Минулого
тижня у реколекційному центрі «Світлиця», що у Брюховичах відбулася
чергова зустріч з Преосвященним владикою Венедиктом,
Єпископом-помічником Львівської архиєпархії на тему: "Чи я на своєму
місці? (поводження в «природньому середовищі»)." «Ми хотіли на базі
нашого реколекційного центру ініціювати певні зустрічі з різними людьми
на різні тематики, щоб люди могли зустрічатися та спілкуватися між
собою», – повідомив владика Венедикт на початку спілкування.
Після спільної молитви у каплиці корпусу Владика розставив певні
акценти щодо теми розмови та відповів на численні запитання учасників.
Зокрема наголосив на важливості та цінності часу, «якого ти ані в
холодильник, ані в магазин не поставиш, бо це продукт, який швидко
псується. Час треба вживати і використовувати тепер».
Зосередив увагу на цінності, важливості, вартості людської особи в
очах Божих та особливості місця служіння, на яке нас поставив Господь.
«Бог дає нам ці обставини і дає це місце служіння, на яке нас поставив,
як служіння для мене і служіння для інших. Бог поклав якусь функцію на
кожного з нас. Ми є цінні і важливі кожен на своєму місці, хоч не завжди
усвідомлюємо свою вартість та цінність в очах Божих. Коли людина
відчуває свою вартість в Божих очах, їй немає різниці, хто вона, ким
вона є», - розповів владика Венедикт. Він додав, що у житті ми нерідко є
узалежненими від інших осіб, «нам завжди хочеться мати від інших
найвищу оцінку і це наче додає нам вартості».
«Проростати там, де Бог поставив»
«Я часто кажу, що сповідь - це місце, де Бог засвідчує свою віру в
нас. Бог вірить у нас, що на цьому місці ми можемо принести плоди. З
прикладу святих: вони ніколи не шукали ідеальних обставин, а проростали
там, де їх Бог поставив. Святі росли в глибину в тому місці, де Бог їх
поставив. Щобільше місця були складними, трудними, то краще вони
проростали.
Не питаймо, чому Бог послав ту, чи іншу людину, чому допустив той, чи
інший гріх, падіння. Якщо ми не будемо вчитися з наших гріхів, чи
падінь, то вони будуть повторюватися, доки не зрозуміємо, що є проблемою
цієї ситуації. Складні обставини у святих були доброю нагодою до
їхнього зросту, саме в цих обставинах вони свідчили.
І нас Бог ставить в якесь місце, щоб ми свідчили. Богу ідеться про
нас, про нашу особу. Він довіряє нам, очікує нашого свідчення,
співпраці. Святі розуміли, що найголовніша людина для них це та, котра є
перед ними. Найголовніша справа, яка є в нашому житті, це те, що я
зараз в цей момент роблю. Найголовніший момент мого життя той, що є
тепер.
Ознакою старості є те, коли ми починаємо говорити: «От колись було».
Проблема у молоді і у старших одна і та ж – одні живуть мріями, що
колись буде, а інші - як колись було. Ніхто не живе в реальності.
Минулого не зміниш. Майбутнє нам не підвласне. Цінним є теперішнє –
людина, обставини - вони є тепер. Важливо розуміти цінність того, де я
є. Св. Франциск казав: «Будь як статуя, де Бог тебе поставив - там
стій».
Коли я їхав на зустріч, то бачив електричні стовпи, на яких натягнуті
проводи. Деякі з тих стовпів були похилені. Важливо, щоби проводи по
обидва боки були натягнуті рівномірно. Якщо десь більше - то стовп
потягне в один бік.
Усвідомив для себе, чим є провід: з одного боку – це наші недоліки,
вади, які нас трохи смиряють, отрезвляють, а з іншого – наші чесноти,
які ми здобуваємо. Є дві небезпеки: або ми робимо гріхи, або починаємо
гордитися з того, що досягли. В одному і в іншому випадку цей стовп може
похилися в той, чи інший бік. Щоб стовп стояв, потрібні одні і другі
проводи, які нас тримають рівно. Наші недоліки, проблеми, хвороби
потрібні для того, щоби чувати. А з іншого боку - маємо здобувати
чесноти, щоб цей стовп міг стояти на місці. Ми не можемо жити без
одного, чи іншого і не можемо уникнути одного, чи іншого. Треба
навчитися приймати все від Бога, навіть якщо ми не розуміємо.
Чому є певні труднощі і проблеми? Потрібно певного часу, щоби з
відстані побачити, що кожна людина, кожна обставина, кожна подія є
потрібними. Лише у вічності ми побачимо логіку і сенс того, що сталося, і
побачимо, чому воно було вплетене в контекст цього».
«Перша сходинка до любові – прийняти»
«Маємо навчитися приймати себе, акцептувати, не бунтувати, коли маємо
певні свої стани, обмеженості, чи інші слабкі сторони своєї
особистості. Маємо мати бажання змінитися, але зараз прийняти те, що я є
таким тепер. Коли навчимося приймати самі себе, навчимося приймати
інших. Навчитися любити інших можемо лише тоді, коли навчимося приймати
себе. Перша сходинка до любові – прийняти. Даймо право людині – хай
ходить на одній руці, чи на одній нозі – «не перетискаймо їй горло».
Коли ми робимо гріхи, Бог не кидає громи, а акцептує, хоч і не годиться.
Коли ми не приймаємо, то дуже мучимося психологічно, переживаємо.
Прийняття дає нагоду освячуватися. Коли ми приймаємо, остаточно
приймаємо Бога, який прийшов через ту обставину, чи людину. Коли ми
приймаємо Бога - Бог починає освячувати нас. Щоби вчитися приймати –
треба вчитися зупинятися, побути, почути про Божі речі, спочити».
«Лише у Бозі ціла мудрість сповнює людину»
Проблема сучасного світу, що людина сама знає, сама хоче, знає, що
те, що хоче, правильно. Людина теперішня часто є розбита. Своїми
п’ятьома почуттями ми нерідко обривками та суб’єктивно приймаємо
інформацію від світу. Не можемо в повноті цю інформацію опрацювати і
зрозуміти. У молитві Єфрема Сиріна ми просимо про дух ціломудрія.
Ціломудріє - це цілісність, яка можлива тільки у Господі. Ми всі є
суб’єктивними. У Церкві тому і витворили ідею соборності.
У криміналістиці кажуть, що коли свідки свідчать одинаково - вони
зговорилися. Кожен бачить по-іншому через свою призму поглядів,
переконань, свого бачення. Лише у Бозі ціла мудрість сповнює людину. Бог
бачить цілісно початок і кінець тих, чи інших людей, взаємозв’язаність.
Логічність кожного камінчика вкладається у мозаїку нашого життя. Чим
більше наближаємося до Бога, тим більше наближаємося одні до одних. Ми
тому і цінуємо думку інших людей, бо вони бачать щось таке, чого я не
бачу. Нас в монастирі дуже вражало, як уже на схилі років о. Василь
Вороновський ставав близько біля того, хто проповідував, - і слухав. Він
знав, що Бог здатний промовити через кожного».
«Коли нас Бог насичує, тоді ми робимо те, що треба»
Молитва - це зустріч. А коли є зустріч - є діалог. У молитві ми щось
маємо казати Богові, але маємо і слухати. Отці пустелі просили у
старця: «Скажи слово, Авва». Вони слово почули і цим словом жили
рік-два. А нам увесь час потрібні нові слова. Нам постійно треба
«підзаряджатися».
Людина ніколи не насичується. Лише Бог насичує людину і тоді вже
нічого не хочеться. Як казав мені один зі старших монахів: «Як я так
переживу Господа, то мені нічого не хочеться, а як цього не досвідчу, то
постійно щось хочу». Коли нас Бог насичує, тоді ми робимо те, що треба.
Ми всі є чимось багаті. І це добре прагнути багатства, грошей, влади,
бо тоді ми більше можемо зробити доброго, маємо більше можливостей
послужити. Тому дуже важливо питати: чому Бог поклав мене на це місце,
що від мене очікує?
Навколо нас багато людей, яких можемо обдаровувати, проявити
милосердя. Кожен з нас вже прожив трохи життя, але ми все одно чекаємо
чогось особливого. Проте те, що ми маємо вже і зараз, - є особливим,
воно минеться і не повториться. Працюймо над собою і робімо все в тих
обставинах, в яких поставив нас Господь. Зміна в нашому мікрокосмосі
відбивається на зміну в макрокосмосі.
Зичу усім Вам, щоб ви примирювалися з Богом, щоб той мир сповнював
кожного і кожну з Вас і тим миром уприсутнювали Бога своїм життям. Усі
ми є грішними, але маємо вміти і мати час полагодити з Богом свої
стосунки і являти його там, де він нас поставив».
Іванна Рижан
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар