29.04.2017р. Б. / Папа: Насильство є запереченням будь-якої автентичної релігійності

«Щоби запобігати конфліктам і будувати мир, фундаментальним є докладати зусилля для викорінення ситуацій нужди та визискування, в яких найлегше прищеплюється екстремізм, та заблокувати потоки грошей і зброї до тих, які розпалюють насильство», – наголосив Папа Франциск, виступаючи у п’ятницю, 28 квітня 2017 р., під час Міжнародної Конференції на тему миру в Каїрському мусульманському університеті Аль-Азгар.

Цей навчальний заклад, який 1983 року відсвяткував своє тисячоріччя, започаткувався із школи при мечеті Аль-Азгар, спорудженої після завоювання Єгипту Фатімідським халіфатом. Спочатку тут викладалися релігійні та юридичні дисципліни. Далі цей осередок став хранителем вчення сунітського ісламу. В шістдесятих роках минулого століття він набув рис сучасного університету, додавши навчальні програми з інших дисциплін, як от медицина, педагогіка, філологія, економіка. З того часу можливість навчатися в ньому отримали також і жінки. Сьогодні тут здобувають освіту 300 тисяч студентів з усіх мусульманських країн.

На запрошення ректора цього університету 27-28 квітня тут зібралися релігійні та політичні провідники, представники поміркованих течій ісламу та різних християнських Церков, щоб наголосити на тому, що єдиним шляхом у майбутнє є діалог. І саме перед учасниками цієї конференції Глава Католицької Церкви виголосив свою першу промову в рамках 18-ї Апостольської подорожі, зазначаючи, що хоче поділитися деякими думками, «почерпнутими із славної історії цієї землі, яка протягом історії явилася світові, як земля цивілізації та земля завітів».

Перед Папою промовляв шейх Ахмед Аль-Таїб, який на початку промови запросив присутніх вшанувати хвилиною мовчання жертви тероризму.

Святіший Отець, насамперед, звернув увагу на те, що з найдавніших часів культура, що зродилася на берегах Нілу, була синонімом цивілізованості, адже «шукання знання та цінування освіти» виявилися «плідними рішеннями на користь поступу, обраними давніми мешканцями цієї землі» та є «необхідними рішеннями для майбутнього» миру, який «неможливий без належного виховання молодих поколінь».

«Виховання, у дійсності, стає життєвою мудрістю, коли є здатним видобути з людини, в контакті з Тим, Який її перевищує та з тим, що її оточує, щонайкраще з себе, формуючи ідентичність, не зосереджену на собі самих. Мудрість шукає іншого, долаючи спокусу закам’янілості й замкненості», – сказав Папа, додаючи, що вона ставить у центрі «гідність людини, цінну в очах Бога, та етику, гідну людини».

У цьому контексті Глава Католицької Церкви наголосив на важливості того, щоб «спільно прямувати вперед» у сфері діалогу, усвідомивши, що «майбутнє всіх залежить від зустрічі між релігіями та культурами». І в цьому можуть допомогти «три фундаментальні орієнтири», якими є «обов’язок ідентичності, мужність інакшості та щирість намірів».

«Обов’язок ідентичності, тому що неможливо будувати справжній діалог на двозначності або жертвуючи добром для того, щоб сподобатися іншому; мужність інакшості, аби на того, який є відмінним від мене з огляду на культуру чи релігію, не дивитися, як на ворога, не ставитися як до неприятеля, але приймати, як товариша в дорозі, зі щирим переконанням, що добро кожного полягає в добрі всіх; щирість намірів, оскільки діалог, як автентичне вираження людяного, не є стратегією для досягнення інших цілей, але дорогою істини, що заслуговує, аби на неї терпеливо ступили, щоб перетворити суперництво у співпрацю», – сказав Папа, додаючи:

«Виховувати до шанобливої відкритості та щирого діалогу з іншим, визнаючи його фундаментальні права і свободи, особливо, релігійну, становить найкращий шлях для спільного будування майбутнього, для того, щоб ставати будівничими цивілізації».

Далі Святіший Отець перейшов до іншого аспекту своїх роздумів: Єгипет, як земля різних союзів, де зустрічалися різні віри й культури, усвідомлюючи важливість того, щоб заключати союзи задля спільного добра. Відправною точкою він обрав «Гору Завіту», тобто, гору Синай, яка, за його словами, пригадує, що «справжній союз на землі не може не рахуватися з Небом, що людство не може намірятися зустрічатися в мирі, виключивши Бога зі свого горизонту», як також «не може зійти на гору, аби привласнити Бога собі».

Як зауважив Глава Католицької Церкви, це дуже актуальне послання у парадоксальному контексті, в якому, з одного боку, існує тенденція витіснити релігію у приватну сферу, але з іншого – релігійна сфера змішується із політичною. Через це існує загроза того, що «релігія буде поглинута управлінням дочасними справами та спокушувана ілюзіями світської влади». З іншого боку, у світі, який «глобалізував чимало корисних технічних засобів, але разом з цим – байдужість і халатність», відчувається «ностальгія за великими питаннями про сенс». І саме тому «релігія є не проблемою, але частиною вирішення».

Звертаючи знову свій погляд до гори Синай, Папа підкреслив, що всередині Заповідей, проголошених на ній, звучить: «Не убий». «Бог, Який любить життя, – наголосив він, – не перестає любити людину і тому закликає її протистояти дорозі насильства, що є фундаментальною передумовою будь-якого союзу на землі. І до здійснення цього наказу покликані, насамперед, а сьогодні по-особливому, саме релігії, бо в той час, як стоїмо перед невідкладною потребою Абсолюту, невід’ємним є виключити будь-яку абсолютизацію, що виправдовуватиме прояви насильства. Насильство, у дійсності, є запереченням будь-якої автентичної релігійності».

За словами Єпископа Риму, релігійні провідники покликані викривати насильство, яке одягає маску «священного», викривати насильство проти гідності та прав людини, вказувати на те, що «спроби виправдати будь-яку форму насильства в ім’я релігії» є «ідолопоклонницьким фальшуванням Бога», ім’я Якого є «Святий», «Бог миру».

«Віра, яка не народжується зі щирого серця та з автентичної любові до Милосердного Бога – це форма конвенційної чи суспільної приналежності, яка не визволяє людину, але розчавлює її. Скажімо разом: наскільки зростається у вірі в Бога, настільки зростається в любові до ближнього», – наголосив Папа Франциск, додаючи: «Але релігія покликана не лише викривати зло; вона містить в собі покликання поширювати мир, сьогодні, мабуть, більше ніж будь-коли. Не вдаючись до услужливого синкретизму, нашим завданням є молитися одні за одних, випрошуючи в Бога дару миру, зустрічатися, діалогувати й поширювати згоду в дусі співпраці та дружби».

Як зауважив Святіший Отець, сьогодні потрібні «будівничі миру, а не провокатори конфліктів», «проповідники примирення, а не оповісники знищення». У світі, в якому бачимо, з одного боку, віддаленість від реальних потреб людей, а з іншого – народження демагогічних популізмів, для запобігання конфліктам і будування миру необхідно «викорінювати бідність і визискування», що є плідним тереном для екстремізму, та «заблокувати потоки грошей і зброї до тих, які розпалюють насильство».

«Лише вчинивши прозорими каламутні маневри, які живлять злоякісну пухлину війни, можна запобігати її дійсним причинам. І до цього невідкладного й серйозного завдання зобов’язані провідники народів, інституцій та відповідальні за інформацію, що, як і ми, відповідальні за цивілізацію і також покликані Богом, історією та майбутнім, започатковувати, кожен у своїй сфері, процеси миру, не занедбуючи встановлювати стійкі основи для союзів між народами і державами».

Джерела:     Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

28.04.2017р. Б. / Названо 16 країн, де найбільше порушують релігійну свободу

У новому щорічному звіті Комісії Сполучених Штатів з питань міжнародної релігійної свободи названо 16 країн, які Комісія закликає Держдепартамент визначити як «країни особливого занепокоєння», оскільки в них існують «особливо жорстокі систематичні, тривалі і кричущі порушення релігійної свободи».

До переліку 16 країн входять десять, які вже є в списку з минулого року (Бірма, Китай, Еритрея, Іран, Північна Корея, Саудівська Аравія, Судан, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан), а також шість інших: Центральноафриканська республіка, Нігерія, Пакистан, Росія, Сирія та В’єтнам.

Федеральна комісія також назвала 12 країн, де «порушення релігійної свободи є жорстоким, однак вони до кінця не відповідають критеріям країн особливого занепокоєння»: Афганістан, Азербайджан, Бахрейн, Куба, Єгипет, Індія, Індонезія, Ірак, Казахстан, Лаос, Малайзія та Туреччина, інформує Catholic Culture.

Джерело:  Воїни Христа Царя

25.04.2017р. Б. / 29 травня у Брюховичах розпочинається 10-денна реабілітація осіб залежних від алкоголю

29 травня у Брюховичах розпочинається 10-денна реабілітація осіб залежних від алкоголю, яку провадить священик УГКЦ о.Дмитро Польовий, керівник Осередку тверезості "Знамення".

Щоб записатися на попередню консультацію або детальніше довідатись про умови і перебіг реабілітації телефонуйте за номером: 098-155-67-77

"Для проведення стаціонарної реабілітації ми орендуємо будинок у Брюховичах", - розповідає о.Дмитро. - "Алкогольна залежність це хвороба. Хвороба системна і комплексна. Алкоголізм уражує всю систему, всі рівні життєдіяльності людини.

Біологічний рівень. Хвороба уражує органи і системи. Страждають органи ( в першу чергу печінка, нирки, підшлункова). Важкого ураження зазнає серцево-судинна система і особливо центральна нервова система, нервові клітини просто гинуть (порушується координація, пам'ять і т.д)

Психологічний рівень. Одна з головних ознак залежності це Алекситимія, хвороба «заморожених відчуттів». Залежний часто є під дією почуття провини, сорому, страху та паніки, вони завдають болю. Залежна особа «заморожує» алкоголем в собі цю чутливість, а заразом і весь спектр почутів.

Соціальний рівень. Звичайно, і цей рівень нищить алкоголь. Страждають усі, без винятку, соціальні зв'язки залежного. Обриваються усі контакти зі старими друзями і родичами. І залежний творить нове коло спілкування. Коло, де його, нібито, розуміють. Коло таких самих, як він.

Перевага і успішність нашої методики полягає саме у комплексному підході:

• Ми співпрацюємо з медичними закладами, які надають ефективну допомогу залежному на першому етапі (детоксикація).
• Ми зібрали ефективну команду психологів та психотерапевтів.
• Духовна складова терапії є основою нашої програми. У нас працюють досвідчені духівники. Ми використовуємо програму «12 кроків».
• Ми допомагаємо людині пройти курс ресоціалізації, особливу увагу приділяємо праці з рідними залежного.

Курс реабілітації складається з трьох етапів:

• Підготовка (від 2 тижнів до 2 місяців).
• Реабілітація в з проживання в осередку (10 днів)
• Підтримка (від 2 місяців до року чи більше).

За 9 років праці ми переконались, що більше 60% учасників курсу реабілітації залишаються в тверезості та повертаються до повноцінного, продуктивного життя."

тел. 098 155 6777

e-mail.12dniv@gmail.com

Сторінка Осередку тверезості у ФБ - https://www.facebook.com/znamennya/

Джерело:   Осередок тверезості "Знамення"

21.04.2017р. Б. / Августин і Папа Григорій Великий про праведне і неправедне володіння земними благами

Отці Церкви у своїх творах часто торкаються теми земних благ та володіння ними. Висловлюючись на тему земних благ, вони мають на увазі все те, що становить складову маєтку людей: земельні володіння, господарство, гроші, а інколи своїх наступників – синів та онуків, і, навіть, людське здоров’я. У переконанні отців, земні блага становлять цінність, тому що вони походять від Бога. Отці підкреслюють, що Бог уділяє їх людині для належного використовування як засоби для заспокоєння життєвих потреб і для духовного вдосконалення, що має наблизити людину до Бога. Такі погляди знаходимо, між іншим, у творах Августина Гіппонського та папи Римського Григорія Великого (540 – 604 рр.). Ці учителі Церкви підкреслюють, що земні дари, котрі людина отримує від Бога для належного користування, диявол через свої спокуси намагається використати так, щоб вони стали для людини джерелом неправедності. Неправедністю у цьому контексті – це насамперед постава прив’язаності до земних благ, любові до них, що проявляється, між іншим, у відчутті радості, викликаної їхнім володінням. Внаслідок цього людина підпорядковується прагненню земних благ і відвертається від устремління до Бога. Окрім того, володіння земними благами пов’язане з турботами про набування цих благ і розпоряджання ними. Ці турботи не дають людині змоги повністю зосередитися над духовною дійсністю і здатні відвернути її від набуття духовних благ. Отже, в ученні отців земні блага, попри те, що становлять цінність, можуть також становити загрозу для духовного життя людини.

Августин Гіппонський та Григорій Великий звертають увагу, що негативний вплив, який прихований у земних благах, ще не обов’язково породжує негативні наслідки. Лише від позиції, яку займе людина стосовно цього впливу, залежить те, чи людина підтвердить статус цінності земних благ чи позбавить їх цього статусу. З огляду на позицію щодо негативного впливу, пов’язаного з володінням земними благами, Отці вирізняють дві групи людей. До першої належать люди праведні, котрі відкидають спокуси, до другої – неправедні, котрі підпорядковуються їм.

Григорій Великий пише, що праведні люди усвідомлюють правдиву вартість дочасних благ – знають, що ці блага, хоч походять від Бога, проте недосконалі. Заглиблюючись у небесну дійсність і духовно підносячись над усім, що пов’язане з цим світом, вони розуміють, що тимчасові блага цього життя швидкоплинні й неістотні. Праведні відводять тимчасовим благам належне місце в ієрархії цінностей – нижче від Божественної дійсності. Вони вважають, що ці блага не вартісніші за людину, а їй підвладні. Праведні люди наполегливо борються, щоб подолати спокуси, пов’язані з земним добробутом, тому і не прив’язуються до нього душевно. Вони не прагнуть дочасних благ і не докладають надмірних зусиль до їх здобування. Подолавши спокуси, які приходять від володіння земними благами, праведні люди розпоряджуються ними як засобами, необхідними для життя, і гідно їх використовують в особистому житті. Це проявляється також у ставленні до інших людей. З любові до Бога праведні люди роздають земні блага тим людям, які відчувають їх нестачу. Творячи милосердні діла, вони набувають духовних благ. Таким чином, володіння земними благами і пов’язані з цим турботи не тільки не перешкоджають праведним людям прагнути до Бога, а навпаки, ведуть до Нього. Отці Церкви за зло вважали не володіння земними благами, а чуттєву прив’язаність до них. Земні речі потрібно використовувати з властивою метою, особливо доброчинною. Блага світу – спільні для усіх людей, тому треба подбати, щоб до них мали однаковий доступ усі люди.

Класичними стали погляди на цю тему Августина Гіппонського. Він вирізнив дві людські позиціїї стосовно володіння земними благами: отримувати радість від них (frui) та використовувати їх (uti). Єпископ Іппону критично оцінює позицію отримування радості від того, що слід лише використовувати з властивою метою, і позитивно оцінює позицію слушного використовування земних благ. Учитель Церкви підкреслює, що неправедність полягає не у володінні земними благами, а у невластивому ставленні до цих благ. Св. Августин акцентує на тому, що земні блага слід використовувати на благодійні цілі.

Окрім того, що Отці Церкви висловлюються на тему гідного використовування земних благ у житті праведних людей, вони звертають увагу і на негідне володіння цими благами у житті неправедних людей. Августин та Григорій підкреслюють, що в уявленні неправедних людей земні блага мають найвищу вартість. Цих, начебто найвищих благ, є, на їх переконання, цілком достатньо для людини. Для неправедних людей земні блага є ціннішими від людини і навіть від самого Бога. Такі люди оцінюють іншу людину за наявністю або відсутністю в неї дочасного добробуту. Визнаючи земні блага за найвищі, вони вважають за ніщо людей, які ними не володіють.

Григорій Великий зазначає, що неправедна людина піддається спокусам надмірної прив’язаності до земних благ і це проявляється у тому, що вона любить їх, клопочеться і докладає великих зусиль, аби їх нагромадити. Безперервно набуваючи дочасних благ, вона дедалі більше їх прагне і, таким чином, стає внутрішньо поневоленою земними прагненнями та клопотами. Любов до земних благ та їх прагнення викликає у них радість, яка зростає разом зі зростанням земних прагнень і оволодіває їхнім розумом. Проте ця радість змішується зі страхом втратити здобуті блага. Усе це веде до цілковитого знищення духовної сфери людини. Самі земні турботи завдають значної шкоди духові неправедної людини, бо за ними вона повністю забуває про Бога. Ще більшої шкоди завдає те, що, дедалі більше радіючи земними радощами, люди стають духовно нечутливими. Духовна деградація людини проявляється назовні в лихих вчинках. Папа Григорій пише, що коли неправедні люди володіють земним достатком, то вони тільки й думають, як використати на зло отримані від Бога земні дари. Таким чином, володіння земними благами, з усіма згаданими негативними наслідками, призводить до того, що неправедна людина щораз більше підпорядковується владі диявола.

Отці застерігають, щоб люди не потрапили у спокусу любові до благ цього світу. Особливо Августин Іппонський звертає увагу на те, що це ганебна любов і вона є джерелом усілякого зла. Св. Августин підкреслює, що в залежності від того, що людина любить і прагне, формується її воля. Невластива любов, яку св. Августин називає пожадливістю, нищить моральне життя окремої людини і цілого суспільства. Два види любові – любов до дочасних благ та любов до небесних благ – формують два різні типи людського суспільства. Що буде поставлено на першому місці в ієрархії цінностей – Бога чи земні блага? Як люди обходитимуться з земними благами – вважатимуть їх абсолютною цінністю і робитимуть усе, включно зі злом, щоб ними заволодіти, чи служитимуть Богові й ближньому, гідно використовуючи ці блага? Благо суспільства залежить від того, який вибір воно зробить.

Олександр КАЩУК
(м. Львів),
доктор патристичного богослов’я,
викладач Українського католицького університету
Львівського національного університету
ім. Івана Франка та Українського Католицького Університету

Джерело:   ХРИСТИЯНИН І СВІТ

20.04.2017р. Б. / Топ-10 подій понтифікату Бенедикта XVI в 12-ту річницю вибору

19 квітня 2005 року конклав обрав Папою Йозефа Ратцінґера. Пропонуємо суб’єктивний рейтинг 10 найважливіших подій його понтифікату.

1. Енцикліки «Deus caritas est» i «Caritas in veritate»

25 січня 2006 року у Ватикані оголосили про вихід тексту першої енцикліки Бенедикта XVI - «Deus caritas est». У ній йдеться про християнську любов з філософської, богословської, духовної, душпастирської і етико-культурної точки зору. Як перший документ такого типу, ця енцикліка мала свого роду програмний вимір, вказуючи на головний напрям його понтифікату.

7 липня 2009 року вийшла третя енцикліка Папи Бенедикта XVI «Caritas in veritate». Її тема – інтегральний людський розвиток в любові і істині. В ній Папа адаптує суспільне вчення Церкви до викликів глобалізованого світу в період кризи. На думку коментаторів, цей папський документ запропонував глобальний погляд на проблеми нашої планети, якого не зміг запропонувати жоден політик. Енцикліка містить логічний і строгий перелік світових проблем. Вона не пропонує вирішень, а вказує на шлях, йдучи яким їх можна знайти. Ця енцикліка стала однією з найбільш популярних книг як в Італії, так і у всьому світі.

2. Папа-німець в Аушвіц

Під час апостольської подорожі до Польщі в 2006 році Бенедикт XVI відвідав територію колишнього німецького концтабору Аушвіц-Біркенау. В неділю 28 травня він наодинці і мовчки пройшов через браму з горезвісним написом «Arbeit macht frei» («Праця робить вільним»). Потім, також сам, пішов до блоку №11 (т.зв. «Блок смерті»), де зустрівся із 32 колишніми в’язнями цього концтабору. Він розмовляв з ними, потискав руки, цілував в чоло, гладив по головах… Дехто з них плакав від зворушення.

Потім він відвідав камеру, де загинув св. Максиміліан Кольбе. Опісля підійшов до Міжнародного пам’ятника мучеництва народів на території колишнього табору Біркенау. Він в повній тиші під дощем проходив між 22-ма таблицями, на яких різними мовами записані імена жертв табору, затримуючись біля деяких з них. В цей момент дощ перестав падати, а над табором з’явилась веселка.

Згодом, промовляючи до зібраних, він визнав, що йому, як німцю, важко говорити про події, які там відбувались. Цей візит був його обов’язком щодо істини, щодо тих, хто там страждав, і щодо Бога.

3. Подорож до Туреччини

Екуменічна зустріч з православним патріархом Константинополя, підтримка невеликої місцевої католицької спільноти та зустріч зі представниками світу ісламу – це основні цілі візиту, що тривав 28 листопада – 1 грудня 2006 року. Символічним та історичним акцентом подорожі стало підписання спільної з Варфоломієм І декларації щодо продовження католицько-православного діалогу.

4. Зняття екскомуніки з лефевристів

24 січня 2009 року Бенедикт XVI зняв екскомуніку з чотирьох єпископів Братства св. Пія Х, котрих в 1988 році без згоди Апостольської Столиці висвятив Архиєпископ Марсель Лефевр. Таке рішення викликало замішання не лише в самій Церкві, але й серед юдеїв (вони були обурені висловлюванням одного з цих чотирьох єпископів – Річарда Вільямсона – котрий заперечував Голокост). У відповідь на критику Бенедикт XVI 12 березня видав спеціальний лист до «братів єпископів», в якому висловив стурбованість і смуток через реакцію, яку спровокувало його рішення. Через два роки в інтерв’ю він розповів, що не знав про таку позицію єп. Вільямсона. «Якби мені було це відомо, я б цього не зробив», – зазначив він.

Від кінця 2009 року тривають важкі перемовини між Апостольської Столицею і Братством Св. Пія Х щодо спірних пунктів вчення Церкви. Результатом перемовин мало б стати повне сопричастя лефевристів з Апостольською Церквою.

5. Лист до католиків Ірландії

20 березня 2010 року у Ватикані оприлюднили текст листа Папи до католиків Ірландії, написаний у зв’язку із випадками сексуальних зловживань, до яких вдавалось місцеве духовенство впродовж десятиліть. В листі Папа визнає внесок місцевої Церкви до справи євангелізації усього континенту, однак і суворо засуджує дії, що відбувались там впродовж останніх десятиліть. Святійший Отець закликав єпископат і духовенство цієї країни до річної покути за гріхи педофілії, а вірних до молитовної і духовної підтримки своїх священиків; а також анонсував впровадження візитації до цієї країни спеціальної ватиканської комісії.

Згодом в інтерв’ю «Світло світу» Папа говорив про сексуальне зловживання духовенства: «Для нас це був великий шок. Раптом стільки бруду. Це був наче кратер вулкану, з якого раптово вийшла ціла хмара бруду, все потемніло і погрузло в бруді. Стало так, що раптово духовенство стало місцем сорому, а кожного священика почали підозрювати і вважати одним із них. Декотрі священики розповідали, що навіть не насмілювались подавати дітям руку при привітанні, не кажучи вже про те, щоб організовувати похід».

6. Синод Єпископів Близького Сходу

Спеціальне засідання Синоду Єпископів Близького Сходу відбувалось 10-23 жовтня 2011 року під гаслом «Католицька Церква на Близькому Сході: спільнота і свідчення». Окрім єрархів і представників Католицької Церкви, в ньому брали участь і кілька представників юдаїзму та ісламу.

Під час нарад мова йшла про важку ситуацію християн цього регіону, про переслідування і насильство, яке вони переживають особливо в Іраку та Палестині. На завершення засідань синодальні отці видали обширне послання до народу Божого, в якому підняли головні теми: співпраця і діалог з співмешканцями – мусульманами, а також закликали міжнародну спільноту пам’ятати та підтримувати християн в цьому регіоні.

Вінцем цих нарад стала апостольська адгортація «Ecclesia in Medio Oriente», яку Бенедикт XVI оголосив під час свого візиту до Лівану. Ця 24-та закордонна подорож Папи відбулась 14-16 вересня. Ще до її початку більшість міжнародних коментаторів назвали її однією з найскладніших в понтифікаті цього Папи, як в політичному, так і релігійному плані. Перед Бенедиктом XVI стояли такі проблеми Близького Сходу, як «арабська весна» в Єгипті, Тунісі, Лівії та інших країнах цього регіону, в результаті чого все більше впливу отримували радикальні ісламські угрупування.

7. Зустріч в Асижі

 

27 жовтня 2011 року з ініціативи Бенедикта XVI в Асижі відбувся День роздумів, діалогу і молитви за мир і справедливість у світі «Паломники істини, паломники миру». На запрошення Папи приїхало 300 делегатів з 31 християнської Церкви і 12 релігій світу. Вперше на зустріч такого типу було запрошено не лише представників релігій, але й агностиків, відкритих на діалог з віруючими. Цей День відбувся рівно в 25-ту річницю історичної зустрічі, яку скликав Іван Павло ІІ в 1986 році, і на якій вперше в історії представники Церков і релігій молились за мир.

На цій зустрічі представники релігій склали 12 зобов’язань, які будуть здійснювати на користь миру.

8. Беатифікація Івана Павла ІІ

1 травня 2011 року Бенедикт XVI проголосив блаженним Івана Павла ІІ. На площі св. Петра і поблизу зібралось 1,5 мільйона осіб. Цей процес беатифікації був одним з найкоротших в сучасній історії Церкви. Він розпочався 28 червня 2005 року (майже три місяці після смерті). В 2009 році Бенедикт XVI підписав декрет про визнання героїчності чеснот Івана Павла ІІ, що завершило основну частину беатифікаційного процесу. Рішення про призначення беатифікації на 1 травня 2011 року Святійший Отець оголосив в січні того ж року.

У своїй проповіді з нагоди беатифікації Бенедикт XVI говорив: «Своїм свідченням віри, любові і апостольської відваги, сповненим людської чуйності, цей славний Син польського народу допоміг християнам усього світу не боятись бути християнами, належати до Церкви, звіщати Євангеліє». Він також додав, що Іван Павло ІІ «допоміг нам не лякатись істини, оскільки істина є гарантією свободи».

9. Трилогія «Ісус з Назарету»

Трьохтомник «Ісус з Назарету» – «плід довгого внутрішнього шляху» – це одна з найважливіших праць Бенедикта XVI. Перекладена на багато мов і видана в мільйонах примірників, вона стала світовим бестселлером. Книжку про Ісуса Йозеф Ратцінґер почав писати влітку 2003 року, тобто ще до того як його обрано на Петровий Престіл. Для її завершення він, вже як Бенедикт XVI, присвятив «увесь вільний час», як потім сам розповідав.

У цій книзі Папа поставив запитання, на які намагався дати відповідь: чи Біблія вказує на правдивий образ Ісуса? Чи Ісус був Божим Сином? Чи є сенс вірити?

Ця книга є дуже особистою, оскільки в ній автор часто висловлюється від першої особи і наголошує, що вона не є документом Вчительського уряду Церкви, тому «кожен може мені заперечити», – каже він.

Перший том біографії Ісуса «Ісус з Назарету – від Хрещення в Йордані до Преображення» вийшов в квітні 2007 року. Другий том «Ісус з Назарету. Від в’їзду в Єрусалим до Воскресіння» видано в 2011 році, а останній «Ісус з Назарету. Дитинство»  - в 2012 році.

10. Оголошення про відставку

Бенедикт XVI оголосив про те, що йде у відставку з папського уряду. «Багаторазово розваживши в сумлінні перед Богом, я прийшов до усвідомлення того, що у зв’язку із моїм старшим віком, моїх сил не вистачає для того, щоб в належний спосіб здійснювати Петрове служіння», – сказав він 11 лютого 2013 року до учасників консисторії у справі канонізації групи блаженних. 265-ий наступник Св. Петра, котрому 16 квітня того року мало виповнитись 86 років, остаточно склав свої повноваження 28 лютого о 20:00 год.

Звістка про відставку Папи сколихнула увесь світ. Вперше за кілька сотень років наступник Св. Петра з власної волі відійшов від папського служіння.

Переклад – «Католицький оглядач» за матеріалами Wiara.pl

Джерело:  Воїни Христа Царя

19.04.2017р. Б. / КОНКУРС СОЦІАЛЬНИХ ПРОЕКТІВ “ХОЧУ! МОЖУ! ЗРОБЛЮ!”

Патріарша Комісія у справах молоді Української Греко-Католицької Церкви за підтримки Благодійного фонду імені Митрополита Андрея Шептицького і Благодійного фонду «RENOVABIS» в рамках Соціальної ініціативи «Хтось не зробить» проводить Конкурс соціальних проектів на отримання міні-грантів для парафіяльних громад УГКЦ Львівської архієпархії, Кам’янець-Подільської єпархії та Одеського екзархату.

Заявки приймаються до 20 червня 2017 року.

Мета: сприяти взаємодії між молоддю парафіяльних спільнот і підтримати їхні ініціативи для розвитку місцевих громад.

Напрямки проектів:

• Щаслива сім’я.
• Якісна освіта.
• Безпека на дорогах.
• Екологія.

Учасники конкурсу:

Ініціативна група молоді (не менше трьох осіб) віком 18 – 35 років за підтримки місцевого пароха/отця.

Термін реалізації проектів: 17 липня – 30 листопада 2017р.

Максимальний розмір міні-гранту – до  21 000 гривень.

Результати конкурсу будуть оголошені 10 липня 2017.
РЕЗУЛЬТАТИ КОНКУРСУ

Детальні умови конкурсу тут

Контакти:
моб. тел.: 068 929 4434
www.facebook.com/khtos/
e-mail: konkursproektiv@gmail.com

Джерело:  Воїни Христа Царя

18.04.2017р. Б. / Великдень наш… поганський

Серед свят християнського літургійного кола в українському народі в особливіший спосіб втішаються повагою два: Різдво та Великдень. Цікаво, що властиво саме така двоякість: Різдво – Великдень, на думку багатьох дослідників, є ознакою приналежності нашого народу до західного християнського цивілізаційного кола. І тим ми відзначаємося серед народів, які називають себе християнськими: більшість нашого народу своє християнство виражає через східний обряд, але належить до західного цивілізаційного кола.

Але, як і більшість християнських народів, і наш нарід є сакраменталізований (майже всі охрещені, миропомазані, шлюбовані, принаймні час від часу йдуть до Сповіді та Причастя), але не до кінця євангелізований.

Християнство на терени сучасної України проникало вже від перших століть свого існування. Легенда про відвідини св. Апостолом Андрієм Київських гір, можливо, не має під собою іншого підґрунтя, як тільки прагнення Київської Церкви довести своє апостольське походження і право на Патріархат, але вона вказує, що вже від початків християнства проповідь про Воскреслого чулася на тих просторах, які нині називаємо Україною.

Християнство до нас продовжувало проникати і з Півдня, і зі Заходу. На першому Вселенському соборі були присутні єпископи з українських теренів і то не тільки з грецьких колоній Причорномор’я, але й з теренів власне негрецьких – скажімо, готський єпископ Ульфіла, перекладач Біблії на готську, вершив свою службу серед населення українських територій.

А ближче до наших часів, як сповіщають нам документи ватиканських архівів, у Перемишлі уже наприкінці ІХ ст. існувала архиєпархія для хорватів (предків сучасних галичан і, можливо, волинян). У 988 св. Володимир зробив християнство офіційною релігією своєї держави, включивши Русь у коло охрещених народів.

Та не зважаючи на оголошення християнської проповіді на наших теренах зі стародревніх часів, у звичаях нашого народу ще залишилося багато того специфічно поганського, що навіть не прикрите бодай тоненьким шаром християнського тлумачення.

Наші народні звичаї, пов’язані з християнськими святами, часто сповненні поганськими обрядами, які не те що не провадять людину до Бога, не те що не готують її до зустрічі з Воскреслим, але й, що гірше, затіняють сам Великдень, як християнське свято.

Чого, наприклад, вартують лише різноманітні забобони та вірування пов’язані з приготування до Великодних свят! Що має спільного з християнством Чистий Четвер, коли прибирання в хаті, відвідування лазні, широко розрекламоване у ЗМІ, повністю затінило собою день Встановлення Пресвятої Євхаристії і Таїнства Священства?! Про яку семиденну прославу Великодня може йтися взагалі, коли для молоді є важливіше пообливати всіх і кожного у Великодний Понеділок, аніж взяти участь у Літургії?!

Наші поганські предки подібно до багатьох старих народів трималися місячного календаря і десь кінцем квітня початком травня святкували прихід нового року. Багато що з того затримали і ми. Дещо похрестили, а дещо лишили таким, як воно колись в поганстві було, хіба що втратили значіння цього.

Так, напередодні святкувань наші предки дійсно очищали себе ритуально. Ритуальна чистота вважлива у поганських обрядах. Настільки вважлива, що ритуально нечистий не міг примати участь у святкуваннях. Цей залишок поганського менталітету зберігся і серед наших людей, серед яких є ті, що ще до сьогодні тілесну чистоту на Великдень ставлять вище від чистоти духовної – лазню вище від сповіді.

Без сумніву, непристойно прийти неохайним на великодню відправу. Але ставити лазню у Великий Четвер вище від Христового дару Євхаристії, хіба це не образа Бога?

Проте є звичаї добрі, щоправда, неосвячені ні народною побожністю, ні поки що нашою Церквою.

Серед них є звичай, що ще подекуди зберігся у наших селах, де парубоцтво у ніч перед Великоднем, перед церковною відправою, на найвищій точці села палить великий вогонь. Цей звичай характерний для багатьох європейських народів. Його коріння сягає вірувань поган, що у ніч напередодні Рівнодення вогнями потрібно підтримати сонце, щоб воно світило ясно і тепло, щоб було добре поліття. Латинська Церква цей звичай освятила, надавши йому християнського значення та навіть увівши благословення вогню до Великоднього літургійного Чування. Вогонь – символ Світла, яке темрява гріха і смерті не могла здолати, символ Христового Воскресіння, його перемоги над темрявою гріха і смерті. У нас цей вимираючий звичай, не отримавши християнського переосмислення перетворився на «бісівські гульні», коли довкола вогню молоді, впиваючись горівкою, «святкують» скоріше поганський шабаш, аніж Світле Христове Воскресіння.

А на сам Великдень у наших селах і містах, як не кидають як у старі часи муждірами до каменя, то стріляють петардами – головне стріляти. Щобільше, у деяких випадках можна почути, що це для того, щоб вбити чорта! Побожно звучить… Нема що казати… Не Сповідь, не Причасття, не з’єднання з Воскреслим Христом, а гуркотом «перемагають» наші «християни» злого духа.

Цей звичай «гриміти» на Великдень має своє коріння у слов’янському поганстві. Хорватський академік Радослав Катічіч методом лінгвістичногого аналізу текстів старих пісень зумів реконструювати уривки цих слов’янських вірувань. Старі слов’яни уявляли собі функціонування світу, як прю між громівником Перуном (від «прати» – вдаряти) та його противником Велесом/Волосом (від «велна» хвиля, вовна). Велес у вигляді змія, чорта (слов’янське слово, що значить той, хто риє) то не дає воду світу, бо сидить на джерелах вод, пробує в Перуна забрати то верховну владу, то його дружину. Тому Перун вимушений бити, прати його громами, щоб вбити, вчинити недієздатним. У білорусів зафіксоване вірування про чортові могили. Ще зараз у глухих білоруських селах старі селяни вам горбок покажуть і протлумачать: «Дык ту Пярун чорта забіву». Чи не такими ж Велесовими гробами є наші Чортові камені, скелі, гори?

Тож коли навесні вдаряв перший грім погани вірили, що то Перун, прокинувшись з зимової сплячки, пере, періщить громами Велеса, щоб загнати його у світ підземний на його місце. «Дык ту Пярун чорта забіву». Тож і вони допомагали Перуну чорта-Велеса забивати гучними імітаціями грому.

А що Велес-скупердяй, засівши на джерелах водних не давав дощу, то після того, як Перун його добре виправ громами, людям прийшла вода. Тож на Великдень «Пярун чорта забіву», а на Великодний Понеділок потекли води – от і обливаний понеділок!

Звісно, і цим звичаям можна знайти християнську інтерпретацію, та надати нового змісту, але поки що, поки це не сталося, то маємо проблему з реліктами поганства. А будь-яка форма поганства Богу мила бути не може в принципі. Тому не варто брати участи в тому, що Богу немиле.

Щоправда, і наші гаївки, гагілки, які в Галичині отримали хоча б, принаймні, християнський наліт – виводять їх на церковному подвір’ї біля хреста на Великдень – потребують нового переосмислення. Адже це поганські гімни без жодної спроби реінтерпретації. Хоча і водяться ті хороводи довкола символу християнства, довкола символу дерева життя – хреста, вони усе ще потребують свого християнського переосмислення.

На відміну від більшості охрещених народів, у нас інкультурація (введення християнства в національну культуру) відбулася дуже поверхнево і дуже частково. Наше християнство усе ще перебуває на межі якогось християнсько-поганського двовір’я. Щобільше, відважився б сказати, що воно чимало «оздоблене» суто магічними окультними елементами – «пекти паску тре жи би ніхто ніц не видів, а то і ся паска не вдаст, і зле цілий рік буде»; «паску можна тіко освіченим ножом краяти, а той ніж тре світити, коли ксьондз паски світит»… і так у безкрай.

Багато ще є того, що прийшло у нашу народно-обрядову практику з поганських часів. Воно настільки буйним квітом розцвіло після десятиліть московсько-большевицького терору, що більшість людей уже й не вміє розрізнити чи це церковний, чи забобонний звичай. І перетворюється наш Великдень на свято поганської обрядовості.

Великдень – це свято основ нашої християнської віри. З вірою у Воскресіння Христове християнство або стоїть, або без неї падає. І перетворення святкування Великодня на виконання поганських обрядів і окультних практик є великим святотатством. Тому ми потребуємо нагального переосмислення святкування Великодня нашим народом, а перш за все – кожним з нас.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Архівна стаття з 2012 р.Б. - оригінальний текст

Джерело:  Воїни Христа Царя

16.04.2017р. Б. / Вітаю: ХРИСТОС ВОСКРЕС!

Вітаю всіх відвідувачів та гостей моїх блогів зі світлим празником 

ВОСКРЕСІННЯ ГОСПОДА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА!

ХРИСТОС ВОСКРЕС! - ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!

- ВІРМО -

ВОСКРЕСНЕ УКРАЇНА! - ВОІСТИНУ ВОСКРЕСНЕ!

Любі, у Христі Ісусі, брати й сестри,

вітаю вас зі світлим празником ВОСКРЕСІННЯ Господа нашого, Ісуса Христа, - Дороги, Істини і Життя!

Бажаю всім вам полюбити Його всім серцем своїм, всім розумом своїм і всіма силами своїми, понад усе, а ближніх своїх, заради Його любові, як самих себе!

З Ним, ми осягнемо святість життя! 

З Ним, ми подолаємо злобу й беззаконня у власному серці і розумі!

З Ним, ми переможемо усіх внутрішніх і зовнішніх ворогів наших, що звідусіль утискають, тиснуть і наступають на нас, загарбуючи собі те, що їм не належить!

З Ним, ми виборемо, омріяну багатьма поколіннями борців - УССД, від Сяну по Кавказ!

З Ним, ми здобудемо Царство вічного блаженства і буття!

З нами Бог і ми з Богом, тож ми - ПЕРЕМОЖЕМО!

З повагою і благословенням, сл.Б. Леонід.

13.04.2017р. Б. / Як святкувати Великдень

Великий Четвер фактично розпочинає найближче духовне приготування до святкування Великодня – Світлого Празника Христового Воскресіння. За древнім християнським Переданням саме у цей день відбулася Тайна Вечеря, на якій Ісус Христос встановив Таїнство Пресвятої Євхаристії і Таїнство Священства.

Першу Службу Божу в історії людства відправив сам Христос у четвер ввечері у часі Його Пасхальної Вечері з учнями. Того дня розпочалось принесення Безкровної Христової Жертви за Спасіння всього світу. Тому Великий Четвер нічим не поступається у своєму значінні іншим великим святам християнської Церкви.

Великий Четвер – це велике свято, коли складаємо Богу подяку за Пресвяту Євхаристію, за Таїнство Священства. Тому цілком нормально і природно для католика було би у цей день бути присутнім на Літургії.

Вартує цього дня уникати тяжкої роботи, а більше звернути увагу на читання Святого Письма, на молитву і роздуми над Таїнством спасіння.

Гарно також є, коли у цей день миряни вітають своїх священників та єпископів. Адже тоді Сам Христос установив священство Свого Нового і Вічного Завіту. Що вартує християнська громада, позбавлена своїх законних пастирів? Хто би уділяв Святі Таїнства – хрестив, вінчав, сповідав? Без священства та законної єрархії, яка зберігає апостольське передання, яка дбає про чистоту віри, Христова Церква дуже скоро стала би подібною до протестантських сект, які дробляться до безконечно малих груп і постійно поборюються між собою. Христове священство є запорукою не лише церковної єдності, але й нашого спасіння. Старшому поколінню варто пригадати собі важкі часи Підпілля і розповідати про ці часи молодшому поколінню, яке не жило в цей геройський для нашої Церкви час.

Старий і, можливо, не зовсім правильний звичай нашої Церкви – відправа у Великий Четвер на вечір Утрені Христових страстей. Звісно, було б логічніше, колиб її відправляти в час, в який вона передбачена – у Велику П’ятницю зранку. Але це не заважає нам бути учасниками Богослужіння, в часі якого читають частини Євангелій, що звіщають нам про Муку та Смерть Христову. Тому навіть для пересічного християнина взяти участь в Утрені страстей є від великої користі.

Усе це є вже вступом до Великої П’ятниці – дня, коли християнська громада пригадує Христові Страсті, Його терпіння за спасіння світу і кожного з нас. Хто бачив фільм Мела Гібсона «Страсті Христові», той без великих труднощів собі може уявити те Терпіння, ту Муку, яка була цінною нашого спасіння. Хіба пригадавши собі ціну нашого Відкуплення можна взагалі задаватися питанням: «Чи можна працювати в цей день»?!

У цей день варто дотримуватися строго посту: не вживати продуктів тваринного походження, але не тільки це – адже можна купити велику кількість дорогих фруктів чи овочів і обжертися. Ні. Піст Великої П’ятниці – це наше символічне спів терпіння з Христом, вираз нашого смутку за наші гріхи і гріхи цілого світу. Тому їжа повинна бути якнайскромніша, якнайбідніша і, звісно, у невеликій кількості. Звільнені від цього тільки тяжко хворі, старі, малі діти та вагітні.

Приступаючи до Плащаниці необхідно дотримуватися скромності й порядку. Не варто пхатися, старатися приступити найскоріше. Не маєш часу, прийди вже після відправи. У тишині відай честь Тому, хто своє життя віддав за твоє спасіння. Вберися скромно, ти не йдеш на виставку моди. Жінки нехай уважають на пристойність. Бо, направду, немає більшого глуму, коли дівчата чи жінки у коротесеньких спідницях, чи то «набедрених» пов’язках починають бити поклони. Встид і ганьба перетворювати Велику П’ятницю на виставку моди чи й навіть гірше від того – виставку власного оголеного тіла чи майтків.

Субота – день активнішого приготування до самого Великодня. Не слід за домашніми клопотами забути взяти участь у Святій Літургії, щоб краще підготуватися до святкування Світлого Празника Христового Воскресіння.

Великодний кошик, крашанки і ніж

Як приготувати великодній кошик, що туди класти? Що можна, а що не можна туди вкладати? Чи є у великоднього кошика якась християнська символіка? А що робити зі залишками освяченої їжі?

У нашій народній традиції одним з серйозних моментів очікування Великодня є приготування великоднього кошика і освячення їжі в церкві, щоб потім на великодньому сніданку усією родиною споживати освячене. І вже тут в самому старті розпочинається традиційно український набір забобонів.

Що класти до кошика. Традиційний «народний» набір передбачає речі, які ні зі свяченням пасок, ні з Великоднем, а навіть з християнством нічого спільного не мають. Так часто люди кладуть до кошика ніж – за народним забобоном саме ним потрібно різати свячене. Також цей ніж використовують для магічних операцій, особливо «цінують» ніж, який був «освячений» сім разів. Тож ніж у пасхальному кошику є знаком того, що людина не є нормальним християнином, а лише поганином, прикритим християнською личиною.

Також є «розумники» що до великоднього кошика кладуть горівку, вино чи навіть пиво. Але ні це не є нормальним. Священик, освячуючи поживу на Великдень, не освячує алкогольних напоїв. Він не має наміру освячувати це. А оскільки священик не має наміру цього зробити, то й ніякі алкогольні напої на Великдень не будуть освячені. Тому не слід класти до великоднього кошика алкогольні напої, будь-якої міцносіті чи якості.

Властиво, якщо подивимося до тексту, які передбачені українсько-візантійським Требником для освячення (тобто молитви, які священик молиться для освячення їжі), то можемо чітко побачити три категорії продуктів: хліб, м’ясо, набіл.

Тобто, перше за все у кошику має бути хліб. За стародревнім нашим звичаєм у часі Великодних свят це є паска – солодкий хліб, та баба – несолодкий хліб. У більшості випадків зазвичай до великоднього кошика кладуть властиво паску, зрідка у деяких регіонах кладуть ще й бабу.

Наступне це – м’ясо. Літургійні тексти освячення продуктів на Великдень передбачають власне агнця – ягня. Та вівчарство не є характерним для більшості наших регіонів, тому зазвичай кладуть інші м’ясні вироби – ковбаса, шинка, полядвиця, бочок, шпондерок чи щось інше.

Набіл включає молочні вироби – сир, молоко, сметану, а також яйця.

Солодка паска, яку несемо до освячення в церкву, а потім споживаємо за великодним столом є символом Небесного Хліба – Христа, символом солодкості райського життя, яке нам уможливив Христос своєю перемогою на хресті. Вона також символізує і духовну солодкість Євхаристійного Хліба.

М’ясні страви пригадують нам старозавітні жертви, особливо жертви Авеля та Авраама, а також годоване теля, що його отець звелів заколоти з нагоди повернення блудного сина. У старих часах м’ясо вживалося багато рідше, аніж тепер, м’ясна їжа уже самою своєю присутністю означала святковість столу.

Молочні страви нам пригадують про те, що Бог своєму народові обіцяв землю медом і молоком текучу. У Старому Завіті – це Ханаан, Земля Ізраїльська. У Новому Завіті – це Вічна Батьківщина – Небо.

Крашанки, писанки – це символ нового життя, яке нам дарує Бог через Відкупительну Жертву Христа. Яка б гарна не була шкарлупка яйця, якби вона гарно не була розмальована, вона мусить розбитися, щоб з нього вилізло курча. Це символ нашого християнського буття. Яким би гарним не здавалося туземне життя, воно мусить відійти на другий план, зникнути у тлінні, щоб діти Божі могли зодягнутися у нетлінне життя, дароване їм Богом.

За старим народним звичаєм до великоднього кошика кладуть також бурячки (цвіклі) або хрін, сіль, як додатки відповідно до м’яса та хліба. Звісно, можна й інші продукти, але це не є  нагальною потребою. Окрім того, якось несимпатично виглядають у великодньому кошику пачівки майонезу, бляшанки оливок і тому подібне.

Стара наша традиція передбачає гілочку вічнозеленого, не хвойного куща – у нашому випадку самшит (букшпан, ґришпан) або мірт. Ця гілочка не лише є прикрасою, але і символом вічного життя, яке нам дароване в Христі.

Накривають кошик зазвичай вишиваним рушником, часто з великодніми мотивами. Це має практичну сторону – захищає їжу від забруднення, а також є і символом праці людських рук, яка є посвячена Богу, оскільки рушничок, яким накривають великодній кошик ніде більше не використовується – він присвячений одному – бути накриттям для кошика з свяченим, він вийнятий зі щоденного вжитку.

Не слід забувати, що великодній кошик має бути не виразом соціального статусу свого власника, а виразом побожності. Тому не слід його перевантажувати продуктами люксусу. Він має бути виразом усвідомлення того, що Бог є Той, Хто дає нам все необхідне для туземного і вічного життя. Погляньмо матерію Таїнств – вода, олія, вино і хліб. Не мінеральна вода у дорогій пляшці, не нардова дорогоцінна олія, не шампанське і не французький батон.

Ці продукти, які стаються видимими знаками невидимої милості, є властиво тими збірними архетипами, які виражають власне смисл Таїнств. Подібно і з тим, що ми несемо до освячення у великодньому кошику. Необхідно завжди пам’ятати про смисл, а не докладати усіх зусиль, щоб сконцентрувати свою увагу на зовнішніх формах. Звичайно, нормально, щоб ці форми були достойними свого призначення, але орієнтованість на зовнішні форми загрожує позбавленням смислового навантаження. Тому, ладнаючи великодній кошик, пам’ятаймо: ми несемо перед Боже обличчя свої дари Богу, як те, що Він нам дав для нашого життя. Тому не перевантажуймо кошик різними витребеньками, а вкладаймо туди те, що дійсно символізує наші потреби, нашу віру і нашу покору перед Богом.

Часто виникає й запитання: як правильно вчинити зі залишками свяченої їжі: шкарлупками з яєць, шкіркою з ковбаси… ? У старих часах, коли у кожній хаті був п’єц, кухня, піч на дрова, залишки свяченого спалювали. Бо не годиться ту річ, яка освячена, викидати в сміття. У теперішніх часах жителям великих міст залишки освяченого стають проблемою. Що з ними робити? Найкращий спосіб вберегти себе від святотацької поведінки – спалити ці залишки. Якщо це з якихось причин не можливо зробити, то необхідно принаймні їх закопати на місці, яке люди не топчуть. Жителям великого міста слід мати окрему пачівку, бажано таку, що герметично закривається і до часу наступного виїзду на природу зберігати залишки свяченого там, а тоді при нагоді, з належною пошаною або спалити у вогні, або закопати на місці, де люди не топчуть. Один раз освячене – завжди залишається освяченим, тому навіть зі залишками освяченої їди слід поступати з належною пошаною.

Великдень – Світлий Празник Христового Воскресіння

Великдень – Світлий Празник Христового Воскресіння – найбільше свято християнської віри. Цей день – вершина церковного календаря, вершина літургійного року Церкви. Навіть найзатятіші практичні атеїсти (це не ті атеїсти, що ідейно відкидають Бога, а ті, що живуть так, якби Бога не було) йдуть на Великдень до Церкви. Уся українська політична «еліта» показово також відвідує храми. І Великдень часто в українських реаліях перетворюється на виставляння власного невірства.

А як християнин правдиво мав би святкувати Великдень?

Духовно приготувавшись через три Великі дні – Великий Четвер, Велику П’ятницю, Велику Суботу, перейшовши духом з Христом через Його Муку та Смерть, християнин готовий своїм духом прийняти участь і у Його Воскресінні. Хто дійсно перейде цей перехід, той добре собі усвідомлює, що усе святкування Христового Воскресіння буде позбавлене будь-якого змісту, якщо він, християнин, не візьме активної участі у Таїнстві Євхаристії, якщо не з’єднається з Воскреслим Христом у Святому Причасті.

Що вартують і найліпші писанки-крашанки, що вартує і найсмачніша ковбаса і шинка, найлюксусовіший великодній стіл, якщо Христос не воскрес у нашому серці?

Нормально би було, брати участь у Пасхальній Утрені, що з сивої давнини християнського Сходу – від сирійських християнських громад – прийшла до нас. Вийшовши з-під пера св. Івана Дамаскина, вона через віки зберегла свій величавий, тріумфальний, ні на що не подібний характер.

Обхід довкола церкви під спів стихири «Воскресіння Твоє, Христе Спасе» символізує похід жінок мироносиць у ранні часи, першого або восьмого дня в тижні, до Гробу Христового. Кадіння священиком зачинених дверей церкви символізує недоступність входу в Царство Боже до Христового Воскресіння, а те, що після співу «Христос воскрес із мертвих, священик хрестом відчиняє церковні двері є символом того, що власне через Христову хресну смерть нам відкрито двері Царства Божого.

Пасхальна Утреня плавно перетікає у Божественну Літургію. Якщо беремо активну участь у Літургії, то з’єднуємося з Христом у Святому Причасті, стаємося в таїнств енний спосіб учасниками Його Божественної природи, годуємо свою душу з двох столів – столу слова і столу Євхаристії, укріплюємо свою єдність з Богом і з усіма членами Містичного Тіла Христового – з усіма вірними. Сила Христового воскресіння сповнює ціле наше єство.

Старим нашим звичаєм є спільний родинний великодній сніданок, який традиційно розпочинається співом тропаря «Христос воскрес із мертвих» і молитви. Після молитви найстарший в родині роздає усім присутнім за столом часточки свяченого яйця, починаючи від наймолодших учасників трапези і кожному зичить добра.

Першим, що сказав, Воскреслий Христос, показавшись своїм учням, було: «Мир вам!» – «Шалом алейхем!». Це не просто побажання миру і злагоди. Мир для гебреїв – не відсутність війни чи неспокою – це усе те, що ми звикли називати Царством Божим. Мир-шалом – це єдність з Богом, це єдність між людьми, задоволення, щастя, радість, здоров’я, багатство, процвітання. Шалом – це перемога над злом. І все це нам даровано через Христове Воскресіння.

Вітаючись один з одним «Христос воскрес!», сповіщаємо радість приходу Царства Божого поміж людей. Тому й побажання за великоднім столом мали би відображати цю реальність.

Також в Галичині зберігся звичай, що на Великдень чи у Світлий тиждень родина йде на гроби своїх близьких. Якщо ці відвідини цвинтаря перетворюються на те, щоб дочекатися приходу священика на «свої» гроби, то це не є правдивим виразом нашої віри. Ми йдемо на цвинтар, щоб засвідчити свою віру у майбутнє воскресіння померлих, щоб засвідчити свою радість з цього приводу і усвідомлення того, що смерть є не кінцем, а лише початком нового життя, і наша розлука з близькими, що відійшли від нас означенні знаком віри, є тільки тимчасовою розлукою. Бо у воскресінні мертвих ми знову будемо разом.

Великдень – це найбільше свято нашої віри. Тож варто його собі таким і усвідомлювати і як такий святкувати.

Святкування Великодня триває цілий тиждень, аж до наступної неділі. Тому варто перш за все цей тиждень присвятити Богові принаймні через щоденну участь у Святій Літургії. Дбаймо про те, щоб наш нарід відновив правдиве святкування Великодних свят: у правдивій вірі й правдивій побожності.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

12.04.2017р. Б. / «Ми не зможемо реформувати державу без здійснення реформи системи охорони здоров’я», - Глава УГКЦ під час зустрічі з Уляною Супрун

11 квітня відбулася робоча зустріч Глави і Отця УГКЦ Блаженнішого Святослава із в.о. міністра охорони здоров’я України Уляною Супрун.

Під час зустрічі п. Уляна детально ознайомила Главу УГКЦ з основними засадами та напрямками реформи системи охорони здоров’я, що були розроблені Міністерством охорони здоров'я України, і повідомила, які законопроекти подані на розгляд до Верховної Ради України. За словами високопосадовця, фундаментальними засадами реформи є виконання державою функцій формування політики в цій сфері, турбота про громадське здоров’я, створення ефективного механізму оплати послуг і контроль якості їх надання. Крім цього, за її словами, важливими елементами реформи є також реалізація принципу «гроші ходять за пацієнтом» та реімбунсація (оплата державою певного переліку ліків).

Патріарх УГКЦ висловив свою підтримку запропонованої програми реформ, оскільки вони відповідають головним принципам соціальної доктрини Католицької Церкви (персоналізм, субсидіарність і солідарність). «Ми готові до співпраці в антикорупційній складовій цієї програми реформ, - зазначив Блаженніший Святослав, - адже на сьогодні медицина в Україні перестала бути «лікарським мистецтвом», а перетворилася на бізнес, який заробляє на людських стражданнях і, відповідно, є корумпованою системою заробляння грошей».

Блаженніший Святослав відзначив, що на жаль, за всі роки існування Української Держави ніколи не було запропоновано цілісної програми реформування системи охорони здоров’я. Тому Церква готова сприяти донесенню інформації про важливість і головні засади реформування цієї сфери, а широка підтримка громадськості стане важливим елементом незворотності планованих змін.

Водночас Глава Церкви підкреслив важливість побудови партнерських стосунків між Церквою та державою у сфері охорони здоров’я, які би базувалися на повазі до традиційних, зокрема сімейних, цінностей і моральних засад.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

11.04.2017р. Б. / Кілька слів про великодний кошик

Як приготувати великодній кошик, що туди класти? Що можна, а що не можна туди вкладати? Чи є у великоднього кошика якась християнська символіка? А що робити зі залишками освяченої їжі?

У нашій народній традиції одним з серйозних моментів очікування Великодня є приготування великоднього кошика і освячення їжі в церкві, щоб потім на великодньому сніданку усією родиною споживати освячене. І вже тут в самому старті розпочинається традиційно український набір забобонів.

Що класти до кошика. Традиційний «народний» набір передбачає речі, які ні зі свяченням пасок, ні з Великоднем, а навіть з християнством нічого спільного не мають. Так часто люди кладуть до кошика ніж – за народним забобоном саме ним потрібно різати свячене. Також цей ніж використовують для магічних операцій, особливо «цінують» ніж, який був «освячений» сім разів. Тож ніж у пасхальному кошику є знаком того, що людина не є нормальним християнином, а лише поганином, прикритим християнською личиною.

Також є «розумники» що до великоднього кошика кладуть горівку, вино чи навіть пиво. Але ні це не є нормальним. Священик, освячуючи поживу на Великдень, не освячує алкогольних напоїв. Він не має наміру освячувати це. А оскільки священик не має наміру цього зробити, то й ніякі алкогольні напої на Великдень не будуть освячені. Тому не слід класти до великоднього кошика алкогольні напої, будь-якої міцносіті чи якості.

Властиво, якщо подивимося до тексту, які передбачені українсько-візантійським Требником для освячення (тобто молитви, які священик молиться для освячення їжі), то можемо чітко побачити три категорії продуктів: хліб, м’ясо, набіл.

Тобто, перше за все у кошику має бути хліб. За стародревнім нашим звичаєм у часі Великодних свят це є паска – солодкий хліб, та баба – несолодкий хліб. У більшості випадків зазвичай до великоднього кошика кладуть властиво паску, зрідка у деяких регіонах кладуть ще й бабу.

Наступне це – м’ясо. Літургійні тексти освячення продуктів на Великдень передбачають власне агнця – ягня. Та вівчарство не є характерним для більшості наших регіонів, тому зазвичай кладуть інші м’ясні вироби – ковбаса, шинка, полядвиця, бочок, шпондерок чи щось інше.

Набіл включає молочні вироби – сир, молоко, сметану, а також яйця.

Солодка паска, яку несемо до освячення в церкву, а потім споживаємо за великодним столом є символом Небесного Хліба – Христа, символом солодкості райського життя, яке нам уможливив Христос своєю перемогою на хресті. Вона також символізує і духовну солодкість Євхаристійного Хліба.

М’ясні страви пригадують нам старозавітні жертви, особливо жертви Авеля та Авраама, а також годоване теля, що його отець звелів заколоти з нагоди повернення блудного сина. У старих часах м’ясо вживалося багато рідше, аніж тепер, м’ясна їжа уже самою своєю присутністю означала святковість столу.

Молочні страви нам пригадують про те, що Бог своєму народові обіцяв землю медом і молоком текучу. У Старому Завіті – це Ханаан, Земля Ізраїльська. У Новому Завіті – це Вічна Батьківщина – Небо.

Крашанки, писанки – це символ нового життя, яке нам дарує Бог через Відкупительну Жертву Христа. Яка б гарна не була шкарлупка яйця, якби вона гарно не була розмальована, вона мусить розбитися, щоб з нього вилізло курча. Це символ нашого християнського буття. Яким би гарним не здавалося туземне життя, воно мусить відійти на другий план, зникнути у тлінні, щоб діти Божі могли зодягнутися у нетлінне життя, дароване їм Богом.

За старим народним звичаєм до великоднього кошика кладуть також бурячки (цвіклі) або хрін, сіль, як додатки відповідно до м’яса та хліба. Звісно, можна й інші продукти, але це не є  нагальною потребою. Окрім того, якось несимпатично виглядають у великодньому кошику пачівки майонезу, бляшанки оливок і тому подібне.

Стара наша традиція передбачає гілочку вічнозеленого, не хвойного куща – у нашому випадку самшит (букшпан, ґришпан) або мірт. Ця гілочка не лише є прикрасою, але і символом вічного життя, яке нам дароване в Христі.

Накривають кошик зазвичай вишиваним рушником, часто з великодніми мотивами. Це має практичну сторону – захищає їжу від забруднення, а також є і символом праці людських рук, яка є посвячена Богу, оскільки рушничок, яким накривають великодній кошик ніде більше не використовується – він присвячений одному – бути накриттям для кошика з свяченим, він вийнятий зі щоденного вжитку.

Не слід забувати, що великодній кошик має бути не виразом соціального статусу свого власника, а виразом побожності. Тому не слід його перевантажувати продуктами люксусу. Він має бути виразом усвідомлення того, що Бог є Той, Хто дає нам все необхідне для туземного і вічного життя. Погляньмо матерію Таїнств – вода, олія, вино і хліб. Не мінеральна вода у дорогій пляшці, не нардова дорогоцінна олія, не шампанське і не французький батон.

Ці продукти, які стаються видимими знаками невидимої милості, є властиво тими збірними архетипами, які виражають власне смисл Таїнств. Подібно і з тим, що ми несемо до освячення у великодньому кошику. Необхідно завжди пам’ятати про смисл, а не докладати усіх зусиль, щоб сконцентрувати свою увагу на зовнішніх формах. Звичайно, нормально, щоб ці форми були достойними свого призначення, але орієнтованість на зовнішні форми загрожує позбавленням смислового навантаження. Тому, ладнаючи великодній кошик, пам’ятаймо: ми несемо перед Боже обличчя свої дари Богу, як те, що Він нам дав для нашого життя. Тому не перевантажуймо кошик різними витребеньками, а вкладаймо туди те, що дійсно символізує наші потреби, нашу віру і нашу покору перед Богом.

Часто виникає й запитання: як правильно вчинити зі залишками свяченої їжі: шкарлупками з яєць, шкіркою з ковбаси… ? У старих часах, коли у кожній хаті був п’єц, кухня, піч на дрова, залишки свяченого спалювали. Бо не годиться ту річ, яка освячена, викидати в сміття. У теперішніх часах жителям великих міст залишки освяченого стають проблемою. Що з ними робити? Найкращий спосіб вберегти себе від святотацької поведінки – спалити ці залишки. Якщо це з якихось причин не можливо зробити, то необхідно принаймні їх закопати на місці, яке люди не топчуть. Жителям великого міста слід мати окрему пачівку, бажано таку, що герметично закривається і до часу наступного виїзду на природу зберігати залишки свяченого там, а тоді при нагоді, з належною пошаною або спалити у вогні, або закопати на місці, де люди не топчуть. Один раз освячене – завжди залишається освяченим, тому навіть зі залишками освяченої їди слід поступати з належною пошаною.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

06.04.2017р. Б. / Шість тисяч родин Донецької і Луганської областей отримають картоплю та насіння від Папи Римського

“SEED — Їжа на кожен день. Забезпечення людей в прифронтовій зоні посівним матеріалом для присадибних ділянок» — Асоціація милосердя “Еммануїл” розпочала реалізацію нового проекту в рамках Акції  “Папа для України”.

Завдяки допомозі від Папи Римського шість тисяч сімей із 36 населених пунктів Донецької та Луганської областей отримають набори насіння (морква, буряк, капуста, помідори, кабачки, кукурудза, горох, редис, щавель, петрушка), а також картоплю для посадки на своїх земельних ділянках. Для реалізації цього проекту Асоціація милосердя «Еммануїл» отримала грант в розмірі 27 тис. євро.

Забезпечення насінням дозволить сім’ям на сході України працювати на власній землі і отримувати від цього харчування на цілий рік. Крім того, це дасть надію і впевненість у майбутньому, а також принесе радість від плодів своєї роботи, впевнені натхненники проекту.

“Багато жителів прифронтових міст сходу України мають свої присадибні ділянки площею 5-6 соток. Цього достатньо, щоб навесні посадити город і восени отримати урожай, який дозволить пережити зиму. Потрібен тільки посівний матеріал”, — зазначає автор проекту, керівник соціальних проектів Асоціації милосердя “Еммануїл” Галина Кучер.

«Ми і під кулями підемо на городи, бо це — наша земля, ми щороку її обробляємо і з цього живемо. І город посадимо, і консервацію зробимо… тільки допоможіть посівним матеріалом», — з такими проханнями ще взимку до благодійних організацій неодноразово зверталися жителі з прифронтових сіл. Завдяки проекту “Папа для України” їхні прохання були почуті.

“В кінці березня перша фура з посадковою картоплею для реалізації проекту прибула на схід України з Миколаївської області. Географія в цьому випадку має велике значення, оскільки це степова зона, потрібно щоби насіння картоплі були звиклими до кліматичних умов, коли недостатньо вологи і пече сонце, а на Сході України так і є “, — розповідає пані Галина.

Проект охоплює населенні пункти Донецької та Луганської області: Кримське, Тошківка, Золоте, Бахмутське, Зайцеве, Піски, Майорськ, Констянтинівка, Горняк, Кураховка, Єлизаветівка, Никифорівка, Миколаївка, Первомайське, Нетайлове, Уманське, Білецьке, Водяне, Сєверне, Дружківка, Миронівський, Луганське, Мар’їнка, Красногорівка, Торецьк, Новогродівка, Верхньоторецьке, Бахмут, Александровка, Курахове, Новоселівка, Константинополь, Попасна, Сіверськ, Лисичанськ, Новотошківське.

Асоціація Милосердя “Еммануїл” за кошти Папи Римського раніше встановила 335 твердопаливних котлів у приватному секторі Мар’їнки, після якого взялася за реалізацію овочевого проекту.

Джерело:  Воїни Христа Царя

05.04.2017р. Б. / 4 квітня - спомин святого Ісидора - покровителя користувачів комп'ютерів та Інтернету (+молитва)

Католицький Cвятий Ісидор, єпископ Севільський (560-636), здобув популярність завдяки любові до наук.

Походив він з родини знатного римлянина і дочки вестготського короля, в юності отримав блискучу риторичну освіту. У 30 років, після смерті старшого брата Леандра, успадковував єпископську кафедру в іспанському місті Севільї.

Єпископ Ісидор був одним із найбільш плідних письменників раннього Середньовіччя. Йому належить кілька десятків творів, серед яких історичні твори "Історія королів готів, вандалів і свевів", "Про народження і смерть отців", "Про ясновельможних мужів"; трактати природничого характеру "Про порядок творінь", "Про природу речей"; повчальні збірники "Сентенції", "Синоніми", "Деякі алегорії Священного писання", "Книга чисел", церковні та монастирські правила, велика переписка з сучасниками.

Особливе місце не тільки в спадщині єпископа Севільського, але і в середньовічній культурі взагалі займають його "Етимології" в 20 книгах - перша вичерпна енциклопедія Середньовіччя, що містить відомості, які повинна була знати кожна освічена людина. Це граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика, медицина, право та інші науки. Протягом багатьох століть ця енциклопедія була для Європи зводом програмних знань, тому святий Ісидор здавна вважається покровителем учнів і студентів.

У 1999 році Папа Йоан Павло II офіційно назвав святого Ісидора покровителем користувачів комп'ютерів та Інтернету. Єпископ був висунутий як претендент на цю посаду поряд зі святою Теклою і святим Педро Регаладо, також вихідцем з Іспанії.

Святий Педро Регаладо, який жив у XV столітті, прославився тим, що нібито зумів з'явитися в один і той же час у двох різних монастирях, віддалених один від одного на 77 кілометрів. Суть цього дива в чомусь схожа із тим, як зараз одна людина може практично миттєво "з'явитися" в будь-якій точці світу за допомогою Інтернету.

Прихильники обрання покровителем Інтернету каталонки святої Текли вважають, що молитви про вирішення всіх проблем із комп’ютерами, які адресуються їй, надзвичайно дієві. Вона особливо милостива до розкаяних злісних спамерів і любителів краденого софту.

Однак захисником віртуальної реальності був обраний Ісидор Сивільскій. Тепер 4 квітня його іменини відзначають не тільки комп'ютерники католицьких країн: багатьом дослідникам Інтернету і знавцям комп'ютерів інших релігійних конфесій приємно мати свого покровителя.

Ватикан вперше долучився до Інтернету в 1996 році, тоді був створений сайт vatican.va. Веб-сервери цього сайту працюють на трьох комп'ютерах, названих на честь архангелів Рафаїла, Михаїла та Гавриїла.

Крім офіційного заступника, католики мають також і спеціальну "Молитву перед виходом в Інтернет". Не так давно на католицькому ресурсі www.catholic.org з'явився її текст:

Всемогутній і вічний Боже,
Який створив нас за Своєю подобою
І наказав нам шукати все, що є благого, істинного і прекрасного,
Найперше в божественному образі
Твого Єдинородного Сина, Господа нашого, Ісуса Христа,
Дозволь нам молити Тебе
Через заступництво Святого Ісидора, єпископа і доктора,
Щоб у наших мандрах Інтернетом
Ми спрямовували б наші руки і очі
Лише до того, що Тобі угодне,
І виявляли би доброзичливість і терпіння
До всіх душ, яких зустрінемо
В ім’я Господа нашого Ісуса Христа. Амінь.

Джерела:     Католицький Медіа-Центр

Воїни Христа Царя