Є старовинне новорічне побажання. Кажуть, походить воно з гуцульських
традицій: «Сусіде, дай Боже, щоб за рік ми могли глянути одне одному у
вічі!».
Чи могли би ми цього побажати собі на п’ять, десять чи двадцять років? Так, то нам цілком під силу.
Ще якихось двадцять років тому проповідувалося, що держава (партія)
подбає про все. Про все подумає, все зробить, усе дасть… Це була така
собі комуністична релігія. Так говорилося, хоча всі знали, що то
неправда.
Але що з того дуже виразно збереглося і до сьогодні? Комуністи, і не
тільки вони, вірили, що єдиною безпекою є гроші. Земне майно. Мовляв, це
єдине, що людина може втримати за свого життя. Але ж ми пам’ятаємо
інше: Господь Бог турбується нами всіма, але турбується, передавши нам
певні дари, в яких ми, за Його натхненням, можемо працювати і бути
собою, бути забезпеченими.
Господь Бог — то не хтось, хто всіх лінюхів «обслуговує», всім дає. Він
дає — але відповідно до того, як ми стараємося передусім свободу нашу,
а відтак — наше покликання, наші таланти використовувати...
І ще. Якщо задля провадження власної справи кожен серйозний
підприємець, перш ніж її розпочати, напрацьовує бізнес-план, то в житті
нам інколи здається, що все діється само собою. Без якогось плану, без
мети. Але це не так. Господь Бог готував світ до приходу свого
Єдинородного Сина — і цей Божий План втілюється і до сьогодні.
Господь Бог, як і від початку, хоче, щоби ми слідували тому Плану. В
цьому нас переконує Святий Апостол Павло в Листі до Ефесян, де описує
одвічний План Божий — бути щасливими разом з Богом. І той План активний
донині.
Не думаймо, що те, що діється сьогодні в наших оселях, громадах, є
принагідним. Мовляв, якось же котиться життя по цій землі. Ні. Господь
Бог і сьогодні хоче, щоби ми, кожен з нас, утішався щастям з Ним. І не
лише по смерті, а й за життя. Щоби ми справді почувалися тими дітьми
Божими, якими Господь Бог так опікується.
Інколи ми, вповні не розуміючи цього Плану, дивуємося: чому Господь Бог
допускає певні речі? Проте немає найменшого сумніву — все, що діється,
діється на нашу користь. Від нас залежить, чи ми включимося в Божий План
і скористаємося з Божого Наміру, щоби бути щасливими — і тепер, у цьому
земному житті, і на Небі.
Немає якихось особливих таємниць, як саме маємо включитися в Божий
План. Дуже просто: виконувати Божу Волю. Робити те, що Він від нас
вимагає. Іти слідом за Його словами. Старатися в кожнім прояві нашого
життя — в особистому, родинному, громадському, політичному,
економічному, державному, — виконувати Божу Волю. Бо іноді маємо велику
спокусу — укладати плани і думати, що ми, люди, можемо когось зробити
щасливим. Справді щасливим, внутрішньо щасливим, остаточно щасливим. Ми
думаємо, що можемо все. А тим часом з історії вже знаємо про різні
«раї», якими нас хотіли обдарувати. Але правдиве щастя, правдивий Рай
можна мати тільки тоді, коли ми близькі до Бога…
І ще про Божий Дар. Два десятиліття тому наш український народ отримав
такий вимріяний, але неочікуваний дар — зажив у рідній державі. Відтоді,
з більшим чи меншим успіхом, намагаємося подолати залишки минулого й
перейти до статусу нормальної, в повному значенні того слова,
демократичної держави, в якій кожен громадянин почувається вільною
людиною у справді вільному суспільстві.
У минулому столітті Українська греко-католицька Церква отримала в дар
таку непересічну постать, як Митрополит Андрей Шептицький. Нагадаємо,
походив він зі стародавнього графського роду. Серед Шептицьких були
відомі церковні й громадські діячі. Його дід по матері — відомий
польський письменник, один з братів був успішним німецьким адвокатом,
інший — полковником Генштабу і військовим аташе Австро-Угорщини в Римі.
Сам Владика Андрей — знаний також як просвітитель, політик і меценат —
став Митрополитом Галицьким у 35 років.
На початку 40-х років минулого століття Митрополит Андрей написав для
своїх співвітчизників певні правила, яких треба було дотримуватися в
такому великому проекті, як побудова власної держави. Нацистська цензура
конфіскувала текст, але автор перевидав його у формі пастирського
послання під назвою «Як будувати рідну хату?». Текст цього послання
залишається актуальним і сьогодні. Усіх зацікавлених щиро заохочую з ним
ознайомитися.
Як знати, на чому зведено будівлю наших намірів і сподівань?
Найпевніший спосіб перевірити — дочекатися першого буревію і подивитися,
котрий будинок завалиться. Це непомильний спосіб, але невигідний, бо
про справжній стан справ дізнаємося запізно. Інший спосіб, дуже подібний
до справжнього будівництва, —приглядатися, які матеріали використовує
будівничий і як виконує свою роботу.
Згадаймо порівняння, яке використав сам Ісус Христос. Він сказав: хто
дотримується Заповідей, будує на твердій основі, яка витримує навіть
найгірші погодні умови, і навпаки — хто легковажить Божою наукою,
ставить будинок на піску.
Якщо під час будівництва майбутнього країни вдаються до
несправедливості, брехні, хабарництва, упередженого судочинства,
фальсифікації, торгування правдою, що, по суті, заперечує свободу
людини, то, немає сумніву, що, раніше чи пізніше, такий проект
провалиться, навіть якщо сьогодні будівля має шикарний вигляд. І це
майбутні її мешканці можуть чітко простежити.
Було би добре, якби такий «підмурівок з піску» ми не тягли за собою в наступне двадцятиріччя…
Дехто зі старших наших людей зумів побачити щось більше, ніж комунізм.
Та більшість з них, на жаль, не зуміли той крок зробити. Але на це немає
ради. І не можна їх судити. Ми тільки стверджуємо факт.
Тепер приходить нове покоління. Ми повинні його напутити. Але взятися
до справи воно мусить самотужки. То досить важке завдання — стати на
новий шлях. Вони мусять вчитися, мусять застановлятися, мусять
подивитися, що роблять інші люди, інші народи в такій ситуації. І
звернути погляд у свою власну історію, власну духовність, бо вони в нас
є…
Від молодих вимагається дуже багато праці. І є надія в Бозі, що все
вони зроблять. Богу дякувати, тепер голосу набирають ті, хто вже не знає
«совєцької» школи. Це великий крок уперед.
Будьмо щирі (я кажу вже як стара людина): ми залишаємо нашим молодим
співбратам поганий світ. Ми ще не впорядкували його так, як мусили б. А
отже, залишаємо їм іще дуже багато несповненого, замішаного,
неочищеного, незрозумілого. Ми, старі, ще трошки маємо сили, і тому
повинні старатися, щоби помогти нашим молодшим співбратам. Але вони
мусять самі працювати, мусять учитися. Нині дуже критична зміна
поколінь.
І ще одна суттєва заувага. Якою могла би бути наша пересторога для
людей багатих, для тієї діяльної верстви, від якої також значною мірою
залежить наше майбуття?
Причиною того, що багатії часто поводяться дуже свавільно, є те, що
чимало людей вважають сам факт багатства за гріх і за перешкоду до
Спасіння, бо пам’ятають Святе Письмо: верблюдові легше пройти через
голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти! (Мт. 19:24)
Загальновідомо, що гроші говорять дуже голосно. Багата людина вважає
себе забезпеченою, вона не потребує Бога. Німецький поет Гете у «Фаусті»
підсумовує: «Ах, так — гріш панує над світом». Підставою для такого
твердження є той факт, що люди мають велику жадобу до грошей, за гроші
вони ладні на все. І багач, свідомий цієї жадібності, відчуває свою
силу: за гроші я можу все.
Багатство не гріх, але дуже велика спокуса, якій небагато людей вміє опертися.
Не дати спокусі здолати себе може тільки людина, котра вміє бути
багатою — тобто здатна стати над грішми, не даючи їм над собою
запанувати…
Тож щиро побажаймо собі, щоби не лише за рік, а й за двадцять ми змогли глянути одне одному у вічі!
Блаженніший Любомир (Гузар) «Дзеркало тижня. Україна» №14
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар