Виступ Патріарха Кирила перед російською Держдумою
став дуже своєчасним — навіть символічно своєчасним — і майже
відвертим. «Майже», тому що Патріархові не вистачило найменшої,
крихітної часточки щирості — вимовити вголос слово «Україна». Він уперто
тримав це слово в розумі — але з вуст так і не випустив.
Критики можуть мене звинуватити – мовляв, ви, укропи, думаєте, що на вас світ клином зійшовся.
Що вам сказати, дорогі критики. По-перше, таки зійшовся. А по-друге,
подумайте самі: хіба удостоївся б Патріарх Московський такого
ангажементу, якби не події в Україні? І в самій Росії — але у зв'язку з
Україною? Останнього разу Патріарх Московський виступав з такої ж
високої трибуни — тоді Держдуми ще не було, а була Верховна Рада СРСР — в
«перебудованому» 1990-му, на хвилі лібералізації і перед самим розвалом
Радянського союзу.
Тобто, певний цикл можна вважати закінченим. Лібералізації, яка
повернула Церкву в поле нормального суспільного життя, кінець — вона
своє завдання виконала. Усілякий «розвал» слід негайно припинити — він
вже й так занадто далеко зайшов (знову Україна, так). Захід повинен
вернутися якщо не за залізну завісу, то хоча б за чітко проведену лінію.
Не тому навіть, що він такий вже поганий — а тому, що російська
«згуртованість», до якої, зокрема, взивав з трибуни Патріарх, як і
колись, народжується не зсередини «російського духу», а під впливом
зовнішніх обставин. Причому перелік обставин і навіть те, що вони,
виявляється, «зовнішні», визначає той, кому доручили виступити з високої
трибуни.
У даному випадку, Патріархові Кирилу. З обопільним задоволенням
сторін. Патріарх, нарешті, отримав можливість показати наочно всім
телеглядачам Росії та околиць, що він і репрезентована ним Церква — не
тільки флагман «духовності» всієї Русі, а й сам є тим фактором, що
впроваджує цю духовність у політичному полі країни. Кремль, у свою
чергу, подав чіткий «сигнал» про поворот до консерватизму і
самоізоляції, в першу чергу, від Заходу. Більше жодних ворожінь на
кавовій гущі щодо можливої «модернізації», «лібералізації», «нового
НЕПу» та інших химер. У тому, що стосується політичного облаштування
Росії, Патріарх сказав дуже чітко: вистачить цієї «надлишкової
політичної конкуренції». Досить! Росія завжди була сильна «внутрішньою
солідарністю» і «довірою до влади».
Знову думаєте, що Україна тут ні до чого?
Зрештою, свій виступ Патріарх постарався побудувати навколо
«моральності». І нею обґрунтувати свої політичні та історичні
спекуляції. Наприклад, «свобода вибору», за Патріархом, суперечить
«моральній нормі» — адже людина може «вибрати зло»! Очевидно, наділивши
людину свободою, Бог допустився прикрої помилки. Але її можна виправити:
позбавити людину свободи вибору і таким чином вберегти її від зла. Якщо
знадобиться — силою вберегти. При чому тут Україна? Зло — за Патріархом
— гніздиться на Заході, у їхніх «псевдоцінностях, руйнівних і для
особистості, і для людської цивілізації». Нас просто уберігають від зла,
в яке нас завела явно переоцінена нами «свобода вибору». І заодно
рятують «людську цивілізацію» — як же ж без порятунку світу?
Утім, Патріарх весь час повертав розмову в практичне русло. Він же
перед парламентаріями виступав — слід було дати чіткі орієнтири у
законотворчості. Тут він, зрештою, швидко «заплутався у свідченнях» —
схоже, на якусь мить призабув про Україну і тут же втратив орієнтири.
Наприклад, його основним аргументом проти електронних документів був
«контроль за людиною» з боку держави. Так само як «втручання в сімейне
життя». Але якщо держава втратить можливість контролювати і втручатися —
як же вона зможе вберегти кожного недолугого громадянина від «вибору
зла»? Утім, цілком можливо, що всі ці сфери людського життя Патріарх
просто хоче залишити за своїм «духовним» відомством — зв'язавши їх з
«мораллю» і «моральним вихованням», в якому він обов'язково «допоможе»
(тут з кущів долинули рояльні трелі представника Міносвіти, який відразу
вніс відповідні пропозиції).
Патріарх вирішив заодно втрутитися і в питання демографії — яке, на
його глибоке переконання, пов'язане зовсім не з економікою чи, скажімо,
соціальною політикою, а виключно з мораллю. Питання демографії, за
Патріархом, впирається в аборти і тільки в аборти. Але тут у Патріарха
знову вийшла осічка. Патріарх запропонував зробити аборти платними,
обкласти додатковими ліцензіями (від чого все стане ще дорожчим) — тобто
фраза «гріх потребує розплати» отримала еквівалент в грошових знаках.
Патріарх не закликав парламентаріїв заборонити, скасувати і т.п., як це
личило йому по чину. Ні, він запропонував «компроміс». Політика — це,
звичайно, мистецтво компромісів. Але для священнослужителя в деяких
питаннях, що впираються у церковні догми, компромісів бути не може. Але
Патріарх Кирил вкотре показав, що він просто «політик, а не пастир», а й
політик цілковито російський. Тобто геть ігнорує логіку і здоровий
глузд, коли це йому вигідно. Так, недобре, коли аборти робляться,
зокрема, за рахунок православних платників податків. Але чи добре, коли
предстоятель нехай навіть «найголовнішої», але все одно формально
відокремленої від держави конфесії, користується послугами Федеральної
служби охорони, яку оплачують також платники податків — в більшості
своїй зовсім не православні? Не кажучи вже про просування «основ
православної культури» в державні школи.
Зрештою, чому раптом православного Патріарха повинен цікавити хтось
інший? Він лобіює інтереси православних. І з цим легко можна було б
погодитися, адже лобізм — одна з функцій громадських організацій. Але
проблема, по-перше, в тому, що з усіх «громадських організацій» на
трибуну Держдуми допускають чомусь тільки РПЦ і саме її. А по-друге,
тому, що Патріарх Кирил на цій підставі привласнив собі право говорити
не тільки і не стільки від імені православних, скільки від імені всіх
«традиційних релігій» і навіть просто від імені «самобутньої російської
цивілізації». Дарма, що більшість віруючих Росії — мусульмани.
Тому РПЦ останнім часом виявляє зворушливі знаки уваги мусульманам.
Дуже до речі трапилися карикатури на Пророка, наприклад. Демонстрація в
Грозному, на якій мали слово єрархи РПЦ, виявилася зручним способом
продемонструвати не тільки «єдність багатоконфесійної Росії», а й
готовність РПЦ представляти інтереси мусульман в якості «Церкви з
особливим статусом». Про те, щоб надати РПЦ такий статус — «суб'єкта,
який оцінював би моральну сторону влади» і мав на це офіційне,
закріплене законом право, вже заговорив радник Президента РФ Сергій
Глазьєв. Мусульмани, як найбільш численна релігія РФ, могли б оскаржити
це право у РПЦ — але навряд чи зроблять це. Тим більше, що РПЦ так
нав'язливо просуває себе в ролі союзника «всіх традиційних релігій».
Яка сила Патріарха Московського в якості «морального цінителя влади»
нам, українцям, відомо не з чуток. Ми кожного дня переконуємося в тому,
що цю роль дійсно неможливо переоцінити. Наприклад, коли Кадиров заявив,
що готовий їхати на Донбас воювати проти України разом з 74-тисячною
армією, офіційна РПЦ не видала жодного звуку на захист своїх братів у
Христі і власних парафіян. Навпаки, Патріарх Кирил особисто дуже
підтримує православну істерію навколо Донбасу. Тим самим благословляючи
все нових і нових російських головорізів, що рекрутуються в «православну
армію».
Але на це у Патріарха, звісно, знайдеться пояснення. Зрештою,
Україна, вибравши в якості орієнтира Захід, «відвернулася»,
«протиставила» себе Росії. І не заперечуйте — це безглуздо. Саме
«протиставила». У російських головах так довго сіяли ворожість до всього
«неросійського» під соусом «біполярної моделі», що жодні сили світу і
Неба не переконають середньостатистичного росіянина в тому, що
євроінтеграцію можна розцінювати якось інакше, аніж «зраду» Росії. І
Патріарх Кирил сам особисто поклав чимало сил і слів на те, щоби
сформувати цю мову ненависті. Яка обернулася врешті абсолютно реальною
війною. Судячи з думської промови Патріарха, цілком допустимою (чи,
радше, «попустимою»): оскільки Україна, вибравши Захід, вибрала «зло»,
вона повинна стражданнями спокутувати цю «помилку». Глава РПЦ любить
поговорити про «спокуту стражданнями». І якщо він міг міркувати в цьому
ключі про ГУЛАГ і жахи Великої Вітчизняної — то чому українська війна
має стати винятком?
Зрештою, Патріарх Кирил не бачить особливих проблем у радянському
періоді історії. Були ж перемоги — нагадує він у своїй думській промові.
Було відчуття ліктя. Солідарність. Патріарх згадав БАМ — але не згадав
чомусь Біломорканал. Патріарх згадав «солідарний героїзм» — але не
згадав чомусь «солідарності доносів».
Але найогидніше Патріарх притримав до кінця цього величного періоду
про «спадкоємність Русі-Російської імперії-СРСР-Росії»: нинішню «епоху»
Патріарх асоціював зі словом «гідність». Тобто саме «гідність» відрізняє
нинішнього росіянина, нинішнє російське життя. Це його сьогоднішній
маркер.
Можна мені знову про Україну? Тим більше, що бренд «гідність»
Патріарх, без сумніву, оскаржує у нас з нашою «революцією гідності». Так
от, «гідність по-російськи» — це коли тобі, як останньому віслюкові,
брешуть по телевізору, але ти «хаваєш», бо твердо знаєш, що «правди все
одно не дізнатися». «Гідність» — це коли в тебе розпалюють ненависть до
всього світу, за те, що цей паршивий світ «не любить» Росію. І ти охоче
підхоплюєш — тому що, «а чого це вони, справді?» Забули, хто фашизм
переміг? «Гідність» — це коли випадковий чекіст у владі разом зі своїм
кодлом оббирає «овець», вибудовує цілу вертикаль внутрішнього рекету, не
залишаючи жодної шпаринки для справедливості, в яку вже й так майже
ніхто не вірить. І ти при цьому твердо знаєш, що нічого не можеш
змінити, а Патріарх твоєї Церкви закликає відмовитися від «конкуренції у
владі» і «солідаризуватися» з тим, що є. «Гідність» — це коли твоїх
солдатів везуть додому в цинку. Без імен, без права бути оплаканим
власною сім'єю. З місць, де їх «немає і не було». З війни, яку «Росія не
веде». «Гідність» — це коли дужі поліцейські скручують двох дівчат за
антивоєнні плакати, а «найсправедливіший суд» норовить впаяти їм по
«двієчці», щоб більше не кортіло. Гідність — це коли половина світу
гидує подати руку лідерові твоєї країни і сісти поруч з ним на
дипломатичному обіді.
Отака специфічна мазохістська російська «гідність». Найяскравіша
відмінна риса «самобутньої російської цивілізації», неодмінний наслідок
«традиційної російської моралі». Щосили підтримана людиною, якій по чину
(церковному, а не світському) слід було захищати якраз людську, а не
«російську» гідність. Нести істину, а не підтримувати систему «політично
правильної» брехні. Втім, для цього потрібна віра в Христа, а не в
Росію і, вже звичайно, не в Путіна. І тому слова Патріарха нічого не
варті і нічого не важать. Ми змогли переконатися в цьому на власні очі.
Соло Патріарха перед притихлою Держдумою прозвучало безпосередньо перед
обстрілом житлових кварталів Маріуполя. Залпи «Градів» заглушили його.
Катерина Щоткіна
Немає коментарів:
Дописати коментар