15.03.2012р. Б. / Справа Данте (Гріх українофобії)

 

Уряд Великобританії підтримав право роботодавця звільняти співробітника за відкрите носіння хреста на роботі. Цієї позиції уряд Британії буде дотримуватися у справі за позовами двох християнок, які в суді відстоюють своє право носити хрест.

 

Поет, прозаїк, філолог, етнограф, почесний доктор богослов'я Європейського гуманітарного університету Ольга Седакова розмірковує про битви за хрест ...

 

Британська боротьба з носінням хреста – лише епізод у широкій панорамі битви з «релігійною символікою», що розгорнулася в «постхристиянському» світі. Мені довелося бути безпосереднім свідком іншого епізоду цієї битви.

 

Два роки тому Рада Європи зажадала, щоб в Італії зі шкільних приміщень вилучили розп'яття. Школярі та викладачі не дали цього зробити. Вони вийшли на вулиці. Аргументом для європейського рішення був захист тих, кого такий символ може ображати: іновірних чи просто атеїстів.

 

Школярі, серед інших, несли і такий плакат: «Більшість теж має свої права!» Не всі ці італійські діти і вчителі були ревними віруючими: для багатьох з них (може, й для більшості) цей акт був просто знущанням над їхньою багатовіковою традицією. І вони його не допустили.

 

Учора я прочитала в «Corriere della sera» про початок нового бою в цій великій війні: комісія європейських експертів, яку очолює італійка Валентина Серені, вивчивши Данте в правовій перспективі, зробила висновок, що «Божественну Комедію» треба виключити зі шкільних програм, оскільки вона містить «елементи расизму», за який в наш час встановлена кримінальна відповідальність. Щонайменше, текст її має бути підданий цензурі.

 

Багато років займаючись Данте, я була так вражена цим діагнозом (расизм!), що прочитала статтю цілком.

 

«Комедія» вже входила колись в список заборонених книжок, але з іншого приводу: її автор висловлювався про сучасних йому Пап і взагалі про право Понтифіка на світську владу таким чином, що інакше як єретицтвом це не могло бути названо. Данте був одним з перших, хто захищав ідею «поділу влади», духовної і світської: інакше кажучи – одним з батьків секуляризму.

 

Цей проект, здійснений в Європі набагато пізніше, після Просвітництва, припускає, що суспільне життя управляється не теократичними законами, а універсальними законами розуму та моралі, загальними, як передбачалося, для всіх людей і ув'язненими в людській природі.

 

Звинувачення в єретицтві давним-давно зняли з «Комедії». Два ключі – мирської і духовної влади – зберігаються в гербах Пап, але про мирську владу церкви вже давно не йдеться. Іван Павло II особисто був покровителем суспільства Данте. Теперішня вимога заборонити Данте виходить якраз від секуляризму в тій його формі, яку він прийняв до наших днів.

 

Отже, Данте звинувачують в антисемітизмі, ісламофобії та гомофобії.

 

Перший пункт звинувачення аргументується тим, як представлений у нього Юда (!), Каяфа, первосвященик Анна, Синедріон і фарисеї. Треба сказати, що Данте абсолютно нічого нового тут не придумав: він повністю йде за євангельським оповіданням. Проте це не рятує його тексту, оскільки Євангелія оголошують «джерелом антисемітизму».

 

Ісламофобія Данте виражається в його зображенні Магомета, який замкнений у пеклі серед сіячів розколу, де терпить страшні й принизливі муки.

 

У пеклі в Данте мучаться також і гомосексуалісти, яких він називає содомітами і класифікує їхній гріх як «бунт проти природи». Там Данте зустрічає свого дорогого вчителя Брунетті Латіні. Висновок: гомофобія.

 

Чи не правда, що така герменевтика нагадує нам радянські часи, коли всі світові творіння оцінювали з погляду «класової боротьби» і велися дебати про те, чи прогресивним був, скажімо, Піндар або Шекспір (Шекспіра, до речі, тепер також підозрюють в антисемітизмі через «Венеціанського купця»).

 

Але різницю не можна не відзначити. Комуністична доктрина аж ніяк не була різновидом секуляризму, як у нас багато хто вважає. Секуляризму в нас ніколи не було. Радянська система була ідеократією, тобто квазі- або парарелігією.

 

Не універсальний «нейтральний» розум визнавали тут точкою відліку, а «всеперемагаюче вчення». Від лояльного громадянина потребували «віри» і «безмежної відданості справі партії», а також «войовничого атеїзму». Це був світ всенародних ритуалів (часто «списаних» із церковних і переосмислених) і «святинь»: портрети вождів виконували роль «ікон», без яких було немислимо будь-яке державне приміщення. У цієї парарелігіі були свої «мученики» і «пророки». Ніяким секуляризмом (тобто прозорим від усякої міфології простором розуму) тут не пахне.

 

Тепер ці «святині» та «ікони» намагаються визначити як неоязичництво. Тоді дуже, дуже НЕО. Ідеократія – особливе духовне утворення, «перетворена» релігійність. Язичницькі символи тут також поставлені на службу зовсім інших ідей, інших ідолів, не вивіреним ні мораллю, ні розумом.

 

Комуністична доктрина оперувала «більшістю», вважаючи всі меншини явищем, яке підлягає викоріненню. Секуляризм – з чого ми почали – захищає меншини, закликаючи «більшість» чимось поступитися заради тих, кого традиційно дискримінували.

 

Проте виходить так, що в результаті і того, і іншого Данте виявляється неприйнятним (комуністи намагалися по-своєму цензурувати його, але «пекло» їм швидше подобається: ось «рай» – інша справа).

 

Гадаю, знайомлячись з такими подіями, як «справа Данте», «винесення розп'яття», заборона носити хрест, ми можемо констатувати, що секуляризм стає новою ідеологією, тобто новою парарелігією, яка рішуче відмовляється від застосування розуму.

 

Простий розум мав би підказати експертам, що Данте, «християнин 13 століття», як він себе називав, просто не міг ставитися до інших релігій інакше. Що пізніші поняття «антисемітизму» або «ісламофобії» тут не можуть діяти. Що Данте не міг сумніватися у церковному і біблійному вченні про гріх.

 

Ідеологія – на відміну від секуляризму, як його задумували, – пропонує якісь вічні постулати для всіх і на всі часи. Вона неминуче повинна перекручувати факти, щоб вони вкладалися в її інтерпретації. Вона повинна замовчувати або фальсифікувати реальність – і сучасну, і історичну. Ми присутні при перетворенні секуляризму в ідеологію, після якої залишається, як ми знаємо, випалена земля.

 

І найважливіша риса ідеологій: вони зовсім не поважають людину, вони все до дрібниці хочуть вирішити за неї. Парадоксальним чином секуляризм, що відстоював гідність людини і свободу совісті, тепер дивиться на неї так само: читач, який прочитав про муки Магомета в дантовому «пеклі», неодмінно стане ісламофобом. Припустити, що людина може обміркувати прочитане і зробити свої висновки, вже не можна. Треба просто вилучити цей небезпечний фрагмент.

 

І ще один висновок із «справи Данте» (за яким цілком можуть іти «справа Шекспіра», «справа Шевченка» і т.д.): ми бачимо, якою мірою християнською в своїх основах була європейська (і українська) класика. Іншої класики в нас немає. Таким чином, щоб нікого не ображати, нам доведеться залишитися абсолютно ні з чим.

Ольга Седакова

За матеріалами: pravmir.ru

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

Гріх юдофобії, або хто б’є жидів – себе б’є

 

Серед християн України болючою темою є юдофобія. Офіційно мало не кожен житель України образиться, якщо йому закинути юдофобію, але в приватному чи в напівприватному середовищі часто можна почути міфи на кшталт «жиди панують над світом і хочуть накласти своє ярмо на всіх нежидів», «жиди розп’яли Христа», «жиди винні в тому, жиди винні в тамтому», в загальному московитське прислів’я: «Если в кране нет воды – значит выпили жиды» в усій своїй абсурдності присутнє і в нас в Україні.

І що найприкріше з усього, ця юдофобія активно експлуатується в політичній пропаганді: не голосуйте за Юльку – вона жидівка, не голосуйте за Яценюка – він жид.

Одним словом, скільки б ми не милися від юдофобії, вона все одно через московську та псевдо націоналістичну пропаганду в Україні наставляє свої роги.

Україна в тому відношенні не є якоюсь особливою юдофобською територією. Юдофобія стара, як і сам нарід Ізраїльський. І її можна би було розглядати, як один з проявів банальної ксенофобії, якби не одне «але». А це «але» полягає у специфічному статусі ізраїльського народу у світовій історії та в історії спасіння.

Серед усіх народів світу Бог обрав саме юдея Аврама, і саме його потомство отримало безліч Божих обітниць. І саме цього юдея Аврама ми називаємо батьком нашої віри. Вже кличучи Аврама, Всемогутній Бог дає йому обітницю: «Благословлятиму тих, які тебе благословлятимуть, а проклинатиму тих, які тебе проклинатимуть; всі земні племена тобою будуть благословлятися» (Бут. 12, 3), це благословення Бог переніс на Ісаака, сина Аврамового (Бут. 26, 4), а згодом і на Якова-Ізраїля (Бут. 28, 14), праотця народу ізраїльського.

Саме до Ізраїльського народу Бог звернувся, як до свого вибраного народу: «Бо ти народ святий у Господа, Бога твого; тебе вибрав Господь, Бог твій, щоб ти був для нього вартісним народом поміж усіма народами, що на землі. Не тому, що ви численніші від інших народів, полюбив вас Господь і вибрав вас, ви ж бо найменший з усіх народів, - а з любови до вас і щоб здійснити клятву, якою він клявся батькам вашим, вивів вас Господь потужною рукою й визволив вас із дому неволі, з руки фараона, єгипетського царя.» (Втор. 7, 6 – 8). І ще: «Гляди! Небо й небеса небес, земля й усе, що на ній, усе належить до Господа, Бога твого. А все ж таки прихилився Господь до твоїх батьків, щоб їх полюбити, і вибрав вас, їхніх пізніших потомків, з-поміж усіх народів, як оце нині й сталося.» (Втор. 10, 14 – 15).

І навіть попри гріх ізраїльтян Бог ніколи не відкликав Свого рішення стосовно вибраності Ізраїля. І у часі вавилонського вигнання устами пророка підтвердив: «Ти ж, Ізраїлю, слуго мій! Ти, Якове, якого я вибрав, потомство Авраама, мого друга! Ти, якого я взяв з кінців землі і покликав з її окраїн, і сказав до тебе: Ти мій слуга, - я тебе вибрав, я тебе не відкинув. Не бійся, бо я з тобою! Не тривожся, бо я - Бог твій! Я додам тобі сили, я тобі допоможу, підтримаю тебе переможною правицею моєю. Стидом і соромом окриються усі ті, що лютують проти тебе. На ніщоту обернуться й загинуть ті, що з тобою сварку заводять. Ти будеш їх шукати, та не знайдеш тих, що на тебе нападають. На ніщо обернуться і зникнуть ті, що воюють проти тебе. Бо я - Господь, твій Бог, я держу тебе за правицю, я тобі говорю: Не бійся, я тобі допомагаю. Не бійся, Якове, мій черв'ячку, - слабосилий Ізраїлю! Я тобі допомагаю, - слово Господнє, Святого Ізраїлевого, твого викупителя.» (Іс. 41, 8 -14).

Ще устами пророка Бог підтверджує: «А тепер слухай, Якове, мій слуго, Ізраїлю, якого я вибрав! Так говорить Господь, який тебе створив, тобі образ дав уже з материнського лона, який тобі допомагає: Не бійся, Якове, слуго мій, Єшуруне, якого я вибрав!» (Іс. 44, 1 -2).

І хіба не до тих, хто оспорює вибраність Ізраїля, звернені слова Божі через пророка Єремію: «І надійшло до Єремії таке слово Господнє: ’Чи ти не чуєш, що ті люди говорять: Таж ті дві родини, що Господь собі вибрав, він їх відкинув! Тим вони й нехтують народ мій, наче б він не був більше в їхніх очах народом!’ Так говорить Господь: ’Якщо нема моєї умови з днем і ніччю, і я не встановив законів неба та землі, то й потомство Якова й Давида, раба мого, я відкину й не братиму більш з його роду володарів над потомками Авраама, Ісаака та Якова! Але я зміню їхню долю й змилосерджуся над ними.’» (Єр. 33, 23 – 26). І хіба не до народу Ізраїля звернені слова Божі: «Бо так говорить Господь сил, що послав мене із-за своєї слави до народів, які вас обдерли: Хто до вас доторкнеться, той доторкнеться до зіниці його ока. Ось я стрясу над ними моєю рукою, і вони будуть для своїх слуг здобиччю, і ви зрозумієте, що Господь сил послав мене.» (Зах. 2, 12 – 13).

А що Бог ніколи не відкликав усіх своїх слів, сказаних на адресу Ізраїля свідчить нам і св. апостол Павло: «Вони - ізраїльтяни, їм належить усиновлення і слава, і завіти, і законодавство, і богослужба, й обітниці; їхні отці, з них і Христос тілом, який над усім - Бог, благословенний повіки. Амінь.» (Рим. 9, 4 – 5), і це Апостол говорить про тих, хто не прийняв Ісуса з Назарету, як Месію! Що більше, св. Павло нам ясно говорить: «Отож питаю: Чи не відкинув Бог народ свій? Ніколи в світі! Бо і я ізраїльтянин, з роду Авраама, з коліна Веніямина. Бог не відкинув свого народу, що його наперед вибрав.» (Рим. 11, 1 -2), «бо дари Божі і покликання незмінні» (Рим. 11, 29). Що більше, Павло проголошує Ізраїль єдиним народом, який має обітницю спасіння, як народ: «Не хочу бо, брати, щоб ви не відали цієї тайни - щоб не були самі в собі велемудрі, - що засліплення спало частинно на Ізраїля, поки не ввійдуть погани повнотою; і так увесь Ізраїль спасеться, як написано: ’Прийде з Сіону Визволитель, відверне від Якова безбожність. Такий буде завіт мій з ними, як відпущу гріхи їхні.’» (Рим. 11, 25 – 27).

Тому, присподобивши Ізраїль сортовій оливці, а нас – християн з поганства – дичці, св. Павло спам’ятовує нас: «І коли первісток святий, то й тіло; і коли святий корінь, то святе й галуззя. Коли ж деякі з галузок відламалися, а ти, будучи дичкою оливною, защеплений був між них і став співучасником кореня та оливкового соку, то не вихваляйся перед галуззям. А коли вихваляєшся, то знай, що не ти носиш корінь, а корінь тебе. Ти скажеш: ’Гілля відчахнуто, щоб мене нащепити.’ Добре. Вони відламалися за невіру, а ти стоїш завдяки вірі. Тож не несися високо, а бійся! Бо коли Бог не пощадив природного галуззя, то може й тебе не пощадити. Тож май на увазі доброту і суворість Божу: на відпалих суворість, а на тебе доброта Божа, коли перебудеш у доброті; а коли ні, то й ти будеш відтятий. Та й вони, як не зостануться в невірі, будуть прищеплені, бо Бог має силу їх знову прищепити. Бо коли ти, відтятий від дикої з природи оливки, проти природи був прищеплений до доброї оливки, то скільки більше ті, що за природою будуть защеплені на власній оливці?» (Рим. 11, 16 – 24). Вже самого цього досить, щоб зрозуміти, що юдофобія в Божих очах – зло, яке стягує прокляття.

У праотця Авраама є тільки двоє законних спадкоємців: ізраїльтяни – тілесні, і християни – духовні. Тож кожен юдофоб мав би усвідомити, що, тримаючись таких переконань, поширюючи їх серед інших, він автоматично стягує на себе Боже прокляття. Адже кожен, хто проклинає законний рід Авраама підпадає під Боже прокляття (див. Бут. 12, 3).

Та й надзвичайно дивно, що дехто, проголошуючи себе послідовниками жидівського Месії, уже самим своїм іменем «християни» (адже «Христос» – це грецьке слово, яке в перекладі з гебрейської означає «Месія»), люто ненавидить самих жидів.

Ісус з Назарету – це, перш за все, обіцяний Ізраїлю Месія – Цар. І таким Він і залишається. Лише з перспективи відношення в ізраїльській монархії до цариці-матері можна зрозуміти Його відношення до Марії, особливо випадок з вином у Кані Галилейській (Ів. 2, 3 – 9). Варто тут лише порівняти поведінку Ісуса та поведінку царя Соломона (1 Цар. 2, 19 – 20) стосовно своїх матерів та усвідомити собі, що термін «жінко» відповідає гебрейському «ґбарім» (велика Пані), щоб зрозуміти це «неясне» місце Іванового Євангелія. Але юдофобу це буде закрито.

Як можна казати, що любиш Христа, а ненавидиш нарід, до якого Він тілом належить? Адже і Христос, і Пресвята Богородиця, і всі апостоли – справжнісінькі жиди. Як можна стреміти потрапити до раю, де царює жид Ісус Христос, а тут на землі не переносити жидів?

Як можна себе вважати католиком, будучи юдофобом, якщо перший папа – св. апостол Петро – жид і то не просто жид, а намісник жидівського Царя у Його Царстві тут на землі?

На відміну від більшості християнських конфесій, Католицька Церква завжди послідовно виступала проти юдофобії і ніколи не цуралася свого жидівського коріння.

Так вже Папа Григорій І Великий, відомий на християнському Сході, як Григорій Двоєслов, автор Літургії Напередосвячених Дарів, у 602 році гостро критикує владу Неаполя за прояви юдофобії. У 1065 році Папа Александр ІІ гострим листом звертається до воєводи Ландолфа з Беневенту з вимогою припинити переслідування юдеїв. А ІV Лятеранський собор у 1215 році у декреті, спрямованому проти альбігензів та катарів, серед інших єресей закидає їм юдофобію та відкидання Старого Завіту. Коли до влади в Німеччині прийшов націонал-соціалізм (або, як його мило люблять називати наші сьогоднішні «свободівці», національний соціалізм), Католицька Церква в особі Папи Пія ХІ у 1937 р. енциклікою «Mit brenender Sorge» гостро засудила націонал-соціалізм, зокрема його юдофобію. Що більше, на ІІ Ватиканському соборі Церква декларацією «Nostra aetate» засудила всякі прояви юдофобії і наголосила на своєму жидівському корінні.

Називати себе католиком і бути юдофобом – це такий же ж абсурд, як бути негром-куклускланівцем.

Історія нам свідчить, що тирани, які піднімалися на переслідування ізраїльського народу, свої народи кидали у велику біду. Адже Божі обітниці не відкличні, і кожен, хто піднімається проти народу Ізраїля, автоматично підпадає під Боже прокляття. Тож, якщо бажаємо добра собі і своєму народові, відречімося гріха юдофобії, борімося з її проявами, не голосуймо за тих, хто в політиці поширює це явище.

Це правда, що юдеї не раз спровокували переслідування християн, правда, що і тепер християнам несолодко живеться в Ізраїлі, правда і те, що серед представників цього народу є українофоби. Але це не дає нам право бути юдофобами. Ізраїль є Божим первенцем серед народів, і за цього первенця ми покликані молитися. Ніхто нас не може зобов’язати бути християнськими сіоністами, але маємо зобов’язання не бути юдофобами.

Римська Церква що Великої П’ятниці молиться за навернення Ізраїля до їхнього правдивого Месії – Ісуса з Назарету. «Помолімося і за жидів. Їм першим Господь наш промовив. Нехай їм дасть зростати у Його любові й вірності Союзу. Всемогутній вічний Боже, Ти дав Свої обітниці Аврааму і його потомству, почуй молитву Своєї Церкви і народ Ізраїльський, Свою першу спадщину, приведи до повноти спасіння. Через Христа Господа нашого». Це добрий приклад і для нас. Приклад, який варто наслідувати.

Саме зараз в часі Великого Посту варто собі усвідомити факт, що не жиди, а римляни розп’яли Христа, що протягом своєї історії цей нарід зазнав страшних переслідувань подібно до нашого народу, що юдофобія – це зло, яке, перш за все, шкодить нам, нашому народові. Молімося за навернення Ізраїля, бо як каже св. апостол Павло, «коли їхнє падіння це багатство для світу і коли їхній занепад це для поган багатство, то скільки більше повнота їх? Я ж кажу вам, погани, - оскільки я апостол поган, то величатиму моє служіння, - надіючись, що, може, мені якось пощастить розбудити заздрість своїх, споріднених тілом і декого з них спасти. Бо коли їхнє відкинення - примирення для світу, то що буде їхнє прийняття, як не життя з мертвих?» (Рим. 11, 12 – 15).

о. Орест-Дмитро Вільчинський 

(поправки до статті і виправлення слів "антисеміт" на "юдофоб" та "антисимітизм" на "юдофобія" додані мною, негідним р.Б. Леонідом, оскільки ці слова не відповідають істині і передбачають ненависть до ВСІХ НАРОДІВ СЕМІТСЬКОЇ ГРУПИ, а не лише жидівського)

Джерело:  Мандрівники Христа Царя