17.03.2016р. Б. / Владика Венедикт про покликання, молитву, одержимість, йогу, вбивство… на зустрічі «Чи я на своєму місці?»

Про виховання, покликання, природне середовище, про «своє» місце, одержимість і навіть про йогу… говорив Єпископ-помічник Львівської архиєпархії, Венедикт (Алексійчук) під час зустрічі на тему: «Чи я на своєму місці? (поводження в «природному середовищі)», яка відбулася у  реколекційному центрі «Світлиця», що у Брюховичах.

Владика Венедикт відповів на численні запитання учасників.

Чи можна людині змінити свою долю?

Людині дана Богом свобода. То ж виходячи з цього, людина сама собі “творить” долю. Або як у нас в народі кажуть: «Як постелиш, так і ляжеш». То ж все у наших руках, перестаньмо бачити винним когось, або щось.

Чи можливо строгим вихованням змінити відношення та поведінку людей до природи?

Строге виховання – це коли ми хочемо когось контролювати. Коли ж ми перестаємо контролювати, а попередньо котрольована людина не навчена самостійно приймати рішення, то починається сваволя. Тому важливо зосереджуватися на вихованні і формуванні людини. І тоді, які б обставини не були пізніше в її житті, вона в тих обставинах дасть собі раду. Коли ж ми її контролюємо, «тиснемо», то із втратою контролю вона робить так, як хоче. Вважаю, що це не є добре.

Що робить і що готова робити УГКЦ через власний приклад і свою поставу щодо вирішення екологічних проблем впровадження енергоефективних технологій на парохіях та в єпархіях?

У нашій архиєпархії є комісія у справах екології, яка має чимало різноманітних ідей. Останньою на цьому тижні була зустріч, де говорилося про сортування та збирання сміття саме по селах. Цей реколекційний будинок, де ми тепер знаходимся, мав би також розбудовуватися і мати ще однин корпус. Під час розбудови саме ці підходи енергозберігаючих мали б застосуватися. Приклад цієї будови мав би бути прикладом вживання енергозберігаючих підходів у будівництві.

В УГКЦ існує верхня межа для вступу у Духовну семінарію – тридцять років. Чим вона обґрунтована? Яка принципова різниця є між 30-32-літньою людиною? Перший може вступити в семінарію, а другий вже ні. Розумію, що у Церкві на це є певні причини, але поки не зміг знайти відповіді на це запитання?

Відповіді як такої не маю, бо це не я встановлював. З іншого боку, є десять Заповідей Божих, які є незмінними, бо вони об’явлені Богом. Інші закони, чи рішення, які є в Церкві, можна змінювати. Тому якщо хтось має більше років і хотів би вступити в семінарію, може безпосередньо звернутися до Митрополита. Прийняти, це є в його компетенції.

Які критерії вказують на те, що людина є на своєму місці у різних сферах свого життя? Чи потрібно, чи корисно людині змінювати свою діяльність кілька разів упродовж життя. А чи краще присвятити себе чомусь одному?

Головний критерій цього – це відчуття радості від того, що робиш. Наприклад, якщо ти працюєш десь і не маєш від того радості, то питання чи це праця для тебе. Маємо мати радість від нашої праці, бо там ми проводимо значну частина нашого життя. Маємо відчувати радість, щастя, мир коли щось робимо.

Чи можна змінювати - залежить від обставин. Я не казав би, чи можна, чи не можна, бо кожний випадок унікальний і неповторний. Хтось дуже часто змінює працю, хтось рідше. Залежить, які мотиви такої зміни. Якщо ми за часто змінюємо, то треба призупинитися, запитати себе, чому я змінюю. Зміна задля зміни також не є доброю. З іншого боку, ми можемо змінювати, щоб шукати свого місця і пробувати пізнати, де можемо служити Господеві.

Як змінити стосунки з людьми?

Найважливіше, що про нас “думає” Бог, а не люди. Люди завжди щось про нас думають, повсякчас мають якісь почуття до кожного з нас. Ми не можемо змінити інших людей: якщо хтось на тебе «злосний», ну то «злосний», якщо хтось має до тебе якісь позитивні почуття, ну то має. Вважаю, що нам важливо повчитися в Бога, а це що Господь не залежить від нашої поведінки. Він завжди відкритий до нас, що б ми не робили і тому нам дуже важливо завжди бути відкритими, доброзичливими, привітними, як би хтось не ставився до нас. Бог мене не спитає, як хтось до мене ставиться. Це справа кожного – чи бути злосним, чи гнівливим. Вважаю, що маємо примиритися з Богом - тоді примиримося з усіма. Маємо будувати стосунки відкритості і прощення до кожної людини.

Наша відкритість дає особі, яка зробила щось проти нас у будь-який момент, “скористатись” цим. Ми часто закриваємося, як у тій мушлі, через численні зранення. Для нас є цінним приклад святих, що вони уміли в Господі сприймати будь-які ситуації, навіть зранення.

Як саме в теперішній час боротися із загрозою гендерної ідеології для збереження пріоритетних цінностей інституції сім’ї в нашій державі?

 

Боротися не треба. Христос ні з чим, ні з нічим не боровся, а свідчив правду. Вважаю, що “боротися” – це давати свідчення взірцевих християнських родин та добре вихованих дітей. Це найважливіше. Є такий вислів, що як би ти не виховував дітей, вони будуть поступати так, як ти поступаєш. Думаю, саме середовище родини – найкращий формаційний «заклад» для дитини. Те, що інші можуть поводитися по-іншому  - правда. Ми  маємо біблійний приклад про Содому і Гомору і маємо приклад Лота і його родини, які жили по-іншому. Ми не завжди можемо впливати на обставини, але в будь-яких обставинах здатні жити по-християнськи.

Як Ви зрозуміли, що бути богопосвяченою особою – це Ваше покликання?

Я ніколи в житті не мав якихось таких особливих об’явлень. Мав у житті все так, як кажуть англійці: step by step (крок за кроком). До монашого покликання ішов поволі. Спочатку у своїх пошуках ідеалів потрапив у політику, у молодіжну політичну організацію. Там шукав ідеалів, але дуже швидко зрозумів, що не там їх шукаю.

Наступним моїм кроком була семінарія. Я добре усвідомив тоді своє покликання, та по закінченні її став священиком. Але навіть ставши священиком, я зрозумів, що всі ті ідеали, до яких прагнув, не здатний у тих обставинах реалізувати. Тому наступним кроком був крок до монашества. Дивлячись на своє життя, бачу що постійно відбувається цей поступове, покрокове пізнання істини і Божої волі що до мене.

Чи гріх займатися йогою, не задумуючись про її значення?

Питання, з яким підходом ми це робимо. Якщо для нас це лише спортивні вправи - то це нічого. Так само ми можемо запитати: «Чи гріх прийти до стоматолога, який є атеїстом?». Це стоматолог, який виконує якусь певну функцію. Часто ми не знаємо, хто нас лікує, – християнин, чи атеїст? Ти розумієш, що остаточно Бог керує рукою лікаря, може і цього атеїста. Якщо маю померти – помру, якщо Бог мене має врятувати – Він врятує мене через цього атеїста. Якщо я сприймаю йогу, як якісь певні вправи для мого здоров’я, – то не бачу в цьому проблеми. Однак коли я сприймаю йогу як певний світогляд  – це звичайно суперечить християнству.

Яка, на Вашу думку, має бути загальногуманітарна підготовка богословів?

Вважаю, що людина має вчитися до кінця життя. Людина має здобувати постійно нові знання. Тим паче для священика, який в сучасному світі має контакти з різноманітним гроном людей. Вважаю, що для нього загальногуманітарна підготовка завжди є важливою. Сказав би, що після завершення семінарії він ніколи не має зупинитися на цьому.

Ми в архиєпархії робимо багато для цього. У нас є Інститут постійної формації священиків, де проводимо певні вишколи для них. Останній вишкіл почали в ділянці їхнього публічного виступу: як правильно дати інтерв’ю, як повестися із журналістом, як стати перед камерою, чи як виступити у прямому ефірі по телебаченні. Вважаю, що підготовка в різних ділянках для священиків є важливою і потрібною.

Як відноситься Церква до вбивства людини на війні під час захисту Батьківщини? 

Візьмімо реальне життя. Хтось нападає на тебе і ти захищаєшся, а той хтось загинув. З іншого боку, коли ти захищаєшся і бачиш, що хтось слабший. Наприклад, злодій, який прийшов до тебе красти, а ти його впіймав і вбив. Це останнє є гріхом. Бо він не нападав на тебе, не хотів позбавити тебе життя. Важливий момент тут, для чого ти це робиш. Якщо ти захищаєш своє життя, якщо за твоєю спиною стоять люди, яких ти захищаєш, то ти борониш життя, на яке хтось нападає. Але можна у тому всьому перейти межу і почати неоправдано причиняти біль, кривду і навіть убивство.

Як правильно молитися?

Дуже просто, забажати цього. До одного із подвижників особа кілька разів писала листа про те, що дуже хоче зайнятися іконописанням. Той на черговий раз він відповів: «То ж нарешті почни писати ікони». Навчитися молитися - це так, як навчитися говорити англійською мовою – треба почати говорити цією мовою. То ж треба почати молитися. Знайти для цього час, а особливо дбати про якість молитви.

Як побачити по людині, чи вона одержима, і як відрізнити одержиму людину від психічно хворої, якщо ознаки досить подібні?

Зовнішньо може виглядати, що ті вчинки і поступки є подібними, але є певні критерії, приписані в Церкві. Мають бути кілька речей одночасно: одержима людина дуже негативно реагує на святі речі. Наприклад, з десяти склянок з водою дев’ять буде зі свяченою водою, а одна - із звичайною. Одержимий завжди вибере ту, що зі звичайною водою. Наступне ця людина має надзвичайну силу. Ще інше, може говорити різними мовами, яких вона не знала. Якщо є усі ці  критерії – можна говорити про одержимість.

Що робити, коли батьки проти твого рішення і дуже страждають, коли ти шукаєш власний шлях? 

Побачити, що за тим є Бог. Бог допустив цих батьків, щоб вони випробували твоє покликання. Деколи Бог дає таких батьків, щоб нас випробувати, щоби ми переконалися, що справді цього хочемо. Вважаю, що коли Бог таких батьків дав – це велика Його ласка, бо вони роблять для цієї особи випробування. Якщо ти дійсно чогось бажаєш, то це випробування не зупинить тебе, ти загартуєшся у ньому і бажання стане реальністю.

Можу поділитися своїм прикладом. Коли я прийняв рішення іти монашою дорогою, моя мама була дуже обережною. Вона була віруючою, прямо не могла сказати – «Не йди», але мала інші чудодійні слова: «Може, почекай. Може, подумай». Я був молодим і радикальним, впертим і наполегливим. Мама змирилася. Але за декілька років мама дуже раділа, коли став священиком, монахом. Була настільки рада, що перейшла в іншу крайність. Дуже хотіла, щоб мій брат, або сестра також пішли цим шляхом. Потім мені про це говорила. «Я не хотіла, щоб він тою дорогою ішов – він пішов. Я хотіла – щоб хтось із тих двох пішов – вони не пішли».

Ми говорили, що маємо бажати кращого, але приймати ситуацію такою, якою вона є. Яка різниця між впертістю  і наполегливістю?

Погляньмо на приклад апостола Савла. Він був наполегливим у пошуках Бога і Його волі. Був переконаний, що робить добре діло. У тій наполегливості переслідував християн, арештовував. Господь, бачачи його наполегливість, бачив, що він помиляється.

Це добре – бути наполегливим, навіть якщо ти ідеш у хибному напрямі. Проте треба бути уважним. Коли ти наполегливий  і уважний, то бачиш, що Бог дає тобі знаки, шо це не твоє. Наполегливість – це коли ти дослухаєшся до Бога. І тоді скоригуєш свою дорогу.

Впертість – це коли ти щось робиш і Бог тобі показує, що це не твоє, а ти знову робиш, ти не бачиш і не чуєш знаків Божих. Впертість – це коли ти не зауважуєш, що Бог промовляє тобі, що дорога, якою ідеш, є поганою.

Як відрізнити, чи у тому, що ти робиш, і труднощах, які при цьому виникають, діє Бог, а чи, може, це перешкоди від диявола? 

Кожний випадок є унікальний і неповторимий. Будь-які ситуації, які походять від злого, приносять неспокій, забирають мир, вони є деструктивними, приводять до гріха. Ті, що є від Бога, - приносять мир, спокій і радість. Бог промовляє в тиші. Тому треба зупинитися, запитатися: «Є така ситуація, Боже, - не можу розібратися». Найперше треба поговорити зі своїми найближчими товаришами, сповідником, духівником. Бо ж не можливо нам самим об’єктивно глянути на ситуацію. У цьому і полягає духовний провід, сповідництво, дружба, щоб ти міг поділитися, та почути думку зі сторони. Диявол діє в темряві, а коли ти говориш, то “витягаєш” нагору все, мовби викриваєш його - і він тікає. Він не може діяти, коли то що він накрутив відкрили.

Навіть просто поговорити, розказати – приносить полегшення. Коли ти сказав, то ти сам себе почув і тобі все стало зрозумілим. Диявол приносить цю неясність, балаган. Святі боялися самі приймати рішення, завжди ішли до якоїсь особи і запитували. Вони боялися свого рішення, того, що остаточно зробив Адам і Єва.

А як щодо того, коли ти ці випробування переживаєш разом із Богом і не проговорюєш їх.  Тоді вони стають, наче перли, які я можу Богові пожертвувати? 

Нема готових рецептів. Стосунки з Богом завжди є унікальними. Нещодавно вийшли щоденники Матері Терези. Усе життя вона прожила в «депресії». Це добре, що інколи Бог нас може провадити цими стежками, але завжди важливо з кимось поговорити. Ми завжди є суб’єктивними. І небезпекою є залишитися у своєму суб’єктивізмі. Диявол завжди має свої рецепти, як це красиво піднести кожному і обманути. Дуже важливо співставляти, не лишатися наодинці у своєму суб’єктивному баченні. Важливо пізнавати себе, а пізнаємо себе у стосунках з Богом, а також в стосунках з ближнім. Завжди свій особистий досвід треба співставляти з досвідом Церкви, досвідом інших осіб.

Як пізнати Божу волю?

Бути уважним до того, що Бог від тебе хоче: часто молитись, бути завжди налаштованим на Бога, завжди бачити потреби інших (притча Про доброго самарянина), завжди слухати (притча Про Марту і Марію), що Бог від мене хоче в цю мить і в цих обставинах, конкретно від мене, не від когось іншого. Проблемою є те, що ми часто за когось думаємо зі свого погляду, що комусь буде добре. Часто батьки “найкраще” знають, де дітям треба вчитися, чи з ким одружуватися, чи які рішення прийняти. Часто якась нереалізація батьків перекидається на дітей і бідолахи- діти мусять англійську вчити, чи на гімнастику ходити.

Щоб знати, що Бог хоче, - треба щоб батьки вслухалися в дітей, діти в батьків, вслухалися в себе, а найбільше вслухалися в Бога. Якщо ти не вмієш слухати іншого - ти не вмієш слухати Бога. Анатомічно ми маємо два вуха і один рот. Те саме на молитві. Ми говоримо, що на молитві є розсіяними, неуважними. Ми не є розсіяними, ми є уважними, але уважними на щось інше.

Коли вибраний народ слухав Бога – то чинив, що є добром для нього і для Бога. Коли ж переставав слухати – відпадав від Бога. Тому в житті треба старатися слухати Бога і чинити Його волю.

Що означає хрест і чи можна бути учнем без несення хреста?

 

Ми часто не приймаємо обставин нашого життя, як доброї нагоди до освячення. Нам не віриться, що наші обставини є доброю нагодою, щоб наблизитись до Бога. Взяти хрест на себе - це прийняти обставини нашого життя.

Це питання також і психологічне: якщо ми не приймаємо наші труднощі і обставини, однак вони все одно є і тоді їх ще тяжче нести. А коли ти приймаєш їх, то не просто приймаєш обставини, а Бога приймаєш в тих обставинах. Приймаючи хреста, труднощі, тягар життя - ти приймаєш Бога, який є за тим.

Приймання хреста - це приймання того, що Бог дав мені. У сучасному світі ми не несемо таких подвигів, як несли наші попередні покоління, але приймання своїх скорбот і труднощів – це наш хрест. Аскеза полягає в тому, щоб ми прийняли свої труднощі. Не лише на свій суб’єктивний погляд вибирали для себе ті чи інші подвиги, але приймали труднощі, скорботи, хрести нашого життя. Тоді ми будемо приймаєш “аскезу”, яку сам Бог дав мені, а Він найкраще знає, що є найкраще для мене.

Іванна Рижан

Джерело:   Воїни Христа Царя