ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ!

середа, 31 серпня 2016 р.

31.08.2016р. Б. / Хорватські агіотерапевти: «Агіотерапевти – добрі самаряни»

Нещодавно в Патріаршому домі УГКЦ у Львові відбувся цікавий і дещо нетрадиційний семінар «Пізнати Бога і людину. Агіотерапія – шлях до зцілення». У чому цікавинка такого навчання? У тому, що до Львова приїхали агіотерапевти з Хорватії спеціально для того, щоб навчити священників того, як можна й потрібно лікувати душевні людські рани християн та нехристиян.

Відомі хорватські лікарі п. Івіца Луліч та п. Лейла Црнек, які прибули на прохання Комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я, розповіли про агіотерапію в інтерв’ю для Департаменту інформації УГКЦ.

Додамо, цей семінар відбувся в межах виконання постанови 67-ї сесії Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ від 29–30 квітня 2015 р. Синод Єпископів постановив Комісії УГКЦ з питань душпастирства охорони здоров'я укласти програму вишколу духовенства для кваліфікованого душпастирства осіб, постраждалих від посттравматичного стресового розладу.

– Звідки з’явився такий вид лікування? Що лікує агіотерапія?

Івіца Луліч: Агіотерпія пов’язана з особою професора Томіслава Іванчіча, хорватського католицького священика, який і є її засновником. Сама агіотерапія народилася зі семінару про нову євангелізацію Церкви, мета якого – зробити християн свідомими того, щó вони приймають під час Святих Таїнств втаємничення. Сам професор Томіслав мав глибокий досвід, що Бог справді живий і досвід життя апостолів можуть переживати всі християни на землі. Працюючи зі студентами й іншими людьми, він відкрив модель, яка пізніше сформувалася на основі документів Церкви. Він бачив, що люди не змінюються, якщо їх тільки повчати, тому потрібно зціляти. Але як зцілити нехристиян, які не вірять в Ісуса Христа? Зрозуміло, що їх ми не можемо лікувати молитвою до Бога, в якого вони не вірять. Однак спасіння, яке приніс Христос, належить всім людям, бо Він помер за всіх людей. Прагнучи допомогти кожній людині, як християнам, так і нехристиянам (бо кожен із нас має душу й дух), отець Томіслав почав вивчати духовний рівень людини. На цьому рівні завдяки євангелізації зцілюється образ Бога і відбувається навернення. (Бо існує потреба зцілення відношення до Бога й у християн). Отож, богослов’я зцілює відношення до Бога, однак сама людина залишається поза його межами. Тому отець Томіслав почав досліджувати антропологічний рівень людини, щоб допомогти кожному.

Лейла Црнек: Людина – це не лише тіло і душа, а й дух. Це було відомо давно, ще перед Христом. Та люди не знали, що дух може бути зраненим. Людина від зачаття приймає дух Творця і вже відтоді може бути зраненою браком любові й доброти, залежно від поведінки її батьків. Її дух закарбовує ці рани, які згодом виявлятимуться в конфліктах. У тій ненародженій дитині вже записані риси людини та якості Божі. Філософія це називає добротою, істиною, правдою і любов’ю – це трансцеденталії. Але зовнішнє зло діє всупереч внутрішньому добру, і тоді виникають конфлікти. Тож дитина може народитися з браком духовного здоров’я, а крім цього, вона заражена первородним гріхом. Протягом усього життя ще з’являтимуться нові особисті гріхи. На всі ці рани людина агресивно та гнівно реагуватиме. Такий стан захоплює не тільки психіку людини, а й усю людину, бо її душа, дух і тіло становлять одну цілість. Дух пронизує кожну клітину людини, тому кожна клітина має свідомість, бо дух – це свідомість. Біологія сьогодні стверджує, що тіло пам’ятає і записує все в наших генах. Ця інформація формує людину. Науковці кажуть, що ми можемо успадковувати від батьків хвороби та різні залежності, але вони не повинні виявитися, якщо ми живемо так, як годиться, морально, і якщо не віримо в те, що захворіємо.

– Як відбувається лікування?

Лейла Црнек: Найперше необхідно встановити діагноз. У людині існує цілий духовний механізм  –  духовність, інтелект, креативність, творчість тощо. У всіх цих духовних вимірах людина може бути зраненою. Духовні хвороби ми можемо побачити через психіку (депресія, агресивність, закритість). Такі люди звертаються до психіатрів і медиків, але їх там не можуть вилікувати, бо це лише симптоми, які є наслідками браку любові й доброти, краси і всього того, що є Бог. Ми ставимо діагноз, усвідомлюючи, що загрожує особі, її «я», і які духовні органи постраждали, щоб потім лікувати. Терапія полягає в тому, що ми даємо людині те, чого їй не вистачає, бо хвороба часто спричинена браком любові, доброти, правди. Агіоасистент мусить увійти в цей духовний простір і внести те, чого людині бракує. Коли ми маємо співчутливу любов до пацієнта, його дух відкривається для зміни. Тут потрібно встановити духовну комунікацію, щоби пацієнт міг прийняти те, що йому хоче передати Дух. Агіоасистент – тільки посередник, а не чарівник. Йдеться про головного лікаря – Святого Духа, якого ми передаємо цій людині. Часто цей процес триває довго. Насамперед це праця над собою, це перепрограмування себе і усвідомлення того, що ми люблені діти Богом-Творцем, вже тому, що створені й бажані Ним. Така суть цієї терапії. Хтось це швидко усвідомлює, а хтось повільніше, але все одно відкриваються очі такого пацієнта, і він бачить мету, надію та вихід зі своєї тяжкої ситуації.

Івіца Луліч: Найважливіше в лікуванні – безумовна любов, абсолютна доброта. Ми повинні найперше самі бути євангелізованими, щоби правильно передати образ Божий нашим пацієнтам. Ми робимо так само, як Ісус, який три роки навчав людей, але тим самим не вводив людей в певну Церкву. Тож агіотерапія допомагає всім людям, які страждають, мають розбиті серця, стали залежними, але прагнуть вийти з цього стану. Пізніше Ісус помер і цим приніс спасіння всім людям. Тобто Він перестав проповідувати та лікувати, але віддав життя за всіх нас. Церква несе це протягом історії – спасіння Христа для всіх людей.

– Наскільки поширена агіотерапія у світі?

Лейла Црнек: Перший Центр агіотерапії був заснований 1991 року в Загребі (Хорватія). Сьогодні такі центри існують у всіх містах Хорватії. Вони є і в Італії, Австрії, Німеччині, Швейцарії. Є люди, які дуже страждають. Крім того, часто звертаються ті, які мають проблеми на психічному рівні. Багато молоді з діагнозом шизофренії, депресії звертаються до нас... Важко назвати причини, з якими вони приходять, маючи різні діагнози. Та ми дивимося на симптоми і тоді вже шукаємо причину.  Не бракує й проблем із дітьми, які є агресивними та гіперактивними, а батьки не мають часу для них. Ми також ходимо по дитячих будинках і приносимо сиротам любов Творця, якої вони потребують. Це зменшує їхнє страждання.

Що каже Церква про агіотерапію? 

Івіца Луліч: Документи Церкви лежать в основі агіотерпії. Зокрема Апостольський лист папи Івана Павла II Salvifici doloris про «спасительне страждання». Йдеться не про фізичне чи психологічне страждання, але про моральне, духовне. Наприклад, стати біженцем, втратити дім, гідність або репутацію, бути бездітним. Папа каже, що існує біль духовної душі, який потрібно лікувати. Ми читаємо в Євангелії про Ісуса, який проповідував і лікував зламані серця. Церква дуже добре ставиться до цієї терапії. Суть агіотерпії – бути добрим самарянином, і її метод визнає наука. Ми повинні навчитися від Христа, що світ належить Отцю, і всі люди – Його діти. Таке лікування визнає Хорватська Єпископська Конференція, тож нашу роботу контролює Церква. Ми не займаємося своєю автономною методою, незалежною від Церкви.

Лейла Црнек: Ми працюємо не тільки в межах Церкви, а й для всього суспільства. Ми працюємо у школах, нас визнає Міністерство освіти, нас запрошують на телебачення, семінари. У Хорватії агіотерапія дуже відома.

Розмовляла Руслана Ткаченко

вівторок, 30 серпня 2016 р.

30.08.2016р. Б. / У Тернополі невідомі підпалили Лемківську церкву

29 серпня, невідомі підпалили дерев’яну Лемківську церкву, що на вул. Львівській. Пожежа виникла близько 6 години ранку. Вогонь побачив водій маршрутки громадського транспорту, який проїжджав повз та зупинився біля храму, аби помолитися.

Також зловмисники розмалювали фундамент церкви та браму довкола.

«Близько 7 години ранку водій 17-ї маршрутки зупинився біля церкви, аби помолитися. Він відразу побачив, що щось сталося. Адже при вході до храму стояли горщики з квітами. Сьогодні ж зранку вони пропали. Підійшовши ближче він почув різкий запах диму. Потім побачив, що під праву стіну храму хтось наніс купу сміття, сухого гілля та підпалив. Чоловік самотужки погасив пожежу, а після повідомив нас», - розповів голова церковного комітету Іван Фалатович.

Залишили зловмисники і повідомлення для священника і прихожан храму. Зокрема на брамі і фундаменті довкола церкви було написано «Ліс був. Церква – ні».

Нагадаємо Лемківську Церкву відкрили цього року у свято Вознесіння. Спорудити її вдалося завдяки зусиллям товариства «Лемківщина».

Раніше лемківська громада молилася у підвалі церкви Матері Божої Неустанної помочі. Будівництво храму планували ще десятки років тому, але розпочати будівництво не могли через відсутність коштів. Відтак перший камінь у спорудження храму заклали лише восени у 2013 році.

Як розповідає Іван Фалатович за весь час поки будувалася церква та й відколи вона функціонує – він не чув критики з боку містян.

«Пригадую, лише одного ранку жінка, яка вигулювала собаку, обурювалася, хто це нам дозволив побудувати у парку церкву. Але ми ж не зрубали тут жодного дерева. Навпаки, розчистили чагарники та доглядаємо за парком», - підсумував голова церковного комітету. 

понеділок, 29 серпня 2016 р.

29.08.2016р. Б. / Ноябрьск: Баптистів оштрафували за місію в Домі молитви

Антимісіонерский Закон Ярової застосовується на практиці не тільки для припинення діяльності релігійних груп, а й на додаток до перевірок, які проводяться в релігійних організаціях. Причому, порушуються самі положення Закону про свободу совісті та визначення місіонерства, існуючого в російському законодавстві після прийняття пакету Ярової, повідомляє «Сибирская католическая газета».

У Ноябрьску - великому місті Ямало-Ненецького автономного округу - представники влади ліквідували дитячий майданчик, який був організований в липні 2016 року біля Будинку молитви євангельських християн-баптистів (громада входить в Російський Союз ЄХБ). Комісійна перевірка, до складу якої увійшли співробітники прокуратури, МНС, адміністрації міста, Росспоживнагляду і комісії у справах неповнолітніх, розцінила батут, тарзанку та ігри з дітьми як «несанкціонований дитячий табір». За фотографіями, які були опубліковані в Інтернеті, видно, що баптисти організували саме майданчик. Відповідно, різні органи знайшли порушення умов перебування дітей в «таборі». Наприклад, «Не було договору на поставку обіду». Крім того, баптисти не повідомили про те, що вони збираються організовувати такий «табір». Хоча пастори церкви стверджують, що дозвільні документи на майданчик у них є.

Організатор дитячого майданчика пастор Церкви ЄХБ «Відродження» в Старому Уренгої Олександр Подколзін зазначив в інтерв'ю, що насправді ніякого табору на території Дому молитви не було. Місцева влада прекрасно знала про те, що віруючі таким чином влаштовують дозвілля дітей. Майданчики проводилися вже не перший рік і в Ноябрьску, і в Уренгої. Крім того, у представників влади не виникало ніяких претензій до церкви з приводу запрошення дітей на майданчик, оскільки це були діти віруючих батьків, в тому числі членів церкви. На своїй території громада мала права влаштовувати дозвілля своїх же дітей.

Однак поліцію і прокуратуру, мабуть, спонукало щось інше, ніж турбота про дитячі життя. Справа в тому, що з 43 дітьми займалися також громадяни України та США, гості зі слов'янських церков цих країн, з якими баптисти підтримують відносини. У гостей перевіряючі не виявили необхідної педагогічної освіти і медичних книжок. Подколзін також повідомив агентству Ura.ru: «Ми співпрацюємо зі слов'янськими церквами в США, їх організували наші співвітчизники або громадяни колишнього СРСР, які свого часу емігрували в Штати. Вони російськомовні».

Крім цього, за словами Подколзіна, після перевірки дитячого майданчика співробітники прокуратури увійшли в Дім молитви і знайшли там лоток з релігійною літературою. Співробітники органів вирішили, що діти могли слухати проповіді і література, на їхню думку, поширювалася якось неправильно.

З дітьми насправді проводилися ігри та уроки, спрямовані не так на релігійне, як на моральне виховання (поняття про добро і зло, про дружбу), а на столах лежали книги, що описують віровчення церкви.

В результаті пастор Церкви ЄХБ в Ноябрьску Олексій Телеус був оштрафований на 5 тисяч рублів за Законом Ярової. Телеус був притягнутий до адміністративної відповідальності за ч.4 ст.5.26 КоАП РФ: «Здійснення місіонерської діяльності з порушенням вимог законодавства про свободу совісті, свободу віросповідання та релігійні об'єднання». Яких-небудь більш докладних пояснень причин такого покарання немає, а церква не стала оскаржувати штраф.

У історії з закриттям дитячого табору в Ноябрьску є і суспільно-політичне підґрунтя. Як зазначають місцеві спостерігачі, баптистська церква стала розмінною монетою напередодні вересневих виборів 2016 року. Проти церкви виступив начальник відділу з питань громадської безпеки адміністрації Ноябрьска Ростислав Ісаєв. Він і давав коментарі по цій справі в пресі, відзначаючи, що церква зазнала нібито заслуженого покарання у вигляді штрафу, хоча формально штраф був зовсім не за організацію «табору». Перевірка в баптистській церкві була влаштована в той час, коли мер міста (сіті-менеджер) Олексій Романов був у відпустці, і його підлеглі вирішили влаштувати гучну справу для того, щоб показати свою значимість. Співробітники прокуратури, за словами віруючих, пішли назустріч церкві, так як знали про проведення дитячого майданчика.

Завдяки «доброму» ставленню прокуратури, майданчик був закритий в останній день його проведення, тобто він пропрацював весь визначений термін. Потім заступник прокурора склав протокол щодо порушення ведення місіонерської діяльності на мінімально можливу суму - в 5 тисяч рублів. Таким чином, Закон Ярової стає все більш універсальним засобом покарання, навіть якщо немає складу злочину.

Джерело:    Воїни Христа Царя

субота, 27 серпня 2016 р.

27.08.2016р. Б. / В Італії повідомили про 267 жертв землетрусу

В результаті потужного землетрусу, що стався в центральній частині Італії, загинули, за останніми даними управління цивільної оборони, 267 людина. Близько 400 отримали травми, повідомляє УНІАН.

Найбільше число загиблих - 207 осіб - в місті Аматріче, 49 людей загинули в Аркуате, ще 11 - в Аккумолі.

Влада Італії увечері 25 серпня схвалила виділення першого траншу в 50 мільйонів євро на допомогу постраждалим та ліквідацію наслідків стихійного лиха.

Також на користь постраждалих будуть спрямовані всі кошти, виручені 28 серпня від продажу квитків в державних музеях Італії.

Джерело:    Воїни Христа Царя

четвер, 25 серпня 2016 р.

25.08.2016р. Б. / Порушення питання зловживання у ставленні до старших

Для деяких людей похилого віку в нашій спільноті слова: ”Я буду піклуватися про вас” – це найнебезпечніші слова, які вони можуть коли–небудь чути. Більшість людей справді дуже щирі і справді турбуються про їхніх батьків і близьких, якщо вони говорять ці слова. Є, однак, значна кількість дітей і так званих друзів, які навмисно зловживають довірою літніх людей, позбавляють їх своїх будинків, банківських рахунків і майна, а деякі навіть відмовляються від немічних літніх людей для їх власної фінансової вигоди.

Митрополит Андрій Шептицький сказав: ”Хороші християни в житті в змозі дотримуватися четвертої заповіді Божої: ”Шануй свого батька та матір”, навіть якщо батьки не хороші і не заслуговують на повагу, діти повинні поважати їх все одно, такий закон Божий. Український Катехизм каже: ”Діти повинні піклуватися про своїх батьків, коли вони хворі і надати їм матеріальну і моральну підтримку в старості. Діти повинні пам’ятати, що повага і любов до батьків несе зобов’язання дбати про них протягом всього їхнього життя. Ніхто не може коли – небудь бути звільнений від цього обов’язку”.

Патріарх Мстислав часто цитував Ефесян 6:2-3 – ”Шануйте свого батька та матір” (це перша заповідь з обітницею), ”добре буде вам і ви довго будете жити на землі “. Він хотів, щоб ввірені в його духовну опіку пам’ятали, що це від наших батьків і предків ми отримуємо дар життя і скарбницю духовної і культурної історії.  ”Якщо ми не піклуємося про них, коли вони більше не в змозі зробити це для себе, то ми стаємо на дорогу остаточного знищення людства, так як наші власні діти наслідуватимуть наш приклад, може бути, навіть більш агресивно. ”Життя дорогоцінне і святе від зачаття до природного спокою і ми маємо Богом даний обов’язок забезпечити цю святість.

Часто ми чуємо, що деяким батькам або друзям відмовляють у проживання в будинках престарілих або медичної допомоги під приводом, що це занадто дорого, і що родинний будинок і гроші було б краще використовувати тим, хто залишився. Останні заповіти змінюються відповідно до потреб тих, що залишилися, а старші люди все частіше не розуміючи різниці,погоджуються з цим і тоді так легко скористатися з них. Часто братів і сестер навмисно виключають  із заповітів.

Деякі наслідники насправді є звичайними незнайомцями або сусідами, яким пощастило мати доступ і вплив на інвалідів і вразливих людей під приводом того, що ”я буду доглядати за вами “. Поведінка цих опортуністів є злочинною. Це проблема в нашому суспільстві, і це відбувалося в нашому суспільстві занадто довго. Прийшов час відкрито обговорювати цю проблему, виховувати сім’ї та розвивати краще ставлення до наших батьків та прабатьків.

Зловживання над старшими – це поведінка, яка заподіює шкоду людині похилого віку і здійснюється кимось, кого вони знають і кому довіряють, а саме це родина, друзі. Це є однією з форм насильства в сім’ї та може включати в себе фізичне, психологічне, емоційне насильство, просто нехтування, використання чужих грошей, майна чи інших активів незаконно і неправильно. Жорстоке поводження зі старшими є складним питанням і може бути дуже важко для людей, які страждають від насильства в своїх будинках, щоб порушити мовчання і говорити про їхнє становище.

Важливо пам’ятати, що якщо ви стурбовані, чи знаєте про кого – небудь в небезпеці або відчуваєте зловживання щодо осіб похилого віку, конфіденційна допомога доступна по телефону ”Seniors Rights Service” у вашому стейті, також можна говорити з вашим довіреним медичним працівником. Якщо ви або хтось, кого ви знаєте, знаходиться в небезпеці або їхньому життю щось загрожує, звертайтеся за невідкладною допомогою негайно.

Для отримання додаткової інформації про зловживання та жорстоке поводження з людьми похилого віку, відвідайте вебсторінку Elder Abuse  на Seniors  Online або www.seniorsrights.org.au.

Підписані –
Преос Владика Кир Петро Стасюк – Епархія УГКЦ  в Австралії, Нової Зеландії та Океанії
Всеч  о прот. Михайло Соломко –УАПЦ в Діяспорі , Епархія Австралійсько-Ново Зеландська-
Стефан Романів –                    Союз Українських Організацій Австралії
Маруся Яроцька –                     Українська Католицька Епархіяльна Пасторальна Рада
Михайло Моравський –            Українська Громада Вікторії
Марко Шумський –                   Обєднання Українських Громад НПВ
Ярослав Фурсенко –                 Українська Громада Південної Австралії
Стефан Хомин-                        Українська Громада Квінсленду
Микола Мовчан –                      Українська Громада Західної Австралії
Маріна Ладенівська –               Українська Громада Тасманії
Галя Касіян –                            Союз Українок Австралії
Адам  Яртим –                          Крайова Управа Спілки Української Молоді
Пилип Ботте –                          Крайова Пластова Старшина
Орися Стефин –                       Українська Центральна Шкільна Рада
Валентин Микитенко –              Українська Кредитова  Кооператива  Дністер
Марко Шумський                      Фундація Українознавчих Студій в Австралії
Проф. Марко Павлишин –        Наукова Товариство ім. Шевченка в Австралії
Петро Деряжний  –                   Українське Вільне Козацтво в Австралії
Тетіяна Захаряк  –                    Крайова Управа Ліґа Вільної України

середа, 24 серпня 2016 р.

24.08.2016р. Б. / Глава УГКЦ: «Коли запитують, а що та Україна мені дала, то про жоден патріотизм не йдеться» (+VIDEO)

Коли хтось каже, що він патріот, але не готовий нічим пожертвувати для своєї держави і не запитує, що він може зробити для України, а перше його запитання, а що та Україна мені дала? То в такому випадку про жоден патріотизм не йдеться.

Про це сказав Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в інтерактивній програмі «Живого ТБ» «Відкрита Церква».

Як приклад справжнього діяльного патріотизму Предстоятель навів подружжя Уляни та Марка Супрунів – волонтерів, які в 2013 р. приїхали в Україну з Канади і зайнялися волонтерством.

«Для нас сьогодні вони є справжніми учителями патріотизму. Мені б дуже хотілося, щоб на їхньому прикладі виховувалися нові покоління патріотів і вчилися діяльної любові. Любові, яка виявляється в наших вчинках, любові, яка кличе нас вийти зі своєї зони комфорту, бути не так званим диванним патріотом, який уміє багато філософствувати на тему, але стає і щось конкретне робить для ближнього», – зазначив духовний лідер греко-католиків.

«Діяльна любов – патріотизм у дії», – вважає Глава Церкви. За його словами, справжня любов – це та, яка вчить більше давати, ніж брати.

Блаженніший Святослав вважає, що українці в умовах колосальних економічних негараздів, політичної нестабільності, військової агресії віддають останнє, аби врятувати життя. «Ми готові жертвувати і тим, що маємо, і тим, що знаємо, і тим, що вміємо, аби допомогти ближньому. Я пишаюся, тішуся тим, що велич українського духу виявляється в готовності до самопожертви в ім’я ближнього, в ім’я своєї держави, в ім’я свободи, гідності й незалежності людської особи», – сказав Предстоятель УГКЦ.



вівторок, 23 серпня 2016 р.

23.08.2016р. Б. / Як у Києві III річницю посвячення Патріаршого Собору святкували (+VIDEO)

З нагоди відзначення ІІІ річниці посвячення Патріаршого собору Воскресіння Христового Української Греко-Католицької Церкви у Києві, в днях 18-21 серпня 2016 р., до Головної Святині УГКЦ була проведена IV Всецерковна проща.
3 річниця посвячення Собору
Розпочали святкування Архиєрейською Божественною Літургією, яку у четвер 18 серпня очолив Преосвященний Владика Йосиф Мілян, Єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ. Під час проповіді архиєрей зазначив: «Сьогодні дякуємо Богу за те, що Він прийшов сюди – на Лівий Берег Дніпра, та попри економічні негаразди України та світу, на цьому березі постав славний храм Божої присутності, та Божої особливої благодаті, яка проявляється і в Божому Слові, і в множестві Святих Тайн, до яких тут приступаємо».

Наступного дня Владика Йосиф вітаючи вірян зі святом Преображення розповів, що Господь прийшов на землю, прийнявши вид людини. За його словами Христос прийняв людське тіло, щоби притягнути до себе людину, щоби люди не боялися Бога, Його Слави, та Величі: «Сьогодні на Таворській горі, – сказав архиєрей, – Господь взявши двох своїх учнів, показав їм свою Істинну, правдиву Славу. Показав їм умить своє Божество. Ця презентація Його величі, та Божества не була кінцевою. Адже як каже тропар цього празника, – зазначив Владика, – Він (Христос) показав їм (ученикам) „скільки вони могли побачити” – стільки показав слави скільки змогли учні придивитися і зрозуміти ким є насправді їхній Вчитель».

Цього самого дня, опісля Вечірньої молитви, прихожани храму та паломники брали участь у творчому вечері духовної музики за участю Національної заслуженої капели бандуристів України імені Григорія Майбороди. Ведучим заходу виступив Юрій Вольбин, який вів програму заходу на основі текстів зі Святого Письма та з Послання Блаженнішого Патріарха Святослава проголошеного в рік Божого Милосердя.
image
Наступного дня 20 серпня ввечері, в рамках святкувань, у храмі відбулися нічні чування, в програмі яких були молитви за мир в Україні, вервиця, акафіст, та розважання над Святими Писаннями. Моління розпочали Молебнем до Христа Милосердного, який очолив о. д-р. Олег Шептяк у співслужінні з о. Петром Жуком ректором Київської Трьохсвятительської духовної семінарії. У проповіді о. Олег звернув увагу вірних на цитату Ісуса Христа: «Іди та роби так само», якою Спаситель заохочує до наслідування милосердного Самарянина. Після молебня у храмі розпочали Вечірню, яку очолив о. Ніканор Лоїк, студит, адміністратор Патріаршого Собору.

Всецерковна проща до Патріаршого собору Воскресіння Христового, та святкування третьої річниці його освячення були увінчані Архиєрейською Божественною Літургією, яку очолив Блаженніший Патріарх Святослав. Крім цього, в цей день відзначали ще й 25-річчя відродження катехитичного служіння в Україні, а також було рукоположено у священики о. Андрія Окрепкого та о. Ігоря Гайдука, та переведено у диякони Романа Островського та Василя Барну.
свячення благословення
У своєму слові під час молитви Блаженніший Святослав дякував Богу за третю річницю освячення Патріаршого Собору, який за його словами є «Човном на берегах хрещальної купелі нашого народу – древнього Дніпра, є видимим знаком рятівної Матері-Церкви».

Патріарх пригадав як три роки тому, він звернувся до тисяч паломників, які прийшли з усього світу до Патріаршого Собору словами з Пасхальної Утрені: «Поведи навколо очима твоїми Сіоне, і глянь: ось бо прийшли до тебе від заходу, і півночі, і моря, і сходу, як богосяйні світила, діти твої…». Ведучи далі Предстоятель зазначив: «Ті самі слова мені приходять до серця, коли я сьогодні дивлюся на вас, дорогі паломники. Дякую, що ви сьогодні є тут разом з нами на молитві. Нехай буде благословенний наш Господь, який подарував нам цей Собор серед бурхливого теперішнього моря буття України».

Звертаючи увагу прочан на святкування 25-річниці відродження катехетичного служіння УГКЦ в Україні, Патріарх від імені усієї Церкви виразив слова вдячності всім катехитам, які голосять та навчають Боже Слово, котрі за його словами народжують у вірі нових членів Церкви: «Саме ви, дорогі катехити, є тими, які показують молодим поколінням християн України, де є Божа рука, яка завжди чекає на них, де є Боже милосердя, яке завжди спішить до того, хто впав і кличе до Бога за його могутньою рятівною рукою».
Зїзд Катехитів УГКЦ
На завершення Глава УГКЦ звернув увагу на «народження двох священиків і двох дияконів в Київській архиєпархії», що за Його словами є знаком того, що Бог завжди буде тримати свою руку над нами, і Він не залишить нас, яким б непевним видавалося наше майбутнє. «Будьте ревними проповідниками Божого Слова, освячуйте Божий люд словом Христової істинни, уділяйте Святі Тайни, будьте ревними Апостолами Милосердя Божого… Ми чекаємо від вас справжнього та ревного служіння, бо як каже Христос: “Хто хоче бути першим, нехай буде слугою всім”», – бажав новим священикам та дияконам Блаженніший Святослав.

На сам кінець Патріарх із вдячністю звернувся до всіх присутніх паломників: «Мені було дуже приємно бачити скільки сьогодні людей приступило до Святої Тайни Сповіді, та причастилися Тілом і Кров’ю нашого Спасителя. Будьте певні, що усі ви отримуєте сьогодні повний відпуст з нагоди Ювілейного року Божого Милосердя, бо двері цього Милосердя є відкриті у нашому Катедральному Соборі. Я бажаю, щоб кожен з вас вийшов з цього храму тримаючи за руку Ісуса Христа, та йшов будучи певним сили і опіки, яка разом з нами крокує у майбутнє».

Від імені духовенства та вірних Київської архиєпархії складаємо слова вдячності всім прибулим на торжество паломникам, катехитам, а особливо священикам, які пожертвували своїм часом, та прибули на IV Всецерковну прощу до Патріаршого собору Воскресіння Христового УГКЦ у Києві.



Джерело:   Прес-служба Київської архиєпархії

понеділок, 22 серпня 2016 р.

22.08.2016р. Б. / Бандити з російськими номерами жорстоко побили греко-католицького священика та волонтерів

Як повідомляє 24 канал, на Запоріжжі невідомі нападники жорстоко побили о. Михайла Ільницького (УГКЦ) та волонтерів Романа Волицького й Степана Слолука. Інцидент стався у вечері 19 серпня в п’ятницю в місті Василівка Запорізької області. 

Капелан і волонтери зупинилися на заправці WOG, відразу за ними під'їхав мотоцикл з російськими номерами, через хвилину машина з харківськими номерними знаками. Бандити спочатку порізали колеса на бусі, яким пересувалися священик і волонтери, а потім їх жорстоко побили. 

За інформацією, наданою самими постраждалими, нападників було 15 чоловік, озброєних ножами і битами. Працівники заправки відмовились надати притулок потерпілим і викликати поліцію.

Джерело:    Воїни Христа Царя

субота, 20 серпня 2016 р.

20.08.2016р. Б. / Російські війська у Сирії вбили більше мирного населення, аніж «Ісламська держава»

Серед загиблих через російську військову кампанію – 746 дітей, повідомляє 24 канал.

За їх даними, з 30 вересня 2015 року (початку російського військового втручання), і до кінця липня 2016 року через російських військових загинуло щонайменше 2704 мирних мешканця, в тому числі 746 дітей та 514 жінок. Також серед загиблих 28 медиків та 10 журналістів.

На противагу Росії дослідники наводять дані по кількості жертв «Ісламської держави». Їх, за даними SNHR, було не менше 2686 цивільних осіб, в тому числі 368 дітей та 323 жінок. Однак зазначається, що "ІДІЛ" почав діяти на території Сирії задовго до росіян – ще у квітні 2013 року.

У SNHR цей факт назвали «державним тероризмом», адже Росія має значно кращі матеріально-технічні умови, аніж всі решта екстремістських угрупувань.

Джерело:    Воїни Христа Царя

середа, 17 серпня 2016 р.

17.08.2016р. Б. / Хакери розкрили стратегію і плани Джорджа Сороса і його фондів

У світову мережу попало більше як 2500 документів пов’язаних з діяльністю американського мультимільярдера Джорджа Сороса та мережі його фондів «Відкрите суспільство», повідомляє хорватський pro-life портал «Narod.hr».

Документи відкривають стратегії та плани Соросових організацій. Документація свідчить про втручання Сороса у внутрішню політику багатьох країн Європи, підтримку ЛГБТ активізму, фінансування просування гендерної ідеології, спонсорування Демократичної партії США, вплив на вибори в європейських країнах і на вибори до Європарламенту. Зокрема документи свідчать про близьку пов’язаність між Джорджом Соросом і теперішнім кандидатом у президенти США Гілларі Клінтон.

Документи також свідчать про широке фінансування фондами Сороса цілої мережі неурядових організацій в країнах Європейського Союзу і за його межами.

Минулого року в ЄС вибухнув був серйозний скандал коли угорський прем’єр Віктор Орбан офіційно звинуватив Джорджа Сороса і організації, які він фінансує та контролює у виникненні та розвитку мігрантської кризи  в ЄС.

Нещодавно WikiLeaks опублікував дані, які свідчать, що у 2011р. Сорос давав рекомендації тодішньому держсекретареві США Гілларі Клінтон, як поводитись у питанні тодішніх заворушення в Албанії.

З документами стосовно діяльності Джорджа Сороса та його мережі можна ознайомитись на сайті DCLeaks.

Довідка:
Гілларі Клінтон – американський політик, член Демократичної партії США, дружина бувшого американського президента Білла Клінтона, кандидат у президенти США від Демократичної партії. У своїх анти-про-лайф поглядах дотримуються екстремістських позицій. Виступає за примушування релігійних організацій проти їхніх переконань, оплачувати своїм працівникам аборти та операції по зміні статі. Також стоїть на виразно екстремістських стосовно так званих прав ЛГБТ і вважає, що релігійні організації мають ці «права» забезпечувати. Також відома своєю беззастережною підтримкою гіганта абортивної індустрії «Planned Parenthood».   

Джордж Сорос - американський мультимільярдер угорсько-єврейського походження. Деклараваний атеїст і прихильник ідеї так званого відкритого суспільства, тобто, суспільства, у якому ніхто не має права на істину й панує повний релятивізм. Джордж Сорос декларує свою боротьбу за гендерну рівність, підтримує фемінізм, а також є декларованим борцем за скорочення кількості населення Землі. Також Сосор є одним з головних донаторів ЛГБТ активізму у світі.

Соросова Фундація Відкрите суспільство одним із своїх пріоритетів називає пропаганду ідеї так званого відкритого суспільства, гендерної рівності; надає гранти для боротьби за «права» лесбіянок, гомосексуалістів, бісексуалів, транссексуалів, інтерсексуалів. Серед критеріїв отримання грантів від цієї Фундації є і зобов’язання реципієнта фінансової допомоги боротися проти гендерної дискримінації та пропагувати гендерну проблематику.

В Україні діє Міжнародний фонд «Відродження», який декларує себе частиною Соросової мережі Фундацій Відкритого Суспільства. За безпосередньої підтримки Міжнародного Фонду «Відродження» у 2011 році в Україні була створена «Коаліція з протидії дискримінації в Україні», яка, з-поміж іншого, бореться проти дискримінації за ознакою гендеру, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації. Саме ця Коаліція стала одним із лобістів, які протиснули скандальновідому поправку до Трудового кодексу, яка забороняє дискримінацію за сексуальною орієнтацією та гендерною ідентичністю і яка є однією із найліберальніших у світі.

Міжнародний фонд «Відродження» є одним із потужних популяризаторів гендерної ідеології в Україні. У 2001 році Фонд видає книгу авторства Девіда К . Світзера «Бути батьками гомосексуала. Ви і ваша дитина-гомосексуал», книжка відома своїм антихристиянським підходом до проблеми гомосексуальності та її вирішення

У 2003 році Фонд видає книгу найвідомішого ідеолога гендерної революції Джудіт Батлер «Гендерний клопіт. Фемінізм та підрив тожсамості». І того ж таки року Фонд видає книгу Майкла Кіммела «Гендероване суспільство». У 2004 році за підтримки Фонду видано навчальний посібник «Основи теорії ґендеру» і книгу Віри Агеєвої «Гендерна перспектива». Також за підтримки Фонду виходить методична розробка «Ґендерний аналіз соціополітичних процесів». У 2007 році Фонд видає книгу Терези де Лоретіс «Технології гендера: Есе про теорію, фільми та художні твори».

На сьогоднішній день до наглядової ради Міжнародного Фонду «Відродження» входять відомі політичні і громадські діячі в Україні Оксана Забужко (письменниця), Василь Куйбіда (Голова Народного Руху України), Борис Тарасюк (бувший Голова Народного Руху України), Рефат Чубаров (голова Меджлісу кримсько-татарського народу).

Міжнародний фонд «Відродження» є офіційним партнером Українського католицького університету, а також тісно співпрацює із Міжнародним фондом «Карітас України».

З Міжнародним фондом «Відродження» тісно співпрацювали чи співпрацюють особи, які чи мають вплив на діяльність УКУ:

Член Експертної ради регіонального відділення Міжнародного фонду «Відродження» з 1995-1998рр., член програмної ради напрямку «Середня школа» Міжнародного фонду «Відродження» з 2002р., колишній проректор з науково-педагогічної роботи УКУ (2010-2015рр.), теперішній заступник міністра освіти і науки України Павло Хобзей один із ініціаторів перевірки підручників для середніх шкіл на предмет ознак гендерної дискримінації

Член Освітньої ради Освітньої програми Міжнародного фонду «Відродження» з 2011р., перший проректор УКУ Тарас Добко.

Джерело:    Воїни Христа Царя

вівторок, 16 серпня 2016 р.

16.08.2016р. Б. / Великий дар Митрополита

«Національна інституція, оперта о церковну організацію може мати запевнений свій національний характер тілько там, де існує національна церков, перенята і національними ідеями».
Михайло Лозинський

Ці слова, написані 1920 року видатним галицьким публіцистом і мистецьким критиком, відносимо до історії однієї із найцінніших збірок України – Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького, заснованого Митрополитом Андреєм на початку ХХ ст.

13 грудня 1913 року у Львові на вулиці Мохнацького, 42 (тепер Драгоманова, 42)  за присутності численних діячів Церкви, галицької інтеліґенції, культурної та наукової еліти, іноземних гостей митрополит Андрей Шептицький подарував українському народові створений його стараннями та коштом Національний музей, промовивши: «Во ім'я Боже, одкриваючи Національний музей, передаємо все це нашому народові, нашій молоді, теперішній і будучій — щоб  цей наш Національний Музей став осередком культурної та наукової праці».  Під час урочистостей Шептицький також проголосив програмну промову про необхідність збереження пам'яток української культури.

Того дня українська преса під заголовком «Нове надбання нашої національної культури в Галицькій Україні» офіційно повідомила  про знакову історично-культурну подію, яку Шептицький влаштував у Львові, віддавши архітектурний комплекс на вулиці Драгоманова, 42  із зібраною колекцією українського мистецтва народові. На урочистостях, які відбулися в колонній залі палацового будинку, були присутні: галицький намісник Вітольд Коритовський, перший намісник Галичини, польський маґнат, граф Агенор Ґолуховський, єпископи Перемиський Константан Чехович та Станіслваський — Григорій Хомишин, журналіст, письменник, віце-президент Львова Тадеуш Рутовський, професор Михайло Грушевський, Іван Франко та б. ін.

Після Служби Божої, яку відправив єпископ Чехович, до слова були запрошені відомі особистості: промову мав генеральний вікарій о. митрат Андрій Білецький, із привітаннями виступили Михайло Грушевський, професор Ст. Томашівський, проф.  І. Боберський, проф. В. Шухевич та ін.  На адресу організації надійшли численні вітання: від Папи Римського, австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда; наукових та культурних організацій: Музею чеського королівства, Угорського національного музею, Краківської академії мистецтв, від організацій Болгарії, Сербії, Білорусі, Литви, Америки, Канади та ін.

Про урочисте відкриття Національного музею як власності української спільноти, про знаменний день в житті галицьких українців писав й історик української культури, археолог і мистецтвознавець Володимир Гребеняк: «З подивом мусимо станути перед величезною витривалістю основателя, котрий, почавши з малого, зумів консеквентно вести розпочате діло і остаточно з таким успіхом допровадив його до кінця. Віддання Музею суспільності мусимо назвати справжнім князівським даром».

Усі заходи, які проводилися з приводу відкриття Національного музею, були — на їх публічне визнання — ґрандіозними. Австрійська влада офіційно дозволила українським організаціям з цієї нагоди вивісити жовто-блакитні прапори, а завершилась церемонія відкриття національним гімном «Ще не вмерла Україна». Під час урочистостей Кость Левицький, один з найвизначніших політичних діячів Галичини кінця ХІХ — початку ХХ ст., виголосив щиру подяку митрополитові Андрею за великий подарунок: «Український народ мало коли в своїм тяжкім поході стрічав радісні хвилини, і тому цей день, день українського апостола Андрія Первозванного, зостанеться на завжди в памьяти нашого народу… Дар Вашої Світлости дорогий нам з трьох причин. Своєю працею і своїм даром Ви вливаєте в нас нову віру у власні сили…Дар цей дорогий нам ще й тим, що йде від голови нашої церкви, який завжди стояв при патріотичному принціпі — що духовенство українське повинно брати як найінтенсивнішу участь в нашім громадськім житті. Нарешті, дар дорогий нам і як заповіт — щоб ми були сторожами гробу минувшини, але щоб з тих мертвих скарбів ми черпали нове народнє життя, щоб Національний музей був не цвинтарищем нашого життя, а животворним джерелом, з якого живою течією має бити відроджена українська культура. І наш народ, перейшовши тернистий шлях свого відродження, згадає Вашу Світлость як одного з найкращих своїх синів, які для його розвитку поклали найбільші заслуги».  
Діяльність А. Шептицького, який практично очолив формування Національного музею, осмислив і втілив свої авторські методологічні концепції створення, поповнення, подальшої діяльності та розвитку інституції, стала також одним із формотворчих фактів становлення загалом українського музейництва у ХХ столітті. Власний приклад та морально-матеріальна підтримка митрополита посприяла також формуванню критеріїв та програми національно-культурного життя усієї Галичини.

Щойно обійнявши владичий престол митрополита Галицького, Шептицький розпочав формування збірки давніх пам'яток (документів, книжок, ікон та ін.) на Святоюрській Горі, де в п'яти кімнатах митрополичої резиденції почалось творення унікального зібрання. За короткий час ця ініціатива перетворилася на підкреслено вагомий чинник суспільної діяльності Митрополита.  Для безцінної збірки творів давнього українського мистецтва, яка доволі швидко поповнювалася новими надходженнями, 1911 року Митрополит викупив віллу проф. Дуніковських на вулиці Мохнацького, 42 (тепер Драгоманова, 42). Трохи перевантажена декоративними елементами, але ориґінальна будівля старого палацового будинку родини Дуніковських, збудована у 1897–1898 роках за проектом архітектора Владислава Рауша. Тоді складно було собі уявити, що їй судилося стати найпотужнішим  осередком української культури на теренах Західної України.

У тому ж таки 1911 році Галицьке Намісництво підтвердило законність існування фундації Глави Греко-Католицької Церкви митрополита Андрея Шептицького — з назвою «Національний Музей». Сучасник митрополита Лонгін Цегельський — визначний громадсько-політичний діяч, публіцист, державотворець та дипломат — писав: «Найбільшим культурним досягненням Митрополита є заснування, організація і матеріальне забезпечення Українського Національного Музею у Львові. Якби Митрополит Андрій нічого іншого не доконав, вже оцей Музей ставить Його в лави найкращих синів України».

Від часу створення Національний музей у Львові як наукова фундація охоплював широкий спектр художньо-мистецької діяльності. Було організовано систематичні виявлення та збір пам'яток у Галичині та поза її межами, наукові опрацювання збірки давнього українського мистецтва, створено реставраційні майстерні. Гордістю музею була єдина у Європі збірка давніх ікон та книжок, які представляли практично всі видавничі центри українського книгодрукування.

Фондові збірки музею поповнювались завдяки численним експедиціям, а  також багато дарували самі художники, які вважали за честь, щоби їх твори потрапили до збірки Національного музею. У 1930-х роках, у зв'язку з необхідністю розширення виставкових площ, на подвір'ї вілли збудували нові приміщення, і один з найбільших залів спеціально призначався для експонування перлини українського бароко — Богородчанського іконостасу (1698–1707).

У міжвоєнний час Національний музей став потужним осередком українського науково-мистецького життя краю. До розкішного, оздобленого зеленими рослинами палацового комплексу на вул. Драгоманова приходили знані дослідники мистецтва та художники. Зі збіркою працювали відомі вчені світового рівня: Ігор Грабар, Іван Франко, Михайло Грушевський, Іван Огієнко та б. ін. Стіни музею пам'ятають цікаве, насичене культурними подіями життя: творчі вечори, наукові конференції, зустрічі з визначними діячами, ґрандіозні виставки…. Художники чи мистецькі товариства мали за велику честь представляти власні творчі надбання серед стін Національного музею — у розкішній колонній залі палацового будинку чи в добудованих виставкових приміщеннях, що їх використовували і для постійних експозицій, і для виставок, які  відбувалися включно до 2008 року.

За іронією долі, після здобуття Україною незалежності, коли внаслідок адміністративного рішення керівництва музею основну експозицію Національного музею перенесено в престижний центр міста, а в старому приміщенні на вул. Драгоманова почався багаторічний ремонт, — ця адреса зникла з культурної та туристичної карти Львова.
 «…Ми не в силі уявити собі, як виглядало би сучасне мистецтво Галицької Землі, якби на Святоюрській горі не найшовся в слушний час чоловік з медицейськими амбіціями ну і… готовою до послуг кишенею.   …Митрополит  Шептицький підтримав відроджене українське мистецтво в момент, коли серед громадянства щойно прозябало зацікавлення мистецтвом, остане повсякчасно заслугою цього єрарха».   

Микола Голубець.  
Від самого початку функціонування Національного музею у Львові праця Митрополита для цієї установи була всеохопною та безцінною: Шептицький фінансував установу (щорічно протягом 1912–1921 рр. надавав музеєві 18 000 корон), долучався до науково-методичної та організаційної діяльності, брав безпосередню участь в експозиційно-меценатській справі, даруючи до фондової колекції нові експонати. Головною ідеєю митрополита Андрея було створення музею як суспільної  інституції реґіону, яка мала взяти на себе роль зберігача, популяризатора та дослідника української культури.

З перших днів існування музейної збірки на Святоюрській Горі Митрополит запрошує до роботи Іларіона Свєнціцького (1876–1956), який був незмінним директором Національного музею у Львові (з невеликими перервами) протягом 35 років і, з повним правом, зайняв найпочесніше місце в історії становлення та розвитку цієї установи. Діяльність Свєнціцького-директора не обмежувалася суто адмініструванням — він був ініціатором у творенні перших експозицій та виставок, а також реставраційної майстерні, активно співпрацював з художниками та дослідниками мистецтва і водночас сам провадив незвичайно плідну наукову діяльність. Перша кураторія Музею, до якої входили д-р Тадей Соловій, проф. Іван  Левицький й крилошанин Іван Чапельський та ін., інтенсивно співпрацювала з директором установи й максимально підтримувала всі починання Митрополита Андрея.

Поряд з інтенсивним поповненням фондової колекції від грудня 1913 року головним питанням роботи музею було творення експозицій та виставок. Кілька з них вимагають окремої уваги. Виставкова праця Національного музею у Львові практично почалась із вшанування 100-річчя Тараса Григоровича Шевченка. У червні-липні 1914 року в кількох залах музею до огляду було представлено експонати, що вшановували пам'ять поета та художника: рисунок Т.Г.Шевченка «Се мій батько», олійний твір Гаврила Маляра (1864) та кілька невеликих портретів Шевченка. Творці Шевченківської виставки були переконані, що навіть така маленька експозиція «…не пропаде без сліду, бо причинеться серед широких кол українського громадянства до більше системного збирання матеріалів до історіі культу Шевченка на Україні…». Іларіон Свєнціцький у вступній статті до «Каталогу Шевченківської виставки» (1920) задекларував програму створення у стінах організації постійного відділу, присвяченого великому поету. Від 1914 року, щорічно (до сьогоднішніх днів) у стінах музею відбуваються Шевченківські виставки.
Т.Г. Шевченко, «Се мій батько»

Наступного, 1915 року, відбулася виставка західноєвропейського рисунку з фондової колекції музею. Перша світова війна завадила подальшому розвитку виставкової діяльності, яка була відновлена, знову ж таки з інінціативи І. Свєнціцького, щойно 1918 року виставкою староукраїнських гаптів, скляного посуду, кераміки та килимів. Микола Біляшівський — директор Київського музею — надіслав до Львова чималу збірку української старовини, яку було доповнено і представлено в експозиційних залах Національного музею.

Того ж таки 1918 року (1.09 –1.11)  в приміщенні музею на вул. Драгоманова, 42 відкрилась виставка «Артистичної Горстки» та «Пресової Кватири» Українських Січових Стрільців. Її натхненником був професор, член та скарбник Центральної управи Українських Січових Стрільців Іван Боберський (1873–1947). Ще під час війни, 1916 року, він відкрив у Відні виставку, присвячену Ukrainische Legion (Українському Леґіону). У спеціально виготовленому для виставки дерев'яному павільйоні в «гуцульському стилі» глядачі мали можливість ознайомитись із репортерсько-документальними матеріалами діяльності Леґіону протягом 1914–1916 рр. Після віденського успіху та посиленого інтересу до цієї теми Іван Боберський зініціював виставку УСС-ів  у Національному музеї у Львові. Вона стала винятковою подією в національно-культурному житті Галичан великою мірою тому, що художники-усусусівці, безпосередні учасники подій Визвольних змагань, брали активну участь у всіх організаційних питаннях музею.

Експозицію виставки було вибудовано в такий спосіб, щоби максимально правдиво показати участь УСС-ів у Першій світовій війні, зокрема у мистецтві фотографії.  Окрему, образотворчу, сторінку експозиції становила ґалерея живописних творів художників-усусусівців І. Іванця, О. Куриласа, Ю. Назарука, Ю. Буцманюка та ін.; портретів активних учасників стрілецького руху, зокрема, жіноцтва: О.Степанівни, С. Галечківни, Г. Дмитреківни та ін.; батальні сцени Л. Перфецького та І. Іванця, графічні малюнки Лева Ґеца — творця славного альбому «Українські Січові Стрільці»; стрілецькі друковані матеріали та часописи: «Самоохотник», «Бомба», «Самопал», «Червона калина» та ін.; ілюстрації О. Сорохтея та М. Гаврилка; поштові листівки Юліана Буцманюка.

Справжньою окрасою виставки був розкішний, гаптований золотом прапор Стрілецтва із зображенням св. Михаїла (автор проекту І. Іванець), якого освятив 1917 року Митрополит Андреєй. Не менше цінним експонатом був зошит відгуків — «Записник» з нотатками-споминами відвідувачів виставки УСС-усів, в якому під час роботи експозиції професор Боберський записував свої враження щодо підготовки та проведення виставки. А головне — в ньому вже під час огляду виставки «…гості записували свої замітки і оцінки…». На жаль, про долю цього документу на сьогодні нічого не відомо. Зацитую враження А. Лотоцького (1881–1949), письменника, педагога, багатолітнього учителя гімназії в Рогатині (Івано-Франківщина) про виставку УСС-ів: «Виходимо з виставки. Дивне вражіння, дивне почування огортає нас. Невеликий відділ повних запалу, повних любови до рідного народу молодих людей, перед чотирма роками перший підніс прапор у боротьбі за Вільну Україну, перший кинув діловий клич у світ. […] Українські Січові Стрільці можуть бути горді на свій почин, який вони позначили крівавими жертвами й тут на боєвищі й там у столиці матері городів України…»
І. Іванець, Стрілецький прапор, 1917 р.

Організатором наступної виставки, в листопаді 1919 р., був критик мистецтва М. Голубець. «Виставка сучасного малярства галицької України» пропонувала до огляду «…кращі зразки малярства останніх десятиліть, до яких додано кільканадцять зразків нашого малярства з ХVІІІ і початку ХІХ ст». Поряд з майстрами давньої української образотворчості І. Барановським, Л. Долинським, Т. Копистинським, К. Устияновичем та ін. вперше експоновано твори початківців, студентів вищих навчальних закладів: М. Анастазієвського, С. Зарицької, І. Іванця, М. Федюка,  Д. Горняткевича. Виставку сприйняли дуже неоднозначно: перші експозиції українського мистецтва критикували за хаотичність розміщення, необдуманість подання матеріалу та інше. Втім виставкову роботу в напрямку популяризації українського сучасного мистецтва в стінах Національного музею було розпочато, тож громадськість, поряд з творами давнього малярства фондової колекції музею, мала можливість ознайомлюватися з молодими художниками, які представляли національну образотворчість початку ХХ ст.
Д. Горняткевич, фраґмент розписів, 1919 р.

Бажання і надалі пропагувати сучасне українське мистецтво адміністрація музею виявила у творенні наступної «Весняної» виставки, або «Сучасного мистецтва» (1921). У пресі знову звучала критика за «…не достатньо продуману організацію експозиції…», яку, знову ж таки, не можна сприймати як повністю об'єктивну. Виставки українського мистецтва, які пропонував Національний музей, були першими спробами працівників будувати сучасні експозиції, і цілком можливо, що їм бракувало досвіду в побудові, розміщенні та поданні таких творів.
К. Устиянович, Гуцул

1920 року в приміщенні музею на Драгоманова, 42 відбулася ще одна знакова подія — посмертна виставка галицького художника Модеста Сосенка. Він був одним з тих молодих митців, до яких Митрополит Андрей ставився з особливою прихильністю. Талановитий, шляхетно вихований випускник Краківської академії, практично від перших хвилин знайомства припав до душі Шептицькому. Маємо підстави вважати, що саме з  митрополичої «легкої руки» Сосенко почав багато і продуктивно працювати в ділянці сакрального мистецтва. Без сумніву, Шептицький, будучи близьким приятелем і духовним наставником молодого художника, тільки сприяв його підвищеному інтересу до церковної культури. Коли у 1900-х роках Сосенко повернувся в Галичину, то найперше взявся до реставраційної праці у стінах Національного музею у Львові. «З'явився в музеї інтузіаст давньої ікони Модест Сосенко, через якого в музей стали припливати чимраз то кращі памятки живопису. … І хоча Сосенко добросовісно переглянув, простудіював приписи Фурнагіона, то все-таки ні одна ікона не хотіла його послухати і стати належно законсервованою». Сосенко «неспрацювався» із сакральним мистецтвом як реставратор, а спрямував свої таланти в русло практичної діяльності: добросовісно, на високому професійному рівні виконувати замовлення Церкви як художник-іконописець, художник–монументаліст. Це було відразу помічено у колі галицьких священників, які визнавали його за мистця, « …що зрозумів свій нарід, що зрозумів його життє-буттє, і що бачить красного в народі, старається в малярстві віддати». «…Він Богом даного таланту не закопає, а люблячи свій нарід, по всій широкій Україні буде старатись його пізнати та народну культуру використає для сотворення нашої штуки малярської а загалом, свідомий своєї гідности підіпре його в сій праці».    
М. Сосенко, Автопортрет

Поза активною виставковою роботою Національний музей у Львові не тримався осторонь насущних питань збереження «пам'яток старовини», які  тоді, у 1910-х роках, вже порушувано на дуже серйозному рівні. Україномовна преса майоріла гаслами: «Рятуймо нашу церковну штуку!», «Гине старовина!», «Покладімо сьому край!», «Не губім основ рідної культури!» та ін., — наводячи жахливі приклади «…щораз більшого убожіння пам'ятками української старої культури…». На заклик преси, суспільно свідомої громадськості та Церкви адміністрація Національного музею у Львові ухвалила постанову про «…заложенє відповідного товариства, якого одинокою і виключною цілию були би старання около береженя останків рідної культури..».

1914 року  у стінах музею створено  «Товариство охорони української старовини», яке було зобов'язане «…зорганізувати в собі найширші круги нашої інтеліґенциї, щоби при її участи і з її помочию остаточно забезпечити перед загином незнищені ще доси пам'ятники нашої культури». На чотирьох засіданнях «Товариства», які відбулися протягом лютого-травня 1914 року, його члени порушували актуальні питання збереження пам'яток української старовини, розвитку реставраційної справи, поповнення та комплектації збірки Національного музею. Ініціативна група, до якої входили І. Свєнціцький, В.Шехевич, В. Щурат, Б. Барвінський, І. Левицький. В. Нагірний, Ф. Колесса та ін., звернулася до Митрополита Андрея з проханням прийняти опіку над «Товариством» і стати її почесним членом, але Перша світова війна зупинила діяльність новоствореної організації.

Отже, Національний музей у Львові протягом перших десятиліть свого існування у приміщеннях старої вілли на вулиці Мохнацького, 42 (Драгоманова, 42) не тільки дбав про збереження та презентацію кращих зразків української старовини, але також бачив свою місію у пропаґанді сучасної образотворчої культури, декларуючи початки становлення та розвиток  високопрофесійного музейництва.
«..важну ролю в розвитку національного мистецтва може й повинен відограти кожний «Національний Музей» – себто  такий, що стоїть на сторожі національної традиції і старанно зберігає все, що в національному житті заслуговує на увагу – своїм характером, типом, мистецьким стилем, або прямо висловом, чи проявом національної думки, або національного життя... Музей помагає національним мистцям у кожному напрямі – себто не лишень малярам, скульпторам, музикам і письменникам, але й ремісникам всякого рода пізнати свій нарід і освідомляти собі дорогу своєї власної творчості.... В збірках Музею маємо знаменитий приклад того, чим є для мистця національний характер».  
                                                      Митрополит Андрей. 
Перші експозиції Національного музею у Львові демонстрували цінність фондової колекції, яка щорічно щедро поповнювалась новими експонатами.

Спеціально для інтер`єру музею відомий львівський архітектор Олександр Лушпинський запроектував відповідне обладнання (шафи, габльоти та ін.), яке у матеріалі виготовила фабрика Івана Левинського. Бібліотека музею, що у ті часи була окремим сектором відділу Давнього мистецтва, отримала відповідних розмірів унікальні стаціонарні стелажі із внутрішніми стінками, які «підганялися» майстрами під розміри книжок ХІІ – ХІХ ст.

В експозиції, розгорнутій в палацовому будинку архітектурного комплексу по вул. Мохнацького (тепер Драгоманова, 42) до огляду відвідувачів було представлено велику кількість ікон, вироби з деревна (царські врата, поставники, ручні хрести, ужиткові речі), металу (енколпіони, зброя, віднайдений срібний скарб), тканини (зокрема священничий одяг); у великому залі, в габльотах – рукописи та стародруки. На першій постійній експозиції адміністрація Національного музею пропонувала твори сучасних молодих художників, які радо йшли на співпрацю із організацією, головною метою якої була популяризація українського мистецтва. До їх переліку входили: І. Северин, І. Труш, О. Новаківський, М. Федюк та ін.
О.Новаківський, "Святоюрський собор"

У вересні 1922 року відбулася виставка збірки Володимира Пещанського (125 творів), який 1920-х рр. замешкав у Львові і отримав роботу реставратора в Національному музеї. Пещанський (1873-1926) був людиною універсальних інтересів, великим шанувальником, а за короткий час – знавцем української старовини. Архітектор за фахом, він цікавився давнім мистецтвом, був власником цінної колекції українських пам'яток, яку передав до фондів Національного музею. По собі залишив велику кількість врятованих пам’яток, ґрунтовну теоретичну працю «Іконописна техніка та її джерела», яка була видана вже після його смерті. «Із приїздом до Львова В. П. Пещанського розпочалася енерґійна праця над чисткою ікон. І Ікона заговорила властивим їй голосом, чистим і дзвінким», – згадував згодом директор музею Іларіон Свєнціцький.

Пещанський радо передавав досвід реставраційної справи молодому поколінню працівників музею (його учнями були: Я. Музика, М. Осінчук, М. Федюк та ін.), адже він був одним із перших, хто долучився до організації реставраційної майстерні в стінах Національного музею. Михайло Драган, багатолітній працівник Національного музею, учень Пещанського, дослідник давнього українського мистецтва, писав: «Курс іконописної техніки […] В. Пещанського дав мені змогу пізнати технічну сторону ікони, а тим самим поміг краще підійти до стилю ікони і зрозуміти всю її красу».   

1920-ті роки в Національному музеї також запам’яталися виставками, присвяченими історії та мистецькій вартості давньої книги. До книги у Митрополита було особливе відношення – він, як ніхто, знав і розумів вартість давніх рукописів та стародруків. Тому, із підкресленою вагомістю говорив про створення бібліотеки у стінах музею, яка у майбутньому мала стати чи не головним чинником новоствореної установи: «Хоч люди часом бібліотеку називають накопиченням яких-небудь книжок, все ж така купа ніяким робом не заслуговує на назву бібліотеки. Щоби з тієї купи зробити бібліотеку, треба в неї вложити дуже багато праці, не тільки праці, але й знання та живої душі: знавця – бібліолога, а ще більше знавця-фахівця в якомусь одному напрямі». 

Саме для впорядкування збірки, яка знаходилися на Святоюрській Горі, Митрополитом  був запрошений Іларіон Свєнціцький: «…в митрополичій спальні, де були зібрані самі рідкі стародруки й дещо рукописів…». З часом, Свєнціцькому було доручено не тільки впорядкування книгозбірні, але й проведення експедицій до різних міст України та зарубіжжя (Москва, Вітебськ, Вільно та ін.) для поповнення експонатів та обміну досвідом. Для роботи із збіркою рукописів  стародруків одним із перших також був запрошений переплетник та реставратор книги - Василь Петрович Чехов.

За короткий час збірка давніх творів настільки розрослася, що не поміщалася у п’яти кімнатах на Святоюрській горі, тож Митрополит вирішив  перевести її у більш сприятливі умови і для збереження, і для наукового опрацювання. Для цього він купив за власний кошт палацовий будинок по вул. Мохнацького 42. Директором Національного музею у Львові був призначений Іларіон Свєнціцький.

На першій експозиції відвідувачам музею було запропоновано надзвичайно цінну фондову групу давніх рукописів та стародруків, між якими кириличні: Часослов Швайпольта Фіоля (1491 р.), Біблія Франциска Скорини (1519 р.), стародруки Івана Федорова; унікальні мініатюри та пергаменти галицьких рукописей ХVІ ст. Протягом 1920-1930 рр., практично щороку у виставковому залі музею відбулися виставки, присвячені церковній книзі: «Пам`ятки східно-слов`янського письменства ХІ–ХVІ ст.» (1922), «Західно-європейські стародруки» (1923), «Палеотипи – з нагоди  350-ліття видання першої датованої української книжки «Апостола» Івана Федорова» (1924), «Виставка, присвячена 850-літтю Ізборника Святослава 1073 року», (рукописні списки якого та факсимільне видання було видане в Росії в ХІХ ст.) (1924), «Літературних пам`яток давньої української писемності» (1925), «Музейних, наукових і музичних видань пореволюційної України й Білоруси та Української Автокефальної Церкви» (1927), «Львівських стародруків і старої оправи, присвяченої 100-літньому ювілею Оссолінеуму» (1928), «Виставка грамот і актів Галицької Митрополії», (йдеться про документи до історії України та української церкви) (1929). Усі, згадані у виставках 1920-х роках експонати – із фонду «Рукописи і стародруки». Станом на 1920-ті роки книгозбірня вже нараховувала 16000 номерів і інтенсивно поповнювалася в наступних роках.  
Р.Лісовський на тлі своєї виставки, 1926 р.

З виставковою діяльністю музею щільно пов’язана коротка, але надзвичайно вагома історія створення та діяльності Гуртка Діячів Українського Мистецтва (ГДУМ, 1922-1926 рр.), яка увійшла в історію розвитку національної образотворчості Галичини першої половини ХХ ст. як знаковий чинник становлення, і як констатував один із мистецтвознавців, «…мистецької культури своєї нації і раси». На Першій виставці ГДУМ, яка відбулася в Музеї Наукового Товариства ім. Т.Г.Шевченка у червні 1922 року, представлялися твори українських художників: Миколи Анастазієвського, Лева Ґеца, Миколи Бутовича, Антона Манастирського, Юрія Магалевського, Павла Ковжуна, Олени Кульчицької, Леоніда Перфецького, Петра Холодного (старшого), Олександра Харкова, Олекси Новаківського; архітекторів: Володимира Січинського, Олександра Лушпинського, Сергія Тимошенко та ін.. Поява новоствореного мистецького об`єднання було важливою подією і в суспільно-політичному та мистецькому аспектах, тож відомий галицький критик мистецтва Микола Голубець назвав першу виставку ГДУМ-у: «…великим святом, переломовим моментом Української образотворчості…». Друга виставка Гуртка також відбулася у музеї НТШ 1923 року.

Натомість вже Третя (1924) та Четверта (1926) – остання – експонувались вже у стінах Національного музею у Львові. Для більшості художників, членів ГДУМ-у, Національний музей став «рідною хатою», організацією, яка давала можливість вивчати, досліджувати, експериментувати: що є українське мистецтво? Знаковими вважаємо слова Голови Гуртка, його ідеологічного та творчого натхненника Петра Івановича Холодного: «Нац. Музей вчить, що робити нашому поколінню мистців, нам – яким судилося взятись за відродження нашого мистецтва. Шлях ясний: зробити ту роботу, яку провадили всі попередні покоління, а власне, передати свою добу через свою душу…». Виставки ГДУМ-у мали величезний резонанс в українській спільноті. Художники–українці продемонстрували якісну, високомистецьку образотворчість, а головне: «Подібні вистави об’єднають розпорошених українських поодиноких плястиків і координують цілий напрям українського малярства. Бойкот польського громадянства і специфічна нервовість польських мистецьких кол прийнята з задоволенням…». Після закриття виставок «Гуртка» частина робіт переходила до фондів Національного музе, для поповнення збірки творами українських художників першої половини ХХ ст.
Олена Кульчицька, автопортрет на тлі килима.

Надзвичайно важливим фактом у виставковій діяльності Національного музею є проведення у його стінах виставок, присвячених мистецтву килимарства, які відбулися одна за одною 1928 року: «Українського килима» та «Давніх килимів Галичини і мистецьких килимів Олени і Ольги Кульчицьких».  Виставки продемонстрували не тільки багатий фонд тканини, до творення якого долучилися Володимир Пещанський, Вадим Щербаківський, родина Бачинських та ін., даруючи до установи власні збірки, але й сучасні художники сестри Кульчицькі. «Обидві сестри підійшли до килимарства, як до технічної форми втілення своїх наскрізь модерних мистецьких замислів. Перед ними, українками, виринуло завдання – відродити та примінити традицію безмежної скарбниці людового мистецтва в домашньому мистецькому промислі східної Галичини», – писав про виставку «Давніх килимів Галичини і мистецьких килимів Олени і Ольги Кульчицьких» Іларіон Свєнціцький. На сьогоднішній день збірка тканин та килимів ХVIІ–ХХ ст. у Національному музеї у Львові вважається найповнішою та найціннішою в Україні і зберігається, як і сто років потому, на вул. Драгоманова 42 (Мохнацького 42). Але, на жаль, через ремонтні роботи в старому корпусі музею її постійну експозицію розібрано, як, зрештою, і експозицію народного мистецтва та мистецтва ХХ століття.   
О.Кульчицька, килим "Богородиця з ангелами".

Ювілейні святкування 1935 року
«На 1935 рік припадає тридцятьліття існування одного з найповажніших культурних огнищ, а іменно Національного Музею у Львові. Ювілей цей тісно звязаний з Іменем, котре вже перейшло до нашої історії, з Іменем Основника й Мецената Кир Андрея графа Шептицького. Національний Музей це велика ідея, зреалізована відповідно до вимог модерного музейництва, а при тій нагоді виринає друге невідлучне ім’я д-ра Іляріона Свенціцького.  Ідея й фінансова поміч – з одного боку, фахова й неутомима праця другого, дали у висліді твір – Національний Музей, який може рівнятися з найкращими світовими музеями. В тридцятиліття існування Національного Музею так Основник, як і Неутомимий Робітник, можуть бути горді, що дають українському Народові великий твір на дорозі поступу Його духа».  
                                                                              «Літопис Бойківщини» (1935, №6)

Восени 1935 року в Національному музею у Львові по вул. Мохнацького (Драгоманова) відбулось святкування ювілею – 30-ліття діяльності установи, що співпало із 70-літтям засновника – Високопреосвященного митрополита Андрея Шептицького. Адміністрація та Кураторія музею, Союз Прихильників Національного музею у Львові, громадськість, урядовці вшановували працю української культурологічної установи, створеної  Митрополитом.   
Галицька громадськість на відкритті пам'ятника Митрополиту Шептицькому

18 травня 1935 року протоколом Пресової конференції в Національному музеї було зафіксовано: «…30-ліття Н.М. це така велика подія, що на неї повинні відгукнутися й ширші круги громадянства... Головною імпрезою буде виставка, що має дати образ розвитку мистецтва й поезії за останніх 30 літ. В цьому розвитку Музей мав і свою участь (творчість Холодного, Бойчука, Осінчука, Сосенка, Федюка) – Разом з тим необхідно викінчити будову. … Дальша річ відповідне розміщення експозиції – СПНМ дбатиме, щоб деякі образи з будучої виставки можна було набути для Музею…»  

Як констатують архівні документи музею, на спеціально скликаних засіданнях та постійних обговорення були узгоджені основні питання проведення святкових заходів, які на думку адміністрації повинні якнайкраще продемонструвати значимість діяльності Національного музею у Львові та на високому рівні вшанувати Уродини Всещедрішого Основника Високопросвященного Митрополита Галицького Андрея Шептицького, якому в тому році виповнювалось 70 років. До переліку заходів входили: влаштування виставки, яка б представляла доробок українських художників за останні 30 років (живопис, рисунок, різьбу, архітектуру); створення виставкового комітету «представників усіх ідеологічних груп та мистецьких і літературних осередніх товариств»; організація фахової мистецької комісії по відбору творів на виставку; покладення юридичної відповідальність за проведення виставки на Управу Національного Музею (визначення кількості та «якості» робіт, вирішення питання закупівлі робіт до музею та ін.), проведення музичних вечорів.

Рішенням Протоколу Союзу Прихильників НМЛ (від 1.06.1935р.) було розіслано запрошення до святкування Ювілею, де чітко сформульовано розпорядок перебігу святкувань. Найважливішим заходом було урочисте відкриття пам'ятника митрополиту Андрею на подвір'ї музейного комплексу перед палацовим будинком. Крім цього, протягом наступних днів заплановано проведення концерту «Української пісні на протязі ХХХ літ», вшанування пам'яті Олекси Новаківського; організація вечорів української поезії та фортеп`янної музики.
Сенатор В.Децикевич і д-р І.Свєнціцький на урочистому відкритті пам'ятника Шептицькому

27 вересня о 12 год. по вулиці Мохнацького 42  із відкриттям пам`ятника Митрополиту Андрею перед фасадом палацового будинку урочисто розпочато святкування 30-ліття Національного музею у Львові. Свято відкрив Голова Кураторії фундації Національного музею сенатор В. Дацикевич короткою промовою, в якій окреслив історію створення організації, наголосивши, що за короткий час існування музей набрав статусу «всеукраїнського значіння». Окремо сенатор виділив особливу вислугу Митрополита Андрея, який був натхненником та великим меценатом організації, а його всебічна допомога – найвагомішим вкладом в створення та розвиток музею. Сенатор наголосив, що тільки завдяки старанням та авторитету Шептицького наукова фундація Національного музею отримала можливість до існування та плідної роботи, спочатку – 1911 та 1913 роках – в умовах Австро-Угорської імперії, пізніше – 1934 року – Польщі. Завдяки щедрому фінансуванню та авторитету Митрополита музейна збірка інтенсивно поповнювалась новими надходженнями, організація отримала надзвичайно високий рейтинг у культурних колах, поступово перетворилась у фахово-наукову установу. Окрему подяку сенатор Дацикевич виголосив Іларіону Свєнціцькому, урочисто передаючи Акт прийняття пам'ятника Митрополита до Національного музею «із висловом пошани – як Творця, так і його Твору».

Наступним взяв слово директор музею Іларіон Свєнціцький, який розповів про наукову, виставкову, видавничу діяльність, що була підтверджена великою кількістю (57 виставок) екпозицій українських книжок, давнього іконопису, мистецтва килимів та сучасної образотворчості, зокрема і зарубіжної. До привітань були запрошені й інші гості. Із великою пошаною до роботи музею та глибокою вдячністю Митрополитові на святкуванні були присутні відомі особи: віцевоєвода п. Соханський, міський староста п. Протасєвич, референт фундаційного відділу п. Райпа, чеський консул п. Чех та б. ін.

Монументальна скульптура Митрополита, створена Сергієм Литвиненком, чи не найкраще відображала всю велич та значимість постаті Шептицького для Національного музею у Львові: узагальнені форми сидячої  скульптури, глибока виразна характеристика образу, зовнішня схожість були чи не найкращим підтвердженням щирої подяки української спільноти, наукової еліти, художників та звичайних громадян, для яких був створений музей, заради яких установа плідно працювала усі тридцять років, ставши «…великим культурно-національним ділом Високопреосвященного Галицького Митрополита Кир Андрея…». (Пам'ятник Митрополиту Андрею був знищений після Другої світової війни, маємо надію, що його колись таки буде відновлено та встановлено на тому ж самому місці, як і 1935 року).

Другою вагомою подією Ювілейного святкування була «Ретроспективна виставка українського мистецтва за останні ХХХ літ», яку власним коштом влаштував Союз Прихильників Національного музею у Львові. У виставці взяли участь 76 художників, в експозиції пропонувалося 215 експонатів: «…виставка має виявити дві окремі течії в українському мистецтві за останні 30 літ: традиційну з к. ХІХ в., та новітню за останні 15 літ. Старша течія котить свої води річищем народницького романтизму, що залюбки звертався до побутової тематики, а молодша течія бурлить по безмежних просторах міжнародного неоромантизму, що захоплюється найтруднішими проблемами мистецтва  "самого в собі"»,  –  писав  Іларіон Свєнціцький.

Ретроспективна вистава, розгорнута в залах музею, стала художньо- документальною ілюстрацією тридцятилітнього етапу розвитку установи, тріумфом української образотворчості. Це була репрезентація найцікавішого та найціннішого, що було створено та зібрано протягом тридцяти років; на експозиції пропонувалися найпрогресивніші мистецькі досягнення, були представлено та виокремлено основні напрямки розвитку українського образотворчого мистецтва першої половини ХХ ст. Виставка згуртувала найрізноманітніші українські мистецькі угрупування, які плідно співпрацювали з Національним музеєм: Асоціація Незалежних Українських Мистців (АНУМ), молодіжні організації: краківський гурток «Зарево» та варшавський «Спокій», до творення експозиції долучилися художники «Паризької  групи». До відкриття Ретроспективної виставки було видано каталог із вступною статтями Володимира Залозецького та Антіна Рудницького, в якому обидва автори дали глибокий мистецтвознавчий аналіз складних художніх процесів, які відбувалися у тогочасному образотворчому житті краю. 
Михайло Бойчук. "Свята вечеря"

Паралельно із Ретроспективною виставкою, під гаслом «Тридцять років розвою українського мистецтва» в музеї протягом жовтня-листопода проходили культурні заходи: виставка світлин, концерти інструментальної музики, велика програма під назвою «Українська пісня напротязі 30-ти літ». Україномовна преса із захопленням висвітлювала Ювілейні святкування у Національному музею – ця подія стала етапною в утвердженні наукової, соціальної, культурно-просвітницької позицій закладу в культурному житті Галичини. Під гаслами «Події надзвичайної ваги», «Консолідації національно свідомого українського суспільства» 1935 року Національний музей у Львові продемонстрував свою сутність, як організація, що віддано служить справі розвитку українського мистецтва.

PS від редакції: 
Сто років тому – 13 грудня 1913 року урочистим актом музей передано в дар українському народові. Того ж дня експозиції були відкриті для відвідувачів.

На жаль, теперішнє керівництво Національного музею, складаючи цьогорічну програму святкування століття супер-щедрого дарунку Митрополита Андрея українському народові, забуло про:
– вшануваня особи самого Митрополита, як мінімум - відкриттям присвяченої його життю та діяльності постійно діючої експозиції,
– віллу по вул. Драгоманова, з якої почався, власне, музей, і яка вже більше десятиліття закрита для відвідування,
– сучасне українське мистецтво, за модерний розвиток якого так дбав Шептицький, а наразі експозиція мистецтва ХХ століття  в музеї вже довший час не діє.
«Розбудовуючи українську культуру, що скріплює свідомість і почуття національної гідності й вартості, Митрополит ставить граніт під українське національно-суспільне життя. Національна культура, сперта одночасно на християнських засадах, вкорінила в членів народу почуття любови ближнього та почуття обов`язку посвячувати себе з любови для добра загалу, для нації, складаючи й власне життя для її оборони».
                                                                                                                                                                                                       Зі львівської преси 1941-1944 рр.

Після проведення виставок сучасного українського образотворчого мистецтва (1918, 1919, 1920, 1921, 1924, 1926, 1928 рр.)  Національний музей у Львові зарекомендував себе як дієвий осередок культивування та популяризації українського мистецтва у всіх його проявах. Новозбудована експозиція демонструвала потужній пласт давньої іконографії, збірка рукописної та друкованої писемності інтенсивно досліджувалася та вповні пропонувалася до огляду у виставкових залах; інтенсивно поповнювалися фонди відділу народного мистецтва (тканини, вишивки, твори з металу, дерева та ін.), було розпочато комплектування збірки новітньої образотворчості (для прикладу: 1927 р. придбано Бойчука, Коверка, Лісовського, Мегика, Харкова та ін.). В стінах музею також зароджувалася та інтенсивно розвивалася науково-дослідницька праця в галузі історії української Церкви (зокрема Греко-католицької) та національного мистецтва, створювалися фахові реставраційні майстерні, діяли громадсько-культурні організації, актуалізуючи питання збереження та дослідження української старовини, проводилися популярні лекції і наукові засідання.  
Андрієнко-Нечитайло. Композиція зі сходами, 1920.

Тож палацовий будинок по вул. Мохнацького став, свого роду притулком всього українського, що було в тогочасному австрійському, а пізніше – польському Львові. На сьогоднішній день добре відомий факт, що Національний музей, його співробітники та прихильники, брали участь у проведенні лекцій для слухачів Таємного українського університету, а Митрополит разом із Іларіоном Свєнціцьким, Володимиром Залозецьким, Володимиром Пещанським та іншими долучалися до роботи Університету. Зацитуємо повідомлення із львівської преси, яка дає чи не найкращу характеристику Національному музеєві, як установі, яка, крім культурологічної діяльності, активно долучалася до національно-патріотичного руху в цілому краю: «Коло год 2 після обіду … поліційні органи впали до Національного музею при вул. Мохнацького рівнож з метою… переслідувань українського університету…, що впевнить не лише весь культурний світ, але й ту частину польської півофіціяльної преси, що не вірить в існування українського університету, бо його не може найти поліція, що той університет існує, що поліція його переслідує, та що тимиж переслідуваннями констатує й доказує, що він живе і займається наукою, що видно з тих студентських та професорських записників, які опинились в руках поліції». Того ж дня подібні обшуки та «вступні ревізії» пройшли у будинках львівської «Просвіти», Товариства ім. Т.Г.Шевченка (НТШ), Народного дому.

У зв`язку із збільшенням надходжень до збірки, розвитком експозицій та інтенсивною виставковою роботою, після Першої світової війни гостро постало питання необхідності розбудови приміщень Національного музею. Вже 1921 році на Весняній виставці, яка відбувалася у стінах музею, Роман Грицай, чи не першим, запропонував «начерк будівлі Національного музею у Львові». Пропозиція архітектора із Рогатина щодо розширення експозиційних площ була відхилена як така, що не підходить до загального вигляду музейного подвір`я і не «вписується» у вже існуючий архітектурний комплекс: «..німецька школа дуже помітна в цій праці й тому проект получився в модерному німецькому стилю (минулого століття!) і то … гіршого ґатунку», – констатувала україномовна преса.

Тим не менше адміністрація музею продовжувала шукати можливості розширити площі музейних експозицій. 1930 року І.Свєнціцький задекларував, що «…чверть міліона злотих польських» зібрано, із благословенням, матеріальною та моральною підтримкою Митрополита, на подвір’ї музею розпочинається будівництво нового приміщення площею близько 420 м²:  «Два крила будови від цитаделі мають мати два великих саль, в яких одна двоповерха має примістити в собі у всій величній повноті зразковий іконостас (йдеться про встановлення Богородчанського іконостасу). У нових салях будуть приміщені пам’ятки мистецтва ХVІІ – ХVІІІ вв. Осібна саля обняла би людове мистецтво, а у великій салі були би приміщені твори новітнього мистецтва».  
Микола Глущенко. Портретна студія жінки

Після розпаду Гуртка Діячів Українського Мистецтва (1922-1926) перед львівськими художниками, які працювали у новітніх напрямках розвитку національної образотворчої культури, повстала необхідність створення нової «групи найсильніших і найкультурніших українських мистців Заходу». Об’єднані спільною ідеєю щодо творення мистецької організації, українські художники Заходу під назвою «Паризька група» (С. Гординський, В. Перебийніс, С. Борачок, Р. Турин, О. Третяків, В. Хмелюк та ін.), котрі за різних обставин мали нагоду певний час жити, навчатись чи працювати у Західній Європі, прийшли до згоди в організації виставки у Львові. Із цією сміливою ідеєю С. Гординський прийшов до І. Свєнціцького. Без сумніву, така пропозиція була цікавою для дирекції, адже Національний музей був центром культурного життя українського Львова, осередком найцікавіших мистецьких акцій сучасної української образотворчості у перших десятиліттях ХХ ст. «Поза колеціонуванням модернї старовини, Національний музей старався по своїй  змозі не тратити звязку з сучасним мистецтвом і мистцями. Він же збирав і закуповував твори сучасного мистецтва, заініціював навіть щось в роді картинної ґалереї, улаштував цілу низку вистав і нарешті своїми збірками впливав так чи інакше на сучасне мистецтво», – писав про діяльність Національного музею у 1930-х роках Микола Голубець.
Лев Гец. Українка

Єдиною завадою в реалізації грандіозного проекту виставки «Паризької групи» був брак коштів, необхідних для транспортування творів через кордон та сплата мита. Вихід було знайдено: художники вирішили перевезти картини без рам у щільно згорнутих рулонах, які на кордоні не трактувалися як витвори мистецтва, а у Львові, під час побудови експозиції використовувати оздоблюючі матеріали, які запропонував музей. Ініціаторами проведення виставки з боку «Паризької групи» виступали: Шарль Блан, Джіно Северіні, В. Перебийніс, Ол. Лагутенко; від Національного музею: І. Свєнціцький, С. Гординський, П. Ковжун, Я. Музика. «Перша виставка Асоціації Незалежних Українських Мистців з участю запрошених французьких, італійських і бальгійських мистців та української париської групи», у якій взяли участь 43 художники, у стінах НМЛ відбулась у вересні-жовтні 1931 року. Так було розпочато нову сторінку праці Національного музею – у стінах закладу були виставлені твори відомих європейських художників.
Ярослава Музика. Емаль

Асоціація Незалежних Українських Мистців 1931-1939 об’єднала в своїх рядах митців українського походження, що проживали і в Галичині, і в Радянській Україні, і в країнах Західної Європи. Щороку, часом двічі протягом року, Асоціація презентувала збірні чи індивідуальні виставки: Олени Кульчицької (1933), Лева Ґеца (1934), Миколи Глущенка (1935), Олекси Грищенка (1937), Володимира Ласовського (1938); збірні: Перша (1931), Сучасної української графіки (1932-33), Четверта (1933-34), Шоста (1935), Митрополича або ХVІІІ (1936). Крім того, АНУМ-івці були ініціаторами та активними співучасниками мистецьких проектів у Національному музеї: Виставки малюнка і рисунка ХV-XVІІІ ст. (1932), Ретроспективної виставки українського мистецтва за останні ХХХ літ  (1935) та виставки Самоуків (1939). 1938 року у стінах Національного музею у Львові Василь Перебийніс – багатолітній член АНУМ-у, ініціатор першої експозиції Асоціації – представив велику персональну виставку. Всі, без винятку, виставки АНУМ-у мали надзвичайно великий успіх у глядача.
Твори декоративно-ужиткового мистецтва зі збірки музею

1934 року в новозбудованих залах відбулася грандіозна Виставка українського мистецтва із фондів музею. Виставили давні килими (77 експонатів) ХVІІ – ХІХ ст. із Поділля, Київщини, Полтавщини, Галичини, Гуцульщини та Буковини, де яскраво прослідковувалося «…перехрещування із національними традиціями килимарства. Поряд із килимами пропонувалася колекція вишивки (1000 експонатів), якісно впорядкована протягом дев’яти місяців співробітницею музею Іриною Гургулою. Збірка вишивки, до переліку якої входили зразки першої половини ХІХ ст., демонструвала своєрідність, неперевершену красу та високу мистецьку якість цього виду прикладного мистецтва, розкривала багатство та різноманітність технік: низинку, мережку, гладь та ін., якими користалися українські майстрині. Експозицію довершували 260 творів українських мистців ХІХ – ХХ ст.: М. Анастазієвського, М. Андрієрка, М. Глущенка, Д. Горняткевича, Т. Копистинського, П. Ковжуна, І. Іванеця, Луцика, А. Монастирського, І. Труша, К. Устияновича, В. Хмелюка та б. ін.

У 1930-х роках у стінах музею також відбулися грандіозні виставкові проекти, присвячені пам`яті відомих художників П.І.Холодного, В. Крижанівського, О. Нованківського, а також письменника М. Гоголя; велика виставка Українського Стрілецтва; грандіозна експозиція творів українського образотворчого мистецтва з приводу ХХХ-ліття Національного музею і б. ін.

Ще 1931 року в Національному музеї у Львові було створено Союз Прихильників Національного Музею, членами якого стали служителі Церкви, поважні громадяни Львова та організації: Земельний банк гіпотетичний, Краєвий союз споживчий, Фабрика торговельних книг та паперових виробів, друкарня «Бібльос», «Маслосоюз», «Центросоюз» та б.і.

Був прийнятий «Статут союзу прихильників наукової Фундації Галицького Митрополита Андрея Шептицького у Львові», де чітко окреслено цілі, права, обов’язки та діяльність цієї організації. Завдяки інтенсианій співпраці Кураторії музею та музейних співробітників із Союзом Прихильників НМ виставкова діяльність організації 1930-х рр. була особливо багатогранною та плідною. Вагомі надбання до фондових колекцій, інтенсивна та плідна науково-дослідна робота, видавнича діяльність стали важливою ланкою у розбудові та діяльності Національного музею.


Неоціненною та жертовною була праця музейних співробітників, які рівнялися на роботу директора – Іларіона Семеновича Свєнціцького. Перший директор, морально і матеріально підтриманий Митрополитом Андреєм, разом із співробітниками установи впорядкував унікальні збірки рукописів і стародруків, давнього українського малярства й декоративної різьби, графіки, народного мистецтва; сприяв розвитку організації, професійній роботі реставраційної майстерні; активно працював сам і залучав співробітників до наукової роботи. Вклад І. Свєнціцького в науково-дослідну роботу є надзвичайно вагомим: «Галицько-руське церковне малярство XV-XVI ст.» та «Початки книгопечатання на землях України» (1914 р.),  «Прикраси рукописів Галицької України XVI в.» (1922 р.), «Опис кириличних пергаменових рукописів Національного музею XII-XV ст.» (1923), «Скит Манявський і Богородчанський іконостас» (1926 р.), «Іконопись Галицької України XV-XVI віків» (1928), «Ікони Галицької України XV-XVI вв.» та «Різдво Христове в поході віків» (1933 р.) – ці матеріали і сьогодні є вагомою науково-популяризаторською роботою Свєнціцького. Важливими для накового статусу установи були також виступи директора на міжнародних конгресах та конференціях у Варшаві, Празі, Відні й Софії, Римі, Белграді, Стокгольмі.

Тож із певністю можемо констатувати, що у 1920-30-х роках діяльність Національного музею у Львові під керівництвом І. Свєнціцького була найбільш продуктивною щодо якості музейної роботи у всіх її аспектах. Не зважаючи на складні соціально-політичні ситуації, військові дії, суспільні негаразди, у стінах музею організовувалась потужна науково-дослідницька робота, регулярно виходили у світ каталоги виставок, щорічні «Звіти Національного музею» (1905-1939), окреме видання «Літопису національного музею» (1934-1939), а співробітники активно друкувалися в наукових виданнях та періодиці.

ІРИНА ГАХ