27.08.2015р. Б. / УКУ не є католицьким університетом, якщо вважаєте, що головне – випускати фахівців

Один відомий богослов сказав: «Виховувати людину –означає визначати долю нації». Саме про освіту: про те, чим вона є сьогодні і чим має бути завтра в Україні, чим відрізняється від американської, за що можуть звільнити професора у Штатах, яка доля наших вишів з огляду на реформи, ми запитали професора Францисканського університету (США), який багато років жив і працював в Україні, а цьогоріч за програмою Фулбрайта викладав в Українському католицькому університеті д-ра Олександра Січа.

Що таке, на Вашу думку, освіта?

Почнімо з католицького бачення освіти. Освіта – це найперше євангелізація і зростання у святості; це формація людини в повному значенні цього слова, тобто вона охоплює інтелектуальну, моральну, духовну, суспільну та фізичну формації. Це – пошук і прагнення Бога. Це не означає, що Його ми відразу й безпосередньо бачимо, бо ми – істота, яка пов’язана зі світом своїми відчуттями, пізнає все через відчуття. Все знання проходить через наші відчуття, але воно не закінчується ними, бо ми не тільки істоти, але й створені на подобу Божу. У нас є іскра надприродного Бога, і це те, що мається на увазі у Святому Письмі, коли йдеться про те, ким ми є. А ми – маленькі іконки Бога. Отже, наше пізнання не закінчується нашими відчуттями, бо оскільки ми істоти раціональні, то прагнемо вищого – Бога. Це є у світлі людського розуму, це і є віра.

Свого часу святий папа Іван Павло ІІ видав дуже відому сьогодні енцикліку «Fides et Ratio» («Віра і розум»), де говорить про те, що ці дві речі не можна роз’єднати. На жаль, у сучасному світі люди так і роблять. Інколи доходить до того, що віру абсолютно відкидають як щось суб’єктивне. Віра не є суб’єктивною, навпаки, вона дуже об’єктивна! Віра і розум передбачають, що людина бачить через інші, так би мовити, очі. Коли я кажу: «Я розумію», – не йдеться про те, що бачать мої очі, – це щось набагато вище.

Отже, повторю: освіта – це пошук і прагнення до Бога, щоб одержати істину, і ще важливіше – мудрість. Це – формація людини, не тільки як фахівця своєї справи, бо тоді людина не є вільною (я повернуся до цього). Формація має відбуватися на всіх рівнях: інтелектуальному, моральному, духовному, суспільному і фізичному.

В Америці є програма під назвою «Liberal Arts» – «Вільні мистецтва», хоча це не зовсім правильний переклад. Коли я нещодавно виступав, розповідаючи про неї, то мене здивувало, що люди розуміли її та освіту загалом як процес, механічний процес. Вони не розуміли історії і філософії цієї програми, того, на чому вона побудована. Отже, ядро, серцевина освіти не передавалася. А нею є, власне, прагнення і пошук Бога, щоби здобути мудрість. Ідея «Liberal Arts» – формація випускників, щоби вони не просто були фахівцями, а були вільними в повному розумінні. Фахівець добре робить свою справу, але не застановляється над тим, чи те, що він робить, добре чи зле. А на якій підставі він може це сказати? Він не має підстав. Скажімо, суперосвічений і супердосвідчений фізик може створити ядерну зброю, але на запитання: чи це добре, чи ні, він не зможе відповісти, бо це вже не питання фізики. Треба, щоб людина була дуже широко сформована і розвинута.

Я бачу, що в Україні ще залишилося радянське бачення освіти, головна мета якої випускати фахівців. І такий підхід вважають добрим. Але подивіться довкола і побачите результат цього «доброго».

Ви вже згадали про систему освіти у Сполучених Штатах. Розкажіть, будь ласка, детальніше, як вона виглядає?

Освіта у Штатах дуже відрізняється від української. Щоби зрозуміти, що таке американська освіта, треба спочатку зрозуміти, на чому побудована Америка. Америка – це ідея, а не нація. І це – найголовніше. Скажімо, британців чи українців теж об’єднує ідея, але дещо вужча. Що таке ідентичність взагалі? Це розуміти чи знати, що ви належите до чогось більшого від вас. Тут, чи взагалі в Європі, це те, що колись було, скажімо, бути німцем, а на сьогодні воно розмито в ідеї Євросоюзу. Але, чесно кажучи, я не бачу для цього справжнього майбутнього, навпаки, думаю, що Європа потихеньку розпадається. Я зараз трохи відійду від питання, але скажу, що ми зараз це бачимо, і Путін це також дуже добре розуміє. Люди думають (і правильно), що він хоче розколоти членів Євросоюзу і НАТО. Це правда, але вони не дивляться глибше: Путін розуміє (і правильно розуміє), що цей процес вже почався в Західній Європі. Дивіться, що робиться в Угорщині, Греції – вони розщеплюються потихеньку. А чому Європа розпадається? Тому, що відкинула традиційні європейські цінності. І я не знаю, чи Україна цього хоче.

Отже, Америка побудована на певних ідеях. Наприклад, присягаючи, президент чи солдати не клянеться захищати батьківщину, землю чи Штати – присягають захищати Конституцію. Де ще у світі таке є? Конституція – це щось абстрактне, як можна її захищати? Це – перше. Друге – Америка дуже різноманітна. Не тільки тому, що велика, а тому, що ми є державою емігрантів, маємо федеративну система, тобто кожен штат вирішує дуже багато питань сам…

У нас є Міністерство освіти, але в нього зовсім інші підходи до тих самих питань, що у вас. Є певні загальні вимоги, але загалом штати самі вирішують, наприклад, які підручники брати, і подібні питання. Америка дуже різноманітна, й тому важливішими є місцеві люди, а не уряд. У Штатах здебільша дивляться на уряд підозріло і вороже.

Цікаво, наприклад, школяр, який вчиться в одному штаті, вступає до університету в іншому – на основі чого він готується до вступу?

Є чотири основні елементи. Перший – атестат зрілості, тобто оцінки, друге – співбесіда, третє – заповнення анкети, яке передбачає написання есе, й не одного, четверте – вступні екзамени. Але вступні екзамени не є урядовими. Їх складають приватні фірми (є дві головні), які запрошують спеціалістів і ті формують запитання. А потім кожен університет відбирає собі студентів. Тут, наприклад, есе не пишуть. Скажіть, як тоді пізнати людину? Бувають, скажімо, католицькі університети й коледжі, які проводять відбір студентів та викладачів, і вони не приймуть студента, який виступає проти католицького навчання. Або якщо єврейський університет, то він, очевидно, не прийме того, хто підтримує Гітлера. Тут це чомусь виглядає як дискримінація. Тут люди не розуміють межі між тим, що таке воля, свобода і дискримінація.

Які позитиви в українській системі освіти Ви побачили?

Є багато позитивного, починаючи від дитячих садків – вони прекрасні. Навіть ті, що ви вважаєте слабшими, для нас вони чудові, бо там збереглася ідея виховання. Просто гарна маленька людина виховується. Деколи аж до сліз доходить, бо саме так треба виховувати. А потім воно потихеньку відпадає. В Україні, Росії та інших пострадянських країнах є дуже сильні фахівці природничих наук. Америка і Захід використовує цей момент – ваші хороші спеціалісти там, а не тут.

Я викладав тут, у Львові, в 1990–1991 роках, і бачив (правда, це був той переломний момент, коли все змінювалося), що учителі боялися дати волю студентам. Але з позиції викладача я би теж боявся. Чому? Бо діти не виховуються – їм даються знання. Вони не розуміють самої антропології, що це таке особа, людина.

Другий момент – уряд досі визначає, що нам на рік, наприклад, треба, умовно, 500 адвокатів. Звідки уряд це може знати?! Це – система. А чому?

Візьмімо, до прикладу, Український католицький університет (УКУ). Я знаю, що величезну роботу пророблено для того, щоб уряд пізнав, що богослов’я – це справжня академічна, тобто інтелектуальна, дисципліна. І це тривала боротьба, яка ще триватиме. Але інколи мені хочеться підказати: над входом у корпус УКУ висить заклик «Беріть і робіть!». То чому ви дивитесь на уряд, просите дозволу як викладати, як формувати? Уряд не розуміє, що таке формація. Тут не всі викладачі розуміють це, а деякі налаштовані до цього вороже. УКУ не є католицьким університетом, якщо вважаєте, що головне – випускати фахівців.

Коли йдеться про виховання чи формацію людини, кінцевий результат – це пошук Бога, прагнення до Бога, здобуття мудрості. Мудрість – це вміти розрізняти, що є зло, а що – добро, що є краса, а що – потворність, що є правда, істина, а що – фальш. Тобто, формація передбачає людину вільну, але не вільну робити все, що хочеш, бо це – крах, а не воля. Формація – це значить бути вільним, щоб розуміти, що є що. Тут люди того не розуміють. Це – пострадянська анархія. І це відразу видно: навіть в УКУ деякі студенти підтримують гомосексуалізм або виступають проти пам’ятника Шептицькому, не знаючи деталей. Це робиться тому, що робиться. Студенти – ті так звані «активісти» – не розуміють, що вони перебувають якраз у найгіршому положенні, вони не є вільними, вони беруть лозунги, які дуже гарно звучать на Заході і, не задумуючись, використовують їх. Я це бачу, я розмовляю зі студентами – вони просто не розуміють, що це таке воля чи свобода. Воля і свобода – це не кінцева мета, це – засіб!

Чи принципово для американця здобути вищу освіту?

Ні. Я не хочу нікого образити, але є діти, які просто слабкі в інтелектуальному плані. Це не означає, що вони не гідні люди, просто їм важко в академічному середовищі. Але при цьому вони прекрасно реалізовують себе в житті й можуть бути прекрасними фахівцями у певній сфері. Це дуже добре, і не проблема, бо вони будуть, наприклад, добрими будівельниками. І ця їхня робота дуже цінна. Не треба їх принижувати, казати, що той, що копає яму, – гірша людина! Всі люди рівні з погляду гідності перед Богом. Не можна так зневажати людей! Але чомусь люди це роблять – вважають, що тільки людина з вищою освітою – це справжня людина. Це не головне! Головне – формація в повному розумінні.

Якими мотивами керується американський студент вибираючи собі професію?

По власному бажанню. Як інакше?

В Україні Ви не спостерігали іншої тенденції?

Тут, як і в нас: батьки мають свої інтереси, діти – свої… Я визнаю, в нас теж не все добре. Але тут, на жаль, виникає та проблема, що навчання щораз більше переходить на платну форму... Коли я працював в Євробанку в Лондоні, мій шеф якось сказав, що освіта не може бути безкоштовною, бо тоді людина – чи то студент, чи то аспірант – не пізнає її цінності.

Чим відрізняється американський професор від українського? Я. до прикладу, відчула колосальну різницю у ставленні до студентів. Наш викладач дає менше волі студентам, менше дослухається до їхньої думки. Натомість навчання у професора з Європи, не кажучи вже з Америки, виглядає як діалог студента з викладачем.

Погоджуюся. Навіть, скажімо, в таких дисциплінах, як фізика. На лекціях не може бути розмови, але студент чується вільним, щоб задавати запитання. У нас викладачі відразу говорять: «Найгірше питання є те, що ви не задали». У нас теж бувають такі цікаві люди, як у вас, і вони користуються своєю позицією. Але загальний дух у Штатах такий, що частиною навчального процесу справді є діалог. У гуманітарних чи соціальних дисциплінах, звичайно, є ширші розмови. Скажімо, в «Honors Program» («Програма вищих знань»), де я викладаю, відбуваються дискусії за методом Сократа, коли студенти сидять у колі, а викладач стоїть збоку як спостерігач-модератор. Студенти читають великі книги і відтак входять у розмову зі всіма авторами, дискутують між собою.

А за що можуть звільнити професора?

У професійному сенсі, до прикладу, в нас, у Францисканському університеті..., якщо професор розлучається з дружиною. Тут не йдеться про імідж закладу. Йдеться про те, що це не є католицьким підходом до життя. Викладач – приклад для наслідування для студентів, тому це не допустимо. Якщо викладаєш проти католицької віри. Це не означає, що професор не може розказувати про Гітлера, Канта чи Маркса, він мусить, бо як по-іншому студент пізнаватиме, відрізнятиме зле від доброго. Але якщо викладач говорить, що антропологія Маркса – це добре, а всі решта – ні, то його звільнять. У світських університетах, звичайно, за таке не звільняють. На жаль, вони щодалі, то більше нетолерантніші до традиційних переконань. Скажімо, якщо щось скажеш у світському університеті проти гомосексуалізму, то вони тебе запросто можуть вигнати. У нас зараз із цим дуже великі проблеми. Ви, напевно, чули, що відбувається: власники пекарні тепер змушені (хоч воно вирішується судовою справою) пекти торт для гомосексуального шлюбу. У разі відмови їх можуть притягнути до суду.

Ще одне, що я зауважила з власного досвіду, – дуже багато українських викладачів не дотягують до рівня університету. Як із таким можна боротися? Чи є у вас такі випадки?

У нас рідко кого відразу після захисту докторської дисертації беруть на роботу в університет. Особливо, коли йдеться про природничі науки. Переважно, всі йдуть працювати, щоб удосконалити свої знання. А потім, якщо хочуть стати професорами, повертаються, подають анкети і комітет дивиться: Що Ви нам даєте? Чому ми повинні вважати, що Ви щось нове хороше студентам і нам надаєте? У гуманітарних науках легше в дисертації показати, що ти щось знаєш і чи готовий працювати. Загалом, все залежить від дисципліни…

У нас студенти переважно оцінюють своїх професорів. Є дуже формальна система для цього. Я тільки минулого року пройшов процес, щоб мене підняли на повного професора (в США є три рівні: assistant, associate and full professor). Все за перших п’ять років, що я викладав, всі звіти, анкети, скарги студентів я мав подати і пояснити їх – це перше. Друге, оцінювали мої знання. Третє, дивились, як я викладаю з погляду моїх колег-професорів. Я мав переконати комісію в тому, що повинен тут викладати. Тобто, ми під дуже великим контролем.

Тут теж має проводитися сильний відбір. Я розумію, що є проблема з фінансуванням, але це не аргумент. Якщо викладач чогось не знає, чогось не виконує, не відповідає рівню, то його неодмінно треба звільняти. На жаль, тут закони цього не дозволяють, тут ведеться мультистороння боротьба: зміст знання – закони – Міністерство освіти і науки... І в результаті, погоджуюся, я тут не бачив аж дуже сильних викладачів. Я не хочу когось критикувати, але загалом Ви праві. Як я це знаю? Мої студенти мені про це говорять. Я бачу, що аспіранти не готові вивчати те, що ми викладаємо на 2-му чи 3-му курсі. По-друге, сам зміст того, що тут викладається…

Розгляньмо взагалі питання філософії в цьому університеті. Те, що університет має кафедру філософії – цього не досить. Тут нема акредитованої спеціальності і програми філософії, не видають дипломів! Тут зібралась переважно група філософів з однієї школи в Європі – Ліхтенштейн, тобто вони однодумці. Філософія не може бути однодумною! Немає плану розвитку філософії. Католицький університет не може себе вважати повноцінним університетом без акредитованої програми з філософії. А для чого додавати тоді ІТ, соціологію, гендерні студії, журналістику!?

Знову ж таки, хто формує наших викладачів? Наші державні університети з нашим радянським мисленням, яке передається.

Чи це аргумент? Ні! Там написано при вході: «Бери і роби!». Скільки років вже пройшло? Робіть те, що має бути зроблено: фундаментом має бути католицьке, християнське, а не ліпити католицьке, християнське до ідеї університету.

Зміни, які зараз впроваджує українська влада в системі освіти, куди вони ведуть, на Вашу думку?

Не можу фахово відповісти на це запитання, бо не надто в це заглиблювався… По-перше, треба віддати належне вашому міністерству, за те, що передає частину повноважень. Це дуже добре. Коли люди бачать, що міністерство віддає повноваження, – це вже легше можна дихати, це означає, що можна з ним співпрацювати. Це треба наголосити. Але люди в міністерстві теж не знають, що роблять, бо не мають досвіду роботи з окремими закладами, особливо такими специфічними, як УКУ, вони не розуміють їхньої ідентичності. Тому все-таки треба допомоги від окремих університетів, щоби вони все більше імпульсу давали й допомогли міністерству. Я вважаю, що це дуже добре, що УКУ, Києво-Могилянка й інші заклади хочуть представити нову формалізацію того всього. І це мусить бути, бо звідки уряд, наприклад, може взяти на себе повноваження диктувати зміст католицького знання в УКУ? Ви своє маєте визначити, представити міністерству і переконати не у ваших цінностях, а що ви переконані у своїх цінностях.

Тут треба враховувати, що релігійних навчальних закладів в Україні дуже мало.

Це не аргумент.

Не аргумент, але держава має дбати за всі навчальні заклади.

Але не заважати. Якщо цей університет, дай Бог, в один день візьме на себе повноваження й обов’язок формувати правдивих католиків, то уряд не має права вказувати, як має виглядати тут процес навчання. УКУ повинно йому сказати, що таке католицька формація, що до неї входить це і це, процес такий; має знову ж таки переконати його, що знає, що робить, і робити це. Нехай, наприклад, аграрний університет має свої цінності – ми будемо їх підтримувати. Ми повинні зосереджуватися на своїх цінностях, а не на тому, що пан міністр говорить, що нам робити.

А як, на Вашу думку, вплинуть ці зміни, які зараз уряд пропонує, на формування молодої людини і, власне, на формування молодої української нації?

Воно починається з дитячого садка. І слава Богу, як я сказав, садки в Україні дуже гарні.

На Вашу думку – до позитивних змін йде?

Треба відразу визнати, що зміни відбуваються на краще. Просто боюся, що по дорозі воно може відхилитися.

Від впливу влади?

Від впливу влади, від того, що радянський імпульс залишається відчутним і довго ще впливатиме… Я не готовий відповісти, бо тут багато різних чинників впливає… Так, зараз зміни позитивні, але все-таки треба обережно до них ставитися. І не те, що просити дозволу в уряду, а наполягати на виконанні певних речей, тому що, зрештою, ви платите податки. Це він має працювати на вас, а не ви на нього.

Що має знати освічена людина ХХІ століття? Якою вона повинна бути в онтологічному сенсі?

Що має людина знати? Це, як на мене, принижує знання, перетворює його на інструмент, а воно не може бути інструментом. Для фахівця – так, а для широкоосвіченої сформованої людини – ні.

Людина ХХІ століття в онтологічному розумінні має бути віруюча. Я не розумію, як по-іншому може бути, не бачу інших варіантів, хоч багато думаю про це. Якщо людина не віруюча, а тим більше, якщо не є християнином, то з досвіду бачимо, що такі люди чи нації зруйнувалися. А потім робота Церкви – знову і знову відновлювати це. Думаю, що рано чи пізно таке буде і з Європою – вона сама себе нищить. Святий Іван Павло ІІ писав, просив, благав людей: «Думайте і вірте!». Але люди: «Ні, ми робитимемо по-своєму!».Тому у вузькому розумінні робота Церкви – весь час відновлювати, акцентуючись на правильній християнській антропології: «Створені на образ і подобу Божу». Але люди того не хочуть чути. Багатьом це дивно, бо вони не розуміють його значення і не несуть відповідальності за це.

Якою є ідеальна система освіти для Вас? Як вона виглядає?

Нема ідеалу між людьми, але це не означає, що ми не повинні стреміти до нього. Й освіта повинна. Повторюю, її кінцева мета – євангелізація і зростання у святості. Адже в Посланні до євреїв 12, 14 сказано:«Пильнуйте… і про святість, без якої ніхто не побачить Бога». Відтак, не можна обмежуватись фахівцями – це, як на мене, дорога в пекло, не те що в нікуди, а саме в пекло.

«Скажи тільки слово і я скажу, хто ти», – ці слова, як на мене, сьогодні, як ніколи, актуальні для наших вищих навчальних закладів. Адже у світлі реформи, проведеної у 2015 р., вони мають шанс заявити про свою ідентичність, продемонструвати свої цінності і підвалини не лише Міністерству освіти і науки, але і нам, широкому загалу, щоб ми бачили на чому формується майбутнє нашої держави. Це великий шанс і водночас виклик для християнських освітніх закладів України, які від тепер матимуть більше можливостей формувати молодого християнина утверджувати християнські цінності в нашій державі.

Розмовляла Наталія ЛЕХ

За матеріалами "Християнин і світ"

Джерело:      Воїни Христа Царя