ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ!

понеділок, 31 грудня 2018 р.

31.12.2018р. Б. / Дякую Богові за вірних священиків, котрі, як св. Йосип, є тихими героями

На різдвяних іконах св. Йосипа часто зображають старим і досить похилим чоловіком. Однак, незважаючи на те, якого віку він був насправді, він точно не був слабким чоловіком.

Св. Йосип був теслею, що означає, що він був фізично сильним. Що важливіше, він мав силу і відвагу залишитись з Марією навіть тоді, коли вона завагітніла, але не його дитиною, і послухати Бога та захищати ту сім’ю, в яку прийшов у світ Спаситель і в якій Він пізнавав світ.

Багато з тих священиків та єпископів – представників Ісуса Христа на землі – котрі потрапили на перші шпальти видань цього року, можуть бути впливовими і відомим, однак їм точно не притаманна істинна мужність, яку мав св. Йосип. Частина з тих, хто потрапив в новини, стали хижаками по відношенню до тих, кого мали провадити і обороняти. Дехто з них брехав про свої вчинки. Про деяких виявилось, що вони прикривали свої нечисті вчинки, чи вчинки своїх друзів, впродовж десятиліть. А коли правда про них виходила на поверхню, деякі з них говорили про певну «політику» і видавали такі вибачення, які вибаченнями важко назвати.

Однак справжні мужні чоловіки наших часів є менш помітними, ніж ті шахраї в сутанах чи мітрах, вчинки котрих наче мають на меті применшити Святу Матір Церкву до ледве тліючих руїн. Справжніх сильних чоловіків не показують в рекламі чи у фільмах, де зазвичай священиків виставляють як беззахисних дурнів.

Сильні чоловіки наших часів – святі Йосипи, якщо можна так сказати, - це священики, котрі переживають переслідування з-поза меж Церкви чи з Її середини, за те, що є вірними Христові, котрі тихо живуть своїм покликанням проголошувати істину заради спасіння душ. Вірні священики є істинними батьками, як св. Йосип, котрі часто тихо жертвують собою заради своєї сім’ї. Вони є тими, хто, як св. Йосип, не бояться йти за Божою волею у своєму житті, незважаючи на те, куди веде шлях і чого це може їм коштувати.

І власне приклад таких священиків навчає молодих хлопців того, що означає бути чоловіком – захищати, забезпечувати і провадити тих, за кого вони відповідальні – посеред культури, яка має на меті позбавити їх тієї мужності.

Цього Різдва подякуймо Богові за тих чоловіків, котрі є тими, якими вони були створені бути, особливо за вірних священиків, котрі кладуть своє життя за тих, хто їх оточує, і котрі наслідують приклад стійкості і самовідданості св. Йосипа.

В часи, коли існує стільки замішання щодо того, що означає бути чоловіком і жінкою, і коли стільки чоловіків із проводу Церкви спотворили вигляд Нареченої Христової, особливо важливими є ті чоловіки, котрі володіють справжньою мужністю, відповідаючи на заклик бути вірними пастирями.

Переклад: «Католицький оглядач» за матеріалами LifeSiteNews

Джерело:    Воїни Христа Царя

неділю, 30 грудня 2018 р.

30.12.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Кл. 3,4–11:  «Умертвляйте, отже, ваші земні члени: розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху пожадливість, зажерливість – що є ідолопоклонство»

Знаємо, що кожна земна радість, якою б вона не була, – дочасна. Лише Бог є Джерелом вічної радості. Але цієї втіхи, яка лине від Господа, не зможемо відчути, доки не умертвлятимемо своїх гріховних схильностей, у яких найчастіше шукали і шукаємо радості. 

Апостол Павло називає такі гріхи як розпуста, нечистота, пристрасті, лиха пожадливість, зажерливість – ідолопоклонством. Тобто тим, що часто в нашому серці займає місце Господа, а отже – місце Його радості! 

Поборюймо ці гріхи у своєму серці та наповнюймось Господом. Бо лише з Ним зможемо пізнати правдиву радість, яка не проминає, лише в Ньому зможемо знайти захист від спокус і витривати в чистоті до зустрічі з Господом!

***
Лк. 14,16-24:  «Один чоловік справив велику вечерю й запросив багатьох»

Цей уривок показує нам, що Бог кличе всіх йти за Ним. Слово «багатьох» означає – всіх. Це справді так. Покажіть мені ту людину, якої Бог би не кликав, якої б не хотів бачити у своєму Царстві! Бог кожну людину створив для вічності з Ним. А хто є вибрані? Це ті, які самі себе вибрали, бо вирішили відповісти на цей Божий заклик. 

Бачимо, як усі ці троє осіб в різний спосіб відмовляються або, радше, знаходять виправдання, чому вони не можуть прийти на цей бенкет, не можуть відповісти на запрошення. 

Погляньмо на наше життя: з одного боку – ми усвідомлюємо, як би мали жити, як нам треба чинити в певних обставинах, бо знаємо Божі Заповіді. А з іншого – що в нас виходить натомість? Бачимо, як ми відповідаємо на той Божий поклик. Завжди знаходимо причини, чому так не живемо, чому так не чинимо. 

Якщо хтось хоче виправдатися, то завжди шукає причини, а хто хоче відповісти на запрошення Бога, то завжди знайде можливість.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

суботу, 29 грудня 2018 р.

29.12.2018р. Б. / Почути душу або як франківський Карітас допомагає важкохворим

Отець Микола Мазурик працює у Карітасі Івано-Франківська більше десяти років, а останні три роки ще й духівником у виїзній паліативній бригаді. Відвідує важкохворих людей. Яке питання найчастіше задають люди духівнику, про що шкодують та де взяти сили, аби прийняти волю Божу – у розмові зі священиком.

Паліативна бригада Карітасу у складі лікаря, медсестри, психолога та духівника виїжджає до хворих кожного дня. Кожного підопічного відвідують раз у місяць. А їх наразі – 172 людей. Франківський Карітас опікується важкохворими людьми Івано-Франківська та Тисменицького району Івано-Франківської області.

Чого чекають від духівника? 

Перше, що бачиш, коли заходиш до важкохворого, це очі. І навіть не очі людини, що хворіє. Це очі рідних – дружини, матері, сина…

«Люди чекають підтримки – духовної розмови, спільної молитви, святих тайн сповіді та причастя. Це і є місія духівника», – говорить отець. 

Хворі люди здебільшого просто хочуть, аби їх вислухали, каже отець, адже їм бракує спілкування. Багато говорять про минуле, про те, за чим шкодують і що хотіли би змінити.

 «Найчастіше шкодують, що певні стосунки в сім’ї не так склалися, як хотілося. Це непорозуміння з дітьми, з ріднею. Вони хотіли б щось змінити, але на жаль, це вже майже неможливо, – говорить отець. – Людина, яка є хворою переосмислює своє минуле, а люди, які приковані до ліжка, мають багато часу для роздумів. Добре, якщо час позитивно впливає, аби щось проаналізувати, зрозуміти, попросити пробачення, але часто люди  зупиняються на болісних моментах і наче ще і ще раз переживають неприємні ситуації у своєму житті».

Тайна зцілення тіла та душі

Існує ще таке хибне уявлення, що священик приходить до хворого вже перед смертю. Однак це далеко не так.

«Це пов’язано з таїнством Єлеопомазання – помазання хворого освяченою оливою – єлеєм, – пояснює отець Микола, – але ця тайна є для зцілення тіла і душі. Це тайна хворих, а не тих, хто помирає».

Прийняти святе таїнство сповіді люди переважно бажають у час Великого посту, говорить отець. Однак якщо людина не має бажання сповідатися, можна просто поспілкуватися зі священиком, адже духовна розмова є також таємницею.

Різноманітні емоції та переживання після спілкування з людьми нерідко переповнюють священика. Отець пригадує ситуацію, коли не встиг на сповідь до людини перед смертю. Жінка померла так і не дочекавшись священика.

«Я довго не міг те собі пробачити, однак знаходяться сили, аби впоратися з усім, з чим стикається священик у своєму служінні, – каже отець Микола та відкриває невеликий секрет. 

