Чи
може РПЦ повторити шлях ІГІЛу і стати його православною версією?
Недавній погром в московському «Манежі», влаштований «православними
активістами» заставив багатьох поставити собі це питання. Згадалось і
те, як активно священнослужителі РПЦ допомагають Кремлю у війні на
Донбасі, забезпечуючи бойовиків підкріпленнями і надихаючи їх своїми
проповідями на вбивства.
Проте, це не свідчить про радикалізацію православ’я в Росії, а про
спроби Путіна поставити світовий тренд на службу російському державному
тероризмові.
Релігія знову в грі
В останній четвертині ХХ століття багатьом здавалося, що релігія
зникає з політичної сцени, що вона відмирає. Але релігія залишилася і
наділі мобілізуючою силою суспільства. Щобільше, процес пішов у
протилежному напрямку – в напрямку фундаменталізації.
В першу чергу, звісно, це стосується ісламу. Він активно
перетворюється у політичну силу. Крім ІГІЛу, «Імарату Кавказу» й інших
подібних організацій, є ще суфійські ордени, які не хворіють
екстремізмом. Інші релігії теж повертаються на політичну арену. В
Ізраїлі зараз власне юдаїзм – провідна сила руху спрямованого на
захоплення і приєднання нових територій, з метою повернення кордонів,
описаних у Біблії – кордонів Обіцяної Землі. Подібні процеси
відбуваються і в буддизмі, і в протестантизмі та католицтві.
Релігійний фундаменталізм, прагнення релігій повернутися на політичну
арену – це природній, можна сказати, навіть очікуваний процес. Адже
протягом усієї історії саме релігії, різноманітні релігійні системи були
головною силою історичного процесу, силою, яка організовувала і
спрямовувала суспільство.
У новітніх часах релігія втратила свої позиції, але це ще не стало
кінцевим відходом релігії з суспільно-політичної арени. Просто людство
тимчасово зацікавилося атеїстичним прогресом, але саме тимчасово. І
зараз священнослужителі різних релігій знову взялися за завоювання душ і
місця серед сильних цього світу для себе і своїх релігій.
РПЦ на службі в Кремля
Православ’я у цьому сенсі відстає від інших релігій. І його прагнення
стати політичним фактором також є природнім процесом. Але російському
православ’ю це не загрожує. Воно не зможе отримати вагомого впливу на
політику, а тим більше не зможе отримати статусу основної світової
загрози. Адже в усіх конфліктах розпочатих Росією на пострадянському
просторі, РПЦ завжди виступала сателітом Кремля і ніколи не була
самостійною силою, яку навіть приблизно не можна порівнювати з
Католицькою Церквою, яка активно приймає участь у різних конфліктах в
якості посередника й миротворця.
Це в першу чергу пов’язане з тим, що православна церква історично
знаходиться у повній підпорядкованості перед державною владою. І це
позбавляє її будь-яких творчих сил.
Те що відбувається на Донбасі, участь у війні якихось православних
активістів, священиків – це агонія російського політичного православ’я, а
не його розвиток. Такі процеси потребують політичної творчості мас.
Неможливо управляти процесами релігійного фундаменталізму з якогось
бюрократичного центру. У тому, що зараз відбувається з російським
православ’ям, зрештою як і з більшістю того що відбувається в Росії,
хоча б навіть задеклароване Путіним повернення до традиційних цінностей,
до євразійства і т.д. – це просто симулякр.
Хоча й окремі православні активісти сприйняли серйозно путінську
пропаганду, думаючи, що вони отримали дозвіл на відродження православ’я.
Але цього не відбудеться, бо це не є в інтересах Путіна. Він дуже не
любить конкурентів.
У цьому випадку, як зрештою і в багатьох інших, Путін просто пробує
осідлати вже існуючий в суспільстві тренд і поставити здорові сили, які
зараз народжуються в суспільстві, собі на службу, тобто, на службу
російського державного тероризму. Але ці спроби навряд чи будуть
успішними.
Навіть ІГІЛ не є до кінця централізованою організацією. Будь-яке
релігійне відродження не може бути замкнутим в якійсь офіційні
бюрократичні рамки. Як тільки чиновник починає керувати релігією,
релігійний рух зразу ж вироджується і сходить нанівець. Тому не думаю,
що у російського путінського релігійного фундаменталізму є хоч якесь
майбутнє. Кремль активно використовує православ’я для своїх потреб, але
взамін дає таке омертвіння, яке ми спостерігаємо в усіх сферах
російського життя.
Шанс для українського православ’я
Але погляньмо в історію України. Пригадаймо собі, яку роль в боротьбі
України за незалежність зіграли православні братства, а також роль
греко-католицького віросповідання в українському спротиві.
Зараз українське православ’я має багато шансів, щоб виступити в ролі
активної мобілізуючої сили. Адже зараз можна назвати батальйон «Свята
Марія». Існує «Братство» Дмитра Корчинського, яке пробує відроджувати
ідеологію православ’я. Хоча варто сказати, що на сьогоднішній момент
воно не відіграє якоїсь вагомої ролі в політичних процесах в Україні. У
цьому ж ряді стоїть і незалежний український патріархат і тут можуть
відкритися великі перспективи.
У цьому сенсі ми бачимо відмінність того що відбувається в Україні й в
Росії: це життя проти смерті – централізоване державне втручання, яке
нищить будь-які живі ініціативи, проти самоорганізації народу. Тому в
Україні перетворення православ’я на політичну силу набагато більш
ймовірне, аніж в Росії.
Потрібно розуміти головне – фундаменталізм – це не синонім
екстремізму. Так, ІГІЛ – це деструктивна частина ісламу. І в ісламі
деструктивність заступлена набагато більше чим в юдаїзмі чи
християнстві. Але навіть фундаменталістський іслам – це не тільки
теракти, вбивства і наркотики. В політичному фундаменталістському ісламі
є і здорові сили.
Повернення релігій на політичну арену не можна оцінювати по шкалі
«добре – погано». Це так як би оцінювати розвиток чи прогрес у такий
спосіб. В наших силах тільки потрібно постаратися максимально
використати позитивні сторони, одночасно мінімізуючи негативні. Нагадаю,
що власне фундаменталістські суфійські ордени в Афганістані до кінця
боролися проти радянської агресії.
Авраам Шмулевич, раввин, президент Інституту східного партнерства (Єрусалим) і стратегічний радник «Черкеського конгресу»
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар