"Приїхав
у гості на Донбас… Так і лишився!" – з усмішкою каже Василь ІВАНЮК,
греко-католицький священик, який уже 23 роки як обрав степи й терикони
після рідного західноукраїнського простору. Священик, капелан війська,
директор місцевого "Карітасу"… І просто чоловік, який полюбив Донбас.
Священик Василь Іванюк живе за 50 км від міста Краматорська, куди зі
свого села їздить щодня. Це територія, підконтрольна Україні, але від
зони обстрілів звідси – майже рукою подати, 80 км. Та почалася ця
історія навесні 1992 року зовсім не з війни… "Початок місійної праці –
це як перше кохання! Не забувається…" – з теплотою в голосі каже мій
співрозмовник.
"Чого тобі бракує?.."
На зорі незалежності молодий спеціаліст лісгоспу Василь Іванюк зі
Львівщини приїхав у відпустку відвідати товариша – греко-католицького
священика, який уже тоді служив на Донеччині. І… залишився. Побачив
потреби і можливості, працю трьох місцевих священиків; знав, що буде
важко. "Чи то було покликання, чи то сам побіг… Не знаю!" – резюмує,
усміхаючись. Але відразу написав листа додому молодій дружині: а як вона
дивиться на те, щоби він отак раптом став священиком? І отримав її
згоду! Через прості два листи Бог змінив життя молодого подружжя.
Учитися Василь подався до Івано-Франківська, де семінарія та духовний
інститут відчинили двері чоловікам з усіх усюд. Тут поруч сиділи
20‑літній юнак і зрілий священик або монах із підпілля, недосвідчений
молодик і домовитий сім’янин… Усіх їх об’єднала незалежність України,
коли Церква врешті змогла розправити крила і воскреснути.
Коли о. Василь залишив роботу і навчання в Ленінградській
лісотехнічній академії, до Франківська він вступив "з бідою навпіл":
ректор не міг зрозуміти, чого ж бракує у житті молодому перспективному
фахівцеві?.. З кар’єрою таки не склалося: Василь остаточно "порвав із
цілим світом", визнавши, що назад уже не повернеться – і його прийняли
на навчання.
Священик здобуває все
В Івано-Франківську на о. Василя чекало не просте навчання, а в
місійній групі. За три роки "екстернату" (звичайне навчання триває 5‑7
років) студенти готувалися не лише "на схід", а й до Грузії, Казахстану,
Прибалтики… Так 1995 року Василь Іванюк став священиком – цього літа
святкуватиме 20‑річчя свячень.
Навчання, життя на Донбасі, допомога місцевим священикам не минули
марно, давши добрий досвід і старт для душпастирства: "Коли так
склалося, що можна було отримати все, – я й отримав! А все попереднє
відкинув. Стати священиком – це здобути все". Відтак улітку 1995‑го
Добропілля й Олександрівка, терени двох районів на північному заході
Донеччини, зустрічали нововисвяченого Василя вже як свого пастиря.
Молодий священик майже відразу зареєстрував вісім парафій, які діють і
зараз. Із часом спільнот додалося, приїхали нові пастирі – так
поступово і відділився Краматорський деканат, деканом якого сьогодні є
о. Василь Іванюк.
"Ми зможемо!"
Дружина отця Василя приїхала сюди лише за чотири роки. Тоді Бог уже
подарував подружжю діточок, дочку й сина, які приїхали разом із мамою.
А під серцем у їмості (так дружину священика називають у церковних
колах) ріс третій малюк – і саме він мимоволі "змусив" батьків ухвалити
кардинальне рішення про переїзд. Адже народження дитини відклало би
довгоочікувану єдність ще мінімум на рік.
Так родина Іванюків і в’їхала до простої сільської хати, де навіть
"кута не було" – з приміщення можна було просунути руку просто на двір.
Було і бідно, і важко: становлення на новому місці збіглося зі
становленням УГКЦ на цих теренах… Але син Михайло народився вже тут, на
Донбасі. "Ми всі вірили, що все буде добре, що ми все зможемо!.." –
наголошує о. Василь. А я мимоволі замислююся, що сьогодні, коли він із
великою любов’ю та співчуттям (цього не сховаєш і не зіграєш) опікується
українським військом та вимушеними переселенцями з зони бойових дій і з
окупованих територій, ніхто вже не закине: мовляв, та що ви там про
життя знаєте… Знають – і не з примусу, а завдяки особистому рішенню
"невимушених переселенців", яке диктує йти навіть у "хату без кута",
якщо Бог і Церква кличуть саме туди. Головне, що мій співрозмовник
просить узяти з собою тих, хто хоче їхати на Донбас, – це віра. Усе інше
тут уже чекає.
Карітас – любов у дії
Віддане служіння людям – це в певному сенсі щоденне мучеництво. "Але
Бог не всім дає можливість швидко стати святими" – каже о.Василь. І
частина його пастирської опіки сьогодні спрямована на тих, кому зараз
дуже потрібні допомога і підтримка – на переселенців. Загалом священик
завжди старався допомагати потребуючим, відвозив продукти та речі. Коли
прийшла війна, благодійну діяльність потрібно було активізувати:
допомога знадобилася як парафіянам, так і вимушеним переселенцям,
зокрема – дітям. Одночасно у праці вдалося задіяти і самих переселенців,
щоби дати людям новий шанс і надію.
Коли працівники "Карітасу України" відвідали Краматорськ і побачили
добрий рівень організації допомоги, що склався якось "сам по собі",
зраділи. Так регіональна організація Карітасу відкрилася й у
Краматорську. Від березня тут почався новий проект із допомоги найбільш
потребуючим переселенцям – інвалідам І-ІІ групи, багатодітним сім’ям,
самотнім матерям (батькам), вагітним, вдовам і сиротам, пораненим та
постраждалим після полону. Цей проект став можливим завдяки Федеральному
бюро Німеччини через Карітас Німеччини. Для людей приготовані цільова
фінансова допомога, продукти й засоби гігієни, а також психологічна
допомога…
Окремо о.Василь наголошує, що співпраця з Карітасом допомагає йому
разом зі співпрацівниками поєднати ці зусилля з увагою до тих
потребуючих, які не підпадають під згадані категорії осіб. "Я спокійно і
з оптимізмом дивлюся в майбутнє. Буду працювати тепер, буде багато
роботи і після війни…" – каже він, а під дверима вже лунають голоси
працівників і волонтерів. Життя триває.
Ірина МАКСИМЕНКО,
Київ-Слов'янськ-Краматорськ-Київ
Немає коментарів:
Дописати коментар