«Священик також людина, певні ситуації закарбовуються надовго, ти тривалий час носиш ті переживання з собою, однак Господь іноді керує так, що дуже часто навіть сповіді забуваються», – каже отець.

Часто люди питають у священика поради – про стосунки з Богом, з рідними, відносно певних молитов, поради щодо доброї сповіді.

«Я намагаюся для кожного знайти ту індивідуальну відповідь, адже не можна кожну людину лікувати одними й тими самими пігулками», – говорить отець.

Чому саме я? 

Болісним питанням для кожного хворого є «чому саме я?», «чому саме мене спіткала ця хвороба, ці страждання?».

«Бог через хворобу досвідчує людину, – говорить отець, –  деколи людина прикута до ліжка і фізично вона є немічною, але духом є ближче до Бога».

Є три види страждань, розповідає священик.

«Страждання від власного гріха – це коли людина живе в гріху і не хоче мінятися, тоді вона несе наслідки своїх вчинків,  – роз’яснює отець, – у такому випадку не треба казати: «Це мій хрест». Це стосується і окультизму, і розпусти, і грошолюбства. Ці страждання знищують. Інший вид страждань – страждання, як Божа педагогіка. Тобто Бог іноді не забирає наші тілесні хвороби, щоб спонукати нас шукати глибшого зцілення – душі і Духа. Такі страждання оживляють, бо Бог діє, як батько. Нерідко можна почути від людей: я б не прийшов до Бога, якби не мої проблеми. І останнє – це страждання, як несення хреста. Це страждання, які люди переносять заради вірності Христа. Найперший приклад таких страждань дала Пречиста Діва Марія: «і меч душу прошиє самій же тобі, щоб відкрились думки сердець багатьох!» (Лк.2:35).
Звичайно, неминучим є питання про смерть. Хворі розуміють безповоротність хвороби і самі починають розмову про те, що їх чекає. Адже смерть – це неминучість людського буття. Однак тут також треба бути обережним, аби не ранити людину.

 «Я намагаюсь говорити не про смерть, а про перехід від страждань до зустрічі з Богом, перехід до життя вічного, – говорить отець, – адже, якщо прямо говорити про смерть, то це ранить людину і вона закривається. Є випадки, коли самі родичі приховують справжній діагноз від хворого і просять мене, аби я також про це не говорив».

Знайти підхід 

Люди різні і ставлення до священика – різне, говорить отець Микола. У декого є свої духівники. Але ніхто ще не казав, що не хоче бачитись з духівником, запевняє отець. Щоправда, не всі готові відкрито говорити про все, що їх турбує. Але це є праця. Праця священика дещо переплітається з працею психолога. Хтось вільно спілкується зі священиком вже й на третій зустрічі, а комусь потрібно й півроку.

Є серед підопічних франківського Карітасу й люди іншого віровизнання. Однак не відмовляються від спілкування зі священиком Української греко-католицької церкви. Є жінка, яка є свідок Єгови, але з вдячністю приймає послуги паліативної бригади франківського Карітасу.

Не менше, ніж самі хворі підтримки потребують рідні та близькі. Для родичів та хворих, які можуть самостійно пересуватися, у франківському Карітасі щомісяця організовують спільні молитві на вервиці, молебні за здоров’я та духовні розмови зі священиком.

Паліативна виїзна бригада франківського Карітасу діє у рамках проекту «Мережа Центрів домашньої опіки та паліативної допомоги».

пʼятницю, 28 грудня 2018 р.

28.12.2018р. Б. / 10 кроків до успіху, яких нас вчить Біблія

Коли шукаємо поради в Бога, Він дає нам розуміння ситуації, з якою можемо опинитися. А от ступінь обізнаності залежить від нас. Якщо хочемо бути духовно успішними, найкраще звернутися за розумінням до Нього. Це можливо— жити життям перемоги, задоволення і Божого Милосердя. Якщо запитуємо Господа і слідуємо за Ним у всьому, що ми робимо.

Ми були створені і задумані, щоб процвітати в усьому, що робимо, будучи створеними за образом і подобою Бога, Який ніколи зазнає невдач.

Більшість людей знає про недоліки, гріхи і невдачі царя Давида, але мало хто знає, що Давид був також відомий один із улюбленців Господа. У Діяннях 13:22 про Давида сказано:
„Та (Бог), відкинувши його, настановив їм царем Давида, якому так засвідчив: Я знайшов Давида, сина Єссея, чоловіка мені до серця, що виконає всю мою волю“

Бог звичайно знав, що Давид переживає невдачі, але Він також знав, що Давид спробує знову. Він бачив гріх Давида і знав про кожен Його недолік (як знає й про наші). Але Він також бачив душу Давида і знав, що Давид повернеться в Його обійми — в обійми люблячого Батька, бажаючи діяти й бути слухняним у всьому. Бог знав, що Давид був людиною абсолютної віри і рішучості.

Цар Давид прагнув багато чого, але він розумів істину про те, де можна знайти справжній успіх і цінність. Він показав це, коли писав і навіть оспівував власні гімни:
„Одного в Господа прошу, одного я благаю: жити в домі Господнім по всі дні життя мого, щоб бачити красу Господню і віддаватись роздумам у його храмі“ (Псалом 26: 4).

І все ж якими б прекрасними і наочними не були ці слова, в них інформації про те, як Давид отримував відповідь від Бога. Яким чином ми отримуємо духовний провід, до якого прагнемо? Можливо нам потрібно просто молитися тими ж словами? Або є якась прихована містика, якась нерозкрита істина, яка змушувала Давида бажати Божої присутності в усі дні його життя? Як саме Давид здобув Божу прихильність?

Те як Давид досягну те, чого просив у Господа, можна знайти в рядках його численних псалмів. Саме там читаємо про чудове керівництво, яке показує серце Давида, його молитви і прагнення до Бога у всьому, не зважаючи на всі його емоції.

Наступні кроки — це лише деякі з описаних Давидом, які можуть бути використані, щоб допомогти нам наблизитися до Господа, отримати відповіді та мати успішне життя у Христі.

1. Почнемо з впевненості в тому, що, коли , як і Давид, взиваємо до Господа, Він відповідає нам.

„У моїй скруті до Господа візвав я, заволав до Бога мого. І він почув мій голос із свого храму, і моє благання дійшло до вух його.“ (Псалом 17: 7)

2. Розкаюємося.

„Імені твого ради, Господи, відпусти гріх мій, бо він великий“ (Псалом 24:11)

3. Змирюємося

Смиренність допомагає нам гармонійно слідувати керівництву нашого Господа і зростати в мудрості, коли отримуємо Його провід.

„Напоумлює покірливих на правду і навчає смиренних путі своєї“ (Псалом 24: 9)

4. Довіряємо

Довіра — цінна риса характеру, якої багатьом не вистачає світу, і через це багатьом важко довіряти невидимому Богу. Однак, коли вирішуємо покладатися на Бога, пізнаючи Його серце і Його шляхи, то покладаємося на Нього у всіх обставинах і у всіх сферах нашого життя. Спираючись на Нього, пам’ятаймо про Його вірність, що підвищує нашу здатність довіряти Йому.

„Закон Господній – досконалий: він відживлює душу. Засвідчення Господнє – вірне: воно навчає простих“ (Псалом 19: 8)

5. Любимо Його

Давид розумів, що вибір любити Бога виходить із визнання і згоди з істиною про те, що Бог -— це Той, Хто дає нам силу робити це — і Божа сила ніколи не підводить і не слабшає.

„Він мовив: Люблю тебе, Господи, моя сило!“ (Псалом 17: 2)

6. Посвячуємо себе Богові

Бути присвяченим, відданим означає бути зосередженим практично виключно на цьому.

„Я кажу Господеві: “Ти – мій Господь, -добро моє; немає нічого над тебе“ (Псалом 15: 8)

7. Визнаємо Бога Тим, Хто Він є

Прославляти Бога і віддавати Йому належне в ім’я Його найкраще тоді, коли щиро сповідуємо свою віру і проголошуємо Його чудесні діяння.

„Славитиму тебе, о Господи, усім моїм серцем, розповім про всі чуда твої“ (Псалом 9: 2)

8. Знаємо, що Він — вірний.

„Добрість і милість будуть мене супроводити усі дні життя мого, і житиму в домі Господнім по віки вічні“ (Псалом 22: 6)

9. Живемо в послуху Йому.

„Дай мені розум, і я берегтиму закон твій, зберігатиму його усім серцем“ (Псалом 118: 34)

10. Свідомо прагнемо до Нього

У Псалмі 62 Давид описує мету свого існування — щиро слідувати за Богом, як своє єдине бажання, свою єдину радість, свій єдиний захист.

„Боже, ти Бог мій! Тебе шукаю пильно. Тебе душа моя прагне, тебе бажає тіло моє в землі сухій, спраглій і безводній“ (Псалом 62: 2)
„Коли згадаю на моїй постелі тебе, під час нічних чувань розмишлятиму про тебе. Бо ти прийшов мені на допомогу, і в тіні крил твоїх я ликуватиму. Душа моя до тебе лине, мене підтримує твоя десниця“ (Псалом 62: 7-9)

Можемо досягти успіху, незважаючи на життєві перешкоди і труднощі, якщо дивитимемося на Спасителя і ставитимемося до Нього так, як ставився Давид. Він — Той, Хто впевнено тримає наш курс. І Він зробить Свою роботу в нашому житті. 1 Солунян 5:24 нагадує нам про цю істину, кажучи про Господа: „Вірний той, хто вас покликав, – він і здійснить це“.

Коли Давид писав 4-й вірш 26-го псалма, він відгукнувся на заклик і запрошення Самого Бога наблизитися і запитати у Нього. Бог закликає до цього і нас. Коли Ісус є центром наших бажань і нашого життя, ми врешті відчуваємо перемогу замість поразки і духовне зростання замість застою.

Переклад Наталії ПАВЛИШИН

четвер, 27 грудня 2018 р.

27.12.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Як 1,19–27:  «Будьте виконавцями слова, а не лише слухачами»

Кожен із нас має певні знання про Бога, бо пізнав багато зі Святого Письма, з Катехизму, із житій святих, з проповідей. Виходячи з цих знань ми можемо чимало навчити інших, вказати їм яким би мало бути християнське життя. Порчу з цим бачимо, як часто наше особисте життя далеке від того, що ми знаємо і розуміємо, чого ми навчаємо інших. 

Апостол Яків нам нагадує, що не головне багато знати, а найважливіше впроваджувати в життя те, що ми знаємо, що Бог нам дав пізнати. 

Коли Бог нам щось відкриває, то Він у своїй любові вже знає, що ми здатні це втілювати. Тож маймо щораз більше бажання, а також відвагу, щоб усе, що ми пізнаємо, це одразу і без вагань впроваджувати в наше життя!

***
Мр. 10,17-27:  «Піди, продай, що маєш, дай бідним, то й будеш мати скарб на небі»

Кожен із нас збирає якісь скарби. Кожен із нас хоче щось здобути: освіту, досвід, квартиру, працю, якісь знання, мудрість. Чому ж Господь каже піти й усе це продати? Що це означає? Відповідь однозначна: не покладатися на те, що маємо! 

Що б ми не здобували тут, на землі, воно ніколи не дасть нам такої певності чи стабільності, яку маємо в Бозі. Трапляються життєві ситуації, коли ніщо, що ми здобули, не може нам допомогти в тих чи інших хвилях випробувань. Тому слова Господа «Піди, продай і роздай» означають: не май ні до чого прив’язання, покладися цілковито на Бога у своєму житті. Досягаючи того чи іншого, втрачаючи те чи інше, маючи те чи інше, не маючи нічого, однак повсякчас умій покладатися на Бога! Знай, що тільки Він є Тим, який дав тобі життя, який у кожну хвилю дбає про тебе більше, ніж про польові лілеї. І що менше будемо покладатися на якісь земні здобутки, людей, то більше будемо жити упованням на Господа, відтак будемо вільнішими, радіснішими й упевненішими на цій землі. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

27.12.2018р. Б. / Старі латки на церковному лексиконі

“Ще не вручено розрекламований томос, а деякі його потенційні користувачі вже активно опановують випробувану риторику недавніх опонентів. Донедавна вони самі публічно ображалися на щедро наліплювані на них ярлики розкольників, самосвятів, неканонічних.

Тепер же, ничтоже сумняшеся, вони не менш активно наділяють цими епітетами прихильників інших моделей розвитку Церкви. Очевидно, убогий пропагандистський лексикон відображає комплекс меншого брата, змушеного через родинні злидні доношувати полатані штани старшого…

А десь там, на далекій полиці, припадає пилом давно не читана книга, яка навчає: «Любіть своїх ворогів»... «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний!» (Лк. 6:35,36)”.

Архиєпископ Ігор Ісіченко

Джерело:  Воїни Христа Царя

середу, 26 грудня 2018 р.

26.12.2018р. Б. / Владика Ярослав: Ісус Христос є добрим лікарем, тому не приписує кожному пацієнтові тих самих ліків

23 грудня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці м. Дрогобич.

Під час проповіді владика Ярослав пояснив недільне Євангеліє. Юнак, про якого йдеться у розповіді, не сумнівався в існуванні вічного життя. Його турбувало інше: як увійти у вічне життя? На це Ісус порадив йому: "Продай усе, що маєш, і роздай бідним" (Лк. 18,22). "Це була конкретна порада для конкретної людини. Христос не вимагає від кожного зректися маєтку", - наголосив проповідник.

Справді, у Євангеліях не знаходимо згадки про те, що Ісус комусь іншому наказав позбутись власності. Апостоли Яків та Іван покинули свій човен, але Ісус не говорив їм його продати. Подібно Господь не говорив сестрам Марті й Марії з Витанії, щоб вони продали свій будинок. "Ісус Христос є добрим лікарем, тому не приписує кожному пацієнтові тих самих ліків", - наголосив єпископ.

Багатий юнак був прив'язаний до свого маєтку. "Не він володів маєтком, але маєток заволодів ним. І то так сильно, що вже не був у стані увільнитися від цієї неволі", - сказав владика Ярослав. Він відчував тугу за вічним життям, а воднораз відчував якийсь мур перед собою і не знав, як його здолати.

Ісус запропонував юнакові радикальний крок: "Продай усе, що маєш, і роздай бідним" (Лк. 18, 22) - щоб звільнити його з-під цього ярма. Відтак владика Ярослав закликав вірних, роздумуючи над постаттю багатого юнака, спитати себе: "Чого мені ще бракує на дорозі до Бога?". "Не забуваймо однак, що нашим покликання і головною метою є життя вічне. А його не можна купити за гроші. Лиш Господь Бог, Ісус Христос може нам його запевнити", - сказав у підсумку владика Ярослав.

Прес-служба Самбірсько-Дрогобицької єпархії

вівторок, 25 грудня 2018 р.

25.12.2018р. Б. / Святий Миколай Бершаді завітав у домівки вимушено-переселених осіб у 15 населених пунктах

"Святий Миколай Бершаді завітав у домівки вимушено переселених осіб, серед яких діти та люди похилого віку", - повідомляє о. Роман Сиротич, синкел у справах соціального служіння Киїської архиєпархії.

В часі підготовки до Різдва священик о. Михайло Будник відвідує дітей сучасної війни на Сході України. Вони знайшли мир в Бершадському районі. Зокрема, у районі згідно статистичних даних, близько 100 ВПО. Родини переселені зі Сходу відчули добро і милосердя Миколая через відвідини та привітання о. Михайла. У багатьох людей на очах сльози радості та вдячності, бо саме Церква їх не забула.

Кожна зустріч дарує нових людей, цікаві знайомства і незабутні враження. Милосердя знаходить людей і відкриває серця для прийняття Божої любові. За два дні відвідано дев’ять сіл, попереду ще п’ять сіл і місто Бершадь. Окрім цього, у планах ще екскурсія у новорічно-різдвяний Київ!

"Дана соціальна ініціатива "Різдво разом" Київської архиєпархії здійснюється за підтримки партнерів, за що щиро їм дякуємо. Водночас, дякуємо о. Михайлу за невтомну працю та відкритість на соціальну діяльність та потреби людей", - підсумовує о. Роман.
Прес-служба БФ «Карітас-Київ»

понеділок, 24 грудня 2018 р.

24.12.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Євр. 11,17–23; 27–31:  «Вірою Авраам, поставлений на пробу, приніс у жертву Ісаака»

У цьому апостольському читанні багато разів подано приклади того, як через віру біблійних осіб Бог діє в історії. Як Бог діяв через віру серед вибраного народу у Старому Завіті, так само проявляв себе і в часі Нового Завіту, так діє і тепер. 

Загалом у житті кожного з нас є цей вибір: або ми живемо вірою, покладаючись на Бога, і тоді живемо чесно, справедливо, свято, або ми не живемо вірою, і тоді живемо грішно, неправедно, без Бога. 

Віра – це не є щось стале, яке ми раз і назавжди в собі сформували, розвинули і маємо впродовж усього життя. Віра – щось завжди динамічне, вона або зростає, або занепадає в конкретних обставинах нашого життя. Тому наша віра – це показник якості наших стосунків із Богом.

***
Мр. 9,42–10,1:  «І коли твоя рука спокушає тебе, відітни її»

Нас може дивувати такий ригоризм, така категоричність Ісуса Христа: відтяти руку, ногу, вирвати око… Чому так? Саме такими словами Христос підкреслює преважливу річ, про яку ми дуже часто забуваємо. Святі отці про це дуже добре кажуть: «Диявол криється в малих речах». Великі погані речі ми боїмося робити, бо усвідомлюємо, що це гріх. Віруюча особа не може собі навіть уявити, що вона зможе вкрасти, зрадити чоловіка чи дружину, зробити комусь очевидну шкоду, тим паче вбити іншу людину. Але диявол і не планує спокушати християнина відразу до таких гріхів. 

Образно кажучи: п’ятдесят малих гріхів – один великий. Часто диявол підсуває нам якісь маленькі речі, які ми робимо спокійно, бо «так роблять інші», бо «я не маю іншого виходу». І ці маленькі речі становлять тоді наше велике грішне життя. Тому Господь і вказує нам на цю категоричність і радикальність: якщо ми в малих речах вірні Богові, то й у великих будемо вірні. Якщо ми в малих речах будемо беззастережно вибирати Божий напрямок і йти за Господом, то ми до Нього прийдемо. А якщо в малих речах будемо звертати з Божого шляху, то прийдемо туди, де Його нема. Тому будьмо радикальні, будьмо вірні Богові в малому. Тоді Господь дасть сили бути вірними у великому й бути з Ним у Царстві Небесному.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

неділю, 23 грудня 2018 р.

23.12.2018р. Б. / Як стати учасником Благодійного Різдвяного заходу «Просфора з Патріархом»

Оргкомітет щорічного Благодійного Різдвяного заходу «Просфора з Патріархом» розпочав реалізацію листівок для благодійних внесків. Захід відбудеться 12 січня 2019 року в Міжнародному виставковому центрі (Київ, просп. Броварський, 15). Благодійна подія розпочнеться о 17.00.

В рамках Просфори відбудеться традиційне спілкування з Патріархом УГКЦ Блаженнішим Святославом, спільне ділення просфорою, а також виступ Державного академічного естрадно-симфонічного оркестру України та Заслуженого Прикарпатського ансамблю пісні і танцю України «Верховина». Окрім цього буде відбуватись традиційний тихий аукціон.

Вхід на Просфору виключно за наявності благодійних листівок, які можна придбати в Оргкомітеті: prosphora2019@gmail.com, (095) 381 9113 (Viber), (098) 577 7331 (Viber), не пізніше 4 січня 2019 року.

Виручені кошти будуть скеровані на довершення внутрішніх оздоблювальних робіт у Патріаршому Соборі УГКЦ.

Джерело:      Прес-служба Київської Архиєпархії УГКЦ

суботу, 22 грудня 2018 р.

22.12.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм

Лк. 8,16-21:  «Вважайте, отже, як слухаєте»
 
У часі Божественної літургії часто чуємо слова «Будьмо уважні!» Бог промовляв дві тисячі років тому до свого народу, і зараз Він так само не перестає промовляти в житті кожного з нас. 

Маємо бути уважні до голосу Божого, який особливо можемо почути під час зустрічі з Ним – на молитві. Вслухатися в ті порухи серця, у ті пережиття та думки, які Господь нам дає; вслухатися в Бога через ті чи інші слова, які нам хтось промовляє; вслухатися в події, які відбуваються в нашому житті; вслухатися в ті чи інші свої відчуття… Бог для того дав нам вуха, щоб ми вслухалися, що діється навколо нас. 

Ми здебільшого звикли, що все, що діється, творить немовби якесь тло, а коли починаємо уважно вслухатися в події, в ситуації, у пережиття, то розуміємо, що це немовби велика симфонія. Бог завжди присутній у нашому житті, і лише ми не завжди готові чи не спроможні Його почути!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР 

пʼятницю, 21 грудня 2018 р.

21.12.2018р. Б. / Цього Різдва колядці «Тиха ніч» виповниться 200 років (+VIDEO)

Рівно 200 років тому, в надвечір’я Різдва 24 грудня 1818 року, у невеличкій церкві, розташованій на території теперішньої Австрії, світ вперше почув поему, покладену на музику, яка зрештою стала однією з найпопулярніших та найулюбленіших колядок усіх часів.

«Тиху ніч» вперше заспівали в надвечір’я Різдва у храмі св. Ніколауса в с. Оберндорф Австрійської імперії. Слова до цієї колядки написав молодий католицький священик о. Йозеф Мор, а музику написав Франц Ксав’єр Ґрубер, органіст та шкільний вчитель.

Існує популярна легенда, що мелодія «Тихої ночі» була написана тому, що зламався орган в парафіяльній церкві о. Мора – св. Ніколауса. Відповідно до цієї історії, священик написав слова до «Stille Nacht» (саме так вона називається оригінальною німецькою), і попросив Ґрубера скласти акорди для гітари, щоб забезпечити музичний супровід для віґілійної Літургії. І все це відбулось впродовж кількох годин Різдвяного вечора 1818 року.

Однак, правдива історія не настільки драматична, інформує Catholic Herald.

О. Мор написав поему «Stille Nacht» у 1816 році в австрійському містечку Маріапфар, поблизу Зальцбурга. Через два роки, несучи служіння на парафії св. Ніколауса в Оберндорфі, священик попросив Ґрубера написати мелодію до слів. Невідомо, чому о. Мор захотів покласти слова поеми на музику. Ґрубер написав мелодію, і «Тиха ніч» насправді вперше пролунала під час надвечір’я Різдва.

Пізніше колядка поширилась з цього невеличкого села до інших сіл і міст Австрійської Імперії, а потім - по всьому світу.

Варто зазначити, що ця колядка була написана в часи, коли в людських головах ще були свіжі спогади про Наполеонівські війни. Саме тому поема про тишу і мир була тоді дуже доречною, і власне ця колядка говорить про вселенський мир, який Христос приніс світові.


Джерело:  Воїни Христа Царя

четвер, 20 грудня 2018 р.

20.12.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Євр. 10,35–11,7:  «А праведник мій з віри буде жити»

Приклади віри зі Старого Завіту – Авеля, Єноха, Ноя, Авраама – людей, які жили вірою в непростих життєвих ситуаціях, мають стати для нас доказом того, що звичайна людина може жити праведно. У них, як і в нас, було нелегке життя, були вади, перешкоди, але вони зробили вибір – довіряти Богові. 

Попри будь-які труднощі, найбільше важить наш вибір: зневіритися чи довіряти Богові? І лише з вірою зможемо перебороти все і далі крокувати життям до переможного кінця. Не переставати уповати, надіятись на Бога, щоб не діялось і не відбувалось, завдання непросте. Однак річ не лише в нашій вірі, а в тій вірі, яку Бог має в нас. А ми на цю Божу довіру до нас маємо відповідати. 

Якщо Бог вірить у кожного з нас, довіряє нам якесь служіння чи складні ситуації, то будьмо певні, Він знає, що нам це під силу. Але на цю Божу довіру ми маємо відповісти своєю вірою і вчинками, гідними Його довіри!

***
Мр. 9,10-16:  «Про Сина Чоловічого написано, що мусить Він багато вистраждати й буде погорджений»

Кожна людина за своєю природою радше схильна до того, щоб вивищуватися, а не до того, щоб нею погорджували. Наша людська природа не хоче страждати, й у своєму житті ми з усіх сил уникаємо навіть найменших фізичних страждань, уникаємо несхвального ставлення інших, можливості комусь не сподобатися, бути відкиненим. 

Часто забуваємо, що Бог знає про всі наші клопоти, навіть найменші, ліпше, аніж ми самі їх розуміємо. І якщо Він їх все ж допускає, то тільки тому, що в кожного з нас є своя дорога до освячення, у кожного є своя дорога до неба, на якій наші страждання наближають нас до Небесного Отця і Його волі. 

Господь на Ісус Христос, який немовби через ту піч, де у вогні загартовується залізо, деколи провадить нас через страждання, терпіння, зневагу, щоб нас загартувати. Він хоче, щоб ми стали міцнішими й стійкішими. Тому будьмо витривалі в тому, через що нас провадить Господь. Віддаймося в Його руки й довірливо йдімо через усе наше життя, через усі скорботи, труднощі та зневаги, будьмо свідомі, що через це все нас провадить Спаситель.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

середу, 19 грудня 2018 р.

19.12.2018р. Б. / Ось як насправді виглядав св. Миколай

Учені Ліверпульського університету поділилися зі світом тим, що вони називають найреалістичнішим із будь-коли створених портретів святого Миколая – єпископа Мир, який жив у IV столітті.

Як повідомляє CNA, університетські дослідники використали систему реконструкції й інтерактивну 3D-технологію, щоб створити портрет, який було оприлюднено рівно рік тому, на спомин святого Миколая.

Професор університету Керолайн Вілкінсон зазначила, що реконструкцію проводили за скелетом та історичними матеріалами. Прес-секретар університету заявила, що для нового зображення використовувались найсучасніші анатомічні стандарти, дані з дослідів турецьких тканин та технології комп’ютерної графіки.
Ось як насправді виглядав св. Миколай
Серед особливостей отриманого зображення, можна відзначити те, що у святого є зламаний ніс, який, за словами Вілкінсон, «розміщений асиметрично, що надає йому характерного вираження на міцному обличчі».

Святий Миколай жив 270-343 рр. Він був єпископом Мир, що на півдні сучасної Туреччини. У роки свого єпископа він був ув'язнений під час переслідування Діоклетіана, а згодом звільнений, коли до влади прийшов Костянтин.

Він був відомий своєю стійкою обороною віри, а також його анонімною щедрістю до тих, хто цього потребує.

Навколо особи св. Миколая є багато історій. Найвизначніша з них – розповідь про те, як колись він врятував трьох сестер від продажу в рабство, кидаючи мішки золота через відкрите вікно до їхнього будинку.

Інша популярна оповідь говорить про те, що під час Нікейскього собору, 325 р., єпископ Миколай був настільки обурений єрессю Арія, який стверджував, що Христос не був Богом, що аж вдарив його.
«Можливо, у Миколая був зламаний ніс через те, що Арій дав здачі», - жартують журналісти CNA.
Ця стаття була спочатку опублікована на CNA 11 грудня 2016 року.

вівторок, 18 грудня 2018 р.

18.12.2018р. Б. / Важкі питання: Папа завжди правий?

Чи правда, що католики зобов'язані в усьому погоджуватися з Папою, вважаючи його голосом Бога?

Голос Бога на землі - це, по-перше, голос нашої совісті, як говорив блаженний кардинал Ньюмен. У свою чергу, Другий Ватиканський собор стверджує, що в своїй совісті людина не одна, але вона там перебуває наодинці з Богом і слухає Його голос. Ось в чому полягає це соборне вчення: «У глибині своєї совісті людина відкриває закон, який не сама вона собі дала, але якому вона повинна коритися і голос якого завжди закликає її любити і творити добро, а зла уникати, відгукується, коли потрібно, в її серці: ось це роби, а ось цього уникай. Адже в серці людини - написаний Богом закон, в послусі якому полягає вся її гідність і за яким вона буде суджена. Совість - найпотаємніше ядро людини, ї святая святих, де вона залишається наодинці з Богом, Чий голос звучить у глибині ї душі »(«Радість і надія»,49).

Учительство Папи Римського є продовженням у часі вчення Христа. Запорука цього учительства - Сам Христос, Який сказав апостолу Петру: «Я молився за тебе, щоб не зменшилась віра твоя; а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів. »(Лк 22,32). І ще: «Ти – Петро (скеля), і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її і дам тобі ключі Царства Небесного: і що зв'яжеш на землі, те буде зв'язане на небі, а що на землі  ти розвяжеш, те й буде розвязане на небі» ( Мт16,18-19).

Учительство Папи Римського вимагає від нас послуху у вірі. Другий Ватиканський собор з цього приводу каже: «Ця непомильність, якою Божественний Спаситель побажав наділити Свою Церкву у визначенні вчення про віру і звичаї, простягається настільки ж широко, як і скарбниця Божественного Одкровення, яка повинна свято зберігатися і вірно викладатися. В силу своєї посади цієї непомильністю володіє Римський понтифік, голова Колегії єпископів, коли він, як верховний пастир і вчитель всіх вірних Христу, який утверджує в вірі братів своїх (пор. Лк 22, 32), остаточним чином проголошує будь-яке вчення про віру і мораль. Тому його визначення по праву називаються непорушними самі по собі, а не за згодою Церкви, бо виносяться вони за сприяння Святого Духа, обіцяне йому в особі  Петра і, отже, не потребують ніякого затвердження інших осіб і не підлягають ніякій апеляції в іншій суд ( «Lumen gentium» 25). «Цей побожний послух волі і розуму слід перш за все виявляти по відношенню до автентичного вчителювання Римського Архиєрея - навіть тоді, коли він не говорить" ех cathedra ". Це означає, що його верховне учительство слід шанобливо визнавати, висловлених ним суджень слід щиро дотримуватися згідно висловленої ним думки і волі, яка проявляється перш за все або в характері тих чи інших документів, або в неодноразовому викладі одного і того ж вчення, або ж в самій словесній формі будь-якого висловлювання»(там же).

Вчення Другого Ватиканського собору стосується учительства Папи Римського. У зв'язку з цим можна навести досить красномовний приклад апостола Петра, який був змушений вислухати відкритий докір від апостола Павла, не згодного з його ставленням до поган. Ось цей текст: «Коли ж Кифа прийшов був до Антіохії, то відкрито я виступив супроти нього, заслуговував бо він на осуд. Бо він перед тим як прийшли були дехто від Якова, споживав із поганами а коли ті прийшли, став ховатися та відлучатися, боячися обрізаних. Разом з ним лицемірили й інші юдеї, так що навіть Варнава пристав був до їхнього лицемірства. Але коли я побачив, що не йдуть вони рівно за євангельською правдою, то перед усіма сказав Кифі: Коли ти, бувши юдеєм, живеш по-поганському, а не по-юдейському, то нащо поган ти примушуєш жити по-юдейському? »(Гал 2,11-14).

Таким чином, послух у вірі Папі Римському належить до його вчителювання - як надзвичайного, так і ординарного, а не до його особистих розмов або особистого вибору.

Папа володіє особливою «благодаттю статусу», пов'язаною зі служінням святого Петра. Про це говорить і Катехизм Католицької Церкви: «Серед особливих дарів благодаті слід назвати "благодать стану", яка супроводжує відповідальні функції в християнському житті і форми служіння в лоні Церкви: "І, згідно з даною нам благодаттю, маємо різні дари: коли то дар пророцтва, виконуймо його  мірою віри, а коли служіння будь на служінні; хто учительства, нехай навчає; хто напоумлення, нехай напоумляє; хто дає – у простоті; хто головує – дбайливо; хто милосердиться – то з радістю " (Рим 12,6-8) »(Катехизм КЦ, 2004).

понеділок, 17 грудня 2018 р.

Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Євр. 8,7–13:  «Ніхто не матиме потреби навчати свого співгромадянина… Усі бо вони, від найменшого й до найбільшого, будуть мене знати»

Ця фраза змушує замислитись: як усі знатимуть Бога? Адже ми знаємо багато людей, які живуть дуже грішно, які ніколи не відвідують храму. Є багато людей, які навіть не хрещені, які далекі від того, щоб шукати Господа, а що вже казати про тих, які висміюють Його науку. Як же всі вони будуть знати Його? 

Господь промовляє до кожної людини через її сумління, тому можна твердити, що кожна людина у своєму житті може пізнати Бога, а може відкинути Його. Якщо ми будемо чутливі до голосу сумління, то Бог нас неминуче приведе кожного з нас до повноти правди. Коли ми вслухаємось в голос сумління, йдемо за цим голосом, то ми йдемо за правдою, яка приводить нас до нашого Спасителя Ісуса Христа. 

Будьмо завжди уважні до того, що Бог промовляє, що Він вказує через наше сумління, бо це крок за кроком нас провадить до Господа!

***
Мр. 8,11-21:  «Маючи очі – не бачите? Маючи вуха – не чуєте?»

У сучасному християнському світі часто переконуємося, що Бог любить нас. Справді, Бог є любов. Створення Всесвіту, а в ньому нашої Землі, народження Ісуса Христа, поява кожного з нас у конкретному часі та в конкретних обставинах, наші життєві дороги й події – усе це вираження цієї Божої любові. 

Творець посилає кожну подію в наше життя саме тому, що Він любить нас, дбає про наше освячення й про наше спасення. Важливо аналізувати події, які стаються в нашому житті, – не важить, чи вони позитивні, чи негативні (бо це ми їх так кваліфікуємо), – усі вони є виявом Божої любові до нас. 

Варто завжди запитувати себе: чому це сталося саме так, а не інакше? Що Бог хоче мене цим навчити, що Він хоче до мене промовити через це? І тоді навчимося бачити «духовними» очима й чути «духовними» вухами, щоразу більше розуміючи, що Бог виявляє свою любов до нас кожної миті і в кожній ситуації.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

суботу, 15 грудня 2018 р.

15.12.2018р. Б. / Слово Блаженнішого Святослава під час зустрічі координаторів програми «Жива парафія»

Церква — це спільнота живого Христа, Його містичне Тіло, продовження в часі й просторі таїнства Воплочення та єдності всіх людей у Христі. На мою думку, назва, що її шукаємо для нашої нової стратегії, повинна пояснити нашим вірним, що таке патріархат, який прагнемо збудувати. Ми хочемо мати живу Церкву, яка є спільнотою живого Христа (незалежно від того, де ця спільнота живе) і має елементи своєї церковної тотожності.

Слово Патріарха УГКЦ Блаженнішого Святослава
під час Всецерковної зустрічі координаторів
програми «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»

Львів, 3 грудня 2018 року

Слава Ісусу Христу!

Ця зустріч координаторів Стратегії УГКЦ на період до 2020 року «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом», які зібралися з усього світу в Патріаршому домі у Львові, є дуже важливою подією в житті нашої Церкви, тому що визначить наш спосіб життя і душпастирства на багато років уперед.

Тема мого звернення до вас — «2020, а що далі?» Можливо, хтось зауважував, що кожного року головна тема Синоду Єпископів УГКЦ була присвячена певній складовій програми «Жива парафія». Торік говорилося про Літургію та молитву, а цього року — про Боже Слово і катехизацію.

Сьогодні я б хотів, щоб ми разом подивилися не тільки в минуле, а й у майбутнє. Адже ми наближаємося до 2019 року, який нагадує мені про події 2009 року. Тоді наша Церква почала стратегічно мислити, зважаючи на те, що душпастирюємо в різних країнах, контекстах. Наші можливості й ресурси не є надто великими, тому ми потребуємо спільного й скоординованого душпастирського плану на рівні всієї нашої Церкви.

У 2009 році ми опрацювали методологію стратегічного планування нашого душпастирства. Спочатку Синод створив, так би мовити, «групу мрійників», що мали мріяти й вглядатися в майбутнє, щоб окреслити, якою саме ми хочемо бачити нашу Церкву через 10 років. 

Мені пощастило тоді бути членом цієї «групи мрійників». Сьогодні я роздумую, чи дійсно наша Церква у 2020 році буде такою, про яку ми мріяли у 2009 році, чи ще ні?.. Адже це визначає ступінь успішності Стратегії’2020. Проте слід зауважити, що певні завдання не можуть бути обмеженими десятирічним терміном. Молитися, проповідувати й наповнювати Боже Слово та навчати вірних потрібно постійно, і ці виміри церковного буття неможливо означити.

Згодом члени цієї групи разом із владиками Синоду зрозуміли, що замало тільки мріяти. Потрібно мати групу практиків, які б допомогли розробити певні механізми, щоб можна було реально досягнути поставленої мети.

Група практиків не просто опрацювала певну стратегію, а й навіть назвала її. (Адже був надзвичайно тяжкий пошук того, як досягнути мети.) Практики висловили бажання звернути увагу на базову клітину церковного тіла, тобто на парафію. Справді, ми можемо оживляти якісь структури, щось планувати, але якщо все те, що постановляє Синод, не дійде до кожної парафії й не допоможе їй бути кращою, тоді мрії ні до чого доброго не приведуть.

Тож плодом пошуків цієї групи практиків стала стратегія під назвою «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом». І тоді був створений механізм не тільки формування чіткої стратегії, а і її втілення в життя. Таким чином була створена команда для впровадження Стратегії’2020.

Дорогі отці, сьогодні прошу вас допомогти нам (Главі Церкви та єпископам. — Ред.), замислитися над продовженням цієї стратегії, її наступними кроками. Потрібно працювати над новою візією, стратегією, і ми вже почали це робити. Зокрема, під час цьогорічного Синоду Єпископів УГКЦ ми запитували владик: якою ви б хотіли бачити нашу Церкву, скажімо, у 2030 році? Які ви бачите пріоритети у своєму душпастирському служінні? Коли вони почали відповідати, я зрозумів, що відмінностей між акцентами і пріоритетами, які вони ставили 10 років тому, небагато. Можливо, їх просто треба осучаснити.

Що нам слід зробити після уточнення наших пріоритетів? Потрібно опрацювати певні механізми та кроки їх втілення в життя, тобто розробити нову стратегію на наступний період служіння нашої Церкви. І, можливо, навіть дати відповідну назву цій стратегії, щоб вона могла об’єднати всю нашу Церкву в її душпастирському ділі після 2020 року.

З’ясуймо, які маємо інструменти, щоб здійснити це. Я б хотів, щоб підсумовуючи впровадження Стратегії’2020, ви проаналізували, наскільки всі ініціативи справді досягнуто. Важливо, щоб ми подивилися, де перебуваємо: зрушилися з місця, ішли вперед, стояли на місці чи, може, зробили крок назад? Я вважаю, що ми ішли, бо процес «Жива парафія» перетворився на загальноцерковний рух. Переважно в парафіях знають, що така стратегія існує, — знають, що парафія повинна бути живою та за якими ознаками це можна визначити. Ба більше, за ці роки утворилися навіть різні афоризми: чи моя парафія є жива? (цим питанням я відкрив Патріарший Собор у 2015 році); де є живий священик, там буде й жива парафія; де священик живе в парафії, там буде жива парафія...

За ці роки я зміг представити нашу програму «Жива парафія» Папі Бенедикту XVI. Коли він побачив нашу  стратегію, то сказав: «Це якраз те, що я хочу зробити у Вселенській Церкві під назвою «Нова євангелізація». А коли я показав цю стратегію Папі Франциску, він відповів, що це те саме, що він називає душпастирським наверненням. Тож ми не пасемо задніх.

Коли рік тому відбулася остання пленарна зустріч Конгрегації для Східних Церков, то нашою стратегією «Жива парафія» зацікавилося чимало Церков. Ця ідея, важлива модель виходить за межі нашої Церкви.

На мою думку, ми зрушилися з місця, але поки що до мети не дійшли. Коли я відвідую різні єпархії нашої Церкви, різні громади, то ще не бачу того образу, про який ми мріяли у 2009 році. Дійсність завжди відрізняється від мрій, але вони потрібні, бо приводять нас у рух, змушують нас діяти разом, скоординовано.

Хочу поділитися певними думками, гіпотезами, які народилися в нас на рівні Патріаршої курії, на рівні команди впровадження Стратегії’2020, на рівні Постійного Синоду щодо «Живої парафії», тобто про те, як би я міг відповісти на запитання: а що далі?

Насамперед, за ці 10 років ми справді використали всі наші ресурси та доклали зусиль до того, щоб оживити парафію. У центрі нашої уваги була схема «парафія — священик — люди».

Проте парафія не існує як відокремлене, незалежне тіло. Вона є невіддільною, інтегральною частиною церковної спільноти. Постають запитання: як саме ця парафія відчуває, чи живе в сопричасті з іншою парафією в одній єпархії; яким чином відчуває своє сопричастя і єдність зі своїм єпископом? 

Нині існує велика небезпека фрагментації наших єпархій. Коли відвідую різні єпархії, то в мене часом створюється враження, що наша Церква в багатьох частинах світу подібна до розбитого дзеркала. У кожній маленькій частинці зображено все, однак є такі шматочки, які годі якось з’єднати.

Як відомо, наша Церква складається з єпархій та митрополій, які розташовані в різних частинах світу. Подекуди вони мають вигляд удільних князівств, в яких кожен єпископ зі своєю парафією живе самодостатньо й думає тільки про себе. З часом може відбутися їх відчуження від інших єпархій і, що найбільш відчутно, від Глави Церкви. Такі відцентрові тенденції є ще однією великою проблемою. Тому вкрай важливо в наступному періоді нашої стратегії продовжувати думати про живу парафію як церковне тіло і водночас побачити її в контексті ширшої спільноти нашої Церкви. Коли ми говорили про програму «Жива парафію», то в центрі уваги була зустріч між людьми і з живим Христом. Натомість у наступному періоді стратегії надзвичайно важливо сфокусуватися на сопричасті.

Треба поміркувати не лише над внутрішнім сопричастям — усередині нашої парафії, єпархії чи навіть усієї нашої помісної Церкви. Слід побачити сопричастя в лоні всієї Вселенської Церкви, а також ті елементи, які є свідченням ран роз’єднання між християнами. Ідеться про екуменічний вимір. Нещодавно один чоловік запитав мене: «Скажіть, чи православні об’єднаються? Усі очікують Об’єднавчого собору». Вони об’єднаються, якщо їх об’єднають. Нинішні об’єднавчі рухи серед православних в Україні, на жаль, не виходять з нутра православних конфесій, немає пошуку сопричастя… Відбувається творення нових спільних структур. Тож ідеться  не про внутрішній пошук, а про зовнішній тиск.

На щастя, на нашу Церкву в Україні та в усьому світі не впливають такі зовнішні чинники. Однак ми повинні мати внутрішні сили єдності та розвивати відповідні механізми, які б плекали ці сили. Наявність таких механізмів, які б творили нас як помісну Церкву, робили єдиним цілим у всьому світі, патріарх Йосиф Сліпий назвав патріархатом.

Ви, представники-координатори, теж є особливими ниточками, які зв’язують різні частини тіла нашої Церкви в одне ціле. Ви є мостиками сопричастя і навіть базовими структурами патріархату.

Командою із впровадження нової стратегії повинна бути Патріарша курія. І тому від сьогодні й до 2020 року всі ниточки, які були у ваших руках, треба поступово передати Патріаршій курії. Вона повинна стати центральним зв’язковим елементом нашої Церкви. Проте в цьому контексті Патріарша курія має змінитися. Зараз вона переживає реформу і перед нею постає питання: якої Патріаршої курії тепер потребує наша Церква? У майбутньому функція, яку виконує владика Кен Новаківський, буде передана адміністратору Патріаршої курії.

Наступний інструмент, що допоможе нам сформулювати стратегію, — це Патріарший Собор, проведення якого заплановане на 2020 рік. Тема Патріаршого Собору — «Єдність Церкви, еміграція і глобальний вимір УГКЦ». А центральною темою Синоду Єпископів УГКЦ у 2019 році буде саме єдність Церкви.

Слід зазначити, що мене вибрали відповідальним за цю тему. Як я планую її подати? Це буде один з елементів опрацювання стратегії. Очевидно, що в межах підготовки Патріаршого Собору в усіх єпархіях та екзархатах від 2019 року до 2020 року повинні відбутися єпархіальні собори.

Як нам назвати нову стратегію, скажімо, до 2030 року? Пропоную робочу назву — «Жива Церква — спільнота живого Христа». Пригадую, що під час останнього  Папського Синоду (трохи більше як місяць тому) було висловлено припущення, що, можливо, у наступному десятилітті Церква як інституція може цілком змінитися в певних сегментах свого буття або бути докорінно переосмислена. Безсумнівно, що у своїй організаційній структурі вона ставатиме іншою, новою. На вселенському рівні Церква починає усвідомлювати, що вона передусім є не інституцією, не структурою, а спільнотою!

Зараз у глобальному вимірі відбувається протистояння між ієрархічним суспільством, тим, що існує сьогодні, і мережевим, яке щойно твориться. В усьому світі різні інституції з ієрархічною будовою зазнають атаки (зокрема, державні структури, яким люди не довіряють). Ніхто не плекає ілюзій, що Церква, яка теж є ієрархічною структурою, цього уникне. Тому молодь на Синоді влучно зазначила: «Нам не так потрібна Церква-інституція, як Церква-спільнота, яка б нас прийняла і супроводжувала». Спільнота — це щось таке тепле, близьке, гнучке, живе. А інституція — завжди щось абстрактне, безособове та доволі інертне.

Спільнота виникає внаслідок сопричастя. Для спільноти дуже важливим є питання ідентичності. Зараз люди ідентифікують себе з певною парафією і Церквою цілком інакше, ніж це було 10 років тому. Мені спали на думку слова владики Петра Стасюка: «Що нас ідентифікує як єдину Церкву в усьому світі? Вже не мова, навіть не національна ідея, а спільна Літургія, що є виявом нашої віри, якої навчаємо і передаємо іншим у наш особливий спосіб».

Люди кажуть, що вони є учасниками (членами) спільноти, організації не тому, що їх хтось до цього змушує, а тому, що є певні елементи, за якими вони можуть ідентифікувати себе з Церквою. Вкрай важливо, щоб ми допомогли нашим людям, хоч би де вони були, (якщо потрібно) знову ототожнювати себе зі спільнотою саме нашої Церкви. Тоді ми будемо живою Церквою. Відтак зможемо пояснити людям, що таке Церква. Адже багатьом людям в Україні це поняття видається заполітизованим. Церква часом уявляється як супермаркет, в якому продають духовні послуги; вона не дуже відрізняється від громадської організації чи ще однієї структури соціального служіння.

Ми хочемо сказати, що Церква — це спільнота живого Христа, Його містичне Тіло, продовження в часі й просторі таїнства Воплочення та єдності всіх людей у Христі. На мою думку, назва, що її шукаємо для нашої нової стратегії, повинна пояснити нашим вірним, що таке патріархат, який прагнемо збудувати. Ми хочемо мати живу Церкву, яка є спільнотою живого Христа (незалежно від того, де ця спільнота живе) і має елементи своєї церковної тотожності.

Бажаю всім плідної праці та Божого благословення!

+ Святослав

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

пʼятницю, 14 грудня 2018 р.

14.12.2018р. Б. / Археологи: Содом і Гоморру буквально знищив вогонь та сірка, що падали з неба

Група археологів та науковців зазначають, що знайшли переконливі докази того, що регіон, де існували міста Содом і Гоморра, був насправді зруйнований метеоритом, що вибухнув в небі, розкинувши на землю частинки високої температури, піднявши температуру до тисяч градусів. Така версія науковців підтверджує дані, що містяться у книзі буття Старого Завіту.

Відповідно до їхньої теорії, метеорит вибухнув із силою десяти мегатонних атомних бомб на висоті близько одного кілометра над північно-східною частиною Мертвого Моря, знищивши усе населення в радіусі 25 кілометрів.

Дослідники представили свою знахідку в листопаді на щорічній зустрічі Американської школи східних досліджень, а теорію розвивали від 2015 року. Вони вважають, що докази від радіокарбонного обчислення показують, що на цій території процвітала цивілізація впродовж близько двох тисячоліть, до близько 1700 року до Христа, а потім болотно-цегляні стіни зникають, залишивши лише кам'яні основи.

Двоє дослідників вважають, що внаслідок вибуху на землю в цьому регіоні падала платина, а також розплавлена лава, джерелом яких був метеорит, враховуючи те, що платина у великій концентрації знаходиться в метеоритах, а не на Землі.

За підрахунками дослідників, від 40 до 60 тисяч людей, що населяли цей регіон, були вбиті, а територія площею 500 км.кв. була ненаселеною впродовж 600-700 років. Вони вважають, що ця територія була позбавлена верхнього шару ґрунту, а сіль з Мертвого моря була розкидана по всій території, зруйнувавши родючість землі, інформує LifeSiteNews.

Джерело:  Воїни Христа Царя

четвер, 13 грудня 2018 р.

13.12.2018р. Б. / Як зарадити собі із сумнівами, готуючись до сповіді?

Перший сумнів, який закрадається при підготовці до сповіді, є: а було це, власне, чи ні. Особливо часто таке трапляється, коли сповідаємось із довгого проміжку часу. Нерідко ті, які сповідаються, легковажать цими сумнівами. думаючи: якщо не певний щодо ситуації, то про неї не говоритиму. А потім  починається тривога: а чи була сповідь доброю? В такому випадку краще розповісти сповідникові про те, що турбує. Хоч би для того, щоби потім бути спокійним і не звинувачувати себе у затаєнні гріха. 

Часто задумуємось також, а є це гріх чи ні? Пригадаймо собі, що гріх є свідомим і добровільним вчинком людини, який суперечить Божій волі (або порушує якусь Заповідь з Декалогу (бл.)). І який з цього висновок? Хоча б те, що не можна згрішити уві сні. Наприклад, злюся на сусіда і сниться мені, що сокирою розрубав йому  двері. Не маю на це впливу і відповідальності, очевидно, також за це не несу. Так і з еротичними фантазіями  у сні. Важко тут говорити про гріх, принаймні гріх тяжкий, коли ми у стані несвідомості і це не відбувається з нашої волі.

Може з’являтися також сумнів, а чи правильно ми оцінюємо ситуацію. Про це варто поговорити зі сповідником. Не треба просити тут поради друзів чи знайомих. Бо є ті, які авансом готові себе оскаржити, і ті, що завжди знайдуть спосіб виправдати.

Якщо у матері – немовля і вона не має з ким його залишити, то складно говорити про гріх. Справи, мотивом яких є любов, не можна вважати недовиконанням обов’язку християнина. Так і під час хвороби. Хтось говорить, що тричі не був на Літургії. З якої причини? Бо хворів. Це не є гріхом. 

Слід розрізняти деякі ситуації. Нерідко люди сповідаються з того, що порушили піст у п’ятницю чи Євхаристійний. Якщо хтось доглядає за хворим і разом з ним з’їсть м’ясної страви, то не має гріха. Або ж хтось мусить скоротити час посту перед Причастям, бо хворий, до прикладу, на діабет. Пам’ятаймо, що Євангелія завжди ставить у центр любов. Кожен припис і норма мають служити для виявлення любові. 

Бувають батьки, які сповідаються з того, що говорили про своїх дітей. Важко говорити про обмову, коли мама з татом говорять про свою дитину. А хто як не вони мали би говорити? Обмова – це не просто розмова про когось, важливо те, з якими намірами ця розмова ведеться. 

Часто не знаємо, як про щось розповісти. Особливо це стосується сфери сексуальної. Пам’ятаймо, що для сповідника не цікаві пікантні деталі, для нього важливо зрозуміти, про який гріх йдеться. Якщо хтось прийде і скаже, що згрішив проти шостої заповіді, то священик може запитати, було це добровільне прийняття еротичних фантазій, а чи подружня зрада. 

Переклад Тетяни Трачук

середу, 12 грудня 2018 р.

12.12.2018р. Б. / На скільки можна запізнитись на Службу Божу і могти приймати Причастя? Спізнюватись – гріх?

Якщо відповідь на друге питання у заголовку позитивна: так, спізнюватись на Службу Божу – це гріх, то, очевидно, перше питання набирає іншого сенсу, чи не так?

Скільки разів я чув запитання: “Спізнитись на Літургію – це гріх? Так, це гріх, відповідь незмінна. “Але як то, насправді? Я спізнилась лише на 3 хвилини!” Чудово. Спізнись на три хвилини на літак чи потяг. Найбільш імовірно – вони вирушать без тебе.

“Але ж на Службі я є! Лише частинку мене не було!” Це правда, Літургія – не літак. Проблема не в тому, чи спізнилась ти на п’ять, десять чи двадцять хвилин. Проблема у тому, що спізнилась і у тому, на що ти спізнилась.

Літургія не є спектаклем, театральною виставою, концертом, на які можна тихенько зайти опісля початку. Це зустріч з Особою. Це не родинне свято, на яке з’їжджаються усі родичі  і на початку можуть не помітити твоєї відсутності. Бог чекає конкретно на тебе. Саме тебе запрошує до Євхаристії, в якій помирає і воскресає у літургійних символах.

Спізнення на Літургію більше можна порівняти не зі спізненням на автобус, а із спізненням до ліжка близької хворої людини, яка помирає. На скільки можеш запізнитись у такій ситуації? 

Звісно, трапляються ситуації, яких ми не могли передбачити: корки на дорогах через автопригоду, дитину в останню хвилю слід було переодягнути… Кожному може шось таке трапитись – у цьому випадку гріха немає. 

Бо щоби це був гріх має бути вияв нашої волі, а не щось, на що ми впливу не мали. Але будьмо чесні: більшість наших запізнень трапляються якраз через легковажність. А ігнорування – це брак поваги.

Брак поваги до кого-небудь є гріхом. Більше того, брак поваги до Бога. І це правда. Якщо бути відвертим і проаналізувати причини своїх спізнень – виявимо, що першопричина – у нашій легковажності.

Легковажити – це також і недостатньо про щось дбати: наче і є важлива для мене Літургія, але ще хвилька за комп’ютером, хвилька дрімоти, зайти в магазин – також важливо! Але чи не важливіше те, що спізнюємось на зустріч із померлим заради нас і воскреслим для нас Ісусом? 

Зрештою, йдеться про те, чим для нас є Євхаристія. Чи до кінця усвідомлюємо її зміст? Бо якщо усвідомлюємо, що відбувається, що Євхаристія мені дає, то не виникає питання “на скільки можна спізнитись”. Навпаки старатимемось прийти заздалегідь. В той час, коли я лише на хвильку спізнююсь на Літургію, тисячі християн по всьому світу ризикують життям, зщоби брати у ній участь.

То ж чи можна іти до Причастя?

Нема доброї відповіді на запитання ” На скільки можна спізнитись, щоб могти ще приймати Євхаристію”. Бо саме питання не є добре.

Якщо у своєму житті духовному, релігійному ставлю запитання “А скільки можна, щоб не було гріха”, то це значить, що ми ще далеко від особистих стосунків з Ісусом.

Ніхто, коли любить, не питає: “скільки разів можу злегковажити, вчинити недобре тобі”. Так і ти не питай, а вийди на декілька хвилин швидше здому, прийди і чекаючи початку Служби скажи: Я тут! Бо Ти на це заслуговуєш. Для мене.

Адаптація Тетяни Трачук