БЛАЖЕННІ НОВОМУЧЕНИКИ УГКЦ
*****
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ГРИГОРІЙ ЛАКОТА
Блаженний священномученик Григорій Лакота
(1883-1950)
Григорій Лакота був четвертою дитиною у сім’ї Івана та Євфросинії Лакотів. Народився 31 січня 1883 р. в селі Голодівка (повіт Рудки на заході України; тепер с. Задністряни, Самбірський р-н, Львівська обл.). Успішно завершив народну школу в м. Комарному та Академічну гімназію у Львові. Під впливом приятеля сім’ї Лакотів о. Якова Косоноцького вступив до Генеральної семінарії у Львові та на богословський відділ Львівського університету.
23 серпня 1908 р. Григорій отримав дияконське рукоположення, а за тиждень – єрейські свячення у катедрі м. Перемишля з рук преосвященного владики Константина Чеховича. Молодий о. Григорій дуже швидко здобув повагу та любов серед парохіян за свою сумлінну працю і лагідну вдачу.
Після двох плідних років душпастирювання, 1910 р. владика Константин направив о. Григорія на вищі студії до Відня – в Інститут св. Августина. Звідти той повернувся з науковим ступенем доктора богослов’я.
1 січня 1918 р. владика Йосафат Коциловський іменував о. Григорія ректором Духовної семінарії. Фактично Григорій Лакота організував повну Духовну семінарію Перемишля. За 8 років ректорства він заклав міцні підвалини духовного та інтелектуального розвитку семінаристів. З їхніх відгуків:
«Ректор знав кожного семінариста на ім’я та прізвище, мав уявлення про його поведінку, працю, таланти та здібності. Він завжди прагнув до повного довір’я зі своїми вихованцями… Він був зразком українського священика початку XX ст. Високоосвічений богослов, ревний душпастир з особливим замилуванням до обрядів та церковної історії, відданий патріот і сумлінний народний працівник – це ті головні прикмети, які зауважував кожен “питомець”».
10 лютого 1926 р. папа Пій XI номінував о. Григорія Лакоту єпископом-помічником Перемиської єпархії. Його хіротонія відбулася в неділю мироносиць 16 травня 1926 р.
Пастирське служіння владики Григорія припало на дуже непрості часи, проте, як душпастир, він став прикладом святості, гідним наслідування і для нас у ХХІ столітті.
Важкими були часи Другої світової війни, особливо загострилися стосунки між українцями та поляками, але ще більші жахіття розпочалися після війни – комуністичний терор, передусім щодо Української Греко-Католицької Церкви та її духовенства як морального та духовного стержня українського народу.
З 11 на 12 квітня 1945 р. органи НКВС заарештували у Львові та в Станіславові митрополита Йосифа Сліпого й інших єпископів. Після псевдособору 1946 р. польський уряд рішуче почав переслідувати греко-католицьке духовенство, зокрема кир Йосафата та кир Григорія.
Владика Григорій мав нагоду переїхати до більш безпечного місця, проте він свідомо вирішив залишитися зі своєю Церквою, для якої був добрим пастирем і провідником. Він казав:
“Як буде така воля, що нас вивезуть, то може так треба, може нас там чекає хоч би одна душа, що потребує нашої помочі, може від цього залежить її спасіння, то варто для неї посвятитися...”
І справді, на Сибіру владику потребувала не одна душа, а тисячі і тисячі душ нескореної Христової Церкви.
25 червня 1946 р. польська влада заарештувала владику Йосафата, а наступного дня – владику Григорія та інших членів капітули. Їх було вивезено на кордон і передано органам НКВС.
У Києві через небажання владики Григорія перейти на православ’я радянська влада засудила владику на 10 років примусових робіт у Сибіру в заполярному концтаборі Воркути.
На Сибіру владика намагався взяти на себе найважчу роботу й полегшити муки іншим. Італійський священик о. Петро Леоні, що також був на каторзі в Сибіру, у своїх споминах пише:
«На засланні, серед людської мізерії, я стрінув теж і правдивих ангелів у людському тілі, які своїм життям представляли на землі Херувимів, прославляючих Христа-Царя слави. Між ними був ісповідник віри, владика Григорій Лакота, перемиський єпископ-помічник, який від 1948 до половини 1950 року просвічував нам знесиленим каторжникам своїм прикладом християнських чеснот» (1959 ).
У Воркутинському таборі ОЛП-9 владика Григорій був зразком праведного життя. Своєю смиренністю і святістю він заслужив серед каторжан ім’я «Ангела в людському тілі». Щодня вдосвіта табірне духовенство таємно відправляло Богослужіння і збиралося до владики на релігійні бесіди.
Влітку 1950 р. здоров’я владики значно погіршилося. Його переведено до лікувального пункту в поселенні Абезь, де він упокоївся в Бозі 12 листопада 1950 p. як мученик за віру, як непохитний воїн Христової любові.
Останні хвилини його життя засвідчив в’язень Абезі, вірменин Каетанович, апостольський адміністратор. Ті, хто там був , після звільнення згадували, що владика у важкому стані, лежав і лише молився, але усіх, хто його відвідував, лагідно благословляв.
З огляду на великий авторитет серед каторжників, більшовицька влада проявила елементарну повагу до єпископського сану і дозволила похоронити владику Григорія на цвинтарі (могила Д-14), про що є свідчення очевидців:
«Мертвих взимку не ховали в могилах. Викопати її за умов вічної мерзлоти було дуже важко. Небіжчиків клали під насип залізниці, яка будувалася, або просто залишали на льоду озера – навесні тіла йшли на дно. Єпископа поховали на місцевому цвинтарі».
Улітку 1996 р. з Божою поміччю вдалося віднайти могилу блаженного владики Григорія Лакоти та підготувати необхідні матеріали для проголошення його святим.
Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
Відтак у літку 2001 р. його нетлінні останки були перевезені з Абезі до Львова в каплицю Різдва Пресвятої Богородиці, що на Сихові, де мощі й покоїлись увесь цей час. А торжественне перенесення їх у храм Різдва Пресвятої Богородиці відбулося в неділю 11 жовтня. З цього дня мощі блаженного залишатимуться у храмі – кожен може випросити у Бога благодать через заступництво Григорія Лакоти – святого новомученика нашої української землі, подиву гідного «ангела у людському тілі".
У храмі Всіх Святих Українського Народу знаходяться мощі блаженного священномученика Григорія Лакоти. Щоразу, у перший четвер місяця, вірні мають змогу молитися за своє здоров’я біля мощей священномученика.
Джерела: Храм Всіх Святих Українського Народу
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК СИМЕОН ЛУКАЧ
Блаженний священномученик Симеон Лукач
(1893-1964)
В історії Української Греко-Католицької Церкви є людина з дивним, незвичним, як на наш час, іменем Симеон. І біографія його сповнена несподіваних поворотів долі. Йому судилося стати єпископом і ввійти в історію Церкви як єпископ Симеон (Лукач). Попри те, що служіння його минуло у важкий час переслідувань, він гідно виконував його до кінця, залишивши нам високий зразок подвигу віри.
Народився Симеон Лукач 7 липня 1893 року в селі Старуня, Солотвинського району, Станіславівської (нині Івано-Франківська) області. Допитливий селянський син мав величезний нахил до науки. Ще коли навчався в школі в рідному селі, а згодом — в Богородчанах, два роки навчання зарахували за три. В Коломийській гімназії вчився так добре, що завоювував популярність як репетитор, і завдяки репертиторству міг самостійно оплатити навчання. А навчаючись у духовній семінарії, куди вступив 1913 року, став зразком молитовності. Щоправда, через Першу світову війну навчання у семінарії вдалося закінчити лише 1919 року.
Згодом, коли був уже священиком в с. Лядське Шляхоцьке біля Тлумача (сучасна Івано-Франківщина), Симеона Лукача в грудні 1920 року призначили викладачем в рідній Станіславівській духовній семінарії, де працював до квітня 1945 р.. На той час у семінарії був високий рівень викладацького складу. Серед викладачів тільки о. Симеон Лукач, який викладав моральне богослів’я та був духівником, не був доктором наук. Його лекції, спосіб життя, проповіді стали справжнім зразком священичого ідеалу. Отця Симеона потай від нього називали «магістром моральності».
Відчуваючи небезпеку для УГКЦ, перед своїм арештом блаженний єпископ Григорій (Хомишин) весною 1945 року таємно висвятив о. Симеона та ще двох осіб на єпископів. Оскільки свячення були повністю таємні, енкаведисти не знали про них і не заарештували нових єпископів одразу.
Владика Симеон (Лукач) став одним з найактивніших керівників підпілля УГКЦ.
У своєму життєписі він згадує: «Я не відмовляв їх (йдеться про людей, якими опікувався — Авт.) просьбі, одначе не вимагав від нікого ніяких грошей, хіба приймав від декотрих милостиню, звичайно, в натурі. Якщо наполягали, щоби прийняти, часто поручав дати ту жертву якомусь убогому». Переслідуваний владою, владика Симеон перебрався до рідного села, де жив у брата Василя до кінця лютого 1949 року. Не припиняв виконувати священичих обов’язків, душпастирювати. В Старуні відправляв Службу Божу спочатку в церкві, а пізніше — підпільно у своєму помешканні. В лютому 1949 року його викликали в сільську раду, погрожуючи виселенням із села. Тимчасово владика переїхав до Надвірної.
Саме там за активну священичу працю та відмову перейти на «державне» православ’я його і заарештували працівники НКВД в жовтні 1949 року. Репресивна машина квапилася ізолювати небезпечного провідника якнайшвидше, не встигаючи навіть вчасно підготувати юридичну санкцію на арешт: ордер видали пізніше.
У постанові про арешт від 27 жовтня 1949 року Симеону Лукачу інкримінували: «Після вигнання окупантів, будучи активним прибічником Ватикану, у 1945-1946 рр. в період возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Російською Православною Церквою, виступив проти возз’єднання і перейшов на нелегальне становище». 30 грудня 1949 року термін слідства продовжили, мотивувавши це тим, що в «останній час отримано дані, які свідчать про те, що Лукач Семен, будучи прихильником Ватикану, був нелегальним єпископом Греко-Католицької Церкви в Станиславівській області і керував антирадянською діяльністю, яка здійснювалася уніатським підпіллям».
Слідча справа № 7115 — приклад надзвичайного духовного подвигу владики Симеона (Лукача). На допитах він зізнався в душпастирській праці, але категорично відмовився назвати імена членів катакомбної Церкви. У протоколі його допиту записано: «Я відправляв Службу Божу на квартирі й по деяких хатах, де бувало від однієї до тридцяти осіб... Також уділяв хрещення і вінчання... Одначе совість не дозволяє мені згадати імен, щоби через мене не терпіли ті люди, що шукали в мене духовної послуги. Я чинив із вірою, що служу Божій справі, тому наразився на небезпеку попасти в колізію з державним законом. Оскільки держава визнає мене винним, сам хочу нести відповідальність».
Хтось підрахував, що при арешті допитів було 16 (можливо, йдеться про кількість протоколів. Щоб зламати людину, не вибирали методів допиту, і тоді не завжди складали протокол — Авт.). Жодним словом єпископ на цих допитах не зрадив віри і не назвав ні одного імені тих людей, якими опікувався. Вчитайтеся в слова протоколу: «... Одначе совість не дозволяє мені згадати імена, щоби через мене не терпіли ті люди, що шукали в мене духовної послуги».
Засуджений на початку 1950 року на 10 років. Попри слабке здоров’я його скерували на непосильну роботу в табори Красноярського краю. Працював на лісоповалі. Витримав, щоб після звільнення 11 лютого 1955 року знову взятися за роботу – працю священика з щоденним служінням Богові й людям. Не став підліковуватись чи «сидіти тихо», як йому пропонували. Як інтелектуал, писав книгу «Ложні пророки». Таємно проводив навчання для майбутніх священиків… І їхав чи йшов всюди, де на нього чекали вірні.
Вдруге був заарештований у липні 1962 року. Після обшуку і конфіскації всіх речей, владику Симеона відіслали в тюрму до Івано-Франківська. Тут з ним зустрівся молодий хлопець Михайло Косило, який чекав свого відправлення на етап. Використовуючи нагоду, в пересильній тюрмі, владика читав йому лекції з морального богослов’я. З часом Михайло Косило став одним з найактивніших підпільних греко-католицьких священиків на Прикарпатті.
Справу владики Лукача об’єднали зі справою іншого підпільного єпископа УГКЦ, яких свого часу разом хіротонізували, — Івана (Слезюка) (на сьогодні мощі обидвох єпископів виставлені для вшанування в крипті греко-католицького собору в Івано-Франківську — Авт.). 22-23 жовтня 1962 в Станіславові (Івано-Франківську) відбувся судовий процес у справі Лукача і Слезюка, що перетворився на показову пропаганду атеїзму. Вочевидь, він був спеціально приурочений до початку II Ватиканського собору в Римі, щоб показати всьому світові, що з Греко-Католицькою Церквою в Україні покінчено.
69-літньому єпископові Симеону інкримінували: «Підсудний Лукач разом з керівництвом нелегальною діяльністю уніатськими священиками на Станіславівщині складав рукописи релігійного характеру та розповсюджував їх серед уніатських священиків, віруючих і монахів з метою поширення католицизму, чого і не заперечував на судовому засіданні». Причина присуду сформульована так: «...Як небезпека вчиненого злочину, так і нерозкаяність після першого засуду — заявив, що залишається на тих же позиціях». Присуд на підставі ст.209 ч.1 КК УРСР позбавляв єпископа волі на 5 років. Навіть судді були вражені силою волі цієї хворої, але незламної людини.
Ув’язнення єпископ Симеон (Лукач) відбував у Станіславівській тюрмі. У в’язниці владика важко захворів. Тюремні лікарі визначили, що це астма. Насправді ж, це був туберкульоз легень.
У березні 1964 року через критичний стан здоров’я тюремники привезли владику Симеона помирати в рідне село Старуня. Незважаючи на важку хворобу, єпископ виконував свої священичі обов’язки: щодня служив Літургію, сповідав людей, суворо дотримувався посту.
А 22 серпня 1964 року помер в селі Старуня, де й похований.
На початку 90-х років ХХ століття православна громада с. Старуня перейшла у повному складі в лоно УГКЦ, а вже влітку 1991 року на кошти громади єпископові Симеону (Лукачу) звели пам’ятник біля церкви. Іменем єпископа названа і одна з сільських вулиць. Громада високо оцінила свого душпастиря, що був для неї не просто священиком, а, як і в ті далекі роки для семінарії, «магістром моральності».
У червні 2001 року Папа Іван Павло ІІ проголосив єпископа Симеона (Лукача) блаженним.
2003 року затверджена і освячена ікона блаженного Симеона в м. Надвірна.
…«Дивні діла Твої, Господи..»… Гідні подиву і шляхи, якими йде людина до святості. Йде не тільки сама, а й веде за собою інших, заохочуючи їх своїм ставленням до віри, відданістю Богу, прикладом свого життя веде людей здобувати Царство Боже.
Ірина КОЛОМИЄЦЬ,
Джерело: ПРОЩА.in.ua
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК АНДРІЙ ІЩАК
Блаженний священномученик Андрій Іщак
(1876-1941)
Отець Андрій Іщак народився 23-го жовтня 1887 року в м. Миколаєві над Дністром. Іспит зрілості склав у гімназії у Стрию 1907 року. Богослов'я студіював в університетах у м. Львові та в м. Інсбруці (1910-1914). У 1914 році осягнув ступінь доктора богослов'я в університеті в Інсбруці, захистивши докторську працю 26.06.1914 року і в цьому ж році був висвячений на священика для Львівської архиєпархії. Займав різні душпастирські уряди.
Під час Першої світової війни був польовим душпастирем. У 1918 році став префектом Львівської Духовної семінарії. Від 1919 року перейшов на сільське душпастирство і до 1923 року перебував на парафії у Мільні. З 1928 року викладав догматику нез'єдиненого Сходу і канонічне право у Львівській Богословській Академії. Свої професорські обов'язки поєднував одночасно з душпастирюванням у селі Сихові біля Львова. Науковою працею отець не тільки вписав своє ім'я золотими літерами у перелік українських науковців, а й здобув собі пошану, піднісши заслуги Богословського Наукового Товариства й Львівської Богословської Академії. З-під його пера вийшло багато наукових розвідок та рецензій у сфері історичної, догматичної, схоластичної і патристичної літератури, які друкувалися в "Ниві", "Меті", "Богослов'ї", тощо.
Із приходом більшовицьких військ до Галичини почалось переслідування духовних осіб. Під час комуністичної диктатури акцент ставився на винищенні священиків. Незважаючи на жорсткі умови переслідування, отець Андрій Іщак продовжував виконувати свої священицькі обов'язки. Це була добра, інтелігентна, високоосвічена людина, яку не лякали небезпеки військового часу. Він свідомо вибрав мучеництво, не залишивши повіреної йому пастви без духовної опіки. Отець користувався незаперечним авторитетом і пошаною серед парафіян. Його любили і цінували як справедливу і вимогливу людину. Парафіяни не раз пропонували йому сховатися, щоб пережити небезпечний час, але отець відмовився, кажучи: "Пастир не залишає отару, тож і я не можу залишити своїх парафіян". 26-го червня 1941 року отця доктора Андрія Іщака затримали більшовицькі солдати. Після цього вже його ніхто не бачив. З розповідей очевидців відомо, що отця Іщака повели в ліс на розстріл. Ще два дні перед цим його вже раз заарештовували, взявши на допит на станцію Персенківка, але через день відпустили.
Тіло отця Іщака, проколене багнетами, знайшли аж через кілька днів.
Загинув від рук відступаючих більшовицьких військових частин 26 червня 1941 року. Зі свідчень Івана Кульчицького:
«Як війна зачалася, то забрали священика на Персенківку, на сусідню станцію. Десь в обід забрали, потримали до вечора і відпустили. А мій батько, бо вони дуже добре відносилися один до одного, каже: «Отче, як Вас відпустили, я би Вам радив сховатися на тих пару днів, - бо то вже видно було, що німці наступають, большевики все одно втікають. - Сховайтеся - і переживемо». А священик каже: «Йване, пастух отару не залишає. І я також не можу залишити парафіян і сам сховатися». А через два дні прийшли воєнні і його з дому забрали. Там такі були зарослі, корчі, то десь від парафії було, може, пів кілометра, то там вивели його і замучили. Йому в живіт стріляли, і то так виглядало, як поколено.»
Отець загинув мученицькою смертю, вірно виконуючи свої священицькі обов'язки. Він не відрікся Христової віри і не залишив своїх вірних, рятуючи власне життя, а подав парафіянам приклад доброго пастиря, який ніколи не залишає свою паству.
Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕНОМУЧЕНИК ІВАН СЛЕЗЮК
Блаженний священномученик Іван Слезюк
(1896-1973)
Іван Слезюк народився 14 січня 1896 року в с.Живачів Обертинського (тепер Тлумацького) району Станиславівської обл. у родині заможних селян. 1908 року він закінчив сільську школу, а 1917 – Коломийську гімназію. З 1918 року навчався в Станиславівській Духовній семінарії, після закінчення якої у 1923 році був рукоположений на священика єпископом Григорієм Хомишиним. Працював священиком-катехитом польських шкіл м.Станиславова, в чоловічій і жіночій гімназіях ім. Скарбовського, у державному чоловічому ліцеї, у звичайному загальноосвітньому чоловічому польському ліцеї. До 1939 року був духівником монастиря сестер Милосердя св.Вінкентія.
Також був радником єпархіального церковного суду в подружніх справах. У часи німецької окупації о.Іван Слезюк працював катехитом у торговій школі та сотрудником катедрального собору. У квітні 1945 року з рук Владики Григорія Хомишина о. Іван отримав єпископські повноваження на випадок арешту останнього. Отець І. Слезюк був заарештований 2 червня 1945 року. Його засудили за статтею Кримінального Кодексу, згідно з якою отцеві було інкриміновано активну організовану антирадянську роботу, спрямовану на зрив здійснюваних радянською владою заходів у Західних областях України.
Після вироку військового трибуналу о.Іван був відправлений етапом у Воркутинські табори на Сибір. Ув’язнення відбував разом із єпископом Григорієм Лакотою, вікарієм Перемишльським. Після смерті Владики Григорія о. Іван Слезюк продовжував його духовну справу: організовував спільні молитви, святкування Різдва та Воскресіння Господнього, відправляв св.Літургії, сповідав в’язнів. На початку 1950 років о.Івана Слезюка перевели до одного з Мордовських таборів. Звільнившись з ув’язнення 15 листопада 1954 року, він повернувся до Івано-Франківська. Протягом майже восьми років підпільний єпископ Іван Слезюк здійснював адміністрування Івано-Франківською єпархією. Власне ця його активна душпастирська діяльність і стала причиною другого арешту, який відбувся в липні 1962 року. У вироку народного суду м. Станиславова, який відбувався 23-24 жовтня 1962 року, Владику Івана Слезюка було звинувачено в тому, що він, звільнившись із місць ув’язнення, де відбував покарання за антирадянську діяльність, не став на шлях виправлення, а таємно керував на Станиславівщині нелегальною релігійною діяльністю уніатських священиків колишньої Греко-Католицької Церкви, забороненої Львівським собором у 1946 році й одобреним радянським урядом. Суд інкримінував Владиці Івану організацію злочинної групи. Тому, на підставі наведеного, суд виніс вирок: позбавлення волі у виправно-трудових колоніях суворого режиму на 5 років та заслання у віддалені райони СРСР на 5 років після відбуття основної міри покарання. Звільнившись з ув’язнення, єпископ Іван Слезюк 30 листопада 1968 року уділив Архиєрейську хіротонію о.Софрону Дмитерку, ЧСВВ, який після смерті Владики Слезюка став єпископом-ординарієм Івано-Франківської єпархії.
До кінця своїх днів єпископ Іван Слезюк проводив активну архипастирську діяльність: адміністрував єпархією, служив св.Літургії, катехизував, хрестив і вінчав вірних. Його активність заважала органам безпеки у боротьбі з підпільною УГКЦ, а тому його часто викликали на «розмови» в КДБ, стежили за його помешканням, шпигували за ним. Останній такий виклик відбувся в середині листопада 1973 року за два тижні до смерті Владики Слезюка. З розповідей єпископа Івана відомо, що його замкнули в окремому ізольованому приміщенні, куди ніхто не приходив. Там він просидів дві години. Після цього сказали йому: – Ви вільні, можете йти». Тяжко було йти, бо, як сам розповідав пізніше Владиці Софрону Дмитерку, дуже паморочилася голова, тіло немов лихоманило, шкіра пекла. Сестри Милосердя св. Вінкентія, які обслуговували Владику, сказали також, що Владика повернувся з бесіди з почервонілим обличчям, почувався дуже стомленим, зліг у ліжко і до двох тижнів помер. Було і є підозріння, що в КДБ його опромінили, щоб у такий спосіб позбутися ще одного уніатського єпископа… Помер Владика в опінії святості 2 грудня 1973 року в м. Івано-Франкінську. Відбувши 14 років ув’язнення, зазнавши тортур і знущань, єпископ Іван Слезюк жодного разу не зрадив Христа та його св.Церкву і за неї віддав Господові свою праведну душу.
Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
Джерела: КАТЕДРА-УГКЦ.if.ua
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ОЛЕКСІЙ ЗАРИЦЬКИЙ
Блаженний священномученик Олексій Зарицький
(1912-1963)
Отець Олексій Зарицький народився 17 жовтня 1912 року в с. Більче (тепер Миколаївський район Львівської області). Його батько, Василь Зарицький, був дяком у парафіяльній церкві. Мати, Марія, з роду Ісих. Крім Олекси, в сім’ї було ще п’ятеро дітей. Протягом 1922-1931 рр. він навчався у Стрийській державній гімназії, після якої вступив у Львівську Богословську Академію, де навчався до 1934 р. Тут він постановив прийняти целібат.
Піддияконські та дияконські свячення Олексій Зарицький отримав із рук Митрополита Шептицького 28-29 квітня. 7 червня 1936 р. Митрополит уділив йому святої Тайни Священства у соборі Св. Юра у Львові. Після цього о. Олексу скеровують сотрудником на парафію сіл Стинова Нижня і Стинова Вижня. Незабаром його перевели до с. Струтин, що під Золочевом.
Надзвичайно гарні спогади залишив о. Зарицький у серцях струтинських парафіян. Люди любили та шанували о. Зарицького за його покору, щиру побожність, скромність, лагідний характер.
У вересні 1939 р. розпочалася ІІ світова війна. З приходом “визволителів” почався тиск на отця.
Було заборонено навчати дітей релігії. Але о. Зарицький докладав усіх зусиль, щоби посилити релігійний дух дітей. Не маючи змоги працювати з ними в школі та в церкві особисто, отець поділив учнів на групи за місцем проживання, а найкращий учень навчав релігії інших у своїй групі. Крім цього, діти все-таки збиралися в отця Олексія вдома, хоча це й було дуже ризиковано. У Струтині о. Зарицький перебував протягом 1937-1946 рр.
Два роки перед арештом (1946-1947) він був парохом і катехитом у селі Рясна-Руська біля Львова, а також обслуговував парафію с. Рясна-Польська. Як і всіх греко-католицьких священиків, які не погодилися перейти на православ’я, отця заарештували. Сам о. Зарицький зізнавався своїм знайомим, що головним мотивом його арешту була відмова перейти на православ’я, але комуністична влада “пришила” йому політичну 54-ту статтю. 29 травня 1948 р. “Особим Совещанием при МВС СССР” о. Олексія було засуджено до 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах.
Більшу частину ув’язнення отець провів у таборах Кемеровської, Омської, Карагандинської областей. 31 грудня 1954 р. о. Зарицького звільнили, але не дозволили повернутися на Батьківщину, а залишили в Караганді на засланні, де він продовжував правити Служби Божі у приватних будинках, на шахтах № 17,19,47,49,20. Літургії, на які сходилися 60-70 осіб, відправлялися щонеділі та у свята. Це спочатку було можливим завдяки тому, що по селах міліція не так пильно стежила за людьми.
Отець Олексій відправляв також Служби Божі у латинському обряді (для німців та поляків). Дуже добре його пам’ятають німецькі католики, бо часто бувало так, що отець цілий день не їв, не відпочивав, а тільки духовно служив людям: сповідав, хрестив, вінчав, відправляв Богослужіння. Характерною його рисою була любов до ближніх і розуміння їхніх проблем.
26 жовтня 1957 р. о. Олексія Зарицького було реабілітовано військовим трибуналом ПрикВО.
Розпочався останній період його місіонерської діяльності на теренах Самари, Уралу, Оренбурга, Казахстану. Кілька разів він змінював місце проживання. Ніде не прописаний, лише з паспортом при собі, він продовжував місіонерську працю, незважаючи на усвідомлення того, що це закінчиться не інакше, як в’язницею. Протягом 1955-1961 рр. отця кілька разів затримувала міліція, але, дякувати Богу, його тільки попереджували і відпускали.
У квітні 1962 р. о. Зарицький прибув у Караганду. На той час його здоров’я значно погіршилося, давалася взнаки давня хвороба шлунка. Та він не зважав на себе, хотів закінчити душпастирську працю серед тутешніх українців, а потім податися у Таджикистан. Але не судилося здійснити ці задуми. 9 травня цього ж року отця заарештували в Караганді, поблизу 17-ї шахти, де колись діяла українська церква, в якій він відправляв. Як розповідають знайомі о. Зарицького, його зрадив хтось з українців.
30 червня 1962 р. о. Олексія засудили за “бродяжництво” (а насправді – за активну релігійну діяльність) до двох років позбавлення волі у поселенні Долинка Карагандинської області. Тут він працював кравцем. Хоча праця була неважкою, здоров’я його погіршувалося з дня на день. Щодня у таборі помирали 30-40 осіб; узимку їх навіть не закопували, а просто скидали в рови, до яких уночі на поживу збігалися вовки.
Помер 30 жовтня 1963 у таборі Долинка поблизу Караганди. Похований там же, але стараннями общини місцевих католиків, а також родичів та його колишніх прихожан на Західній Україні, двічі перезахоронений. Тепер спочиває на кладовищі у с. Рясне-Руське Львівської області.
“Підтримані Божою благодаттю, вони до кінця пройшли переможним шляхом. Це шлях, який переходить через прощення й примирення; шлях, що веде до Світлої Пасхи після жертви на Голготі,” – сказав про нього та інших мучеників Церкви Іван Павло ІІ.
Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
Джерело: ПРОЩА.in.ua
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК РОМАН ЛИСКО
Блаженний священномученик Роман Лиско
(1914–1949)
Народився Роман Лиско 14 серпня 1914 року в м.Городку. Отримав при хрещенні три імені: Роман–Іларіон–Марія. Даючи ім'я Марія усім своїм дітям (як дочкам, так і синам), побожні Романові батьки поручали своїх дітей опіці Матері Божої. Можливо, це й спричинило якесь особливе знамення Пресвятої Богородиці у долі о.Романа.
Син відомого в той час душпастиря і просвітителя о.Володимира Лиска та Іванни Цегельської, внук уславленого отця-шамбеляна Михайла Цегельського, Роман з юних літ не мислив себе поза священичим саном.
Навчався в 4-класовій польській школі з шестирічним навчанням у містечку Сасові. Потім у давньокласичній Львівській гімназії, проте закінчив гімназію у Камінці Струмиловій. Можемо припускати, що батькам задорого було утримувати Романа у Львові і його дали мешкати до дідуся о.Михайла Цегельського, пароха Камінки Струмилової, де Роман і навчався в гімназії. Навчаючись у гімназії, Роман Лиско був завзятим спортсменом і пластуном, був членом тайного Пласту в Камінці Струмиловій.
Закінчивши в 1932 році гімназію, зразу поступив до Львівської Богословської Академії. Під час навчання у Богословській Академії виявились його непересічні здібності, енергія, талант до наукової праці. Будучи теологом, друкував свої реферати і розвідки у церковно-суспільному часописі "Нива". Його однокурсник о.Степан Харина незадовго перед своєю смертю згадував, що Роман Лиско був першим учнем серед однокурсників і улюбленцем отця-ректора Йосифа Сліпого. А світлої пам’яті о.Роман Дурбак, репресований священик-поет, захоплено оповідав, що Роман Лиско мав неабиякий поетичний хист, особливо згадувалась отцеві Романова віршована поема про Богоматір Марію, яку ще не вдалося віднайти. Зате маємо його велику ґрунтовну теологічну розвідку "Слава Пресвятій Богородиці у наших богослуженнях", яка в 1935 р. з номера в номер публікувалася в часописі "Нива". У цій праці на високому богословському рівні автор досліджує, в який спосіб наша східна Церква величає Пресвяту Богородицю.
Та найбільше Роман Лиско тяжів до безпосередньої праці з людьми, особливо з молоддю. У час вакацій працював із Марійським Товариством на парохії свого батька, керував хором, виголошував лекції та реферати, організовував аматорські вистави, тощо. Сасівські жінки, які були тоді юними членками Марійської Дружини, дотепер пам'ятають піснеспіви Воскресної Утрені, яку розучив з ними Роман Лиско, їхнє виконання приносило цій Марійській Дружині визнання й захоплення і в сусідніх парохіях. А пісню, яку потім склав і розучив з молоддю села Дроздовичі Городоцького району, дотепер виконує сільський хор.
У 1938 р. Роман Лиско закінчив теологію, одружився з Неонілею Гуньовською, дочкою пароха с.Махнівці на Золочівщині. Цікавим і повчальним є той факт, що їхнє весілля, на якому було багато священиків, відбувалося без алкогольних напоїв. В той час передові інтелігенти пропагували боротьбу з алкоголем і самі подавали приклад тверезого, здорового й духовного життя.
Коли наступив час большевицької окупації (перших совєтів, як кажуть в народі), Митрополит Андрей відклав заплановане висвячення Романа і порадив йому деякий час поучителювати. В такий спосіб оберігав Митрополит молодих теологів від нападок безбожної влади. Отож два роки Роман Лиско працював вчителем разом із своєю дружиною у школах сіл Побіч і Колтів Олеського району.
28 серпня 1941 року, у світлий празник Успіння Богородиці, Роман Лиско був рукоположений Митрополитом на священика. У празник Пресвятої Богородиці і з присутністю Її образу в серці постав новий священик, якому судилося стати мучеником за віру, за свій обряд.
Отримав призначення на завідателя парохії с.Колтів Оліївського деканату, де учителював. Велике враження зробило на дітей села те, що їхній улюблений учитель став їхнім священиком, дотепер зворушено розповідають про це.
Молодий священик особливо дбав про дітей, відтепер збирав їх як у церкві, так і в себе вдома на приходстві, вчив співати. Був надзвичайно музикальний, чудово грав на фортеп'яно та скрипці, чим дуже імпонував дітям. А маючи вроджений, успадкований педагогічний хист (адже мати його Іванна Цегельська-Лиско мала ґрунтовну педагогічну освіту і певний час вчителювала), давав дітям добрі пісенно-музичні вміння та шліфував у їхніх душах глибоку духовність.
У 1944 році, після того, як церква і село були зруйновані внаслідок запеклих боїв у т.зв. Колтівському котлі, де с.Колтів було в центрі фронту, о.Лиско був призначений парохом с.Белзець Золочівського району, де пробув до 1948 року.
Настали роки насильницької ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Відмовившись підписати "православ’я" і перейти під юрисдикцію Московського патріархату, о.Роман Лиско зазнавав різних утисків і переслідувань, його намовляли перейти до Російської Православної Церкви, при цьому не раз погрожуючи револьвером, врешті заборонили відправляти в церкві та закрили її. Над отцем нависла загроза арешту.
Переїхав з родиною (а мав на той час уже четверо малих дітей) до м.Городка. Там отцеві прийшлося пережити смерть його наймолодшої однорічної донечки.
У Городку став нелегальним сотрудником пароха Городка о.Онуфрія Малецького. Отець Малецький, хоч і підписав формально православ'я, проте дотримувався ще греко-католицького обряду. Він нелегально прийняв о.Романа Лиска як сотрудника і доручив йому відправляти богослужіння в його дочірній церкві в с.Дроздовичі. Так само поступив і о.Андрій Дорош, парох с.Річичани, який віддав о.Роману відправи у його дочірній церкві в с.Братковичі. Таким чином, о.Роман Лиско відправляв у греко-католицькому обряді в селах Дроздовичі і Братковичі, які формально були вже підпорядковані Російській Православній церкві. Тайно йшов із Святими Тайнами до всіх потребуючих (якими часто були учасники підпільної боротьби проти окупантів). Часто їздив радитись до о.Хмільовського у с.Мшана, видно, визнавав його старшинство, коли всі Владики вже були заарештовані. (Потім залізничні квитки до с.Мшана, якими бавились його синочки, енкаведисти в час обшуку забрали як "доказ вини").
Так тривало приблизно протягом року.
8 вересня 1949 року о.Роман Лиско був заарештований у Городку, при цьому зробили довготривалий обшук у його помешканні, який тривав майже всю ніч. І 9 вересня о.Лиско був поміщений до тюрми на вул.Лонцького у Львові.
Будучи заарештованим большевицькими сатрапами, цей 35-літній священик більше не побачив своїх рідних, а вони не лише втратили його, але й не могли нічого довідатися про його долю. Вдалося лише взнати, що перебуває на Лонцького, і подати три передачі для нього. Тішилися, що їх прийняли і що назад повертали порожній мішечок та маленьку карточку-повідомлення, на якій рукою отця було написано "Отримав, дуже дякую…" Тішилися, що цю карточку тримав він у своїх руках, по рідному почерку намагалися вгадати, чи тремтіла рука, чи дуже страждає…
Та скоро ця ниточка зв'язку із ув'язненим обірвалася. Після вбивства Ярослава Галана репресії посилилися, у тюрмах припинили приймання передач усім в'язням і шість місяців ніхто не знав, хто там ще живий… Аж у травні 1950 р. знову почали приймати передачі для ув'язнених. Прийняли 31 травня і для о.Романа Лиска. Це був спалах радості й надії… Але дістали новий удар, нову тривогу, бо на звороті супровідної картки був підпис, зроблений чужою рукою.
На спробу рідних довідатись, що є з отцем, відповіді не було і передач більше не приймали. Відтоді вже родина нічого не знала про нього, а троє малих дітей відчули себе сиротами. Звернення у різні інстанції не давали ніяких результатів, намарно оббивали прокурорські пороги мати та старша сестра, їм або не відповідали на запити, або говорили несусвітні нісенітниці на кшталт "післаний на війну до Кореї".
Лише 20 лютого 1956 р., після звертання до високих московських інстанцій, прийшло повідомлення з Прокуратури СРСР «что по делу Лыско Романа Владимировича, умершего 14 октября 1949 г. от паралича сердца, прокуратурой Львовской области произведено дополнительное расследование и дело о Лыско Р.В. 26 декабря 1955 г. прекращено не за смертью обвиняемого, а за недоказанностью обвинения. Таким образом Лыско считается реабилитированным».
Вельми сумнівною є дата смерті о.Романа, оскільки деякі колишні в’язні потім стверджували, що бачили його в тюрмі кілька місяців пізніше після вказаної дати. А щодо причини смерті...– то можна лише здогадуватися, від чого помер цей 35-річний чоловік, який не лише ніколи не мав проблем із серцем, а взагалі мав чудове здоров’я.
Поширювались чутки, що молодий о.Роман Лиско збожеволів від тортур і співав у тюрмі на повен голос псалми. Вони були такими достовірними, що його сестра Володимира роками об’їжджала психіатричні лікарні, розшукуючи його, але ніде не знайшла. А ще були перекази, що його живцем замурували у стіні. Також один із колишніх співкамерників оповідав, що одного разу їх усіх вивели з камери, залишивши там лиш о.Лиска. Другого дня їх повернули в ту камеру, але його там більше не було.
Отож, донині не знає ніхто, як і коли загинув цей душпастир, який міг би ще довго й добре служити Богові та людям, та де його поховано. Достеменним є лише те, що нікого не видав та не порушив священичої присяги. За те й загинув у тюрмі як мученик.
Зворушливим і знаменним є те, що тепер – 60 літ після загибелі о.Романа Лиска – сучасники свято бережуть пам'ять про нього.
Так на Золочівщині і на Городоччині та у Львові відбулися численні урочисті академії, присвячені цьому священикові-мученику. Представники старшого покоління зворушливо діляться спогадами про отця, а молодь вшановує пам’ять о.Романа Лиска піснями й віршами, а також своїми дослідженнями його життя і творчості. Воістину, Блаженний отець Роман живе серед нас.
Хочеться від усього серця побажати і сьогоднішнім душпастирям такої вічно живучої і святої пам'яті про них у будуччині. У наш час нема потреби віддавати за свою віру життя, вистарчає лише бути таким побожним, ревним і жертовним для Бога і людей, яким був Блаженний священомученик Роман Лиско.
Так, саме Божим посланником можемо вважати о.Романа Лиска. Завдяки йому та сотням інших священиків-мучеників і стійких у вірі мирян вистояла, вижила Українська Греко-Католицька Церква, яка, в свою чергу, була найсильнішою запорукою незнищенності національного духу. Всевишній Творець посередництвом священиків та пророків, яких посилав нам впродовж усієї історії, дарував українцям подиву гідну незнищенність…
Божим посланником можемо назвати о. Романа Лиска і нашим спільним обов’язком є знати, шанувати і плекати в собі його чесноти.
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,28Mb)
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,28Mb)
Джерело: ПРОЩА.in.ua
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК МИКОЛА ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ
(1896–1951)
Отець Микола Цегельський народився 17 грудня 1896 року в с.Струсові на Тернопільщині. Був сином о.Теодора Цегельського, пароха Струсова, котрий, прослуживши 40 літ у Струсові, і започаткував Струсівську гілку Цегельських. Мати Миколи Марія походила із священичої родини Мандичевських.
Здавалось, типово і безхмарно складеться доля юнака, який без вагань вибрав проторений дідами і прадідами шлях душпастирської праці. Легко і блискуче вчився у Теребовлянській гімназії, закінчив її у 1918 році і зразу вступив на теологічний факультет Львівського університету. І хоч це були важкі повоєнні роки, в 1923 році успішно закінчив богослов'я, маючи з більшості предметів оцінку «відзначаюче».
31 серпня 1924 року М.Цегельський повінчався із Йосифою Ратич, у якої три рідні брати були священиками, а 5 квітня 1925 року митрополит Андрей Шептицький рукоположив його на священика.
Відтоді о.Микола поринув у самовіддану працю – і як ревний душпастир, і як активний громадський діяч. Спочатку працював у с.Висипівці Озірнянського деканату, а потім – у с.Сорока Грималівського деканату, виявляючи непересічну працьовитість і невтомність.
Цікавою ознакою його характеру може бути те, що його син Дометій, згадуючи тепер батька, зауважив, що ніколи не бачив свого батька лежачим у ліжку. Вставав раніше за всіх і лягав позаніч. Отець Микола невпинно дбав про духовність, освіту та добробут своїх парафіян. Заснував і провадив релігійні товариства, окремо для чоловіків і жінок. Особливу увагу звертав на гуртування молоді при церкві. Побудував у с.Сорока церкву св.Димитрія, почав будову читальні «Просвіти», організував українську «Кооперативу».
Характерним для о.Цегельського і його дружини було турботливе ставлення до бідніших, готовність допомогти потребуючим. Хліб після відправляння парастасу завжди роздавав людям, бідним родинам і сиротам допомагав харчами і речами, для бідних відправляв треби безоплатно. Сам же провадив вельми аскетичний і скромний спосіб життя.
Отець Микола Цегельський мужньо протистояв намаганням польської влади ополячувати українців, за що ця влада переслідувала і судила його. Особливо отець і його парафіяни потерпіли під час жорстокої пацифікації в 1933-1934 роках.
Та незважаючи на перешкоди і переслідування польської, а потім німецької та радянської влади, село Сорока було дуже релігійним і національно свідомим, жило у добрій гармонії любові і довір’я між парохом і вірними. Село, з якого вийшли такі священики, як о.Андрій Лошній і о.Михайло Козоріз, плекало під опікою свого пастиря традиції правдивої духовності. До речі, під час глибокого підпілля УГКЦ саме отець-декан Андрій Лошній перший починав збирати відомості про о.Миколу Цегельського, що свідчить про те, як високо цінував він цього священика.
Отець Цегельський мав гарну родину: щиру й люблячу дружину, двох синів і двох дочок. Довгі літа був парохом у Сороці, де збудував гарну церкву і втішався загальною повагою і любов’ю людей. Церковна влада цінувала о.Миколу і наділяла все новими обов’язками, про що свідчать відповідні митрополичі грамоти. В 1938 році о.Миколу Цегельського назначено містодеканом Грималівського деканату.
Та раптово світла дорога о.Цегельського вкрилась терням. Його священицьке життя наповнилось трагічністю. Поступово ця трагічність стала типовою як для діячів Української Греко-Католицької Церкви, так і для всього населення Галичини.
Після війни із встановленням радянської влади у с.Сорока почалися масові репресії та вивози. Готувався до цього і о.Цегельський: дружина сушила сухарі, отець спалював націоналістичну літературу і довоєнні часописи, яких мав дуже багато. Та до священиків у влади був особливий підхід. Їх хотіли зробити знаряддям у ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Почався неймовірний тиск репресивних органів на священиків і на їхні родини. Найбільш наполегливо й жорстоко натискали, як уже відомо, на деканів і містодеканів, прагнучи використати у цій чорній справі їхній авторитет як засіб впливу на все священство.
І о.Микола Цегельський сповна випив отруйну чашу обіцянок, залякувань, погроз, шантажу і побоїв. Та це не викликало у нього ні хитань, ні сумніву, як поступити. Але від переживань і нервових потрясінь різко загострилась хронічна виразка дванадцятипалої кишки. Довелося звернутись до лікарів у Львові. Львівські медики встановили, що хвороба отця була дуже поважна, бо наступила майже повна непрохідність шлунку. Вони рекомендували піти в лікарню на довший час, щоб лікуватись і одночасно сховатись від переслідувань кагебістів. «Але ж я не можу покинути парафіян», - сказав отець і, коротко підлікувавшись та придбавши ліки, повернувся в Сороку. Родині своє рішення пояснив коротко : «Православ’я не підпишу, але й парафіян не залишу».
Отець Микола розумів, що так довго тривати не буде. Спакував собі торбину з сухарями та найнеобхіднішими речами і ще ревніше виконував свої душпастирські обов’язки. Та недовго ця торбина чекала за дверима. 28 жовтня 1945 року о.Миколу Цегельського було заарештовано. Тримали його в Копичинцях, в Чорткові, а потім - у Тернополі. Яким було слідство, можна лише здогадуватись, бо ні побачень, ні переписки не дозволяли. Лише один раз якось удалося отцеві передати записку дружині. З неї вона довідалась, що за злочин інкримінують йому те, що під час німецької окупації о.Цегельського іменували «мужем довір’я».
І хоч єдиною виною його було те, що він був священиком, який не погодився зламати присягу, о.Цегельського 25 січня 1947 року судив Військовий трибунал Тернопільської області. Вирок - 10 років ув’язнення у «виправно-трудових таборах із конфіскацією майна».
Парафіяни боляче переживали арешт свого отця і, намагаючись його рятувати, зібрали 700 підписів. Та це, що «зрадник Батьківщини» користується такою любов’ю людей, лише більше розлютило ворожу владу.
Після суду о.Цегельський перебував у селі Ляцькому біля Золочева, у Підкамені біля Бродів та у львівському пересильному пункті на вул.Полтв’яній. Туди вже можна було давати передачі, і вірна дружина зуміла передати отцеві пошитий із марлі епітрахиль, вино у пляшечці від ліків та сухарі для частичок. І о. Цегельський регулярно відправляв Служби Божі та акуратно записував, коли і в якому намірі вони відправлені.
Ці записки, передані дружині перед вивезенням отця до Мордовії, донині зберігаються в родинному архіві. Якесь особливе трепетне відчуття викликають ці лаконічні рядки, зроблені півстоліття тому ув’язненим священиком, котрий перебував у жахливих обставинах, був хворий, а серце широко відкрив для Бога і людей. Серед тих майже 600 Служб Божих бачимо багато Служб за парафіян, за батьків, за родичів і знайомих, за священиків, за прощення гріхів, за померлих. За померлих о.Цегельський постановив відправити 100 Служб Божих і це виконав. Бачимо в тих записках, що 12 липня 1948 року і 30 серпня 1948 року відправляв Служби Божі за померлого о.Григорія Редчука, а 26 серпня і 6 вересня - заупокійну за отця-декана Петра Мекелиту, який помер у Львівській пересильній тюрмі. 10 січня 1948 р. бачимо заупокійну Службу Божу в сороковий день смерті о.Юліяна Чернеги, а 1 листопада за упокій митрополита Андрея Шептицького, тощо. Останньою у цьому списку була відправлена 10 серпня 1948 р. Служба Божа «за щасливу дорогу».
Передав ці записки дружині і вирушив разом з усім багаточисленним ешелоном у далеку Мордовію. Хресна дорога цього достойного священика наближалась до кінця.
Про перебування в карному таборі суворого режиму Н385/16 на поселенні Явас, станція Потьма, Мордовської АССР, ми можемо судити лиш із листів, що їх звідти писав о.Цегельський. А ще о.Малиновський із Васильківців, який відбував із ним ув’язнення, повернувшись, розповів рідним о.Цегельського, що той постійно мучився через сильні болі внутрі, які часто не давали отцеві і випростуватись. Але в листах отця ми не знаходимо ні слова нарікань, чи каяття за обраний шлях. Натомість пише, що вже міг би бути на волі, якби підписав православ’я, але (цитую) «лучше правильно, чесно, щоб совість була спокійна».
Взагалі, не можна читати без зворушення листів цієї прямо святої людини! У них нагромаджено силу духу і ніжність, велику стоїчність і безмежну любов до дружини і дітей. А тон їхній такий щирий, зворушливий! «Моя наймиліша дружино! На Успення минуло 25-ліття нашого подружжя. Мило згадую наше спільне родинне життя, і в снах щоденних з тобою і діточками, і тому я щасливий. На Успення ти мені у сні весело-любенько довго гляділа в очі. Не забуду ніколи того», - писав о.Цегельський дружині 25вересня 1949 року. З такою ж любов’ю і ніжністю звертається до дітей: «цілую батьківським поцілунком їх чоленька та благаю жити чесно, заховуватись у невинності..., держатись оподалік усякої скверни. За це молюсь найбільше». «Благословення Боже і неустанна поміч Матері Божої хай ніколи всіх вас не опускає», - так закінчував він ці свої листи.
12 листопада 1950 року о.Микола пише: «Погані мав я сни біля 4 січня, все мені снились мої діти ще малими, невеселі, гризоти з ними, то води повені великі, діти в небезпеці, то повні вагони дітей, і я їх впихаю, щоб не повипадали під колеса...»
І небезпричинно це снилося, бо якраз в цей час діти о.Цегельського - Дометій, (1927 р.н.), Ліда-Христина, (1928 р.н.) і Марта (1934 р.н.) - їхали в товарних вагонах у Читинську область. Так радянська влада засвідчила свою увагу до сім’ї незламного священика! А вірна дружина і любляча мати Осипа Цегельська з Ратичів сама поїхала за ними. Її приклад наслідувала і її молоденька невістка Софія Олексій, яка повінчалась з Дометієм Цегельським за місяць перед вивозом. Ось так склалась доля священичої родини! Родина тяжко працює на золотих шахтах Читинської області, а о.Микола помирає в тяжких муках у Мордовському таборі.
Достойний мученик за віру отець-містодекан Микола Цегельський відійшов до Господа 25 травня 1951 року. Похований на табірному цвинтарі станції Потьма. У 1992 році був посмертно реабілітований. Та його ім’я не потребувало цієї формальності, бо всі, хто його знав, берегли в пам’яті світлий образ цього достойного священика та чудової людини.
В час приїзду в Україну Папи Івана Павла ІІ отця Миколу Цегельського проголошено (разом із іншими українськими мучениками) Блаженним Священномучеником.
Пам’ятаймо достойних Отців наших і просімо у Господа таких чеснот для себе!
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,15Mb)
Джерело: ПРОЩА.in.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар