ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ!

середу, 1 липня 2015 р.

01.07.2015р. Б. / «Мрію поставити великий молодіжний центр на березі моря», - о. Василь Колодчин

Південь України зараз виглядає мов морський щит держави: у контексті останніх подій Одещина, Миколаївщина, Херсонщина набрали для нас буквально стратегічного значення. Особливо тут звертають увагу на духовне життя – на ту оборону, яка свого часу зробила з Давида переможця над Голіафом. Місцеві українські храми височіють над Чорним морем, ніби кажуть нам всім своїм виглядом: "Не бійтеся, тільки вірте".

Місто Южне – одне з наймолодших міст в Україні, йому лише 40 років. Южне – це 10 квадратних кілометрів на березі моря, за 50 кілометрів від Одеси. Це два містоутворних підприємства (завод і порт), а одночасно і велика спокуса для туристів, які їдуть сюди щоліта. Також Южне – це чотири церкви, серед них – римо- і греко-католицька парафії. Остання носить ім’я Святих Петра і Павла, а служить там о. Василь Колодчин. Помандрувавши після закінчення семінарії в Польщі далеко від рідної Тернопільщини, вже багато років він служить на Півдні, будує тут уже четверту церкву і 10 років стоїть на чолі Благодійного фонду "Карітас-Одеса УГКЦ". Про свій приїзд о. Василь говорить дуже просто: "Я хотів щось зробити. І знав, що про все інше Господь подбає…"

Отче, чим особлива парафія в Южному?

Колись мене вражало, коли служив Святу Літургію, що всі вірні, присутні на ній, разом приступали до Святого Причастя. Абсолютно всі. У багатьох традиційних парафіях, коли лунає "Зі страхом Божим і вірою приступіть", ніхто навіть не рухається, і після Южного це мене трохи шокувало. Звісно, зараз, коли наша парафія збільшилася і ми вже не служимо в маленькому підвалі житлового будинку, ситуація трохи інша – але феномен зберігається: кількість осіб, які приступають до Таїнств, в рази вища, ніж у багатьох західноукраїнських спільнотах. Менші спільноти часто можуть бути набагато активнішими в житті Церкви, ніж великі.

Чим ви займаєтеся зараз?

Працюємо, поступово будуємося. Попереду багато роботи, все й одразу нам не виходить. Зараз будування церкви посідає вагоме місце в житті спільноти. Від початку цієї справи ще Блаженніший Любомир казав мені, щоби не поспішати – і Господь у потрібний час дасть потрібних людей, які прийдуть на допомогу. Так і ставалося. Часто у відповідний момент з’являлися взагалі незнайомі люди зі словами: "Що вам потрібно, що для вас можна зробити?" Виходить, що Божий промисел завжди дає більше, ніж мої особисті зусилля.

Чи немає "комплексів" у малих спільнот стосовно великих?

Колись мої парафіяни влітку відвідували великі храми на свята і з сумом в очах поверталися в підвал. Не вірили, що велика церква буде і в Южному, – але тепер вона є! Хоча й роботи з нею ще досить. Згадую зараз, як до того підвалу приходили наречені, щоб урочисто брати шлюб після відповідного підготовляння: вони своїм підходом зміцнювали і мою віру! Тоді я остаточно впевнився, що маю бути й працювати саме тут: так, я багато віддаю тут людям, вони ж натомість ще більше обдаровують мене…

У тому підвалі моя парафія за роки переживала і потопи, і проблеми з сусідами… Але ми це все пережили, відчуваючи себе членами хоча малої, але сильної спільноти! Мене, як священика, це також дуже укріплювало на дусі.

Які позитивні відмінності у малих спільнот?

У невеликих парафіях люди добре знають одне одного, тоді як у великих навіть не пам’ятають імен. У малих парафіях швидше зауважуєш міцну і сильну віру, бо на щодень бачиш її вияви, беручи реальну участь в життях вірних, чуючи їхні свідчення. Якщо хтось "на посаді" і стверджує, що не бере хабарів, то його стиль життя говорить про це ще ясніше, і це можна помітити. Хтось віддає десятину – і видно, як це змінює його життя і ще більше його обдаровує.

Звісно, ми всі хочемо, щоб малі спільноти ставали великими, малі церкви – наповнювалися. Але й хочемо, щоб риси малого вірного стада тут збереглися.

Скажіть, якою ви б хотіли бачити свою парафію після себе?

Суттєво – такою, як вона є зараз. Так, є люди, які приходять час від часу, але нехай їх би ніколи не була більшість, бо не з них насамперед складається парафіяльна спільнота. Спільнота – це добровільний вибір людини, та й не всі готові впустити велику духовну родину до свого внутрішнього світу.

Є риса, яку я би конче хотів завжди бачити у своїй парафії, хоч би як вона розрослася: коли в когось стається біда, ми всією спільнотою приходимо людині на допомогу. Навіть якщо це непрактикуючий парафіянин, хтось, хто приходить час від часу. Коли нас було 15, ми все робили разом – і раділи, і святкували, і ділили біду. А тепер для спільної трапези вже бракує одного стола, та ми й далі залишаємося доброю духовною родиною одне для одного.

Про що ви мрієте?

Добудувати храм, щоб для того знайшлися добрі люди і талановиті майстри. Поставити великий молодіжний центр на березі моря, адже ми маємо тут добрий шмат землі. Мрію, але й знаю, що Бог має свій план і свій час для всього – найкращий час.

Мрію, щоб моя парафія завжди була відкрита до кожної людини в біді та ставилася до цієї особи як до когось рідного й близького. Щоби творила живу Церкву…

Опубліковано в "Католицькому Віснику" № 12, 2015

Немає коментарів: