Вже
понад рік Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної
Православної Церкви живе за умов гібридної війни. Щомиті ми пам’ятаємо:
за кілька десятків кілометрів стоять ворожі танки, готові увірватися в
Харків. Наші активні парафіяни готуються до діяльності в підпіллі, до
партизанської боротьби. Вже втрачена парафія Всіх святих землі
Української в Красному Лучі, що опинилася на окупованій території. Будні
громад складають збирання коштів, закупівля одягу, продуктів,
нелетальної техніки, перевезення допомоги на фронт. І, звичайно, молитва
за перемогу.
А тим часом на нашій землі лунають вибухи, гинуть люди. Ось і цієї
ночі в самісінькому центрі Харкова підірвали стелу під щоглою з
синьо-жовтим прапором. Східноукраїнськими містами й селами блукають
найманці, агітуючи за Путіна й «Новоросію». Діють диверсійні групи.
Немає жодного серед нас, хто б не відчував повсякчасної небезпеки,
постійного психологічного тиску. Один за одним відходять у інший світ
наші літні земляки, не витримавши навантаження.
За цих умов особливо гостро відчуваєш потребу християнської єдности.
Єдности всіх тих, хто любов до ближнього розуміє в дусі Євангелія, а не
агітаційних відеосюжетів московського телебачення. Не випадково цієї
зими в Харкові відбулися не зауважені пресою виняткові екуменічні
богослужіння в кафедральних храмах усіх конфесій – УГКЦ, УАПЦ, РКЦ, УПЦ
КП (перелічую в порядку черговости відправ), де спільно молилися всі
чотири єпископи. За винятком владик Московського Патріярхату...
Прагнучи розвинути ці тенденції, з мрією про єдність, здатну зберегти
право кожного на власну ідентичність, харківський єпархіяльний собор
шість днів тому звернувся до єпископату УГКЦ з проханням порадити шляхи
до досягнення такої єдности. І тоді залунали постріли. Ні, не з Москви,
не з диверсантської зброї. Стріляли свої – автокефалісти, обурені
кроками, що руйнують стіну недовіри, зведену в Галичині між земляками
наприкінці ХХ ст.
Постріл словом також убиває. Убиває фізично, провокуючи серцеві
напади чи спазми судин. Убиває морально, штовхаючи до зради. Самозвані
«вболівальники» за Харківсько-Полтавську єпархію не можуть ані повернути
назад перебіг подій, ні збудувати щось рівноцінне унікальній за своєю
стійкістю й кретивністю східноукраїнській єпархії, котра одна єдина
трималася ці 15 років на засадах статуту УАПЦ й заповіту Патріярха
Димитрія. Але вони можуть зруйнувати – і самозречено руйнують, поширюючи
плітки, надсилаючи образливі листи, захлинаючись в істериці біля
телефону.
Один мудрий чоловік застеріг мене, що людина, яка найбільш ворожа
ухвалам Харківсько-Полтавської єпархії про зближення з УГКЦ – патріярх
Кирил (Гундяєв). Це ж він і його підопічні зверталися до зарубіжних
церков з твердженням, ніби на Донбасі війна йде між православними з
одного боку та «католиками, уніятами й розкольниками» з іншого. Це
московські можновладці прагнуть протиставити нас один одному й
заохочують православних стріляти в католиків. Тепер же, в ці постові
дні, залунали й постріли з іншого боку. Невже ті, хто хапаються за
телефонну слухавку, аби вилити потоки жовчі на наших отців і братчиків,
не відчувають, чия рука вкладає в їхню зброю набої? Набої слова, що
вбиває.
Немає коментарів:
Дописати коментар