Сьогодні,
9 лютого, Маронітська Католицька Церква згадує святого Йоана Марона.
Насправді Маронітська Церква знає двох святих Маронів. Один, власне
святий Марон (+410), – це Отець і Покровитель Церкви, від якого вона й
бере свою назву. Інший, святий Йоан Марон (628–707), – перший патріарх
незалежного Маронітського Патріархату. Обидві ці персоналії були вкрай
важливі для ліванської Маронітської Католицької Церкви протягом усієї її
історії, у яку ми заглибимося сьогодні завдяки розповіді Його
Преосвященства Муннера хай Алла, ординарія маронітської дієцезії міста
Батрун.
Перший патріарх Маронітської Церкви – святий Йоан Марон
З Батруна розпочалася Маронітська Церква з її першим патріархом –
святим Йоаном Мароном. Сталося це наприкінці VII століття. До того, як
його призначили єпископом Батруна, Йоан Марон був настоятелем монастиря
святого Марона на півночі Сирії, на річці Оронт.
Тоді Батрун охоплював увесь північний регіон Лівану, де жили учні
святого Марона, і належав до Антіохійського Патріархату. Але між 685 та
700 роками в результаті арабської навали виникли проблеми між
мусульманами та християнами. Багато християн, візантійців, покинуло
Сирію й виїхало в Константинополь, на інший бік сучасної Туреччини. Вони
втекли зі своїм патріархом, а через війну, яка все тривала, єпископи не
могли зустрітися, щоб обрати нового, тож у кінці VII століття
Антіохійський Патріархат залишився без глави. Тоді народ вирішив, що сам
здатен визначити очільника Церкви, і так священики, монахи та прості
люди вибрали Йоана Марона, який жив тут, у горах, патріархом.
На початку VIII століття між арабами та християнами з Візантії, які
мешкали в Сирії, виникла своєрідна угода. Мусульмани створили
візантійцям сприятливі обставини для того, щоб повернутися до сирійської
землі, дозволили їм жити своєю вірою, у спокої, під захистом халіфату –
але за це християни не мали права брати участі в політичному житті. На
таких умовах вони повернулися й у 702 році обрали свого патріарха
Антіохії.
Люди, згуртовані навколо Йоана Марона, залишилися з ним і створили в
Патріархаті Антіохії незалежну Церкву, яку назвали Маронітською і яку
він очолив. Нова Церква прийняла відлюдницьку духовність, встановлену
святим Мароном перед смертю в 410 році.
Духовність Маронітської Церкви: наслідування прикладу святого Марона
Тоді святого Марона вшановувала вся Церква Антіохії, а сьогодні
вшановує вся Вселенська Церква, на Сході й на Заході. Перші учні святого
Йоана Марона жили в його відлюдницькій духовності: покидали світ,
мешкали в горах, не будували палаців або великих монастирів тощо.
Аскетичне життя, для якого вони відходили на гірські вершини, робило їх
далекими від світу, великих міст і влади, але водночас – ближчими до
Бога. Це була, отже, свого роду вертикальна духовність, віддання себе
Богові, посту, молитві.
Життя на вершинах гір забезпечувало також стратегічний захист у
світі, який тоді перебував у стані війни. Земля, на якій ці люди
мешкали, була сувора й мало придатна для землеробства, однак вони
обробляли її, щоб жити достойно. Щоб жити гідно й водночас мати свободу
слова та віри.
Між цими двома рухами: вертикальним, тобто в напрямку Бога, та
горизонтальним, тобто у спільноті, – й існувала духовність відлюдників,
яка є водночас духовністю хреста. Хреста, на якому Ісус захотів померти,
щоб узяти все людство з Собою та залучити його до Своєї божественності,
до близьких стосунків із Богом. Послідовники святого Марона зберегли її
протягом століть.
Потім настав час, коли Маронітська Церква відкрилася назовні – і не
тільки для Лівану. Спочатку вона просувалася на південь від гірської
місцевості, де зародилася, потім за межі країни, у напрямку Палестини,
на схід і на захід, до Єгипту та Європи, а протягом останніх двох
століть навіть до Америки й Австралії. Зараз маронітів усюди є потроху.
Цікава історія мощів святого Марона в Батруні
Коли Йоан Марон став патріархом, він узяв мощі святого Марона з
монастиря над Оронтом, щоб покласти їх тут, на першому патріаршому
престолі. Мощі залишилися тут навіть після того, як патріархи виїхали
звідси, що відбулося доволі скоро: після смерті святого Йоана Марона в
Батруні перебував іще тільки один патріарх, а наступні вирушили в гори в
бік Джубейля, де колись проживали перші послідовники святого Марона.
У хрестоносців, який прийшли в Ліван, була мета привезти с собою в
Європу мощі східних святих. Одною з таких груп у 1130 році були
італійці. Вони прийшли сюди, щоб ознайомитися з першим престолом
маронітських патріархів, і попросили забрати з собою мощі святого
Марона. Відвезли їх в Італію та віддали до великого бенедиктинського
монастиря Святого Хреста, розташованого біля Фоліньйо, за 170 км від
Рима й дуже близько до Ассізі. Єпископ із Фоліньйо сумлінно зберіг мощі
святого, і люди з дієцезії та з околиць збиралися разом із маронітами на
свято Марона, щоб ушанувати його.
У 1997 році єпископ цієї дієцезії, мій попередник, попросив у Рима й у
Фоліньйо можливості повернути мощі святого Марона. Державний
секретаріат Святого Престолу дав дозвіл, і нам повернули частину мощів,
попросивши залишити іншу частину в себе, щоб далі вшановувати святого
Марона разом із Маронітською Церквою. Ми отримали мощі 8 січня 2000
року, у Святий Ювілейний Рік, Рік Спасителя.
Ми, мароніти, але й усі наші друзі, які люблять Маронітську Церкву і
бажають її присутності, як на Сході, так і на Заході, багато чого можемо
навчитися від Отця й Покровителя своєї Церкви.
Перший урок полягає в тому, щоб сьогодні, незважаючи на те, де
перебуваємо – у Бейруті, у Дамаску чи в Єрусалимі, у Нью Йорку, у Парижі
чи в Сіднеї, – ми зберігали елементи духовності, яку заповів нам святий
Марон. Щоби плекали цю вертикаль близьких, прямих стосунків із Богом,
що проявляється в молитві та в постах; щоб завжди довіряли, ніколи не
боялися, обробляли свою ниву; щоб мали зв'язок духовний, але також
моральний і матеріальний із нашою землею – від півночі Сирії до гір
Лівану, звідки почалася Церква. Хоч би де жили мароніти, їхня
ідентичність потребує зв'язку з тою святою землею, на якій стоїть
патріарший престол і з якої до вселенської Церкви розійшлися наші святі.
Ця земля дала нашим предкам силу протистояти всім переслідуванням із
надзвичайною свободою та повною вірою й довірою до Бога.
По-друге, повчальна ще одна подія з історії Маронітської Церкви – її
відкритість до всіх церков, до всіх країн, особливо ж до Заходу.
Підтримка братів із Італії та Франції давала силу вимагати, щоб Ліван
був країною автономною, незалежною, суверенною для всіх своїх дітей, для
всіх громадян – і християн, і мусульман. Наші маронітські предки завжди
вимагали, щоб Ліван був країною-посланням, як назвав його святий Йоан
Павло ІІ, і ніколи не вимагали, щоб ця територія стала виключно
християнська. Ніколи. Вони могли це зробити, але добре знали, що Ліван –
це країна свободи та братерства, у якій разом можуть жити розмаїті
спільноти, втрата яких означатиме втрату ідентичності.
Третій і останній урок: мароніти завжди велику увагу приділяли
культурі й освіті; вони жертвували всім, щоб дати хорошу освіту та
відповідний культурний рівень своїм дітям. Це дозволило їм стати тут, у
Лівані, та для всього Сходу попередниками не тільки християнського, а й
великого арабського відродження. Це також заклик для нас сьогодні: бути
готовими на жертви заради того, щоб наші нащадки зберегли культурний
зв'язок з історією, цю відкритість до всіх культур, народів, цивілізацій
світу.
Наприкінці розмови ми запитали Муннера хай Алла, чи хоче він
звернутися з якимись словами до українських християн, маронітів, але не
тільки. Його Преосвященство відповів:
– Ми знаємо, що ви протягом століть вшановували святого Марона,
що це не новий культ. Святий Марон має місце в храмах України як святий
перших століть, святий вселенської Церкви. Тож передайте вашій Церкві в
Україні усю нашу приязнь, єдність у молитві.
Розмовляв: о. Дієго Саєз Мартін ОМІ
Переклад з французької: Ольга Волинець, КМЦ
Немає коментарів:
Дописати коментар