Священик і професор
Ці сторінки присвячені життю, мужності та прикладові одного з великих
діячів ХХ століття, кардинала Йосифа Сліпого, отця і глави Української
Греко-Католицької Церкви, який помер на вигнанні в Римі 7 вересня 1984
року. Він був натхненним ученим, священиком і єпископом, який блискуче
керував стадом мучеників і пропалих безвісти. І безумовно - був великим
українцем свого часу.
Сповідник Христа, якого кидали до в'язниці, катували, морили голодом,
мучили неймовірним холодом, висміювали, ображали, лаяли: терпів усе
заради єдності з Містичним Тілом. Він був справжнім принцом Церкви і дав
своєю присутністю більше слави Священній Колегії Кардиналів, аніж йому
дало його призначення на посаду. Однак, не тільки через його талант,
через страждання і славу ми, звичайні християни, звертаємо на нього
увагу, щоб в світлі його життя вдосконалитись самим. Ні, його приклад
вчить нас чогось значно більшого і в той же час простого: наслідувати
Ісуса і ставати подібними до Нього.
Його справжнє ім'я Роман Коберницький-Дичковський, але тепер він
більше відомий як Сліпий. Він - хлопчик із села Заздрість, у Західній
Україні. Ще 1897 року, в п'ять років, він вчив читати свого брата
Йосифа, а майже сторіччя пізніше вже всьому світу він буде відомий як
Йосиф. Він стане великою людиною в своїй країні. Стане світлом, яке буде
сяяти впродовж усього ХХ століття в темряві комунізму, який заперечував
Бога.
Йосиф Сліпий народився 17 лютого 1892 у глибоко християнській родині.
У дуже ранньому віці він показав любов до навчання і Божих справ. Був
міцної статури, благородний і гарний на вигляд. У віці 19 років здобув
середню освіту в Тернополі та, живучи у єпархіальній семінарії, почав
студіювати філософію у Львівському університеті. Він хвилювався, що
бажання стати професором університету може завдати шкоди його
священичому покликанню. Але благочестивому митрополитові Львова, Андрею
Шептицькому, вдалося звільнити його від турбот, посилаючи на продовження
навчання до Інсбрука (Австрія). У вересні 1914 року царські війська
окупували Західну Україну і заарештували Шептицького, тому що "він
нагадав своїй пастві, щоб залишалися вірними Папі". Митрополит Андрей
перебував у в'язниці до березня 1917 року, аж поки царський уряд був
повалений.
Режим царської влади та Російська Православна Церква в Україні
придушували права України та Української Греко-Католицької Церкви,
об'єднаної з Римом. Вони ніколи не визнавали Брест-Литовської унії 1596
року, за якою Українська Греко-Католицька Церква відновила спілкування з
Апостольським Престолом. На священика Йосиф Сліпий був висвячений 30
вересня 1917 року. Він повернувся з навчання 1918 року, отримав звання
професора, а потім вирушив до Риму продовжувати навчання. Додому він
повернувся 1922 року вже професором догматичного богослов'я, був
викладачем Греко-Католицької Духовної Семінарії у Львові, а також
засновником та редактором щоквартальника "Богословія". 1929 року Йосифа
Сліпого призначили ректором Львівської Богословської Академії, на цій
посаді він залишався до 1944 року. Це був період, коли він працював, як
священик і вчений.
Єпископ і мученик
Під час мирного періоду в Львівській Богословській Академії,
українська нація переживає бурхливий період. Після революції 1917 року
Україна ненадовго відновила свою незалежність (1918-1922). Ця ситуація
зробила можливим відродження Української Автокефальної Православної
Церкви, яка відокремилась від Російської Патріаршої Церкви.
Але на початку двадцятих років більшовики взяли під свій контроль
Центральну та Східну Україну, оскільки Західна Україна була під Польщею.
Так виникла Українська Радянська Соціалістична Республіка. Влада
більшовиків практично знищила Автокефальну Православну Церкву на тій
території України, яка була під її контролем, а Українська
Греко-Католицька Церква вижила в Галичині під юрисдикцією митрополита
Андрея Шептицького. У листопаді 1939 року Шептицький попросив Папу Пія
XII, щоб той призначив Йосифа Сліпого його помічником з правом
спадкоємності.
Папа охоче погодився посприяти "улюбленому учневі, якого вже багато
разів згадували і хвалили". Тому 22 грудня 1939 року, на свято
Непорочного Зачаття Діви Марії, відповідно до юліанського календаря,
Йосиф Сліпий був хіротонізований на єпископа з правом наступництва з
титулом Архиєпископа. Новий Архиєпископ-помічник вибрав своїм девізом
слова "Per aspera ad astra" (які трактував - на небеса через
випробування), які незабаром стали гіркою реальністю. Кілька тижнів по
тому польської держави більше не існувало і Західна Україна була
приєднана до СРСР. Це був початок переслідувань. Щоб запобігти важким
випробуванням, митрополит Шептицький, у вересні 1939 року, скликав
Синод, на якому створив три нових екзархати і висунув чотирьох нових
екзархів. Одним з них був Йосиф Сліпий, якого призначили Екзархом
Східної України.
Півмільйона депортованих
Радянські переслідування Католицької Церкви була перервані німецьким
нападом у червні 1941 року. У той час комуністи вже депортували 250 тис.
осіб з однієї тільки Львівської Архиєпархії, а з усієї України
принаймні вдвічі більше. Тоді було вбито та ув'язнено багато
депортованих священиків. Радянська влада знов взялася до переслідувань у
липні 1944 року. Митрополит Шептицький помер 1 листопада цього ж року і
від тоді його наступник був на порозі мучеництва. У грудні 1944 року
новий митрополит відправив делегацію до Москви, щоб переконати
радянський уряд прийняти позицію Української Греко-Католицької Церкви.
Натомість влада переконує Сліпого примусити українців припинити боротьбу
за незалежність. Він каже, що не в змозі зробити це. Тоді починаються
жахливі переслідування.
Дивом врятований
Ще під час відступу радянських військ перед наступом німців, Йосиф
Сліпий був чудесним чином врятований від страти. І мав усього кілька
місяців, щоб здійснювати своє служіння. А 11 квітня 1945 був арештований
радянською владою разом з іншими єпископами. У катедральному соборі
святого Юра у Львові був проведений обшук. Багато священиків
заарештували і змушували підпорядковуватись російському православ'ю,
погрожуючи їм, що будуть покарані як агенти "світового фашизму". Після
ув'язнення усієї єрархії України, Московський патріярх Алексій написав
"пастирського" листа для католиків, заявивши, що їхні пастирі покинули
їх. Три сотні сміливих священиків скерували свій протест до міністра
Молотова, в якому закликали звільнити своїх єпископів. Але марно!
Комуністи перевели митрополита Йосифа Сліпого зі Львова до Києва,
тримаючи в повній ізоляції і виснажуючи тривалими допитами до пізньої
ночі, "просячи" його відділитися від Риму і пропонуючи йому місце
митрополита Київського в Російській Церкві. Як Ісус в пустелі, він
опирався, так зробили й усі інші єпископи. Радянська влада засудила
Сліпого до каторжних робіт на вісім років. У цьому пекельному вигнанні
він зазнавав найбільшого болю від розуміння, що його Церкву знищують.
Православні силою захоплювали парафії, бути католиком прирівнювалось до
злочину, всі єпархії, релігійні інститути та школи були закриті,
половину духовенства було заарештовано, кожного п'ятого засудили до
заслання.
Дві енцикліки
Папа Пій XII неодноразово заступався за українців і їхнього
митрополита. У 1945 і 1952 він пише дві енцикліки на захист української
пастви: в першій звинувачує патріярха Алексія в співучасті у
переслідуваннях. На Різдво 1957 року Папа надіслав листа до митрополита
Сліпого з нагоди 40-ї річниці його рукоположення. Але стурбованість
Святішого Отця була лише невеликим відлунням в католицькому світі. Щоб
передати всі страждання від переслідувань, варто прочитати листи Сліпого
і тих, хто був разом з ним на вигнанні. У його свідченнях є неймовірно
сильні слова: "Я страждав через нічні арешти, таємні суди, нескінченні
допити і тривалі слідства, моральне і фізичне насильство, приниження,
тортури і голод. Мене утримували інквізитори і судді, безпомічного,
мовчазного свідка, фізично і психологічно вичерпаного, що свідчив про
Свою Церкву, яка сама по собі тиха і засуджена до смертної кари. Як
ув'язнений за діло Христове, я знайшов у собі сили на моєму хресному
шляху, знаючи, що моє духовне стадо, мій народ, всі єпископи, священики і
віруючі - батьки і матері, діти, молоді борці й старі та беззахисні -
йшли поруч зі мною, я - не самотній!"
Двічі, у момент смерті, Йосифа Сліпого рятували інші ув'язнені.
Одного разу, після тривалого допиту, коли його щоденний раціон складався
з дрібних риб, він упав. Інші в'язні почали скандувати "гарячу воду для
старих" і продовжували так три години. Так життя митрополита було
врятовано. Іншим разом, коли віце-президент Ніксон проїжджав Росією на
потязі, митрополит Сліпий був у переповненому в'язнями вагоні, яких
почесні гості не повинні були бачити. Багато ув'язнених тоді
задихнулося, оскільки там було тільки невелике вікно, але кожен раз,
коли Сліпий млів, його підносили до отвору, так він вижив. Після
відбуття свого першого заслання 1953 року митрополит повернувся до
Москви, але незабаром був знов засуджений до п'яти років Сибіру. За ці
роки деякі з його листів потрапили до адресатів. По тому було третє 1958
року і четверте, останнє заслання 1962 року: його депортували до
Мордовії, "звідки не поверталися живими", але помирали "природною
смертю".
Одягнений в ганчір'я
Священик-єзуїт Леоні, що описує жахи транзитного табору, де було
надзвичайно брудно і повно клопів, свідчить: "У нашу камеру привели
нових в'язнів. У сутінках я почув біля себе знайомий голос, який кликав
мене. В ногах, біля моєї лежанки, стояв бородатий чоловік, який
простягнув мені руку, кажучи: "Йосиф Сліпий". Це була одночасно і
радість, і біль, познайомитись з моїм митрополитом". Але найжахливіші
описи тих, хто бачив Архиєпископа в Інті, Республіка Комі, недалеко від
Полярного сяйва. Очевидці описують його в лахмітті, скріпленому ременями
навколо щиколоток й колін, ноги у багнюці, без захисту від холоду, який
там сягав 45 градусів нижче нуля. Одне з свідчень: "Ми пам'ятаємо його
завжди мирного, милосердного і великодушного навіть до охоронців та
шпигунів, яких не бракувало в цьому місці страшних страждань".
Австрійський професор Ґробауер, згадує прибуття Сліпого до Інти в
автомобілі для худоби. Обезсилений через те, що ходив по снігу до
пізньої ночі, Сліпий впав. Наглядач вдарив його прикладом гвинтівки. Він
впав ще раз і не міг встати, не дивлячись на жорстокість охоронців.
Ґробауер взяв його під руку і, підтримуючи, допоміг ходити. Вони прибули
в місце призначення і виснажений митрополит сів на свою крихітну
валізу. Тоді прибігли два молодики, які вкрали в нього цю валізу, а
його, закривавленого, кинули на сніг.
Заступництво Папи Івана XXIII
У 1962 році таємна поліція зробила останню спробу підкупити його
блиском православ'я у Москві. Йому запропонували стати патріярхом всієї
Росії. Він відмовився знову, як і його Вчитель в пустелі. Тим часом,
Папа Римський Іван XXIII намагався домогтися його звільнення. Радянський
лідер Хрущов, нарешті погодився. Кардинал Сліпий, коли дізнався про
своє звільнення, був тяжко хворий. Один з охоронців запитав: "Як ти,
старий?". Охоронці дали йому миску юшки, поклали на ліжко і відвезли
його до Москви. Він прибув до Риму 9 лютого 1963 року до монастиря
Гроттаферрата, його права нога була відморожена. Там йому дали гарячого
молока...
Вигнанець і пророк
Думка залишити свою церкву і свій народ ніколи не виникала в розумі
великого українця. Навіть тоді, коли його звільнили, його першим
питанням було: "Моє звільнення передбачає також свободу
Греко-Католицької Церкви?" Йому сказали тільки, що він поїде до Москви.
Він переживав серйозну кризу совісті. Митрополит хотів повернутися до
Львова: "Я не можу відмовитися від мого народу. Але з послуху Папі та
для користі свого народу, якщо мені не дозволяють повернутися в Україну,
то побачимо, що далі буде у моєму житті". У зв'язку з цим він пише:
"Папа Іван мене покликав на Собор. Я розглядаю це як наказ, в якому я
відчуваю незрозумілий план Бога. Чи не є це можливістю свідчити для
нашої Церкви? Чи не міг я це робити у в'язниці?". Він сподівався, що
після Собору він зможе повернутися в Україну, але це суперечило
домовленостям, про які він не знав і які були укладені для його
звільнення. Крім того, було домовлено, що його звільнення не буде
розголошуватись.
Гранітна формація
Зі спокоєм та енергійністю Архиєпископ Сліпий почав здійснювати своє
служіння на вигнанні. Вперше з'явився на телебаченні 17 березня з нагоди
беатифікації Елізабет Сетон. Через тиждень, проповідуючи в Папському
Грецькому Коледжі, він сказав студентам: "У наш час легко знайти
абсолютно атеїстичне оточення, в якому переважна більшість... бореться з
існуванням Бога, заперечує будь-які релігії і де вас ображатимуть як
брехунів або обдурених, ледарів і ворогів народу. Той , хто не буде мати
гранітної богословської освіти, може легко втратити голову і підпасти
під вплив атеїстичного думання". У травні, після смерті Папи Івана
XXIII, він пише чудовий прощальний лист, а кілька тижнів і сам серйозно
занедужує і новий Папа Павло VI особисто турбується про його здоров'я.
Йосиф Сліпий одужує впродовж одинадцяти днів, під доглядом
сестер-василіянок, і їде до Сицилії, а потім виступає на Другому
Ватиканському Соборі 11 жовтня 1963.
Його університет
У тому ж році він почав справу, яка була йому до душі: 8 грудня Йосиф
Сліпий заснував Український Католицький Університет у Римі. Цей центр
відродження Української Церкви в Римі був розташований тільки деякий
час, допоки Україна виборола релігійну свободу. Через рік митрополит
Сліпий знайшов будинок для своїх монахів-студитів, який був недалеко від
озера Альбано, і з радістю міг познайомити їхню спільноту з Папою
Павлом VI 8 січня 1965.
Ви вже були кардиналом
Через тиждень, 25 січня 1965 року, Папа Павло VI призначив 27
кардиналів і серед них був Сліпий. Після цієї події кардинал Teста
сказав: "Ви були вже кардиналом за Папи Римського Івана!" Це підтвердило
поширену думку, що він був одним з трьох кардиналів, імена яких не було
розголошено Папою Римським Іваном XXIII в його консисторії 28 березня
1960 року. Сліпий запитав єпископа Кеповілла, колишнього секретаря Папи
Римського Івана XXIII, чому він ніколи не згадував про це призначення,
на що Кеповілл відповів: "Тому що я не міг сказати".
Серед великих справ кардинала Сліпого в Римі ми можемо назвати
будівництво собору Святої Софії - церкви, куди люди приходять здалеку з
нагоди фестивалів - побудованої у 1967-1969 роках під патронатом
кардинала. Це точна копія Святої Софії в Києві. Собор був освячений 27
вересня 1969 і Папа Павло VI урочисто привіз мощі святого Климента Папи.
Собор Святої Софії в Римі став духовним центром для всіх українських
католиків, розкиданих по всьому світу, і для кардинала. Є три ключові
моменти того періоду, коли кардинал Сліпий жив у вигнанні. Його трепетна
турбота про всі церкви українського обряду, його горе через відмову
надати патріархальний статус його Церкві, його невтомний захист усіх
тих, кого переслідували комуністи...
Йому не дозволили повернутися на батьківщину, але він відвідував
Українські Церкви у вигнанні з пастирськими візитами, незважаючи на
численні перешкоди і труднощі. У 1968 році він відвідав українців
Америки, Австралії та Нової Зеландії. Наступні два роки він був у
Німеччині, Іспанії, Великобританії, Франції та Австрії. У Люрді він
згадує з емоціями останні слова вмираючого в радянських таборах:"Мамо,
ти мене чуєш?". У 1976 році, останні великі подорожі він здійснив до
Канади, США, Голландії та Німеччини. Суперечки про Патріархат найбільше
мучать його на вигнанні. Він підписувався "скромним Йосифом, Патріярхом і
кардиналом", але назва Патріярх ніколи не була визнана через причини,
які він вважав "світськими і неважливими". У перші місяці своєї свободи,
в серпні 1963 року, він писав до Папи Павла VI прохання визнати
Патріархат; з аналогічним проханням він звернувся до Собору 11 жовтня.
Він пояснював, що це єдиний можливий засіб, щоб зберегти єдність і
виживання Української Греко-Католицької Церкви. Папа Римський Павло VI
частково задовольнив його прохання, визнаючи його Верховним
Архиєпископом. Це звання давало йому повноваження, які відповідають
вимогам Патріарха. У 1980 році Папа Римський Іван Павло II затверджує ці
права, і в 1982 році кардинал Сліпий написав свою знамените "Pro
memoria", останнє звернення, щодо надання постійного Патріярхату. Помер
Йосиф Сліпий не досягши цієї мети, страждаючи через розбіжності, які
з'явилися в його пастви стосовно цього прагнення.
Зранене батьківське серце
Батьківське серце патріарха особливо ранили страждання і потреби його
співвітчизників в Україні й усіх віруючих, які страждали від комунізму.
Невпинна пропаганда була причиною, через яку його народ також писав до
Організації Об'єднаних Націй і президента Картера. У 1977 році, коли
Сліпому було 85 років, він сказав промову на суді Сахарова:"Я тут з двох
причин. Сьогодні я свідчу про релігійні переслідування в Радянському
Союзі та в моїй батьківщині, Україні. Церква, в якій я глава і священик,
є жертвою цього переслідування, і де говорять про мою Церкву, там я
повинен бути, щоб захистити її. Друга причина, що я приречений: я свідок
цього архіпелагу, як інший "приречений", Солженіцин, назвав його... "
На жаль, на Заході голоси цих свідків придушували особи, які, живучи в
безпеці від радянського табору, як і раніше вірили - не дивлячись на
свідчення тривалістю майже сімдесят років, під час яких жахливо
страждали багато віруючих, - що марксисти-атеїсти можуть поважати народ
Божий.
Вшановуючи пам'ять про нього
Кардинал помер 7 вересня 1984. Найкращий спосіб вшанувати пам'ять
цього великого послідовника Христа - прислухатися до його повчань. Його
велика душа знайшла спочинок в мирі Христа!
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар