Якщо хочете дізнатися, яка справді Церква, не слухайте, що про неї говорять. Придивіться, що вона робить…
Наркоманія, секс-індустрія, "вільні" стосунки. "Раптові" вагітності,
помічені десь місяців через п’ять після таких самих раптових нападів
пристрасті в алкогольному дурмані. Або просто необачний "випадок" – і ти
вже позитивний. ВІЛ-позитивний. Здавалося, що до цього має Церква? Тим
більше, що зараз нам все частіше нав’язують її образ як набундюченої
старої моралістки, яка давно сама вирішує, хто тут самий святий. А
Церква в цей же час руками соціального працівника надіває останній
чистий підгузник на хвору на СНІД та везе до літнього табору її
сина-підлітка. А між тим сідає і пише прохання. Так, знову на
підгузники.
У ВІЛ-інфікованих також є діти
Служіння ВІЛ-інфікованим та їхнім дітям – один із пріоритетних
напрямків для БФ "Карітас Одеса", члена великої всесвітньої родини
католицьких благодійних фондів Caritas Internationalis. В
маленькій приймальній на Південній, 40 часто відкриті двері. Хтось
виходить із допомогою, хтось зі страхом вперше переступає поріг. Звісно,
сюди звертаються не тільки ВІЛ-інфіковані. Двері "Карітасу" відкриті
для багатьох людей в кризових ситуаціях, але для осіб зі статусом
ситуація особлива. Невчасна допомога може поставити крапку в питанні
допомоги як такої.
Є у цій праці і найособливіша категорія клієнтів – малюки. На щастя,
завдяки профілактичній антиретровірусній терапії для матерів і сучасним
медичним знанням більшість із них в півтора роки визнаються здоровими.
Але це не означає, що батьки зможуть забезпечити їм повноцінне
дитинство… Тому при "Карітасі" від серпня 2012 року працює Дитячий
центр. Він був створений як для ВІЛ-інфікованих дітей, так і для
здорових дітей ВІЛ-позитивних матерів. Сьогодні центр надає допомогу 30
малюкам (до 1, 5 року) і півсотні старших дітей.
Із новонародженими соціальний працівник працює на дому, здійснюючи
патронаж. Праця, до речі, часто починається вже в пологовому будинку,
куди карітасівці приходять відвідувати "своїх" мам. Допомога мамі з
ненародженою дитиною переходить у подальшу опіку над новонародженим. Це і
консультації, і транспортування, і засоби гігієни та дитяче харчування,
продукти, ліки, сприяння в діагностиці. А мами трапляються дуже різні…
Деякі взагалі не розуміють, що робити з дитиною. Їм потрібно все
нагадувати, контролювати аналізи. Це саме той випадок, коли бажання
врятувати маля вище за все, тому до батьків і їхніх проблем "Карітас"
ставиться вельми терпеливо, допомагаючи вставати після кожного
наступного падіння.
"Я ж ніколи не їхав поїздом!.."
Діти від 3 років відвідують Центр дитячого розвитку. Там на них чекає
педагог, який проводить логопедичні заняття. Також тут готують
дошкільнят до школи.
Школярі отримують допомогу в навчанні, з ними роблять уроки. Крім
того, в будні діти індивідуально вивчають англійську мову. Загалом будні
– час для роботи та спілкування з кожною дитиною окремо. Натомість в
суботу – груповий день. Це творчі заняття (ліплення, аплікації, квілінг,
солене тісто), підготовка до свят (наприклад, до Дня матері),
театральні постановки, групові заняття з англійської та німецької мов.
Влітку на діток чекає відпочинок, цікаві виїзди. Це екскурсії та табори в
Карпатах.
Заняття з дітьми – це велика допомога і для їхніх ВІЛ-інфікованих
батьків та матерів. Більшість з них за свої станом не можуть мати
стабільної роботи. Тому за власні кошти всього цього ніхто би з них
дитині не забезпечив. Минулого року один хлопчик, сівши до поїзда,
закричав: "Невже! Я ж ніколи не їхав поїздом!" Цей хлопчик мав 11 років…
Гепатит, який зарухався
Уявіть неповну сім’ю. Мама, двоє дітей. І її статус замість батька
дітей… Ця жінка потрапила до "Карітасу" одразу після пологів, коли
народила сина. Її старшій донечці на той момент було вже дев’ять. Як
народився цей малюк? А його просто ніхто не помітив. Мама була на т. зв.
замісній терапії, коли наркотики заміняються синтетичною речовиною, яка
також викликає звикання – метадоном (Хто і чому в нашій державі вважає, що таке можна називати "терапією", інше питання. – Прим. авт.). Ця терапія так вплинула на організм, що нормальні ознаки вагітності жінка прийняла власне за наслідки вживання метадону.
Додатково хвора мала гепатит, і свій "надутий" живіт сприймала просто
як ще один прояв хвороби. Але одного дня "гепатит" в животі зарухався!
Малюк з’явився у світ з абстинентним синдромом (в народі він називається
"ломка"). "Це був жах" – коротко описує ситуацію Світлана Іванчин,
керівник Дитячого центру. А мама на другий день втекла з пологового по
метадон. Хлопчик народився з патологією, до того ж весь час хворів. Та й
виведення його з абстинентного синдрому зайняло добрячий час. Пізніше
через проект фонду "Банк добрих справ" працівники "Карітасу" збирали
кошти на операцію маляті.
Ця мама, до речі, дуже хотіла покинути метадон. Але почала пити.
Потім – знову метадон. Постійні злети і падіння. То береться за розум,
то знову "за старе". Працівники зауважують, що якби жінці одразу замість
метадону провели якісну реабілітацію, вона вже би була здорова:
виглядає так, що синтетичний наркотик для хворої виявився ще гіршим, ніж
"натуральний". А от діти в неї гарні, на них майже не позначилася
трагедія матері. От заради доньки з сином жінка й продовжує боротися…
Домашня опіка: страсті за швидкою
Йдучи на другий поверх "Карітасу", щоби поспілкуватися зі Світланою
Тоніною, керівником проекту "Домашня опіка", я зауважила на стіні білий
аркуш, прикрашений фото усміхнених чоловіків і жінок. Деякі з них були
позначені якось особливо. Тут стало зрозуміло, що в християнській
соціальній організації завжди буде особливий напрямок піклування –
боротися за життя невиліковно хворого клієнта до останнього… Ця думка
стала в певному сенсі епіграфом для нашої непростої розмови.
Отже, проект "Домашня опіка" в Одесі – це п’ять соціальних
працівників, троє з яких мають медичну освіту. Проект здебільшого
охоплює ВІЛ-інфікованих, а також самотніх інвалідів та людей похилого
віку, які проживають в одному з районів міста. Клієнти часто потрапляють
до "Карітасу" через міський кабінет довіри, з яким фонд має спеціальний
договір. Між іншим, тут добре налагоджені як співпраця з профільними
недержавними організаціями, так і зв’язки між керівництвом та
працівниками. Все це робиться заради координації зусиль і підвищення
рівня допомоги хворим.
Клієнти "Домашньої опіки" – це вже важкохворі пацієнти, прикуті до
ліжка або обмежені в пересуванні. Медсестри роблять їм забір крові,
контролюють завіз антиретровірусних препаратів для ВІЛ-інфікованих. Люди
похилого віку потребують допомоги в оплаті комунальних послуг,
транспортуванні до лікарні, закупівлі товарів тощо. Для ВІЛ-інфікованих
здійснюється заміна і закупка памперсів, робляться прості медичні
маніпуляції, забезпечується транспортування та супровід (в т. ч. за
допомогою швидкої допомоги та домовленостей з лікарнею).
Важко в цьому служінні дивитися на бідність людей. І усвідомлювати,
що далеко не все з медикаментів може забезпечити навіть благодійний
фонд… Зрештою, соціальні працівники можуть лише професійно підтримувати
людину. Найважче, це коли надходить термінальна стадія – небезпека
смерті. Важко, що не можеш взяти на себе всю відповідальність за
ситуацію, тоді як швидка відмовляється везти до лікарні такого пацієнта,
часом просто не їде. Тому працівникам доводиться викликати швидку
кілька разів, кінець кінцем – через управління охорони здоров’я.
Терпеливо запевнювати, що в лікарні "Карітас" зможе забезпечити людину
необхідними препаратами.
Таким чином робиться все можливе, аби тільки витягнути людину з
термінального стану. Адже ВІЛ-інфекція – неоднозначне явище. Сьогодні
пацієнт може бути на грані, а завтра діагностика й адекватне лікування
приведуть його до тями. Це велика радість для працівників – допомагати
попри все, навіть у безнадійних ситуаціях. І бачити, що людина знову
живе, приймає терапію, вертається в суспільство. Навіть коли вчорашній
"майже мрець" всміхається та робить крок, а не лежить – це вже
подарунок. Більшого тут і не очікують.
***
В кінці візиту до Одеси мені згадався польський фільм "Kto nigdy nie żył…"
("Той, хто ніколи не жив…"). Він про католицького священика, який
духовно опікується наркозалежною молоддю, ВІЛ-інфікованими, хворими на
СНІД. Переконує їх, що можна почати життя з початку. Кінець кінцем, він
дізнається, що якимось чином сам заразився. Замараний, позбавлений
"офіційної" довіри – але герой все одно не відступається від своїх
підопічних і нікого не цурається. По суті, сам розплачується за те, чого
вмовляв їх не робити.
Така вона, сьогоднішня реальність Церкви – реальність милосердної любові (саме так перекладають Caritas
з латини). Ви чули щось інше? Можливо. Але краще, гадаю, раз побачити,
ніж тисячу разів почути. Зрештою, це те саме, що зробили майбутні
апостоли, почувши від Ісуса просте запрошення "прийдіть та подивіться!" у
відповідь на спантеличене питання "де перебуваєш?..".
Ірина Максименко
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар