Південь
України зараз виглядає мов морський щит держави: у контексті останніх
подій Одещина, Миколаївщина, Херсонщина набрали для нас буквально
стратегічного значення. Особливо тут звертають увагу на духовне життя –
на ту оборону, яка свого часу зробила з Давида переможця над Голіафом.
Місцеві українські храми височіють над Чорним морем, ніби кажуть нам
всім своїм виглядом: "Не бійтеся, тільки вірте".
Місто Южне – одне з наймолодших міст в Україні, йому лише 40 років.
Южне – це 10 квадратних кілометрів на березі моря, за 50 кілометрів від
Одеси. Це два містоутворних підприємства (завод і порт), а одночасно і
велика спокуса для туристів, які їдуть сюди щоліта. Також Южне – це
чотири церкви, серед них – римо- і греко-католицька парафії. Остання
носить ім’я Святих Петра і Павла, а служить там о. Василь Колодчин.
Помандрувавши після закінчення семінарії в Польщі далеко від рідної
Тернопільщини, вже багато років він служить на Півдні, будує тут уже
четверту церкву і 10 років стоїть на чолі Благодійного фонду
"Карітас-Одеса УГКЦ". Про свій приїзд о. Василь говорить дуже просто: "Я
хотів щось зробити. І знав, що про все інше Господь подбає…"
Отче, чим особлива парафія в Южному?
Колись мене вражало, коли служив Святу Літургію, що всі вірні,
присутні на ній, разом приступали до Святого Причастя. Абсолютно всі.
У багатьох традиційних парафіях, коли лунає "Зі страхом Божим і вірою
приступіть", ніхто навіть не рухається, і після Южного це мене трохи
шокувало. Звісно, зараз, коли наша парафія збільшилася і ми вже не
служимо в маленькому підвалі житлового будинку, ситуація трохи інша –
але феномен зберігається: кількість осіб, які приступають до Таїнств, в
рази вища, ніж у багатьох західноукраїнських спільнотах. Менші спільноти
часто можуть бути набагато активнішими в житті Церкви, ніж великі.
Чим ви займаєтеся зараз?
Працюємо, поступово будуємося. Попереду багато роботи, все й одразу
нам не виходить. Зараз будування церкви посідає вагоме місце в житті
спільноти. Від початку цієї справи ще Блаженніший Любомир казав мені,
щоби не поспішати – і Господь у потрібний час дасть потрібних людей, які
прийдуть на допомогу. Так і ставалося. Часто у відповідний момент
з’являлися взагалі незнайомі люди зі словами: "Що вам потрібно, що для
вас можна зробити?" Виходить, що Божий промисел завжди дає більше, ніж
мої особисті зусилля.
Чи немає "комплексів" у малих спільнот стосовно великих?
Колись мої парафіяни влітку відвідували великі храми на свята і з
сумом в очах поверталися в підвал. Не вірили, що велика церква буде і в
Южному, – але тепер вона є! Хоча й роботи з нею ще досить. Згадую зараз,
як до того підвалу приходили наречені, щоб урочисто брати шлюб після
відповідного підготовляння: вони своїм підходом зміцнювали і мою віру!
Тоді я остаточно впевнився, що маю бути й працювати саме тут: так, я
багато віддаю тут людям, вони ж натомість ще більше обдаровують мене…
У тому підвалі моя парафія за роки переживала і потопи, і проблеми з
сусідами… Але ми це все пережили, відчуваючи себе членами хоча малої,
але сильної спільноти! Мене, як священика, це також дуже укріплювало на
дусі.
Які позитивні відмінності у малих спільнот?
У невеликих парафіях люди добре знають одне одного, тоді як у великих
навіть не пам’ятають імен. У малих парафіях швидше зауважуєш міцну і
сильну віру, бо на щодень бачиш її вияви, беручи реальну участь в життях
вірних, чуючи їхні свідчення. Якщо хтось "на посаді" і стверджує, що не
бере хабарів, то його стиль життя говорить про це ще ясніше, і це можна
помітити. Хтось віддає десятину – і видно, як це змінює його життя і ще
більше його обдаровує.
Звісно, ми всі хочемо, щоб малі спільноти ставали великими, малі
церкви – наповнювалися. Але й хочемо, щоб риси малого вірного стада тут
збереглися.
Скажіть, якою ви б хотіли бачити свою парафію після себе?
Суттєво – такою, як вона є зараз. Так, є люди, які приходять час від
часу, але нехай їх би ніколи не була більшість, бо не з них насамперед
складається парафіяльна спільнота. Спільнота – це добровільний вибір
людини, та й не всі готові впустити велику духовну родину до свого
внутрішнього світу.
Є риса, яку я би конче хотів завжди бачити у своїй парафії, хоч би як
вона розрослася: коли в когось стається біда, ми всією спільнотою
приходимо людині на допомогу. Навіть якщо це непрактикуючий парафіянин,
хтось, хто приходить час від часу. Коли нас було 15, ми все робили разом
– і раділи, і святкували, і ділили біду. А тепер для спільної трапези
вже бракує одного стола, та ми й далі залишаємося доброю духовною
родиною одне для одного.
Про що ви мрієте?
Добудувати храм, щоб для того знайшлися добрі люди і талановиті
майстри. Поставити великий молодіжний центр на березі моря, адже ми
маємо тут добрий шмат землі. Мрію, але й знаю, що Бог має свій план і
свій час для всього – найкращий час.
Мрію, щоб моя парафія завжди була відкрита до кожної людини в біді та
ставилася до цієї особи як до когось рідного й близького. Щоби творила
живу Церкву…
Опубліковано в "Католицькому Віснику" № 12, 2015
Джерело: Департамент інформації УГКЦ
Немає коментарів:
Дописати коментар