28.11.2018р. Б. / Рецензія на книжку Блаженнішого Святослава «Скажи мені правду. Діалоги про сенс життя»

Книжку Блаженнішого Святослава “Скажи мені правду. Діалоги про сенс життя” я прочитав під час останніх тижнів роботи Папського Синоду Єпископів на тему молоді. Вона стала для мене ковтком свіжого гірського повітря, коли знаходишся в центрі Рима в годину пік. На Синоді інколи були такі «години пік» церковного життя, коли слова, ідеї, різні проекти чи зовнішні впливи і очікування збивалися докупи і безладно сигналили, немов автівки в римських заторах.

І це правильно і навіть добре, що так є, адже кожен будинок був спочатку запорошеним будівельним майданчиком. Але свідчення Блаженнішого Святослава про досвід Церкви, так майстерно “спровоковані” і представлені його співрозмовником о. Паоло Асоланом, стали для мене легким і свіжим вітерцем досвіду Церкви, пригадуючи, що на всі питання Синоду вже існує завершена, гарна, правдива та реальна відповідь, і вона міститься в самій Церкві! Нам слід лише заново це усвідомити та оновити інтенсивнисть її випромінювання.

Якщо використати більш євангельську метафору, то під час читання книги мені пригадалася одна з п'яти мудрих дів, котра зуміла відкрити вже зачинені двері до весільного банкету Агнця, щоб вийти і освітити п’ять нерозумних дів, а також полум’ям доброї оливи запалити світильники, оливу для яких нерозумні діви придбали у продавців світу. 

Адже мусимо визнати, дуже часто наші Західні Церкви намагаються освітити світ світлом, що походить із лампад цього світу. Папа часто і слушно говорить про небезпеку “світськості” Церкви. І нерідко, коли нам трапляється говорити про те, ким ми є і якими повинні бути як Церква, ми скочуємося радше до дискусій і розрахунків, як купити оливу у продавців світу, ніж до визнання, що Церква всю повноту помазання, що їй потрібна, отримує у Христі і від Духа Святого для того, щоб запалювати  і дарувати світло світові, спраглому правди, краси та сенсу життя.

Саме цей аспект я хотів би підкреслити як основний дар свідчення, що розвивається впродовж діалогу в цій книзі. Мені видається дуже важливою також присутність богословського, філософського та історичного дискурсу в пошуках трьох богословських чеснот. Нам слід прийняти це свідчення як багатство і глибину мудрої Церкви, що закликає Західну Церкву до справжнього відновлення власних коренів.

Мене вразило те, що кінцевий документ Синоду Єпископів в основному виражає усвідомлення того, що дар, який Церква покликана дати молоді, спраглій сенсу і повноти життя – це, передусім, вона сама: Церква як таїнство, як Тіло воскреслого Христа, живого і присутнього сьогодні; Церква як народ, з’єднаний із Христом, у етимологічному сенсі – покликаний бути одним у Христі і навколо Христа через дію Святого Духа. Місія Церкви, те, що штовхає її в мандрівку до найвіддаленіших куточків землі, історії та людства, криється у її таїнстві, що об’єднує її навколо Христа і у Христі.

Те, що Блаженніший розповідає та описує, а особливо свідчить з досвіду Української Греко-Католицької Церкви та особистого шляху в ній, пробуджує усвідомлення, яке було відновлене на Другому Ватиканському Соборі, але ще не знайшло повного прийняття і вираження. Свідомість того, що Церква є не тільки пророчою, а й втіленим пророцтвом нового світу, який завдяки воскреслому Христу вже є тут і тепер, навіть якщо «вже», – саме тому що Він живий, – затьмарене болем від рани і тугою за «ще ні».

Щоб зрозуміти зміст книжки, необхідно звернути увагу на використану Блаженнішим чудову метафору св. Іринея Ліонського про Бога-гончаря, що «ліпить» людину: «Дві руки, якими Він працює, – це Син, Воплочене Слово, і Дух Святий. Як діють ці руки? Гончар, щоб виготовити амфору, працює двома руками, тобто мусить тримати одну руку всередині, а другу зовні, тільки так можна надати глині форму глечика. За словами Іринея, рука Божа, що формує нас зсередини, – це Святий Дух: саме Він нас пробуджує, спонукає, відкриває наші духовні «органи чуття», дає нам здатність входити у стосунки, адже міжособистісні взаємини є завжди дією Святого Духа. Та є ще рука зовні, бо ми сотворені «на образ і подобу»(...) воплоченого Христа. Рука всередині йде за тією, що зовні, вона не рухається просто так, без визначеної мети, ні! Вона витворює у нас подобу, тобто приводить до Христа, доки Христос не проявиться у нас у повніший та більш автентичний спосіб» (с. 44-45). Думаю, що цей образ добре передає також і спосіб, у який Бог творить Церкву і християнські спільноти, щоб вони стали  втіленням цієї Божої дії: творення і відкуплення нової людини.

У книзі Сираха, де мудрості книжника, що здобуває знання у мовчанні та спокої, протиставляється занепокоєність ремісників, котрі піклуються лише про те, щоб звершувати  працю своїми силами. Про гончаря говориться так:

Так воно й з гончарем, що сидить при своїй праці
ще й ногами своїми крутить коло,
а й до діла свого ввесь час пристосовується,
і всі його рухи – геть обраховані:
рукою своєю він надає форму глині,
ногами її замішує,
докладає серця, щоб малювання вивершити, -
і не досипляє, щоб ще й піч очистити (Сир. 38, 32–35).

У цьому уривку Сираха  описується стан, часто притаманний нам у західних, і не тільки, Церквах і спільнотах – ми завжди тривожимося за нашу працю, наше творіння; переживаємо, щоб зробити більше своїми силами (у цьому випадку – силою ніг!), докладаючи серця, щоб «малювання вивершити», тобто переймаємося зовнішнім виглядом, як нас сприймають інші, передусім засоби інформації. Так і живемо, замість того щоб віддатися в руки гончаря, описаного святим Іринеєм, Гончаря Триєдиного, що бажає перетворити нас зсередини Духом Святим, щоб зовні ми не були всього лиш «вивершеним малюванням», а образом і подобою воплоченого Христа.

Нам потрібне свідчення, що у перекладі з грецького Mártys є також мучеництвом. Нам потрібна мудрість таких Церков, як Українська Греко-Католицька Церква, свідчення якої виражене в книжці Блаженнішого Святослава “Скажи мені правду”. Ця книжка не тільки викликає в нас справжнє захоплення та бажання самим повернутися до цього досвіду, а й описує його надзвичайну вагу та вчить, як зробити цей досвід своїм, жити ним і цінувати його у нашій церковній та культурній приналежності. У цьому, вважаю, полягає велика цінність діалогу двох співрозмовників, в якому провокативні запитання о. Паоло Асолана не є простими запитаннями чи роздумами, а справжнім свідченням, що народжується з його досвіду. Воно, відтак, викликає і підсилює друге свідчення – Блаженнішого Святослава та його Церкви. Читаючи, наприклад, слова Глави УГКЦ про Літургію, яка сама в собі  має терапевтичний та місійний характери, я постійно повертався до думки, що можу і мушу бути свідомим своєї церковної ідентичності. Західні Церкви також мають глибоку ідентичність, у нас теж є такі джерела. Уся Церква і всі Церкви беруть початок з П'ятдесятниці; користуючись образом Іринея, вони постійно формуються зсередини рукою Святого Духа. Проте нам потрібна постійна церковна реформа, яка б починалася з віри, що Церква і кожна громада є саме цим творінням Божим, творінням Божественних рук, яке ми ні не обираємо, ні не придумуємо самі. Єдине рішення, про яке Христос просить апостолів, – це перебувати у світлиці П’ятдесятниці, в єдності і молитві, тобто віддати свою глину в божественні руки Отця, поважаючи час і спосіб Його втручання.

Саме таке свідчення характеризує історію Церкви, яку очолює Його Блаженство. Мене вражає це свідчення вірності у свободі. Наскільки ця вірність у свободі, а точніше – ця свобода, породжена вірою, виражається у Літургії цієї Церкви. Досить згадати спостереження, яке Блаженніший робить про нові покоління українців в Аргентині. Він говорить, “що саме Літургія, а не мова, зберегла нашу ідентичність" (с. 32). Часто на Заході боротьба, наприклад за мову Літургії або за мовну ідентичність, закінчувалася відкиненням усього і, зрештою, втратою усього: і Літургії, і мови, і самої ідентичності. Можливо, це стається через відсутність розуміння того, що нашу ідентичність і культурну (релігійну, церковну, мовну) гідність насправді забезпечує Божа дія в історії, Пресвята Тройця, що в Христі і через Святого Духа формує людство, надаючи йому повноту та творче вираження у спілкуванні з Богом, що народжує людей у спільноту.

Як я вже зауважив, мене дивувало таке: що більше я читав цю книжку, що більше слухав свідчення Української Греко-Католицької Церкви, то більше бачив цінність і красу своєї церковної ідентичності. На тлі тієї історії, тих свідків, радості й горя тієї Церкви я знову відкривав і по-новому оцінював досвід Латинської Церкви, її коріння, Літургію, чернецтво, її харизми, передусім для мене – харизму святого Бенедикта. Я ще раз відчув, але, можливо, інтенсивніше ніж раніше, наскільки кожна легеня Церкви дихає краще, якщо дихає синхронно з іншою. Єдність з Римом, яку Українська Греко-Католицька Церква вірно зберегла, щоб залишитися собою, допомагає і Західній Церкві по-справжньому бути собою. Тому історія і досвід Української Церкви вказує нам на справжній екуменічний шлях до єдності з роз’єднаними Східними Церквами та іншими християнськими Церквами: те, що відділяє нас від єдності, віддаляє нас не тільки від істини й краси Вселенської Церкви, а й від істини та краси власної ідентичності.

Папа Франциск запрошує нас бути “Церквою, яка виходить”. Але часто ми забуваємо про те, що вихід, запропонований Папою, має бути наче вихід апостолів із світлиці П'ятдесятниці: ми маємо йти в усі кінці світу, не полишаючи джерела віри, надії і любові, з якою ми покликані нести слово і присутність Христа кожній людині. Ми покликані покинути світлицю П'ятдесятниці, як Син “вийшов” із Тройці, щоб зустрітися з людиною на шляху її спасіння, очевидно, не перериваючи сопричастя Осіб Пресвятої Тройці, яке є началом і завершенням кожної реальності.

Свідчення цієї книги виражає і підкреслює цю сутнісну ідентичність і місію Церкви. Я буду вдячний за будь-які подальші дослідження цієї таїни, які, можливо, в майбутньому вийдуть друком, як і загалом інші плоди такої вдалої співпраці між Блаженнішим Святославом та о. Паоло Асоланом.

о. Мауро-Джузеппе Лепорі,
генеральний абат Чістерченського ордену

Переклад з італійської мови Секретаріату Глави УГКЦ в Римі

Отець Мауро-Джузеппе Лепорі є генеральним абатом Чістерченського ордену, вивчав філософію та богослов’я у Фрібурзькому університеті, відомий богослов сучасності, проповідник духовних реколекцій. Найвідомішими його творами є “Пасхальне Таїнство”, “Був запрошений також Ісус”, “Симон, названий Петром”, “Ми живемо лише для того, щоб померти?”.

Отець Мауро-Джузеппе Лепорі презентував книжку Блаженнішого Святослава “Скажи мені правду. Діалоги про сенс життя” у Ватикані 25 жовтня цього року. 

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