09.05.2016р. Б. / Блаженніший Любомир Гузар: Наша влада – люди духовно поранені…

Розмова із предстоятелем Української греко-католицької церкви (2005-2011),  Верховним архієпископом-емеритом Любомиром.  

— Блаженніший, моє перше питання до Вас – чому, на Вашу думку, Революція Достоїнства, яка вселила надії в серця українців, знову закінчилася поразкою. 

— Є така приповідка. Довіряй Богові так, якби все залежало від Бога, а працюй так, якби все залежало від тебе… Ця приповідка вчить нас певної життєвої правди.

Мусимо усвідомлювати, що усе залежить від Господа Бога. Він є Той, хто сотворив світ, він є Той, хто є Володарем всесвіту. Він любить нас і хоче нам добра. І якщо ми приймемо це як підставу нашого життя, тоді, само собою зрозуміло, не можна не мати довіри до Господа Бога. Одним словом, ставимо Господа Бога на перше місце. І не маємо сумніватися, що все є в руках Божих. З другої сторони – коли у нас є брак довіри до того, що коїться у світі, чи певні хитання – це тому, що ми замало працюємо. Ми надіємося, що хтось буде за нас робити. Але власне, тут і приходить розуміння тієї приповідки. Господь Бог так сотворив світ, що нема найменшого сумніву, що він ним володіє. Але нас він сотворив вільними людьми. Дав нам розум, волю, здібність працювати, аби ми користалися із тих дарів. Якщо ми стараємося використовувати ті Божі дари, ми не маємо достатньої причини упадати на дусі. Коли ми працюємо і стараємося, укладаємо наші таланти у наше щоденне життя, тоді нема причини чогось боятися, зневірюватися.

Ми є на порозі того великого празника, найбільшого празника в нашій літургічній традиції: Воскресіння Господнього. Перемога над злом. Перемога над смертю. Ми повинні, з одної сторони, відновляти нашу довіру до Бога, щиро молитися, щиро старатися сповняти Його святий закон. А з другої сторони – дуже послідовно працювати.

Так, ми маємо так багато різних клопотів сьогодні! Але мусимо поставити перед собою питання – а що я роблю, щоби було краще. Щоби життя розвивалося, щоби ми могли бути задоволені і спокійні.

Отже, ця приповідка, яку я навів на початку, допомагає нам поєднувати два дуже важливі елементи в нашому житті – довіру до Бога і довіру до самого себе. До своєї здібності і працювати, і своєю працею чинити добро.

 

— Ви натякаєте, що наше суспільство сьогодні не є повноцінним? Власне, це не дивно, тому що українців знищували віками. Можливо, в цьому причина нашої пасивності і бездуховності? І для того, щоб відновитися, нації потрібен тривалий процес…   

— Ви дуже важливе слово ужили – «процес». Процес – це перехід з якогось одного стану в інший. Ви пригадуєте, і багато людей в Україні це пригадує – комуністичний режим тривав щонайменше три покоління. І ті, кому сьогодні за сорок, починали свою життєву кар’єру за комунізму.

Одним словом, боялися, щоб люди не працювали самостійно. Боялися контрреволюції. Хотіли панувати над людьми. А панувати можна тільки над рабам, невільниками. Тому старалися людей пригнобити, зробити пасивними. І люди не старалися щось творити чи щось поліпшувати у своєму житті. А тільки пасивно приймати те, що їм дають. А процес виховання за більшовизму полягав у тому, щоб людей пригнобити. Щоб виховати невільників. І ми ще до сьогодні потерпаємо від того. Велика частина нашого суспільства, котрим сьогодні 35 чи 40 вгору – вони виховувалися в радянських обставинах… От тепер повертаємося до того слова «процес».

Але, на жаль, цей процес у нас відбувався дуже і дуже повільно. І все ще відбувається. У нас є так багато все ще радянських елементів у нашому думанні, того чекання, що хтось щось нам дасть! Замість, щоб закотити рукави і братися самому до роботи!

Бачите, ми мали Майдан. Здавалося, що нарешті ми пробудилися. Ну, я би сказав: частинно так. Це була справжня, як то кажуть, Революція Гідності. Наші люди почали відчувати, що вони свобідні люди, що вони можуть будувати своє життя. Але це переконання ще є занадто слабе. Ще не осягнуло того пункту, де ми могли би сказати: от, ми є народ вільних людей.

Подивимося на нашу політичну ситуацію. Плакати хочеться. Чому?

Вони не думають: як би ми могли краще Україну поставити, зорганізувати наше життя. Вони думають про себе: як би забезпечити собі кращі доходи, мати більше впливу, на те, щоби могти багатіти, а не на те, щоби могти краще служити. І коли глянемо на різні аспекти нашого суспільного життя, бачимо, що той процес все ще дуже і дуже на низькому рівні. Нам треба собі щиро сказати: досить того, тепер я сам буду працювати, буду старатися, не буду чекати, що мені хтось щось дасть. Буду сам працювати, буду шукати спільників, щоби ми могли разом працювати.

— Чому в Україні за всі 25 років не з’явилося української влади?

— Бо, бачите, три покоління нас нищили.

Три покоління виховувано в один певний спосіб. І щоби раптом люди прийшли до себе – так, на жаль, не сталося.

Мені здається, одна з причин – дуже слаба влада. Але я не дуже і дивуюсь. Бо ж та влада – то люди, які виховувалися в Радянському Союзі. Не треба казати, що то є конче погані люди, але вони інакше не вміють. Вони поводяться так, як їх вивчили, як їх наставили. І тому ми можемо нарікати, але з другої сторони треба собі усвідомлювати, хто то є.

Треба собі усвідомлювати, що ті процеси, що відбувалися за радянських часів – що вони йшли глибоко, вони ранили наші душі. Людина, яка виховувалася, що їй мусять усе давати, а тут раптом кажуть ні, ти мусиш собі сам все здобувати. То не є так просто.

Мене болить, що ми так поволі йдемо вперед. Але, з іншої сторони, я не суджу, бо легко судити.

Але ті люди, наша влада – то є жертви. Жертви режиму, який нищив свідомо, послідовно, дуже хитро. Старався з людей робити рабів. Кожен, хто підносив голову, тому ту голову стинали, засилали до таборів чи у в’язниці – якщо не убивали. Скільки народу за ті роки вбито! А все ж таки то залишило слід, люди боялися. І ще сьогодні немає цілковито відваги. Це є недуга. Це треба усвідомити.

Дозвольте дам примір. Той примір не з власного досвіду, але… Як виглядає освіта сьогодні? Що роблять вчителі? Мені кажуть: не виховують дітей, дають знання, але не виховують. Ще інший, гірший примір. Мені кажуть: більшість людей купують диплом, а не здобувають його. Бо здобути – треба працювати. Треба старатися. А заплатити – то дуже легко. А з другої сторони — то вина тих, хто ті гроші бере.

І я питаю вас – лікар , який купив диплом, як ви будете почуватися у нього?

Ви поставили питання «чому»? Може, замало підганяли?

Митрополит Шептицький видав книжечку: «Як будувати рідну хату?» Не ремонтувати, а будувати!

Ми ще не будуємо. Біда, власне, що ще нема навіть заохоти.

Власне, до тих громадянських чеснот ми повинні далеко більше мати активних душпастирів.

Тепер, Богу дякувати, останніми роками починається щось рухатися в Церкві.

І стараються спільними силами поборювати всі лиха. Богу дякувати, що ми і тут, під цим оглядом, в Церквах починаємо бути щораз більш активними. Я вам дам примір.

А чи не повинні ви, душпастирі, в пору і не впору проповідувати, пригадувати: «Люди добрі, то не тільки проблема суспільна, то є проблема духовна. Коли ви даєте чи берете хабар – ви сприяєте крадіжці. А це є гріх».

Я сам церковна людина і мені прикро, що я таке кажу, але я щиро вам кажу, як я бачу, бо я думаю, що ми щойно після довгих років почали рухатися.

— Що їм, нашим владоможцям, заважає взяти до рук ту маленьку книжечку Шептицького?

— Та нічого не заважає.

Я не хочу судити, бо я замало знаю. Не хочу казати, що маю глибоке розуміння, як діє наша влада. Ні. Радше навпаки. Я не можу зрозуміти Верховної Ради, уряду і так далі.

Я не знаю – чому… Ви поставили питання, на яке я не вмію відповісти остаточно. Але, думаю, це є лінивство. Це є гірше як лінивство!

Бачите, яке у нас є поняття. Що політик – то злодій. А то – дуже неправдиве поняття.

Але треба розуміти що бути політиком — то значить служити, а не заробляти. Я бачу, як купують і продають голоси. Знаєте, плакати хочеться… Але то наша дійсність. Треба аби люди, які вже починають бути хоч трохи свідомими, почали реагувати. І сказали: «Перестаньмо продавати-купувати. Працюймо! Служімо!»

— Раніше нас хотіли знищити більшовики. Тепер – Росія. Чекати на цей еволюційний процес? Можна ж і не дочекатись. Як нам боронитися від внутрішнього ворога, маючи ще й зовнішнього?

— Треба працювати. Треба вдаритися в груди, покаятися за свої гріхи і працювати. Хотіти працювати. Бачите, великою помилкою є думати, що ми, так би сказати, згублений нарід. Ні, абсолютно ні. Дивіться, скільки добровольців пішло на фронт! Якби не ті добровольці, де би була наша армія. Нас би не було вже. Люди, які собі сказали: «Ні, треба щось робити». Волонтери… Щось надзвичайне! Люди – старші, молодші, мужчини, жінки, вчені, невчені, нарід хоче помагати. Значить, є багато добра.

Чого нам бракує? Провідника.

— Де його брати?

— То наш слабий пункт… Дивіться. Чому маємо такі колосальні фінансові проблеми? Нема господарів! Нема людей, які вміють господарити. Але дозвольте мені таку річ сказати: ви пригадуєте історію України, кінець 20-х початок 30-х, що сталося з куркулями? Хто то були – куркулі? То були успішні господарі. Їх винищували. Щоби ми не мали проводу… Нашу інтелігенцію винищувати. Всі окупанти винищували. Людей освічених, людей, які люблять свою державу, свій край, свій народ — нищили і нищать.

Треба заохочувати, підтримувати, використовувати. Нема того…

Але ж є, є у нас багато доброго – невикористаного, незадіяного!

Я вам кажу свою думку, то не значить, що я непомильна людина. Я можу помилятися. Мені прикро, що Господь Бог дав нам дуже багато. І добрих людей, і здібних, і працьовитих, дав нам прекрасну країну, багату, гарну. Але ми якось ці Божі дари не використовуємо так, я належиться. Не використовуємо на наше власне добро.

— У світі, на Ваш погляд, більше добра чи зла? 

— Я не знаю. Мені здається, що у світі більше добра. Назагал. Але, знаєте, добро є там, де ми даємо йому можливість діяти.

Я, на жаль, не дивлюся телебачення. Але дуже багато в ньому говориться про невдачі, про трагедії, аварії, різного роду зловживання.

Якби ми більше звертали уваги на добрі новини. Так багато різного добра діється! Хоч би й наше волонтерство. А якщо слухати наші ЗМІ, то в Україні є більше зла, як добра!

— Можливо, так воно і є…

— Можливо.

Я недавно мав нагоду зустріти кілька людей, що працюють  в ЗМІ. Кажу – слухайте, панове і пані. Чому то так. От слухаю радіо. Перша вістка в новинах  — що чоловік скочив із вікна і розбився. Чому перша вістка, яку ви голосите, є така негативна? Чи не було би краще, якби ви почали з гарної вістки якоїсь? То і я, і багато інших людей були би заохочені, щоби робити добро. А як я почую, що там хтось  скочив із вікна, чи набив жінку, чи розбив авто, чи Бог знає що там повиробляв — і як ви мене таким годуєте, то не дивуйтесь.

Але я не думаю, що в Україні більше зла.

Той факт, що ми є – не зважаючи на всі ті зусилля нас знищити – таж то 200 років ми були під окупацією.

І їм не залежало на тому щоби розбудовувати Україну. А все ж таки  — скільки ми маємо українських поетів! Дуже позитивних, солідних. Скільки маємо талановитих людей, які проявилися в науці,в культурі. Вони є! Тільки треба їх підтримувати, згуртовувати, заохочувати! Тому я особисто думаю, що добра більше, ніж зла. Тільки що треба добро розбудовувати.

— Може, зло сильніше за добро?

— Пам’ятайте, що і добро,  і зло – в наших руках. Диявол є! Є нечиста сила. Але також є Бог. Який є сильніший, як все інше.

— Ви вірите в перемогу світлих, добрих сил в Україні?

Я вам так скажу: я вірю в те, якщо будемо працювати. Я вам щиро скажу: якщо не будемо працювати, то загинемо і підемо знову під чиюсь руку.

— Є й такі шанси? 

— Є – якщо не будемо працювати. Український народ – здібний, але ще замало працює.

— Можливо, вони носії зла, а не добра.

— Я дивлюся на те, що видно. Радіо, телебачення, Інтернет говорять про ті всілякі політичні труднощі. А молодь слухає. З чим вони виростають? Люди, які стоять при владі – вони не відчувають відповідальності перед народом…

То є наша Ахіллесова п’ята – нема проводу.

— Корупція – це гріх, як Ви стверджуєте. Але як можна одною рукою будувати церкви,а другою рукою красти? 

— Дуже ви добре сказали – як то можна. Бачите, є такі, які хочуть це поєднати.

— Але віри в них нема.

— На жаль… Знаєте, віру познаємо по ділах. Не те, що він там буде в церкві стояти, хреститися, цілувати ікони і ставити свічечки. А те, що він робить. То є мірило. І, на жаль, я підозрюю, є дуже багато людей, які практикують немалі суми давати на Церкву — але я сумніваюсь у правдивість їхньої віри. А якщо вірять  — то грішать. Треба сказати: легковажать гріхом. А то негарно.

— Чи ви бачите передумови для появи справжнього національного лідера? 

— Я все боюся одного провідника. Аби тих провідників було трошки більше, щоби була група державних мужів, не тільки політиків. В різних ділянках – в культурі, політиці, економіці.

Безумовно, мають бути люди, які при Божій помочі можуть надавати тон, але звичайно довкруги них повинна бути група людей – чим більша, тим краще.

— Тема об’єднання Церкви. Які перспективи в цьому питанні, на Вашу думку?

— Тепер ми маємо маленьку-маленьку спробу. Харківсько-Полтавська єпархія Української автокефальної церкви старається якось із нами, греко-католиками, бути разом. І ми хочемо їм дати можливість.

Нібито всі говорять «за», а конкретно працювати в тому напрямку, — не ображати, не понижувати, а заохочувати до добра, співпрацювати в добрі – не хочуть.

— То як народ може дійти єдності, якщо отці святі не можуть між собою порозумітися?

— Дуже добре кажете. Ми, християни — не тільки єпископи, священики, а й миряни, — якщо ми, віруючі люди, не годні, то не диво, що воно так пиняво іде.

Нарід мусить піти. Ми, єпископи, можемо договоритися, підписати якийсь документ. А єдність – конкретна практична єдність в щоденному житті, — має іти знизу.

Треба нарід заохочувати, проповідувати. Сказати – люди добрі – бажайте єдності, старайтеся!

— На Вашу думку – чи була виправданою нещодавня зустріч папи з російським патріархом? 

— Я не знаю, чи щось із того буде. Папа дуже хотів нав’язати контакт і багато чим пожертвував задля того, щоб зустрітися. Дай Боже, щоб із того щось було. Але якихсь великих ефектів від того я не очікую, на жаль.

Де вони зустрілися? На летовищі. Та хіба церкви нема в Гавані? А чому вони не помолилися разом? Бо хтось не хоче з папою молитися.

— Блаженніший, які Ваші побажання перед Великоднем до українців?

— На Великдень ми вживаємо особливе вітання: «Христос воскрес!» Це не є тільки вітання. Це більше як привітання. Це є ісповідь віри. Хочу побажати, коли прийде Великдень і ми будемо вітати одне одного цими словами, щоб той, хто відповідатиме на наше привітання «Христос воскрес!» — говорив «Воістину воскрес!» з глибоким переконанням. Щоби при Божій помочі це вітання для нас стало дуже важливим визнанням віри. Адже Ісус Христос – переміг.

Галина Плачинда, видання МИР

Джерело:    Воїни Христа Царя