СВЯТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
СВЯТИЙ АПОСТОЛ АНДРІЙ ПЕРВОЗВАННИЙ
Святий апостол Андрій
(~...-62)
Тропар, глас 4: Як первозваний з апостолів і як верховного брат* Владиці всіх, Андрею, молися,* мир вселенній дарувати* і душам нашим велику милість.
Кондак, глас 2: Мужности богогласника, якого ім’я святкуємо,* і верховного послідувателя Церкви,* Петрового родича возхвалім,* бо, як давно тому, так і нині до нас закликав:* Прийдіть – ми знайшли, кого бажали.
Святий Андрей був перший серед апостолів, який пізнав Христа Спасителя і пішов за Ним, тому він називається “Первозванний”. Євангелист Йоан розповідає, що коли Йоан Предтеча охрестив Христа Спасителя, то своїм учням сказав, що Христос – Син Божий. “Другого дня знову стояв Йоан там, ще й двоє з його учнів. Угледівши ж Ісуса, який надходив, – мовив: «Ось Агнець Божий». Почули двоє учнів, як він оте сказав, та й пішли за Ісусом. Обернувшися Ісус і побачивши, що вони йдуть, мовив до них: «Чого шукаєте?» Ті ж Йому: «Равві, – що в перекладі означає: Учителю, – де перебуваєш?» Відрік він їм: «Ходіть та подивіться». Пішли, отже, і побачили, де перебуває, і того дня залишилися в Нього. Було ж близько десятої години. Андрій, брат Симона Петра, був одним із тих двох, що, почувши Йоана, пішли за Ним” (Йо. 1, 35-40).
“О щасливий день, – вигукує святий Августин, – той день, коли вони перебували у Христа Спасителя! Хто бо може оповісти те, що вони тоді чули з божественних уст Ісуса!” Андрей, сповнений віри, спішить до Петра і каже йому: “«Ми знайшли Месію»... І привів його до Ісуса (Йо. 1, 41-42). Після цього обидва брати кидають свої сіті і дім у Капернаумі (родом були вони з Витсаїди, в Галилеї) й ідуть за Христом Спасителем. Апостол Андрей є свідком усіх чудес Ісуса, чує кожне Його слово, ділить з Ним нужду та переслідування і йде слідом за Ним.
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
***
СВЯТИЙ КНЯЗЬ АСКОЛЬД
Святий Аскольд (Миколай)
(~...-882)
Князь Київський
Руський каган (?)
860 — 882
Співправитель: Дір
Наступник: Олег Віщий
Народження: невідомо
Смерть: 882
Київ
Віросповідання: Християнство
Династія: Київичі[1] Мунсе[2]
Батько: Бйорн Залізнобокий (?)[2]
Аскольд (давньоскан. Haskuldr, Hoskuldr; ? — 882 (?)) — напівлегендарний варязький[3] київський князь (860—882). Засновник Київського князівства в Наддніпрянській Україні[3]. Згадується у «Повісті временних літ». Правив разом із Діром. Здійснив у 860 році похід на Константинополь[3]. За візантійськими джерелами, охрестився близько 867 року[3], можливо, з певною кількістю дружинників; за переказами прийняв ім'я Миколай[4]. За повідомленням Никоновського літопису воював з волзькими болгарами та печенігами[3]. За літописними свідченнями убитий Олегом та його дружинниками-язичниками за Києвом, в районі Угорського урочища (сучасний Печерськ, Аскольдова могила). В Українській православній церкві прославлений як мученик[5]. З князем пов'язують так званий «літопис Аскольда». Шведський історик Улоф фон Далін ототожнював Аскольда з Аслейком (давньоскан. Asleik Bjornson (Diar)), сином шведського конунга Бйорна Залізнобокого, онуком легендарного вікінга Рагнара Лодброка[6]. Михайло Грушевський вважав, що Аскольд міг бути нащадком династії князя Кия, попередником Бравлина[7]. Також — Осколд, Оскольд, Осколод[8].
Зміст
1 Біографія
1.1 Ім'я
1.2 Походження
1.3 Куявія
1.4 Похід на Царгород
1.5 Хрещення
2 Хронологія
3 Вшанування пам'яті
4 Канонізація
5 Примітки
6 Джерела
7 Посилання
Біографія
Ім'я
Аскольд і Дір. Радзивіловський літопис
Вбивство Аскольда і Діра
Існує кілька версій походження імені Аскольд. Найбільш ймовірна версія інтерпретує його як скандинавське ім'я Haskuldr або Hoskuldr. Проте написання Акольд може бути лише спотворенням на скандинавський манір (аналогічно до Вітаутас — Вітольд).[8]
Суфікс -алд- зустрічається у кельтських іменах. Є також теорія угорського походження імені, що не має достатніх підстав.[8]
Магнер захищав теорію слов'янського походження імені, виводячи його від слова «сколдырить» — накопичувати. Інші прихильники теорії слов'янського походження вбачали в слові корені оскал, сокіл, кіл та коло. Також можливо, що частина -ольд є скороченням від -волод/-влад. Подібна гіпотеза не суперечить даним сучасної історичної граматики.[8]
Ім'я співзвучне назві причорноморського племені «царських» скіфів — сколотів, які, однак зникли ще в III ст. до н. е., а також назвам річок Оскіл та Ворскла (літописний Вороскол). «Асколт» може бути запозиченням від іраномовних кочовиків та означати «Прикордонний господар».[8]
Походження
Польський хроніст XV ст., Ян Длугош, та ряд істориків які спираються на його інформацію, вважали, що Аскольд походив з князівської династії, започаткованої князем Києм. Ці твердження лягли в основу критиків норманської теорії походження Русі[9]. Однак, серед істориків досі немає одностайності у цьому питанні.
Синхронізація певних подій, описаних у руських літописах, з церковними та світськими візантійськими хроніками дають підстави для припущень історика М. Брайчевського, що багато з них відбувалися до 882 року, й згодом були приписані за часів Рюриковичів князю Олегу Віщому (як приклад — візантійські хронографи нічого не писали про походи Олега на Константинополь).
Куявія
До часів Аскольда належать повідомлення арабських письменників про три центри Русі[10]. Це — автори так званої групи ал-Бахді (ал-Істахрі, Ібн-хаукаль, пізніший твір Ідрісі). За свідченнями цих джерел, на початку-середині ІХ століття у Східній Європі існували три об'єднання східнослов'янських племен, що у нашій транскрипції іменуються Куявія, Славія та Арсанія (Артанія).
Куявія — держава полян з центром у Києві, ймовірно володіння Аскольда. Її територіальне ядро — Середня Наддніпрянщина, об'єднання полян, деревлян, дреговичів, сіверян.
Славія — об'єднання північних слов'янських і деяких неслов'янських племен — ільменські словени, чудь, весь, меря, з центром у Ладозі.
Артанія — землі теперішнього південного сходу України, Надазовщина, східний Крим, частина північного Кавказу (Тмутороканське князівство).
Між Славією та Куявією лежали землі кривичів, що до 872 року зберігали свою незалежність. Землі в'ятичів, радимичів та більшої частини сіверян були захоплені хозарами у VIII ст. З Хозарією, що була заслоном проти кочових племен, Аскольд підтримував дружні стосунки[10]. Лояльними були відносини Русі з мадярами, які утворили політичне об'єднання в басейні Дону — Леведію[10]. Ватажок мадярів Алмош був спільником і можливо особистим другом Аскольда[10]. Головні інтереси Аскольдової Русі були на півдні та південному сході, особливо у Візантії. Походи проти Візантії, та договори укладені з імперською адміністрацією знайшли відображення у численних[10] джерелах. Головний політичний зміст походів склало дипломатичне визнання держави Русі, як контрагента імперії.
Похід на Царгород
Докладніше: Похід на Царгород (860)
У 860 році Аскольд очолив перший задокументований похід Русі на Константинополь.
На світанку 18 червня 360 руських ладей з 8-ма тисячами вояків на борту несподівано з'явилися у Босфорській протоці й взяли столицю Візантії в облогу. Незабаром наспіла й піша рать. Патріарх Фотій I емоційно передав почуття й страх обложених при появі небаченого раніше грізного ворога: «Народ (руси) від країни північної…, і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, мов море».
Облога Константинополя тривала цілий тиждень, і за словами Фотія «місто ледве не було підняте на спис», як у давнину називали здобуття фортець приступом. Імператор Михаїл III в цей час воював з арабами в Малій Азії і змушений був терміново вирушити додому. Війна завершилася мирною угодою. Штурм русами Царгорода мав величезний резонанс у тогочасному світі і, рятуючи своє становище та престиж імперії, імператор поспішив назад. Венеціанський хроніст Лев Диякон стверджував, що ті, хто облягав візантійську столицю, повернулися додому «з тріумфом».
За деякими здогадками частиною угоди з Візантією стало хрещення Аскольда і принаймні частини його воїнів. За реконструкцією Михайла Брайчевського сам князь отримав при хрещенні ім'я Миколи, одразу ж після походу русів патріарх Фотій створив нову митрополію і до Києва спрямував єпископа Михаїла, першого очільника Руської церкви. Саме тому за точку відліку вітчизняної історії Повість временних літ взяла 860 рік, не позначений більше жодними видатними подіями: «Коли почав царювати (імператор Візантії) Михаїл III, стала так прозиватися Руська земля. Дізнались ми про це тому, що за цього царя приходила Русь війною на Царгород, як пишеться про це в літописанні грецькому (візантійському). Ось чому з цієї пори почнемо (розповідь) і число (лік рокам) покладемо»[джерело?]. Насправді Михаїл III зійшов на трон ще у 842 році. Плутанину у літописі Брайчевський пояснює подальшими фальсифікаціями. Він також вказує, що після чотирьох походів на Візантію, для підсилення свого політичного реноме, Аскольд прийняв титул кагана, що є рівним імператорському. І ще довго з того часу, титул використовували в означенні київських князів. Так він зустрічається у мусульманського географа Ібн Руста в письмовій формі між 903 і 913 роками. Цю традицію продовжував в XI столітті Іларіон, звертаючись до Великого князя Володимира Великого (978-1015) і великого князя Ярослава Мудрого (1019-1054) за титулом «каган».
Аскольд воював не лише з візантійцями. У літописі є відомості про його походи проти уличів і печенігів.
Ібн-ель-Хасан розповів, що після 862 року руси здійснили рейд до південних берегів Каспійського моря і взяв в облогу місто Абесгун. Лише в останній, сьомій, битві, війська володаря Табаристану абу-Зейда завдали русам поразки і змусили їх повернутися додому.
З Никонівського літопису відомо ще про два походи Аскольда на Візантію. Останній — 874 року — був невдалим. «… Море було спокійне, та тут раптом здійнялася буря з вітром, і великі хвилі розкидали кораблі язичників-русів, і прибило їх до берега і переламало так, що небагатьом із них пощастило уникнути цієї біди й повернутись додому…» Повернулися додому лише мала частина дружин, і в Києві «був плач великий».
За повідомленням літопису Аскольда вбив князь Олег, який перевдягнувся торговцем і підступом виманив князя з Києва. Не виключено, що перемогу Олега забезпечила підтримка київських язичників, невдоволених наверненням Аскольда до християнства.
За літописом, Аскольда поховали на місці загибелі, на правому березі Дніпра в урочищі Угорське, де був стан мадяр, з «двором» ватажка Олмоша («Ольмин двір»).
Хрещення
Окрім дипломатичного визнання держави Русі, наслідком походів на Візантію було запровадження у державі християнства. Цей факт засвідчили багато джерел. На перше місце слід поставити свідчення патріарха Фотія — безпосереднього учасника події, який повідомив, що Русь прийняла християнство. У своїй енцикліці (окружному посланні) 866 чи 867 року, Фотій написав про навернення Русі: «І в них (тобто Русі) запалала така жага віри, що вони прийняли пастиря і виконують християнські обряди»[11]. Інше візантійське джерело, так званий Продовжувач Порфирогенета, пише «Скоро після того (обологи Константинополя у 860 р.) прийшло від них посольство, яке просило зробити їх речниками божественного хрещення, що було і зроблено»[11].
Про запровадження християнства на Русі часів Аскольда засвідчив життєпис Констянтина Багрянородного, Хроніки Зонари, Михайла Гліки, Густинський літопис, Київський Синопсис і твори арабських письменників — Ібн-Хордадбега, ал-Масуді і ін. Так Ібн-Хордадбег характеризував Русь як країну суцільно християнську[джерело?], а Ніконівський літопис помістив статтю «Про князя руського Оскольда», спеціально присвячену запровадженню нової віри на Русі. Навіть у Церковному уставі Володимира Св'ятославича є твердження, що Русь хрестили за часів патріарха Фотія. Таким чином йдеться про офіційний акт запровадження християнства на Русі як державної релігії. Звідси — прагнення всіляко підкреслювати, що хрестилася вся країна, попри те що звичайно існувало тут чимало язичників. У Києві створили єпархію, залежну від Константинопольської патріархії. Це засвідчив Фотій, повідомляючи, що Русь «прийняла пастиря», тобто єпископа. Констянтин Багрянородний, Скилиця, Зонара та Михайло Гліка писали про архієпископа. У «Василіках» — церковному уставі імператора Лева VI (886—912), що містить списки кафедр Константинопольського патріархату, та аналогічний реєстр, якого уклали за часів Констянтина Багрянородного (912—959) є свідчення про існування Київської єпархії. У першому списку під номером 61, у другому — під номером 60.
Щодо дати прийняття християнства Руссю, існують протиріччя. Частина документів віднесли цей акт до часів імператора Михайла та патріарха Фотія (раніше 867 р.), та назвали першим єпископом київським Михайла. Автором другого варіанта є Констянтин Багрянородний, який відтермінував християнізацію Русі та заснування Київської єпархії до врядування свого діда — Василя I, і патріарха Ігнатія та назвав першим єпископом київським Левона. Цілком імовірно, що після смерті Михайла ІІІ відбулося оновлення кадрів. Таким чином запровадження християнства на Русі відбулося між 860 та 867 роками. До більш ранньої дати схиляє згадка у так званому Панонському життії — біографій Кирила Філософа, про Євангеліє і Псалтир «руськими письменами писані», які великий просвітник бачив у Херсонесі взимку 861 року, та запровадження відліку років Аскольдом з 860 року — особливої Руської ери[12].
Хронологія
860 — перший вдалий похід на Царгород. Хрещення Аскольда
865 — навала на Абесгун
866 — невдалий похід на Царгород
872 — болгари вбили сина Аскольда
874 — похід на Царгород (можливо русько-мадярське військо на інші землі імперії). Візантійсько-Руська угода.
875 — перемога над кочовиками (?)
882 — Аскольда вбив Олег.
Вшанування пам'яті
Срібна монета Аскольд, випущена НБУ
Перше наразі відоме вшанування підступно вбитого кагана відбулося ще у IX столітті (між 882 та 895 роками) його спільником — ханом мадяр Ольмошем.
"...і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив Ольма церкву святого Миколи..."
У Києві є Аскольдів провулок.
Канонізація
27 червня 2013 року з нагоди 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату канонізував і причислив до лику святих Князя Аскольда-Миколая. Князя Аскольда-Миколая одночасно канонізували в двох ликах святості: як Благовірного Князя, і як Мученика. Окрім того, князя Аскольда проголосили Першомучеником.
Примітки:
За Михайлом Грушевським.
За Улофом фон Даліном і Августом фон Шлецерем.
Котляр М.Ф. Аскольд // Енциклопедія історії України. 2003. Т. 1. С. 146.
Сергей Шумило. Князь Оскольд и христианизация Руси. К.: «Дух і Літера», 2010.
Відбулася канонізація святого князя-мученика Оскольда // Слово Просвіти. 05.07.2013. (за матеріалами: «Церковна православна газета», № 15—16 (265—266))
Von der Chronistik zur modernen Geschichtswissenschaft: Die Waragerfrage in der russischen, deutschen und schwedischen Historiographie (Veroffentlichungen Des Osteuropa-instituts Munchen, Band 5) Taschenbuch – 1. Januar 2000. p. 398.
М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VII.
Киево-Русская миссия свв. Кирилла и Мефодия и первое (Аскольдово) крещение Руси (ч.1)
Войтович, Леонтій (2014). Князь Рюрик (Славетні постаті Середньовіччя. – Вип. 4). (українська). Біла Церква. с. 30.
М. Брайчевський. Суспільно-політичні рухи у в Київській Русі. Вибране. Т1. Київ. Вид. О. Теліги. 2009. ст. 69-73. ISBN 978-966-7601-68-3
Цитовано за: М. Брайчевський. Суспільно-політичні рухи у в Київській Русі. Вибране. Т1. Київ. Вид. О. Теліги. 2009. ст. 74
Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. М., 1963(рос.)
Джерела:
Schlozer, August Ludwig von. Oskold und Dir: eine russische Geschichte kritisch beschrieben... Gottingen: Dieterich, 1773.
М. Брайчевський. Суспільно-політичні рухи у в Київській Русі. Вибране. Т1. Київ. Вид. О. Теліги. 2009. ISBN 978-966-7601-68-3
Шумило С. В. Князь Оскольд и христианизация Руси. К.: «Дух і Літера», 2010.
Древнерусские княжества Х-ХІІІ вв. Под ред. Бескровного Л. Г., М., Наука, 1975.
Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества, М., Наука, 1993.
Сяков Ю. А. Тайны Старой Ладоги. Факты, гипотезы, измышления. СПб, Общество «Знание», 2004.
Древняя Русь в свете зарубежных источников. Под ред. Мельниковой Е. А. М., Логос, 2003.
Мицько І. Родовід княгині Ольги за європейським епосом // Другі «Ольжині читання». Пліснеськ-Львів. 14-15 червня 2007 року. Львів, 2007, с.21; Його ж. Датское происхождение князя Олега // http://conference.dansk.ru/view/28/39
Котляр М.Ф. Аскольд // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.
Котляр М.Ф. Аскольд // Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
Войтович Л.В. Чи був Рагнар Лодброк на руських землях? // Україна в Центрально-Східній Європі. — Вип. 16. — К., 2016. C. 93-107.
Котляр М. Ф. КИЇВСЬКІ КНЯЗІ КИЙ І АСКОЛЬД
Шумило С. В. Християнізаційні впливи на Русі в ІХ ст. До 1150-річчя заснування першої Руської митрополії за часів князя Оскольда. Частина I
Шумило С. В. Первое крещение Руси и убийство князя Аскольда: церковно-историческая память (рос.)
Шумило С. В. Князь Аскольд — предтеча крещения Киевской Руси. «Церковная православная газета», № 15-16 (265—266), август 2010 г. (рос.)
Шумило С. В. Древнейшая святыня Православной Руси. Краткая история Свято-Николаевской церкви на Оскольдовой могиле (рос.)
В Україні цього року відзначається 1150-річчя Хрещення Русі князем Оскольдом // УНІАН. 15 липня 2010.
1150-річчя Київської Митрополії та 1950 років поширення християнства
Князь Аскольд. Дух воїна та християнина. (Коментар дослідника церковної старовини Сергія Шумила для Радіо «Воскресіння», 4 частини)
***
СВЯТА КНЯГИНЯ ОЛЬГА
Свята Ольга
(~894-969)
"Радісно празнуємо у світлому дні твоєї святої смерти, Ольго богомудра, засилаючи молебну пісню до Христа, що вінчав тебе вінцем нетлінним" (Канон святої Ольги).
На небосхилі святих Христової Церкви, наче зорі, сяють різні святі українського народу. Поміж ними особливим світлом святости ясніє княгиня Ольга, пам'ять якої відзначаємо 11 липня. "Повість временних літ" величає Ольгу такими словами: "Вона предтеча християнської землі, як рання зірниця перед сонцем і як зоря перед світанком... Вона перша від Руси ввійшла в царство небесне, тому руські сини хвалять її як начальницю, бо й по смерті вона молить Бога за Русь".
Свята Ольга це перша християнка на великокняжому престолі Києва, перша просвітителька й учителька християнської віри в Русі-Україні. Її хрещення створило широкий шлях до християнізації нашої держави.
СВЯТА ОЛЬГА — НЕЗВИЧАЙНА ОСОБИСТІСТЬ
Свята Ольга належить до найсвітліших жіночих постатей нашої княжої держави. Вона вирізнялася світлим характером, сильною волею та надзвичайною мудрістю в управлінні нашою державою. Це жінка з великим державницьким умом. Наш літопис називає її "наймудрішою серед усіх людей". Після смерти свого чоловіка, князя Ігоря († 945), Ольга довгі роки сильною рукою правила великою державою від імени свого малолітнього сина Святослава. "Нікому з володарів, — каже історик Наталія Полонська-Василенко, — не присвятив наш літопис стільки уваги, як Ользі, що протягом двох десятиріч виступає в авреолі мудрости й жіночого чару" (Історія України, ?. І, с. 101). Велика мудрість святої Ольги виявилася і в тому, що вона прийняла християнську віру і саме цим сильно піднесла авторитет свій і своєї держави в очах Візантії та християнських володарів Західної Європи. "Княгиня Ольга, — вважає історик Микола Чубатий, — стоїть дійсно на перехресті релігійної та культурної історії Руси-України" (Історія Християнства на Руси-Україні, ?. І, с. 186). Наша Церква у богослуженні празника величає Ольгу такими похвалами: "Наче сонце, засяяла нам твоя преславна пам'ять, Ольго богомудра, мати князів руських, Христова мізинице... Ти наша велич і похвала, Ольго богомудра, бо тобою ми визволилися від ідольського обману... Сильна наче львиця, одягнена силою Святого Духа... Чиста наставнице закону й учителько Христової віри, прийми похвалу від недостойних рабів, і молися до Бога за нас, що свято празнуємо твою пам'ять".
ХРЕЩЕННЯ СВЯТОЇ ОЛЬГИ
Були різні спонуки, щоб схилити святу Ольгу прийняти християнську віру. Це передусім політичні, культурні й торговельні відносини Руси з християнською Візантією та християнськими державами Заходу. Уже за часів князя Олега († 912) були в Києві й на Русі варяги-християни, а за князя Ігоря вони мали свою церкву святого Іллі в Києві. У цій церкві християни-дружинники, підписуючи мирний договір з Візантією 944 року, присягали князеві Ігореві, чоловіку Ольги. Ольга бачила також чесне і високо моральне життя християн у Києві. Тож нічого дивного, що і в неї з'явилося бажання стати християнкою. Проф. М. Чубатий про мотив Ольги прийняти Христову віру каже: "Немає сумніву, що її вроджена інтелігенція обсервувати світ, окружаючий Русь, та її зносини з християнами, яких у Києві було багато, особливо варяг, довели її поволі на шлях до християнства" (Цит. твір, с. 174). Дата хрещення Ольги до сьогодні не розв'язана. У літописі сказано, що Ольга хрестилася в Царгороді 955 року. Грецькі джерела широко описуючи її побут у Царгороді в 955-957 роках, нічого не згадують про її хрещення. Таку важливу подію, як хрещення володарки Руси вони не могли б оминути мовчанкою. Більшість істориків вважають, що Ольга охрестилася в Києві в 954-955 роках і вже як християнка була потім з великим почтом у Царгороді. Християнська віра сильно вплинула на особисте життя Ольги і її оточення. Тепер вона творить багато справ милосердя. У деяких документах сказано, що ніби це вона збудувала в Києві церкву святої Софії і дала гроші на будову церкви святої Тройці у Пскові. У 959 році вона посилала послів до німецького короля Оттона І. Західні літописи стверджують, що княгиня просила в нього єпископа і священиків. Старання Ольги навернути і свого сина Святослава на християнську віру не увінчалося успіхом. У Повісті временних літ читаємо: "Ольга живучи зі своїм Святославом, навчала його потреби охреститись, і він того не притримувався, ані не приймав до своїх ушей... Ольга часто говорила: "Я, мій сину, Бога пізнала і радуюся, коли ж і ти пізнаєш, то пічнеш радуватися". Він же не звертав уваги на те, кажучи: "Як я можу новий закон прийняти один? А дружина моя почне з цього сміятися". Вона ж говорила до нього: "Коли ти охрестишся, всі будуть робити те саме". Він же не послухав матері, творячи звичаї поганські. Одначе Ольга таки любила свого сина Святослава говорячи: "Нехай буде воля Божа. Коли Господь схоче помилувати мій рід та руську землю, хай вложить їм у серце навернутися до Бога, як і мені дарував Бог". І не кажучи, молилася за свого сина кожної ночі й кожного дня, виховуючи сина до його мужеськости та росту". Хоча не вдалося Ользі навернути сина, але все-таки її вплив на нього був великий. "Одне Ольга осягнула, — завважує історик М. Чубатий, — а саме, що її син Святослав був толерантний до християн і лояльний до неї, як до своєї матері. Крім розходжень у вірі в инших справах до самої смерти був він добрим та відданим сином. Ольга ж справу його навернення, як ми читали в Повісті, віддала вповні на Божу волю" (Цит. твір, с. 182). Немає сумніву, що Ольга, ставши християнкою, хотіла, щоб і її народ прийняв Христову віру, однак, з огляду на тодішні політичні обставини в державі, вона не наважилась приступити до загального хрещення своїх підданих. Це зробив її внук святий Володимир Великий.
Про християнське життя Ольги свідчить її остання воля, де вона просить, щоб її поховали за християнським звичаєм і на гробі не справляли поганської тризни. Померла вона у глибокій старості 969 року, маючи близько 75 років.
Святий Володимир Великий близько 1000 року переніс тіло Ольги до новозбудованої Десятинної церкви за київського митрополита Леонтія (992-1008). Монах Яків пише, що в труні було віконце, через яке можна було побачити нетлінне тіло Ольги. Під час нападу монголів мощі Ольги сховали під руїнами Десятинної церкви. Митрополит Петро Могила, відбудовуючи 1635 року невелику церкву на місці Десятинної, віднайшов мощі святої Ольги, вони зберігалися там до XVIII ст. За наказом московського Святішого Синоду їх переховали, але місце нікому не відоме.
КУЛЬТ СВЯТОЇ ОЛЬГИ В НАРОДІ
Після смерті княгиню Ольгу тривалий час не канонізували, оскільки на її гробі не діялися чуда, що є умовою канонізації. Ані літописець, ані монах Яків нічого не згадують про святкування пам'яті святої Ольги, хоч обидва говорять, що при перенесенні її мощей за Володимира Великого її тіло було нетлінне. Культ святої Ольги і празнування дня її смерти існували в нашій Церкві ще до приходу монголів. Здається, також, що і чуда діялися, бо її ім'я було поміщено у список святих приблизно XII ст. Про святкування пам'яті Ольги ще в домонгольській добі довідуємося з трьох збережених списків сербського Прологу з XIII-XIV століття. Ті списки переписано з болгарського тексту, який відписали з руського оригіналу. У них подано життєписи руських святих київської области, що їх празники були встановлені ще до нападу монголів. Серед тих святих є також життєпис княгині Ольги, який закінчується словами: "Ольго, не переставай молити Бога за тих, що почитають день твого упокоєння". Згаданий сербський Пролог подає день смерти Ольги 11 липня. Не можна з певністю сказати, чи окрема служба на честь святої Ольги вже була в домонгольській добі, бо до нас з того часу нічого не дійшло. Теперішня служба її празника походить з середини XV ст. Московський цар Іван Васильович у 1557 році вислав до царгородського патріярха Йоасафа пом'яник руських великих і удільних князів. У ньому немає імени Ольги серед імен князів і княгинь, яких поминали на молебнях як святих, але воно засвідчене серед імен тих, яких треба було поминати на панахидах.
о. Юліян Катрій, ЧСВВ. "Пізнай свій обряд"
Релігійно-пізнавальний фільм "Свята Княгиня Ольга" оповідає про Велику доньку України, яка зробила величний вклад у те, щоб наша Батьківщина належала у Тройці єдиному Богові, Отцю і Сину і Святому Духові...
Переглянути:
Відеозапис проповіді архиєпископа Ігоря (Ісіченка) про святу княгиню Ольгу, виголошеної 24 липня 2011 р. в Свято-Дмитрівському храмі м. Харкова (Полтавський шлях 44). Тропар свята співає хор Свято-Дмитрівського храму м. Харкова.
Переглянути:
***
Проповідь про св. Ольгу влад. Ігоря Ісіченка (УАПЦ)
Відеозапис проповіді архиєпископа Ігоря (Ісіченка) про святу княгиню Ольгу, виголошеної 24 липня 2011 р. в Свято-Дмитрівському храмі м. Харкова (Полтавський шлях 44). Тропар свята співає хор Свято-Дмитрівського храму м. Харкова.
***
СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ
Святий Володимир Великий
(~960-1015)
"Прийдіть вірні, заспіваймо духовну пісню і прославмо Христа,
який світло прославив чесного Володимира Великого князя"
(Канон утрені празника).
Поміж великими і світлими мужами нашої княжої держави святий Володимир Великий, наче сонце, сяє своєю невмирущою славою, величчю і заслугами. В історії Руси-України його записано золотими літерами не тільки як могутнього і розумного володаря, але передусім як хрестителя, просвітителя і ревного апостола християнської віри. Свята віра, яку він прийняв у візантійському обряді, стає з часом серцем і душею нашого народу й держави. Вона стає сильною моральною основою нашого народу, основою нашої культури, звичаїв і обрядів. Вона завжди була великою моральною силою для нашого народу, передусім у дні його горя і руїни. Тією християнською вірою наш народ довгі-довгі сторіччя жив і кріпився, тією ж вірою він і сьогодні живе і кріпиться в неволі безбожного комунізму. І в тому якраз велика заслуга святого Володимира Великого, що дав нашому народові цінний скарб святої віри. Він вічно житиме у серці нашого народу як його хреститель, апостол і святий.
ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ — ХРЕСТИТЕЛЬ РУСИ-УКРАЇНИ
ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ — АПОСТОЛ СВЯТОЇ ВІРИ
КУЛЬТ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО
о. Юліян Катрій, ЧСВВ. "Пізнай свій обряд"
Проповідь Блаженнішого Святослава з приводу 1000-ліття переставлення князя Володимира
"Де двоє або троє зберуться в ім’я Моє, там Я є посеред них". Як глибоко це Боже слово про єднання звучить сьогодні у наших серцях, коли ми святкуємо 1000-літній ювілей Успіння святого і рівноапостольного Великого князя Володимира. Його пошук єдиного Бога, його дорогу до хрещення не можливо до кінця збагнути без його особистого пошуку до єднання своїх людей. Він, як Великий Київський князь, від початку свого служіння шукав способу як об’єднати свій люд, щоб розрізнені слов’янські племена стали одним народом. Він зрозумів, що вчинити з його людей єдиний народ можна лише єднаючи цих людей в ім’я Боже. Він сам перший увійшов у це Боже життя силою Святого Хрещення. Він почав творити це єднання в ім’я Ісуса Христа і таким чином дав фундамент для того, щоб створити єдиний Божий народ на Київських горах».
Проповідь Блаженнішого Святослава в Патріаршому соборі Воскресіння Христового з приводу 1000-ліття переставлення рівноапостольного князя Володимира (28 липня 2015 р.).
ПЕРЕГЛЯНУТИ:
Святий рівноапостольний князь Володимир Великий, Хреститель Русі. ІI частина
Святий рівноапостольний князь Володимир Великий, Хреститель Русі. ІII частина
Святий рівноапостольний князь Володимир Великий, Хреститель Русі. ІV частина
***
СВЯТИХ МУЧЕНИКІВ БОРИСА І ГЛІБА
Святих мучеників Бориса і Гліба,
у святому хрещенні Романа і Давида(~...-1015)
Тропар, глас 2: Правдиві страстотерпці і істинні євангелія Христового послухачі,* доброчесний Романе з незлобивим Давидом,* ви не спротивилися ворогові – братові,* що вбивав ваші тіла, а душ не міг діткнутися.* Нехай, отже, плаче злий властолюбець,* а ви, радіючи з ангельськими ликами, стоячи перед Святою Тройцею,* моліться, щоб країна рідних ваших благовгодна була* і щоб сини руські спаслися.
Кондак, глас 3: Засіяла днесь преславна пам’ять ваша,* благородні страстотерпці Христові, Романе й Давиде,* що скликуєте нас на прославу Христа, Бога нашого.* Тому, прибігаючи до ковчега ваших мощів,* приймаємо дар оздоровлення вашими молитвами, святії,* бо ви є божественні лікарі.
Чорна хмара нависла над Руською землею. Помер великий і святий князь верховний Володимир (пам’ять його вшановуємо 28 липня), той, хто охрестив і просвітив святу Русь. З плачем і зойком збіглися до Десятинної церкви натовп народу. Для них зайшло “красне сонечко”, як також зайшло воно і для Руси, покрилося хмарою страшної, нечуваної і до нині прокляттям над нами навислої братовбивчої боротьби.
Святий Володимир залишив 11 синів і дванадцятого братанича Святополка, сина убитого Ярополка. Серед його синів були двоє:Борис, в хрещенні названий Роман, і Гліб, в хрещенні названий Давид. Борис княжив у Ростові, а Гліб – у Муромі. Обоє вони так ревно дбали про святу віру, так вірно служили Богові, і при цьому були справедливими і боговгодними князями, що святістю життя, відданого цілковито молитві і добрим ділам, возсіяли вони, за словами літописця Нестора, як дві ясні зірки серед братів своїх. Бориса було призначено спадкоємцем великокняжого престолу в Києві. Перед смертю св. Володимира Борис пішов походом на печенігів (1015 р.) і розбив їх ущент, а повертаючись додому, став табором при ріці Алті, і тут дійшла його вістка про смерть батька. Гарячими сльозами залився св. князь;це ж помер найліпший батько, той, який навчав їх тільки добра, якого так любив увесь народ, а волю якого сини повинні шанувати як щось найсвятіше. А водночас прийшли й інші тривожні вісті. Щойно помер святий Володимир, як Святополк, князь Турівський, що на той час був у Києві, силою захопив великий княжий престол, потоптав волю свого найліпшого опікуна і добродія, переманив на свій бік частину продажних бояр і задумав наступний злочин – убити всіх синів Володимира і стати на Русі самодержавним володарем.
Бояри радили Борисові, щоб чимскоріше ішов з дружиною на Київ, прогнав напасника і сів на своєму престолі, таж за ним стоїть весь народ, який поможе йому провчити зухвалого Святополка. Але святий Борис не хотів братовбивчої війни, не хотів руською кров’ю залити домовину свого батька;він відпустив своє військо, а сам вирішив іти до Ростова. Та не так думав Святополк, який підіслав новоявлених юдів-іскаріотів, бояр Вишгородських (Вишгород – місто поблизу Києва), що звалися Пушта, Талець, Єлович і Ляшко, щоб убили святого Бориса.
Вірні слуги перестерігали князя, що Святополк зазіхає на його життя, та святий Борис віддався волі небесного Отця і молив Його, щоб удостоїв його, якщо на те Його воля, постраждати за правду.
Настала ніч, поснули вірні слуги князя. Але він сам не спить. Своїм звичаєм припав на коліна і молиться, довго молить за щастя Руси, за добро князів, за благо цілого народу, щоб він був сильний вірою, великий єдністю, багатий правдою, миролюбний, згідний, і щоби на честь інших народів заробив собі шляхетністю духа, ревністю у вірі й трудом задля власного блага.
Коли ж уже стало світати, князь бив земні поклони і став читати утреню. А там, за шатром, убивці слухали кожне слова, чули, як князь святий читав слова псалма:
“О Господи, як багато моїх ворогів, багато їх повстало проти мене.
Багато тих, що мені кажуть:«Нема йому спасіння в Бозі!»
Але Ти, Господи, щит мій навколо мене, Ти моя слава, підносиш голову мою вгору.
Я голосно візвав до Господа, і Він вислухав мене з гори святої своєї.
Я ліг собі й заснув, і пробудився, – бо Господь мене зберігає.
Я не боюся безлічі людей, що навколо мене обсіли.
Встань, Господи, спаси мене, мій Боже!
По щелепах вдарив ти всіх ворогів моїх, розторощив зуби злих.
У Господа спасіння; на Твій народ – Твоє благословення” (Пс. 3).
Закінчивши молитву, князь положився до сну. Тоді вдерлися до шатра вбивці і списом убили святого Бориса. Припав до тіла убитого вірний слуга Юрій, але його також вбили і відтяли голову, щоб легше було зняти з шиї його дорогий ланцюг, подарунок святого князя. Ще живого, святого Бориса обгорнули полотном зі шатра, кинули на віз, та тут два варяги, послані на поміч катам, добили вмираючого мечем. Так постраждав мученицькою смертю святий князь Борис, сталося це 24 липня (6 серпня) 1015 р. Тіло його потай поховали в церкві святого Василія у Вишгороді.
Та на цьому не закінчилася каїнова злоба Святополка. Він послав до князя Гліба листа, щоб той приїжджав до Києва, бо святий Володимир, батько його, дуже хворий, і кличе його до себе. Гліб, слухняний кожному наказові батька, пустився в дорогу, а біля Смоленська сів на човен, щоб рікою Смядиною дістатися до Дніпра. Тут наздогнала його вістка від брата Ярослава, що Володимир, їх батько, помер, і що Святополк убив Бориса. Припав на молитву святий Гліб, сльозами освятив пам’ять батька і брата-мученика, й просив у Господа, щоб і йому подав щасливої смерти, бо вже знав князь Гліб, що не врятуватися йому від руки Святополка. І справді, вбивці не дали на себе чекати. Князь, бачачи, що йому не здолати супостатів, і не бажаючи кровопролиття, наказав своїй дружині, яка хотіла його боронити, щоби спасалась сама, а сам посеред молитви помер від ножа власного кухаря, якого до вбивства приневолив ватажок убивців Горясір. Сталося це 5 (18) вересня 1015 р. Тіло святого Гліба залишили в лісі, на березі ріки, і прикрили хмизом. На тому місці люди бачили вогненний стовп, було чути ангельські співи, та ніхто не знав, що означають ці чуда. Аж якось мисливці знайшли святе тіло, що не розклалося, дали знати до Смоленська і тоді мощі святого було перенесено до того міста і поховано у церкві.
Як Святополк окаянний убив ще третього князя Святослава, як почалася через це війна, як Ярослав покарав братовбивцю і як Святополк, тиняючись світом (цілком як Каїн), загинув десь у пущі між Чехією і Польщею – все це належить до історії, яку кожен вірний син своєї вітчизни повинен знати. Коли князь Ярослав сів на Київський престол, він з великими почестями переніс мощі святого Гліба до Києва, де їх поклали поряд з гробом святого Бориса. Як пише літописець Нестор, мощі святих князів “подають цілительні дари всім, хто приходить до них з вірою:криві – ходять, сліпі – бачать, хворі – стають здоровими, в’язні виходять на свободу – святі князі є заступниками Руської землі”.
Коли згоріла церква святого Василія, князь Ярослав наказав побудувати нову церкву. При її освяченні митрополит Йоан I (1008-1033) відкрив домовини святих князів і тіла їх знайдено цілі, не зіпсовані, а церкву наповнив чудесний аромат. Тоді 24 липня (6 серпня) став днем поминання і почитання святих Бориса і Гліба. За сина Ярослава, Ізяслава, в їх честь було побудовано нову церкву і туди, при великому здвизі народу і в присутності багатьох князів, перенесли мощі святих, і знову церква наповнилася предивним ароматом. Відбувалося це за митрополита Георгія І. При перенесенні був присутній також преподобний Теодосій Печерський. Відтоді 2 (15) травня став днем почитання святих Бориса і Гліба. У цей день 1072 р. відбулося перше перенесення мощей святих. Друге перенесення до великої кам’яної церкви, яку звів князь Чернігова Олег, відбулося також 2 (15) травня 1115 р. На цьому перенесенні був присутній великий і славний князь Києва Володимир Мономах.
Князь Володимир Мономах, коли відчув, що наближається година його смерти, виїхав з Києва (1125 р.) поклонитися тому місцю, де помер мученицькою смертю князь святий Борис, і там у церкві, зведеній на березі ріки Алти, віддав Богу свого духа. Його тіло згодом перевезли до Києва.
Бог прославив мощі святих Бориса і Гліба багатьма чудами. Пам’ять їх на Русі завжди свята. А їх молитви нехай подадуть нещасливому і невільному народові нашому повернутися до давньої святости, а через святість і до давньої слави.
_______________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
Джерело: ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР
ЗАВАНТАЖИТИ текст в pdf (0,56Mb)
***
Відеозапис проповіді архиєпископа Ігоря (Ісіченка) про князів-мучеників Бориса і Гліба
Відеозапис проповіді архиєпископа Ігоря (Ісіченка) про князів-мучеників Бориса і Гліба, виголошеної 15 травня 2015 р. в парафії святих Бориса і Гліба м. Києва (вул. Касіяна, 1, Київ (Теремки))
ПЕРЕГЛЯНУТИ:
***
Преподобні Антоній і Теодосій Печерські
наче два пресвітлі світила”
(Литійні стихири).
Усі святі, що їх почитаємо, нам милі й дорогі, бо вони Божі улюбленці, а наші заступники перед Богом. Та найдорожчі й найближчі нам ті святі, що вийшли з нашої крови й кости — святі нашого українського народу. Вони наша честь і слава, вони наші заступники перед Божим престолом, тож і слушно їм належить від нас особливі любов і почитання. “На особливіше почитання заслуговують наші святі, — каже слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, — себто ті, що є славою і прикрасою нашої Церкви й українського народу. Може і випадково майже всі вони зібралися в липні, так, що той місяць можна б назвати місяцем українських святих. Культ наших святих є для українського народу тим важливий, що підтримує і освячує християнську любов Батьківщини” (Про почитання святих, 1941).
До славних і великих українських святих належать два світлі подвижники й основоположники українського чернецтва — святий Антоній і святий Теодосій Печерські. Розглянемо їхнє покликання, значення і культ в українському народі.
ОСНОВОПОЛОЖНИКИ УКРАЇНСЬКОГО ЧЕРНЕЦТВА
У першому сторіччі християнської Руси-України Господь Бог послав нашому народові двох великих подвижників чернечого життя — преподобних Антонія і Теодосія Печерських. Їхня праця, молитва, жертва і святість залишили глибокий слід у житті українського чернецтва й Церкви. Про їхнє життя і діяльність довідуємося з наших літописів того часу, з Житія преподобного Теодосія пера літописця Нестора та з Печерського Патерика.
Преподобний Антоній Печерський
Походив з Любеча на Чернігівщині. У молодому віці йде на Атон, там постригається в ченці й отримує ім’я Антоній. У Божих планах було, щоб він служив народові на рідній землі. Тож одного дня ігумен звернувся до нього: “Антонію, вертайся на Русь, щоб там бути корисним для для инших. І нехай благословення святої Гори буде з тобою”. Антоній послухав того голосу, наче голосу Божого. Приблизно в 1051 році він повертається на Русь і поселяється в печері села Берестова недалеко від Києва, де колись перебував митрополит Іларіон. Бажанням Антонія було жити самітно в молитві й покуті. З часом до нього починають приєднуватися ідейні юнаки і він їх приймає. Через якийсь час їх було 12, а серед них священик Никон, Теодосій та Варлаам, син боярина. Одначе преподобний Антоній надає перевагу життю самітника, тому переходить до иншої печери. Там він дожив до глибокої старости. Спочив у Бозі в 1073 році на 90 році життя. Його пам’ять наша Церква святкує 10 липня.
Преподобний Теодосій Печерський
Народився у Василькові коло Києва. Виростав у Курську, де його батько був княжим урядником. З дитинства мав нахил до побожного життя. Ставши юнаком, хотів присвятити себе монашому життю, та на перешкоді стала його мати. Маючи яких 20 літ, він утікає з дому до Києва, де його приймає преподобний Антоній, а священик Никон постригає його в ченці. Теодосій від самого початку стає добрим, ревним і зразковим монахом. Після відходу преподобного Антонія до иншої печери монахи вибирають Теодосія своїм ігуменом. Він мав тоді лише 30 років. Під проводом Теодосія монастир у печері скоро росте і незабаром число монахів доходить до ста осіб. Приблизно в 1062 році Теодосій з монахами виходить з печери, а в 1073 році закладає основи під нову церкву й монастир. Та йому не судилося закінчити будівництво храму Успення Пресвятої Богородиці, бо після короткої недуги він передчасно покидає цей світ 3 травня 1074 року. Преподобний Теодосій був священиком. Пам’ять його успення празнуємо 3 травня, а перенесення його мощей — 14 серпня.
ЗНАЧЕННЯ ПРЕПОДОБНИХ АНТОНІЯ І ТЕОДОСІЯ ДЛЯ НАШОЇ ЦЕРКВИ Й ЧЕРНЕЦТВА
Преподобний Антоній своїм життям у печері коло Києва дав початок Києво-Печерському монастирю. Тим він заслужив собі ім’я первоначальника всіх руських монахів. Літописець Нестор називає преподобного Антонія великим і славним.
Преподобний Теодосій — будівничий Києво-Печерського монастиря та організатор українського чернецтва в монастирях. Історія нашої Церкви слушно називає його батьком українського чернецтва. Літописець Нестор називає його “другим великим світилом на руському небі після преподобного отця нашого Антонія”. Він має для нього найкращі слова похвали як для монаха, ігумена й організатора. Славить його, як “хороброго мужа, високого життям, чудового чеснотами, визначного чудесами”. У кінцевій похвалі свого життєпису Нестор величає преподобного Теодосія “нашим учителем, наставником і пастирем, великим між Отцями, давнім світильником, будівничим і чудотворцем у Руській Землі”. У кінці він звертається до преподобного Теодосія з молитвою і закликає його: “Радуйся, просвічення Руської Землі, бо ти наче рання зірка, що з’явилася на заході, а засяяла на сході і просвітила всю Руську Землю!… Радуйся, Отче Теодосіє, наша похвало і красото! Лавра хвалиться тобою і до кінця вселенної стало славним її ім’я” (Печерський Патерик).
Преподобний Теодосій, бажаючи спрямувати наше чернецтво на традиційний шлях Східної Церкви, кладе в його основу монаший і церковний Устав святого Теодора Студита († 826), який базувався на дусі і правилах святого Василія Великого († 379), тобто передбачав службу Богові і своєму народові. Преподобний Теодосій дещо змінив монаший Устав святого Теодора Студита та пристосував його до обставин нашого народу. Тож історики звуть його також Уставом преподобного Теодосія Печерського. Цей Устав переймають наші монастирі, а з часом він переходить і на землі Московії. Пустинне життя, що його практикував преподобний Антоній, ніколи не було популярним в Україні.
Києво-Печерський монастир, отримавши завдяки преподобному Теодосію добру організацію і дисципліну, скоро стає головним центром і вогнищем релігійного, наукового й культурного життя для цілої Руси-України.
Наш історик М. Чубатий у своїй “Історії Християнства на Руси-Україні” про значення Києво-Печерського монастиря пише: “Оснування та життя Печерського монастиря були епохальною подією в розвитку Київського християнства, зокрема тому, що не єрархія, — згодом чужа на верхах, а українська тільки на місцях, — але Печерський монастир, а за ним і другі монастирі, формували практичне християнське життя Руси-України вже від середини XI століття… Крім суспільної праці, Печерський монастир займався також освітньою роботою. Монахи малювали ікони, переписували книги, а сам Печерський монастир мав багату книгозбірню. Та найважливішою заслугою Печерського монастиря було те, що він став осередком літописання Руської Землі, від якого брали відписи та запозичували досвід инші осередки Руської держави-імперії… Печерська Лавра, як сторож чистого християнства, стала відразу сторожем християнської моралі, у приватному та публічному житті Руси-України… Печерський монастир став розсадником християнського патріотизму на Русі-Україні, центром опозиції проти візантійського верховодства на Русі… Одним словом, Печерська Лавра в другій половині XI століття стала кузнею християнсько-української ідеології, яку ми окреслили назвою Київського християнства” (?. І, с. 362-365).
Слід зауважити, що настоятель Києво-Печерського монастиря до середини 12 сторіччя звався ігуменом, а від 1159 року силою грамоти князя, холуя монголо-татарської орди, Андрія Боголюбського — архимандритом. Та сама грамота надала монастирю титул лаври і право ставропігії. У 1592 році царгородський патріярх Єремія II наділив Печерську Лавру патріяршою ставропігією. А "суча дочка" Цариця Катерина II у 1786 році зліквідувала самостійне управління Печерської Лаври й підпорядкувала її владі київських (згодом москоковських) митрополитів, які стали її архимандритами. Для управління Лаврою митрополит призначав свого намісника з монашої братії.
КУЛЬТ ПРЕПОДОБНИХ АНТОНІЯ І ТЕОДОСІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДІ
Ще за свого життя як преподобний Антоній, так і преподобний Теодосій, мали славу великих праведників і були в пошані не тільки серед своїх монахів, але й серед князів, боярів та всіх киян.
Преподобного Антонія тривалий час після смерти не вписували у список святих, не було празника на його честь, бо на його гробі не діялися чуда. Одною з вимог канонізації у Східній Церкві є якраз творення чудес за життя або після смерти. Коли в першій половині XII ст. творився Пролог — тобто життєписи святих — Руської Церкви, то вшанування пам’яті преподобного Антонія там ще не було. Зате Печерський Патерик, який написано в першій половині століття, багато разів називає преподобного Антонія святим. Тож причислення його до хору святих і встановлення на його честь празника відбулось десь у кінці XII або XIII століття.
Культ преподобного Теодосія почався дуже швидко після його відходу у вічність. Ще за життя він мав дар творення чудес, а потім і на його гробі діялися чуда. До поширення культу преподобного Теодосія багато причинилося також перенесення його мощей 1091 року з печери до храму Успення Пресвятої Богородиці, який він почав будувати. У 1107 році на його честь встановлено празник по цілій Русі. Тоді ж його ім’я було вписане в синодик, список святих, яких поминають на литії. Під час нападу монголів мощі преподобного Теодосія сховали і досі ніхто не знає, де вони знаходяться. У 1764 році на місці, де стояли його мощі, поставлено кенотафій — пам’ятник у формі труни.
Служба празника преподобного 3 травня величає його, як “пресвітлу зорю руської землі”, “монахів світило і пастиря”, “великого Отця”, “всесвітлого світильника”, “преподобних похвалу”, “колону благочестя”, “взірець чесноти”. Тут оспівані його молитва, піст, покута, чування, чуда й діла милосердя. На стихирах вечірні його празника свята Церква закликає вірних, щоб віддали належну честь преподобному Теодосієві, бо “він був для христолюбивих князів учителем правої віри, для вельмож — сильною обороною, для сиріт — милосердним Отцем, для вдовиць — ревним опікуном, для скорбних — потіхою, для вбогих — скарбом, для монашого хору — драбиною, що веде на небесну висоту, а для всіх, що до нього зверталися — невичерпним джерелом води, — і він молиться безнастанно за спасення душ наших”.
Преподобні Антоній і Теодосій — це слава нашого українського чернецтва, нашої Церкви й народу. Вони наші постійні заступники перед Богом, дають нам добрий приклад любови, жертви й посвяти Богові, Церкві й народові. Літописець Нестор у життєписі святого Теодосія, заохочує нас наслідувати преподобного: “Тому й ми, браття, стараймося бути ревнителями і послідовниками життя преподобного Отця нашого Теодосія і його учнів, яких він послав перед собою до Господа, щоб і ми стали достойні почути отой голос Владики і Вседержителя: “Прийдіть, благословенні Отця мого, і візьміть у спадщину царство, що було приготоване вам від створення світу” (Мт. 25, 34), (Печерський Патерик).
о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”
Джерело: Храм Блаженного Миколая Чарнецького
***
ПРЕПОДОБНИЙ АНТОНІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ
† Преподобний Антоній Печерський
(~982-1073)
Тропар, глас 4: Від світської метушні вийшов ти,* і відреченням світу пішов ти по-євангельськи за Христом,* і, рівноангельське життя провівши,* в тиху пристань Афонської гори дійшов ти,* звідки благословенням отців в гору Києва прийшов* і там трудолюбно життя закінчив.* Батьківщину твою просвітив ти* і, безлічі монахів шлях до небесного царства показавши, до Христа їх привів ти.* Його моли, Антонію преподобний,* щоб спас душі наші.
Кондак, глас 8: Віддавши себе Богу,* над усе возлюбленому від юности, преподобний,* Його від усієї душі в любові наслідував ти,* і, світу тлінне за ніщо вважаючи, в землі печеру спорядив,* і в ній мужньо супроти затій ворога невидимого подвизався ти,* як світлосяйне сонце, по всі кінці землі засяяв ти.* Тому-то, радіючи, прийшов ти до небесних хоромів.* І нині, з ангелами стоячи перед владичним престолом,* споминай нас, що вшановуємо пам’ять твою,* щоб ми звали до тебе:* Радуйся, Антонію, отче наш.
Уже денниця була зійшла на руськім небі. Свята Ольга-Олена прийняла хрещення, і щораз більше ставало тих, що покланялися не Перуну і Дажбогу, а Христу Розіп’ятому, Спасителю світу. І благодать Його була з нами; 988 р. прийняв хрещення і охрестив Русь великий князь Володимир. У містечку Любечі, за п’ять миль від Чернігова, 983 р. в убогих, але чесних християнських батьків народився син, якого назвали Антипа.
З молодих літ серце хлопця рвалося до життя на самоті, до життя, посвяченого Богу. Він чув розповіді про самітників у земних печерах, які служили єдиному своєму Спасителеві і так заслужили собі на небо. За їх прикладом він знайшов біля Любеча малу печеру і часто ходив до неї, довгі години каючись у своїх гріхах і молячись про велику простором, та не менш велику горем, яке стало її уділом, Матір-Русь. А коли виріс з хлоп’ячих літ, то пішов далеко, аж на гору Атон, бо чув, що там, на Святій горі, живуть люди ангельським життям. Брати монахи прийняли прийшлого з Руської землі, постригли і дали йому ім’я Антоній.
Невдовзі він оселився в прибережній печері, поблизу одного з монастирів, і почав провадити таке святе життя, що дивувалися навіть старі монахи і розпізнавали, що Бог вибрав Антонія до великих подвигів. Ігумен Теоктист, який постриг Антонія, побачивши його життя, доведене до досконалости, покликав його до себе і сказав: “Антоніє! Бог утвердив тебе в монашому житті, тепер пора тобі іти на Руську землю і приводити інших до такого життя. Повертайся на Русь, і нехай благословення Святої гори буде з тобою!”
І святий Антоній пішов. Не перший він ішов з Атону у слов’янські землі; Свята гора посилала всюди своїх монахів, та, мабуть, жоден з них не був покликаний Господом до такого подвигу, який судилося здійснити преподобному Антонію. Він повернувся до Києва 1013 р. На княжому престолі ще сидів князь Володимир, однак між його синами вже починалися незгоди. Антоній відвідав грецькі монастирі, які були вже на Русі, мабуть, і за княгині Ольги, однак йому не сподобалося життя монахів, таке далеке від тої святости, яка панувала на Атоні. На березі Дніпра, поблизу села Берестова, він знайшов собі печеру, поселився там і став першим руським самітником, що молився до Бога за Руську землю.
А земля та стала відома вже не славою нових перемог і здобутків, а страшним відгомоном братовбивчої боротьби. Просякла землю кров святих князів Бориса і Гліба, убитих каїном-братом. І преподобний Антоній, до печери якого дійшов голос розпуки руського народу, гірко заплакав і повернувся на гору Атон, де перебував аж до 1028 р., коли, за наказом Теоктиста, вдруге повернувся на Русь. За той час появилися нові монастирі, засновані Ярославом Мудрим, – святого Григорія і святої Ірини. Та не лежало серце преподобного Антонія до спільнотного життя; він повернувся до своєї печери, а невдовзі знайшов іншу печеру, ту саму, в якій часто молився святий Іларіон, священик великокняжої церкви Петра і Павла, що стояла на Берестовій горі. Іларіон сам викопав її посеред лісу, що вкривав гору, і тут у вільні хвилини молився за Руську Церкву, якої згодом, 1051 р., став першим руським митрополитом. У тій печері преподобний Антоній прожив багато літ.
А яке піднесене й ангельське було його життя! Читання церковного правила, співання псалмів, розважання над Божими правдами, молитва і строгий піст (їв один раз упродовж кількох днів, і то черствий хліб та корінці) – ось дорога, якою святий ішов до неба. Та не довго він жив на самоті, прийшли до його печери спочатку бідні, які просили про молитву і благословення й ділилися з ним своїм хлібом, яким він ділився з іще біднішими. Прийшли й інші і, припавши йому до ніг, просили, щоб дозволив їм жити коло себе і провадив їх до неба. Серед них був і преподобний Теодосій. Вони поглибили печеру, проклали довгий підземний хід, а в ньому малесенькі келії, в яких ледве міг поміститися один чоловік. Окрема печера була їм за церкву. А жили так, як жив преподобний Антоній, у мовчанні, молитві й у труді своїх рук.
Пішла по Києві чутка, що там, під Берестовою горою, є люди, які день і ніч моляться Богу, перемінивши темні печери собі у рай. І прийшли бояри й поклонилися до преподобного Антонія, прохаючи його благословення. Вони бачили, що, при своїй убогості, він у сотні разів багатший від них, бо має супокій душі і мир у своєму серці.
А коли князь Ізяслав після смерти свого батька Ярослава (1054 р.) обійняв великокняжий престол у Києві, він також прийшов просити у святого Антонія благословення і поручив себе його молитвам. Однак княжа ласка, як павутина, що рветься на вітрі.
Прийшов Василій, син багатого боярина Йоана Вишатича, припав до ніг святого Антонія, поклав біля них свою багату боярську одежу, а натомість попросив дати йому волосяницю і дозволити залишитися біля нього, бо хоче спасати свою душу тут, у печерах, – щастя в багатих теремах боярського двірця для нього нема. Преподобний Антоній розповів йому про всі труднощі монашого життя, але коли зрозумів, що прохання юнака є згідне з Божою волею, то велів єромонахові Никону постригти його у монахи. І помер для світу боярський син Василій, а в печерах стало більше на одного брата, Варлаама. Разом з ним прийняв постриг один зі слуг його батька, на ім’я Єфрем.
Батько Варлаама впав у гнів і став шукати допомоги у князя, а той велів доставити єромонаха Никона до нього і наказав йому вигнати Варлаама з печер.
“Княже, – мовив Никон, – роби зі мною, що хочеш, але мені не вільно віднімати воїнів у небесного Царя”.
Боярин Вишатич силоміць витягнув Варлаама і Єфрема з печер на світ, а князь пригрозив, що накаже печери розкопати, а монахів розжене. Довідавшись про це, преподобний Антоній пустився шукати іншого, гостиннішого місця, та його наздогнали посли князя і стали просити, щоб залишився в печері. Жінка князя, дочка польського короля, переконала мужа, щоб він залишив у спокої ченців, бо за них заступається сам Бог, і розповіла, що на землю її батька впали тяжкі кари за те, що там кривдили монахів. Також і боярин Вишатич дозволив синові повернутися до печер, бо побачив, що годі противитися Божій волі.
А коли монахів стало дванадцять, тоді преподобний Антоній поставив над ними ігуменом Варлаама, а сам пішов у дальню печеру, на сто сажнів віддалену від першої, бо хотів жити на самоті, так, як прожив уже багато літ. Та для кожного, хто приходив до нього, він завжди мав серце, повне любови. Приходили брати монахи, і він як батько навчав їх, молився з ними, щоб допомогти їм побороти спокуси. Приходили князі і плакали сльозами, яких не сміли показати у своїх палатах, а він благословляв їх, хоч від його ока не було приховане те, скільки горя переживе ця земля і скільки братньої крови потече по ній. Коли кількість монахів зросла ще більше і підземна церква вже їх не вміщала, то брати вирішили побудувати дерев’яну церкву на верху гори. Преподобний Антоній схвалив їх намір і сам возив землю під будову. Так постала перша церква Печерської лаври, присвячена Успенню Пресвятої Богородиці.
Князь Ізяслав покликав Варлаама стати ігуменом нового монастиря, який він звів при мурованій церкві святого Димитрія. Брати спитали преподобного Антонія, кого він дасть їм на ігумена. “Виберіть найдостойнішого!” – сказав святий Антоній, і вони вибрали преподобного Теодосія (пам’ять вшановуємо 3 травня). З його ігуменством пов’язаний подальший розвиток Печерської лаври; преподобний Антоній був лишень дорадником до всього доброго, а його молитва скріплювала нові подвиги. Число монахів зросло до ста, у печерах вже бракувало місця. Тоді преподобний Антоній попросив князя Ізяслава, щоб той подарував лаврі гору, під якою були печери, і князь це радо учинив. Монахи побудували келії на горі, біля Успенської церкви, і поставили навколо обителі частокіл.
А преподобний Антоній у молитві і пості проживав у своїй печері дні старости. Сповнилося бажання монахів Атонської гори – він став отцем руського монашества. Бог дав йому силу оздоровляти хворих, але святий з великим смиренням приховував це, а якщо повернув кому здоров’я, бо не міг відмовити у такому проханні, то завжди давав хворому зілля до пиття, аби здавалося, що одужання прийшло природним способом. А ще дав йому Бог дар провіщення. Коли князь Ізяслав, зі своїми братами Святославом Чернігівським та Всеволодом Переяславським, вибирався на половців і просив у преподобного Антонія благословення, то святий провістив, що ворог подолає руську силу. І на річці Альті (1063 р.) потекла руська кров. Був з князями у святого Антонія і варяг Симон, князь і син славного боярина. Преподобний провістив йому, що він уціліє в битві, а його тіло колись першим покладуть у новій мурованій церкві, яка постане в лаврі. І все це сповнилося. А коли Симон після битви на Альті лежав поранений серед численних убитих, то бачив у видінні велику кам’яну церкву, що возносилася при лаврі, і така церква справді постала.
Після битви над Альтою братанич Ізяслава Всеслав Полоцький вигнав Ізяслава з Києва, але той через сім місяців повернувся і з допомогою польського короля, свого тестя, знову зайняв свій престол. Знайшлися такі, що очорнили перед Ізяславом преподобного Антонія, ніби той підтримав Всеслава, й Ізяслав, повіривши наклепу, хотів святого вигнати з краю. Тоді Чернігівський князь Святослав запросив святого Антонія до себе і на горі Болдині побудував церкву святого пророка Іллі, а преподобний викопав собі печеру і до нього знову стали приходити учні, так постала нова лавра. Та невдовзі Ізяслав зрозумів, що неслушно випровадив святого старця зі своїх земель, і попросив його повернутися до своєї рідної обителі. Київ знову побачив преподобного Антонія й благословення святого мужа сплило на Дніпро і на матір міст руських – Київ.
Останнім ділом святого було закладення фундаменту нової мурованої церкви. Князь Ізяслав пожертвував 100 гривень сріблом, тобто 500 фунтів золотом, а варяг Симон, про якого ми згадували вище, дав 50 гривень, золоту корону для прикрашення ікони Пресвятої Богородиці та дорогий пояс на відмірення місця під церкву. Бог сам у чудесний спосіб вказав на місце для храму: коли вранці земля була мокра від роси, то те місце залишалося сухим, а наступного дня сталося навпаки. А потім вогонь з неба очистив те місце – і все це за молитвами преподобного Антонія, який три дні і три ночі благав Господа і Пречисту, щоб об’явили свою волю.
7 травня 1073 р. було закладено фундамент під будову нового мурованого храму Успення Пресвятої Богородиці. Преподобний Антоній тоді мав уже 90 років. Зібралися брати монахи, щоб отримати його останнє благословення, почути його останню науку. Весняне сонце сміялося, долом протікав Дніпро, золотом сяяли бані церков Києва, багатого, сильного великокняжого міста. А тут скромна, тиха лавра відлюдників, й останні хвилини доживає велет духа, засновник руського монашества. Він бачить душею все, що має пережити ця земля впродовж віків: горе, недолю, печаль і незгоди. А вгорі, перед його оком, відкрите небо, там чекає його Цариця Руської землі. Вона не покине його дітей духовними сиротами, у найтяжчі часи покриватиме їх своїм омофором. Хай буде слава Пречистій Діві! Тиха посмішка прикрашає вуста святого; він робить знак хреста над головами монахів і його душа відлітає до неба.
А честь його і поміч для всіх, хто призиває його ім’я, триває з роду в рід. Тіло преподобного Антонія поховано в печері, в якій він чинив свої духовні подвиги. Смиренний за життя, смиренним хотів він залишитися і після смерти. Бог вислухав бажання його серця, тіла святого не відкопали, хоч і робили спроби. Житіє преподобного Антонія, як і інших святих подвижників лаври, описали монахи лаври, а згодом владика Володимирський і Суздальський Симон та чернець Печерського монастиря Полікарп у книзі, що називається “Патерик Печерський”. Печера на горі Атон, в якій жив засновник Печерської лаври, і нині називається печерою преподобного Антонія. Після смерти Господь Бог прославив святого Антонія багатьма чудами. Нехай же буде слава Господу і Богу нашому і слава преподобному Антонію та хай буде честь і спасення нашій великій Руській землі.
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
***
ПРЕПОДОБНИЙ ТЕОДОСІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ
Преподобний Теодосій Печерський
(~1009-1074)
Народився св. Теодосій приблизно в 1029 році в місцевості Василів, поблизу Києва. У молоді роки він пробував бути паломником до Святої Землі, пізніше практикував спосіб життя, присвячений Богу, який в руській аскезі називають юродством – став юродивим для Христа. Незважаючи на протести матері, в 1055 році Теодосій приєднався до групи монахів, згромаджених Антонієм в Лаврі біля Києва, яка пізніше отримала назву Печерської (Печерська Лавра). Там він прийняв постриг, а пізніше був висвячений. Коли Антоній відійшов на пустиню, то на своє місце призначив Варлаама, а князь Ізяслав призначив настоятелем нового монастиря св. Дмитра.
Теодосій був вибраний ігуменом в Лаврі. Під його керівництвом монастир значно розвинувся: набагато збільшилася кількість монахів, довкола печер розбудували будинки Лаври, Теодосій збудував Церкву під покровом Успення Пресвятої Богородиці. Найбільшою заслугою Теодозія було впровадження в Лаврі, а за її посередництвом і по всій Русі, уставу св. Теодора Студита, точніше кажучи, цієї редакції, яку створив патріарх константинопольський – Олексій Студит (1025-1043). Це мало величезний вплив на розвиток подальшого монашого життя на Русі. Тому дехто назвав Теодосія руським Бенедиктом. Нам точно невідомо, яку роль відігравав Теодосій в громадському житті і яка була його функція в політиці династії молодої держави.
Однак відомо, що він мав конфлікти з самим Ізяславом (1069), а пізніше з князем Святославом (1073), якого на протязі деякого часу вважав узурпатором. Наприкінці життя відносини між князем та монастирем і його Ігуменом значно поліпшились. Теодосій відійшов з цього світу 3 травня 1074 року.
Точно не відомо, коли розпочався культ святого Теодосія. За переданням руської хроніки „Повісті минулих літ” з 1091 року, його мощі було урочисто перенесено до Успенської Церкви в Лаврі. Це безперечно вже була форма культу, яка належала до людини визнаної святою. В 1108 році за домаганням митрополита Теоктиста, Теодосія було вписано до так званого „Синодику”.
Однак найбільшу роль в підтриманні культу Теодозія відіграв автор його біографії, монах з Лаври, відомий літописець Нестор, який вважався учнем Теодосія. Св.Теодосій завжди був шанований в греко-католицькій Церкві як один з перших організаторів монашого життя Київської Церкви.
***
СВЯТИЙ СТЕПАН ВОЛИНСЬКИЙ
(~1040-1094)
Преподобний Степан — славний український єпископ. Вшановуємо його разом із священомучеником Симоном, родичем Господнім.
Святий владика народився близько 1040 року й походив, правдоподібно, з боярського роду. Ще з юнацького віку мав шляхетну вдачу, здобув освіту та відзначався побожністю. Згодом його серце забажало більшої духовної поживи. Тому він вступив до Печерського монастиря під провід преподобного Теодосія, став улюбленим його учнем, оскільки щиро шукав Божої істини, християнської праведності "та послушності.
Незабаром після постриження в ченці Степана призначили керівником хору, або уставщиком. За дорученням преподобного Теодосія він проповідував у церкві Боже Слово, для братії ж був прикладом чернечих подвигів та християнських чеснот, зокрема — покори, бо завжди пам'ятав слова Христа Спасителя: "Я виноградина, ви — гілки... Без мене ви нічого чинити не можете" (Йо 15:5).
Ченці шанували й любили Степана, передусім його лагідність й сумирність. Коли надійшов час відходу преподобного Теодосія до Господа, скликав він своїх ченців і мовив: "То як, діти, обдумали ви вже між собою, хто буде вам достойним ігуменом після мене?" Вся братія відповіла: "Степан є достойний прийняти ігуменство". Тоді блаженний Теодосій, як написано в Печерському Патерику, поблагословив ченця Степана на ігумена. Братію просив підкоритися йому як своєму духовному батькові. А Степанові, доручаючи провід святого стада, наказав служити братії сумирно і з любов'ю; дотримуватися уставу і закінчити будову нової мурованої монастирської церкви, яку він розпочав.
Усе це виконав преподобний Степан. Тому й мовиться в Патерику: "Благодаттю Христовою і молитвами преподобного отця нашого Теодосія за небагато років церква була збудована. Розбудував Степан монастир і обгородив його дерев'яною стіною. І всі браття перейшли туди жити". Ігумен Степан сумлінно виконував заповіт преподобного Теодосія, по-батьківському опікувався братією та й про спочилих у Господі не забував, бо написано в Патерику: "Отець наш Степан установив, щоб у старій церкві кожного дня відправлялась Служба Божа за померлих братів.
Але ворог не спав. 1078 року, з невідомих причин, братія виступила проти свого ігумена Степана, тому він був змушений покинути не тільки ігуменство, але й сам Печерський монастир. Автор Печерського Патерика пояснює цей факт так: "Ненависник усякого добра, який завжди бореться з Божими слугами і не дає їм мирно жити, виступає проти них зловмисними своїми підступами".
Та Боже Провидіння чувало над своїм праведним слугою. Напевно, в цьому був Божий промисел, бо, залишивши Печерський монастир, Степан "за Божою допомогою і за молитвами преподобного отця і наставника Теодосія збудував за сприянням побожних бояр у Києві монастир і заснував там церкву Пресвятої Богородиці, назвавши її Влахернською. І кожного року, дня 2 липня, відзначав там преподобний Степан світлий празник Богородиці".
Як ігумен монастиря преподобний Степан здобув собі загальну пошану. А коли помер єпископ Володимирський на Волині, то Київський митрополит Іван близько 1090 року призначив його ієрархом Володимирської катедри. Як архієрей Степан був справжнім, добрим пастирем, відзначився багатьма добрими ділами за благодаттю і допомогою Пастиря пастирів, що заявив своїм послідовникам: "Переслідували мене — переслідуватимуть і вас. А слово моє зберігали — зберігатимуть і ваше" (Йо 15: 20). Передусім же визначали владику Степана прикмети його першовзору — Христа, який закликав: "Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, то ж знайдете полегшу душам вашим" (Мт 11:29). Преподобний Степан, єпископ Володимирський, упокоївся в Господі 27 квітня 1094 року. Його поховано під старою катедрою в місті Володимирі-Волинському.
***
СВЯТИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ЙОСАФАТ КУНЦЕВИЧ
(~1580-1623)
Святий Йосафат Кунцевич (світське ім’я Іван) народився близько 1580 р. в древньому українському містечку Володимир-Волинський. Його батько був заможним купцем, тому хотів, аби син Іван продовжував його справу. Щоб син належно опанував купецьке ремесло, батько відправив його у Вільно (нині Вільнюс), тогочасну столицю Великого Литовського Князівства, до якого тоді належала більшість українських земель. Це були перші роки після відомого Берестейського собору 1596 р., тому тогочасне релігійне життя у Вільні було позначене розколом та неприязню між прихильниками та противниками Берестейського собору. Більше того, підтримувані магнатом Костянтином Острозьким та місцевою шляхтою противники з’єднання Руської церкви з Римом мали у Вільні відчутну матеріальну та політичну перевагу перед нечисленними прихильниками унії. Небайдуже, вразливе серце юного Івана терзали сумніви та прагнення знайти правильну відповідь на питання: на чийому боці правда? Згодом Йосафат Кунцевич признавався, що саме у ті юнацькі роки він постійно звертався до Господа Бога і благав, щоб вказав йому правильний шлях. У цей час сумнівів, очевидно, зовсім не випадкового на життєвому шляху майбутнього священномученика з’являються отці-професори Папської академії у Вільно - Фабрицій Ковальський та Іван Грушевський, відомі богослови, які допомогли зорієнтуватися у складній конфесійній обстановці. Тому юнак Іван Кунцевич обирає занедбаний, убогий віленський храм Пресвятої Трійці, який навіть у свята відвідувало не більше двох десятків прихильників Берестейськолї унії, а згодом кидає навчання купецькій справі та, йдучи за Божим покликом, у 1604 р. вступає до василянського монастира під іменем Йосафата.
Як свідчать брати-василіани, сучасники Йосафата, він найдужче плекав чесноту убожества та аскетизму. Так, священномученик Йосафат, навіть будучи архієпископом, завжди скромно називав себе «убогим ченцем», спав на долівці, ходив босоніж навіть взимку, обперізувався залізним поясом, а під чернечою рясою завжди носив волосяницю. Після мученичої смерті, коли вбивці хотіли наглумитися над тілом священномученика та почали його роздягати, то, виявивши від рясою волосяницю, подумали, що вони вбили не архієпископа, а якогось вбогого монаха. Свої строгі покути, впокорення плоті та щирі молитви Йосафат офірував за єдність Церкви та навернення грішників. Маючи чудову пам’ять, священномученик Йосафат наполегливо вивчав твори отців церкви, теологічні та історичні праці – усе було підпорядковано основному його завданню – служити шляхетній справі єдності Христової Церкви на його стражденній батьківщині. Про це свідчать самі назви його творів - «О фальшованю пісем словенських…» (1611-1613), «Про старшинство св.Петра», «Про хрещення Володимира», а також невтомна праця св.Йосафата з реформування Василіянського чину, яку він, починаючи 1607 р., проводив спільно з Й.-В.Рутським. Величезну роль в утвердженні єдності української церкви з Римом відіграв і «Катехизис» Йосафата Кунцевича. Та найважливішим у архієрейській діяльності українського святого було проповідування єдності Христової Церкви. Ні насмішки, ні загроза власному здоров’ю та навіть життю не могли стримати або втишити нестримне бажання Йосафата Кунцевича служити справі утвердження єдності церкви. Сміливо, сповненим християнської любові, він виходив до навіть вороже налаштованого натовпу та проповідував важливість єдності, передусім церковної. Саме наполеглива проповідь ідеї церковної єдності та очевидні успіхи на цьому полі зробили Йосафата Кунцевича дуже небезпечним для багатьох тогочасних власть імущих.
Любомир Белей
Джерело: ЗАКАРПАТТЯ.net.ua
ЗАВАНТАЖИТИ текст в pdf (0,40Mb)
Інший текст СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ЙОСАФАТ КУНЦЕВИЧ
молитви:
Акафіст
Молебень
Дев'ятниця
Ікони
ЗАВАНТАЖИТИ текст в pdf (0,40Mb)
Інший текст СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ЙОСАФАТ КУНЦЕВИЧ
молитви:
Акафіст
Молебень
Дев'ятниця
Ікони
***
Відеофільм "Апостол єдності і віри"
Понад 350 років Архиєпископа Полоцького особливо почитають вірні УГКЦ, а від 1963 р., з ініціативи патріарха Йосипа Сліпого, мощі святого знаходяться в соборі св. Петра в Римі.
Життя св. Йосафата Кунцевича храми, ікони, чернечі Згромадження під Його святим іменем висвітлюються у фільмі "Апостол Єдності і Віри".
Фільм студії "Собор" 1996 р. Автор сценарію - Оксана Гайова. Нову редакцію та відновлення фільму здійснено у 2004-2005 роках Місією "Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих УГКЦ" за підтримки владики Михайла Гринчишина.
Стрічка входить до серії документальних фільмів "Подвижники Віри Христової", присвячених історії УГКЦ у ХХ столітті.
Переглянути:
"Святий Йосафат - мученик, преподобний і святитель"
Переглянути:
***
БЛАЖЕННА ЙОСАФАТА ГОРДАШЕВСЬКА
(1869-1919)
УКВІТЧАНА ЛЮБОВ'Ю
Душа, уквітчана любов'ю,
Готова все на жертву стати.
Всеціла, повна злуки з Богом -
це була наша Йосафата.
Вона - дівиця чиста й скромна,
Свій перший крок зробила сміло.
Для Господа і для Марії
Святеє розпочала діло.
Цвіте Згромадження Служебниць
Під пильним оком Йосафати.
Веде вона духовних доньок -
Засновниця і наша Мати.
Блаженна Йосафата (в народженні Михайлина Гордашевська *20 вересня 1869, Львів — †7 квітня 1919) — блаженна монахиня Української Греко-Католицької церкви, яка передбачила свою смерть і тіло якої після смерті було віднайдено нетлінним, і як мощі святого Йосафата перенесено з Відня до Риму. Сестра Йосафата була першою монахинею першого в Україні активного греко-католицького монашого чину, що опирається на богослов'я убогого Христа і провадить харизматичну працю поміж найбільш упослідженими.
Блаженна Йосафата народилась 20 вересня 1869 року в міщанській родині Якова Пукаса і Ксенії Гордашевської у Львові. З самого малку це була незвичайна дитина — відзначалась гострим розумом, людяністю і глибокою релігійністю.
Закінчивши з відзнакою школу, Михайлина через матеріальну скруту не змогла продовжити навчання і пішла працювати на фабрику скла. Згодом змінила шум і метушню фабрики на тиху працю гаптувальниці, щоб більше вправлятись у духовному житті, спілкуватись з Богом.
Три рази майбутня монахиня складала приватний обіт чистоти, а 1891 року звернулась до свого духівника, отця Єремії Ломницького, за допомогою у вступі до чину Сестер Василіянок — єдиного на той час у Галичині українського жіночого чину. Юна Гордашевська віддала перевагу чину, що займався активною працею серед простого народу, дарма, що такий ще не був створений. 1892 року Михайлину посилають жити до монастиря сестер Філіціянок, щоб вона набула потрібного досвіду активного чернечого й апостольського життя. Через два місяці вона прийняла облечини, взявши ім'я Йосафата. Отець Єремія Ломницький ЧСВВ побачив у Гордашевській моральну силу і потрібні чесноти, щоб очолити нову чернечу спільноту. Цього ж року вона поїхала в село Жужель (суч. Жужеляни) на Сокальщині, де місцевий парох уже підготував будинок для сестер. У 1902 році на загальних зборах сестер Служебниць Йосафату було обрано головною настоятелькою Згромадження. Мати Йосафата мужньо й терпляче зносила різні випробування.
Харизма чину, його апостольська місія мали на той час лише загальні риси. Сестра Йосафата впродовж усього свого життя брала активну участь у їхньому створенні. Вона вміла відчути потреби часу, потреби народу і шукала нових засобів у місійній праці. Галицькі селяни часто страждали від хвороб — Йосафата привезла зі Львова книжку про лікарські трави та їх використання, ходила з сестрами полями, вишукуючи потрібні рослини, і сама готувала ліки. Вдячні селяни називали її «наша добра Сестра-лікар». А коли спільнота стала більшою, посилала послушниць на курси медсестер, які, до речі, закінчила сама. Тому, коли в селі з'являлись сестри, люди вже не звертались до ворожок і знахарів.
Часто траплялись пошесті, люди в панічному жасі перед хворобою боялися наблизитись навіть до найрідніших — тоді сестри без страху й огиди доглядали хворих, надаючи медичну допомогу і духовну розраду.
Пошесті, війна, висока смертність залишали сиротами сотні дітей, які жебракували по селах. Сестри організували для них сиротинці, де діти жили, отримували початкову освіту, знання ремесел.
Ці та багато інших проявів милосердя відповідали життєвому кредо Йосафати Гордашевської: «Виховувати серце народу і служити народові там, де є най-більша потреба».
Історики чину і біографи його засновниці водночас акцентують на глибокій інтравертності її характеру. Ще в дитинстві вона любила бігати до лісової каплички, подалі від людей, і там на самоті молитись. Це також підтверджують епізоди з її юнацького життя. А особливо внутрішня заглибленість, черпання енергії та сили зсередини своєї душі проявились у житті в монашій спільноті, у спілкуванні з сестрами — вихідцями з різних середовищ — під час кількох затяжних криз чину. Тоді їй довелося зустрітись з людською заздрістю, нещирістю, плітками тих людей, з якими вони разом створювали чин. Подібно, як і після початку важкої хвороби — туберкульозу костей — Йосафата «завжди вміла себе перебороти, завжди мала усміх на лиці».
Свідчення тих, хто особисто знав сестру, згоджуються в тому, що вона досконало здійснювала євангельські ради і християнські чесноти. Вона була жінкою віри, жила Євангелієм, і зерно Божого Слова знаходило в її серці стократний плід. Так само швидко ширилась її праця — за життя сестри Йосафати Гордашевської чин заснував 40 осередків, де жили і працювали понад 400 послушниць.
Три тижні перед улюбленим святом Йосафати — Благовіщенням Марії — 1919 року монахиня передбачила свою смерть. Провіщення збулося, і вона померла на 49-му році життя, збулася також її молитва до Господа: «Забери мене з цього світа в тих літах, в яких буду найбільше підготована». Так сестра Йосафата померла від туберкульозу костей 7 квітня 1919 року, в ніч празника Благовіщення Пречистої Діви Марії. Дивлячись з історичної перспективи на життя Слуги Божої Йосафати, на той вплив, що справила її апостольська діяльність, мимоволі пригадуються великі монаші революції з їхніми творцями, засновниками нових типів християнської духовності — Святим Антонієм, Святим Франціском Асизьким, Святим Патріком «Ірландським», Святим Бенедиктом… Думається, що, якби не перепони воєнного часу, комуністичного режиму, рух Сестер Служебниць міг би перерости у щось подібне. Адже це була постать справді виняткова і свята на тлі «організованої галицької пересічності». Святість сестри підтвердили численні чуда і надприродні речі, які сталися за посередництвом сестри Йосафати.
27 червня 2001 року була проголошена блаженною Папою Іваном Павлом II у Львові.
Михайлина (сестра Йосафата) Гордашевська
Народжена у Львові, в Україні, Михайлина (сестра Йосафата) Гордашевська стала першою членкинею згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Під її керівництвом семеро перших послушниць розпочали свою духовну формацію. Вона започаткувала служіння в галузі освіти й охорони здоров'я та наглядала за відкриттям нових місій.
Протягом свого короткого життя сестра Йосафата багато терпіла від нерозуміння, наклепів та чужого честолюбства. 7 квітня 1919 р. вона померла у тяжких болях, спричинених туберкульозом кісток.
У листопаді 1982 р. земні останки сестри Йосафати були перенесені до невеликої каплиці в Генералаті Сестер Служебниць у Римі. Сотні людей шукали її заступництва у своїх мирських і духовних потребах. Генералат одержав численні свідчення про особливі ласки, отримані завдяки її заступництву.
Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
Документальний фільм "Блаженна Йосафата Гордашевська. Світло з України"
Документальний фільм "Йосафата Михайлина Гордашевська. Світло з України" оповідає про життя і діяльність великої доньки України, яка дбала не лише про спасіння власної душі, але й про долю своєї знедоленої нації, роздертою на той час між двома імперіями, як ласий шматок для лихих сусідів...
1919 - Блаженна Йосафата (Михайлина Гордашевська, черниця Української Греко-Католицької Церкви, яка передбачила свою смерть і тіло якої після смерті було віднайдено нетлінним, та як мощі святого Йосафата перенесене з Відня до Риму.
Сестра Йосафата була першою монахинею першого в Україні активного греко-католицького монашого чину, що опирається на богослов'я убогого Христа і провадить харизматичну працю поміж найбільш упослідженими.
Думається, що, якби не перепони воєнного часу, комуністичного режиму, рух Сестер Служебниць міг би перерости у щось величне. Адже це була постать справді виняткова і свята на тлі «організованої галицької пересічності». Святість сестри підтвердили численні чуда і надприродні речі, які сталися за посередництвом сестри Йосафати...
Йосафата Михайлина Гордашевська, світло з України (1 серія)
Йосафата Михайлина Гордашевська, світло з України (2 серія)
Акафіст до Преподобної Матері Йосафати
Немає коментарів:
Дописати коментар