Liberami» не є реалістичним зображенням служіння екзорцизму: про це заявив священик-домініканець Франсуа-Марі Дермін, екзорцист і президент Італійської групи суспільно-релігійних досліджень та інформації. Цей фільм був представлений як документальний і нагороджений на останньому Венеціанському кінофестивалі.

За словами о. Дерміна, фільм зроблений майстерно з кінематографічної точки зору, але документальним його не назвеш. Хоча режисер з повагою ставиться до екзорцизму, вона, будучи антропологом, вважає його таким собі видом соціальної послуги, що безкоштовно надається Церквою. Те, що відбувається на екрані, не відповідає церковному розумінню екзорцизму. У центрі подій - екзорцист, який діє абсолютно суб'єктивно, не дотримуючись церковних обрядів і вчительства Католицької Церкви про екзорцизм. Таким чином, по фільму аж ніяк не можна судити про церковне служіння екзорцизму.

О. Дермін різко критикує той факт, що в заключних титрах автор висловлює подяку тим, хто нібито «уможливив створення фільму». Серед перерахованих імен - деякі представники Італійської групи суспільно-релігійних досліджень та інформації, а також доповідачі курсів екзорцизму і молитви звільнення, які щорічно організовуються при Папському інституті Regina Apostolorum. Однак ніхто з них не приймав участі у створенні цього фільму, а деякі навіть не знали про те, що йдуть зйомки на цю тему. «Зображення екзорцизму в цьому фільмі, - стверджує о. Дермін, - не відповідає тому, як він викладається на щорічних курсах в "Regina Apostolorum".

Серед невідповідностей церковного розуміння екзорцизму священик, зокрема, зазначає поспішний діагноз, іноді неправильний або неповний. Наприклад, екзорцист з фільму говорить: «Якщо людина опиняється в цій ситуації, значить, вона була далекою від Бога». Але це неправильне твердження: серед жертв одержимості і диявольських мук були і святі, досить згадати святого Пія з П'єтрельчіно. Потім, на екрані екзорцист хапає жертву за волосся, кидає жмені освяченої солі в обличчя, виливає відро води на голову. Крім того, зображені миряни, які безпосередньо звертаються до диявола, проявляючи максимальну несвідомість і «нарцисизм», стверджує о. Дермін. Все це суперечить вченню Церкви про екзорцизм.

Священик вказує ще на один кричущий факт: екзорцизми у фільмі відбуваються на очах у публіки, а це не відповідає церковному служінню екзорцизму. Церква вимагає максимальної конфіденційності, оскільки досвід екзорцизму може створити в буквальному сенсі «масову одержимість», і під час ритуалу ніхто більше не буде в змозі визначити, де йдеться про справжній окультний вплив, а де ми маємо справу з масовим психозом. У церковному служінні екзорцизму, розповів о. Дермін, прийнято навіть стежити за тим, щоб один пацієнт не знав про іншого, у фільмі ж багато відбувається публічно, показано, як жертви виходять з-під контролю, а глядачі лякаються і приходять в сум'яття. Таким чином, підводить підсумок екзорцист-домініканець, факти, показані у фільмі "Liberami", не відповідає розумінню і служінню екзорцизму.

четвер, 6 жовтня 2016 р.

06.10.2016р. Б. / Гроші не пахнуть?

Цього літа довелося мені вітати в Галичині закордонних гостей – після Міжнародної конференції в Польщі вони вирішили відвідати і наш кутик колишньої Австро-Угорщини. Оскільки йдеться про активних мирян-католиків, які у своїй країні задіяні в житті Церкви, серед іншого їх цікавила можливость співпраці з однією католицькою інституцією в Україні.

Я вже готовий був дати телефонні контакти, але гості, озброєні сучасними цифровими технологіями, самі досить швидко дали собі раду – знайшли сайт цієї інституції. Після кілька хвилинного вивчення інформації у світовому інформаційному павутинні прозвучала назва Міжнародного фонду «Відродження», який практично моментально, знову ж таки з вини цифрової «зброї», було ідентифіковано як відгалуження Соросового Фонду «Відкрите суспільство», після чого розмова різко змінила свою тему.

Львівська кава та штрудель, судячи з усього, смакували гостям, то й мені не хотілося повертатися до цієї розмови. Проте коли кулінарні задоволення минулися, я відважився спитати одного з гостей про причини такої різкої втрати інтересу до можливої співпраці. Гість поглянув на мене здивованим поглядом і відповів: «Отче, невже Ви настільки наївні, що не розумієте простої істини – хто платить – той і музику замовляє?».

І дійсно, яка зацікавленість Джорджа Сороса – американського магната, який фінансує розповсюдження абортів, гендеризму, ідей так званого відкритого суспільства, в якому ніхто не має права стверджувати, що існує об’єктивна істина, у тому, щоб фінансувати католицьку інституцію?

Спроба поговорити з деким з цієї інституції провалилась – наткнувся на сектантське повторювання однієї і тієї ж фрази: ми беремо в них гроші на добрі справи. Будь-які аргументи виявились безсилими. Логіка виявилась на рівні тих, хто оправдовує Гітлера за добрі дороги в Німеччині чи Сталіна за індустріалізацію відсталої Московщини.

І, направду, в суспільстві дикого капіталізму, яким стало українське суспільство, гроші не пахнуть. Деякі провідники християнських громад радо беруть гроші в людей, м’яко кажучи, сумнівної репутації, а потім опускаються до виспівування їм дифірамбів. Оправдовуючись у стилі: а що, я ж не собі ті гроші брав, це для добра громади – церкву відремонтували/побудували, садочок прицерковний функціонує, діти на море поїхали і т.п..
 
І це – «гроші не пахнуть» – є проблемою не тільки в нас – греко-католиків, це проблема практично в усіх християнських конфесій в Україні – оте, торгування з власною совістю, за умови, що вона є, – «гроші не пахнуть».

Шкода, що так скоро забулася мудра стратегія Блажeннішого кардинала Любомира Гузара: на будівництво Патріаршого собору в Києві грошей від політиків, олігархів та різних фондів принципово не бралися, щоб не потрапити в залежність від політичних чи бізнесових інтересів.

Дехто думає, що суспільство не бачить моральних викрутасів церковних мужів, але не бачать, хібащо, вони самі, коли витворюють собі своє маленьке замкнуте коло спілкування і свій віртуальний світ здобутків і перемог на ниві Христовій. Навіть за галицьких реалій, коли, прийнято начальству і душпастирям нічого погано в очі не говорити, різні неприємні історії душпастирських «підтанцьовувань» вистрілюють тут і там. Чи довго ще чекати на потужний вбух..?   

Гроші пахнуть, ой як пахнуть в тій самій Європі, куди ми начебто йдемо. Там мораль, при всій секуляризації і релятивізації, таки любить заглядати, звідки ж гроші, чиї інтереси ці гроші приховують. Але в Україні для багатьох навіть прилюдних проповідників моральності в поведінці гроші не пахнуть.  Посткомуністичне лицемірство і шизофренічна роздільність у самому собі, на превеликий жаль, усе ще є уділом багатьох душ, навіть тих, хто, буцімто, щиро сповідує вчення Христове.

Що скоріше українські християни зрозуміють, що вбогість, до якої закликає усе Святе Письмо – від пророків Ізраїлю, аж до Христа включно – це незалежність від нічиїх інтересів, а тільки від інтересів Божих, що бути вбогим – це опиратися виключно на Бога, то скоріше справжнє духовне відродження зможе собі прокласти шлях в українське суспільство. А без цієї вбогості всі їхні великі надбання і надалі залишатимуться або духовно пустими, або духовно шкідливими. Бог не благословляє кривавих грошей. Адже що спільного між Христом і Вельзевулом?

P.S. Спеціально для тих інституцій та осіб, які параноїдально бояться за свій імідж: ця стаття не про вас і не до вас спрямована, як рівно ж не спрямована проти вас. Вона про загальні принципи. 

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

неділя, 2 жовтня 2016 р.

02.10.2016р. Б. / Українці Австралії зібрали $23 000 на навчання військових тактичній медицині

Українська громада Австралії продовжує підтримувати українських солдатів і волонтерів, які воюють проти російської агресії на сході України.  За свою діяльність Союз українських організацій Австралії отримав грамоту від громадської організації «Захист патріотів».

Про це повідомляє VIDIA із посиланням на сайт СУОА.

У тексті нагороди зазначається, що на потреби програми «Захист Патріотів», що спеціалізується на навчанні тактичній медицині українських військових, діаспора у Австралії пожертвувала 23 000 доларів.

«Управа СУОА дякує всім жертводавцям, які долучилися до збору коштів, і запевняє, що й надалі продовжуватиме програму допомоги бійцям, які воюють проти російської агресії», – зазначили у прес-службі Союзу українських організацій Австралії.

Джерело:    Воїни Христа Царя

субота, 1 жовтня 2016 р.

01.10.2016р. Б. / Папа: Любов підносить над непорозуміннями минулого, розрахунками теперішнього і страхом перед прийдешнім

«З допомогою миру і прощення ми покликані перемагати справжніх ворогів, які не є тілесними, але духами зла довкола і всередині нас», – сказав Папа Франциск у своїй промові, виголошеній під час візиту до Глави Грузинської Православної Церкви, зазначаючи, що з великою радістю зустрічається з Патріархом та членами Священного Синоду.

Глава Католицької Церкви, насамперед, пригадав про те, що патріарх Ілля ІІ започаткував «нову сторінку в стосунках між Грузинською Православною Церквою та Католицькою Церквою», здійснивши перший в історії візит грузинського Патріарха до Ватикану. «При цій нагоді Ви обмінялися з Єпископом Риму поцілунком миру й обіцянкою молитися один за одного. Таким чином, змогли зміцнитися важливі зв’язки, які існують між нами вже від перших віків християнства», – сказав Святіший Отець, перераховуючи різні ініціативи, здійснювані в цьому періоді.

«Як паломник та приятель, я прибув на цю благословенну землю в той час, як добігає до завершення Ювілейний рік милосердя, який відзначають католики. Також і святий Папа Іван Павло ІІ прибув сюди, перший серед Наступників святого Петра, в надзвичайно важливий час, на порозі Ювілею Двотисячоріччя», – зазначив Папа Франциск, пригадуючи, що його попередник, як він сам казав, прибув для того, щоб пригадати, яким важливим на порозі третього тисячоріччя є «вклад Грузії, давнього перехрестя культур і традиції, для будування цивілізації любові».

За словами Єпископа Риму, в сьогоднішньому світі, «спраглому милосердя, єдності та миру», Боже провидіння вимагає оновлення цих зв’язків, «красномовним знаком» яких вже є «поцілунок миру та братні обійми». «Таким чином, – зазначив він, – Грузинська Православна Церква, вкорінена в апостольській проповіді, особливо, постаті апостола Андрія, та Церква Риму, заснована на мучеництві апостола Петра, отримали благодать в ім’я Христа та для Його прослави, щоб сьогодні оновити красу апостольського братерства. Адже Петро й Андрій були братами».

У цьому контексті, зазначивши, що підтримкою для нас є «любов, що перемінила життя Апостолів», Папа процитував слова видатного грузинського поета Шота Руставеллі, зазначивши, що вони «немовби звернені також і до нас»: «Ти прочитав, як апостоли пишуть про любов, як про неї говорять, як її прославляють? Пізнай це, зверни весь свій ум до цих слів: любов підносить нас». «Справді, – наголосив Святіший Отець, – Господня любов підводить нас, тому що дає змогу піднестися над непорозуміннями минулого, розрахунками теперішнього і страхом перед прийдешнім».

«Грузинський народ протягом сторіч засвідчив велич цієї любові. Саме в ній він знайшов сили, щоб підвестися після безлічі випробувань. Саме в ній він піднісся до вершин надзвичайної мистецької краси», – вів далі Наступник святого Петра, вказуючи на те, що саме в любові – причина «безсмертної краси» культурної спадщини Грузії, яка виражається «в різних формах», та пригадавши також вклад Патріарха Іллі ІІ, який уклав «цінні духовні гімни, деякі з яких – латинською мовою».

Пригадавши про те, що «славна історія Євангелія на цій землі» особливо завдячує святій рівноапостольській Ніні, Святіший Отець відзначив той факт, що вона євангелізувала, використовуючи особливий хрест, сплетений з виноградної лози, що представляє Христа, Який закликав учнів бути в єдності з Ним, щоб приносити плоди. «Для того, щоб Євангеліє приносило плоди також і сьогодні, – зазначив він, – від нас, дорогий Брате, вимагається щоб ми ще більше перебували в Господі та в єдності між нами. Нехай же збір святих, яких вшановує цей край, заохотить нас поставити Євангеліє понад усе та євангелізувати так, як у минулому, а навіть більше, ніж у минулому».

Папа побажав, щоб труднощі ставали «не перешкодами, але спонуками» краще пізнавати одні одних та співпрацювати «з апостольською любов’ю у спільному свідченні». Він зазначив, що до «найдорожчих цінностей» грузинського суспільства належить дружба й наголосив, що бажає «бути щирим другом цієї землі».