Римо-католицька громада Севастополя святкує Великдень 2014
року. Святкує вона його, як завжди, на тротуарі перед зачиненими дверима
власного храму, перетвореного за Совєтів у кінотеатр. Це давно не є
новиною; всі вже звикли, з парафіянами включно.
Так і не допросилися того храму за України…
Новим є те, що святкування відбувається вже за окупації. Саме місто
майже не змінилося. Але цього Великодня людей при храмі десь у півтора
рази менше. Хтось полишив Крим як біженець. Хтось — як військовий
евакуант. А хтось просто боїться виходити на будь-які зібрання, навіть
на релігійні святкування. А ще — в неділю обіцяли сильний дощ.
Можна зрозуміти тих, хто не наважився виходити «на майдан». У
Севастополі добре пам'ятають жорстоке побиття тих, хто у березні
намагався публічно відзначити 200 років з дня народження Шевченка.
Пам'ятають віряни й про долю греко-католицького пароха о. Миколи Квича,
котрий під час облоги українських військових частин привернув до себе
неприхильну увагу органів, був забраний на допит просто з каплиці, потім
сам витримав облогу у власній оселі і був вимушений полишити Крим разом
із рештою уніатських отців. До латинського пароха, о. Юрія Зімінського,
жодних претензій органами наразі не висувалося. Навіть за бажання,
«бандерівцями» римо-католиків не затаврувати: адже наскільки строкатим є
етнічний склад громади, настільки ж різноманітним є й спектр політичних
позицій посеред неї. Оцінки поточної ситуації різні: і спокійне
очікування з покладенням на вищу волю, і обурення, і схвалення. РКЦ,
хвала янголам, не РПЦ: в ній є обов'язкові догмати, але немає
обов'язкової політичної ідеології. Але хто ж у випадку гарячих подій
питатиметься про позиції. Якщо захочуть бити, то битимуть не по
позиціях, а по обличчях.
Меса проводиться російським, штучним язиком. Але, як завжди, в неї вставляються молитви
українською та польською мовами. (Сьогодні – ще й іспанською: через
присутність кількох військово-морських курсантів з Екваторіальної
Гвінеї. Ці африканці кілька років тому прибули в Україну навчитися
захищати з моря свою невелику та незаможну державу. Чому саме вони
навчилися в останні місяці, спостерігаючи спуск-підйом прапорів над
своїм училищем, та які висновки зробили — залишається лише
здогадуватися. Самі вони навряд чи скажуть відверто).
Під час співу українських великодніх пісень деякі парафіяни озираються
по сторонах. Навряд чи десь ще у Севастополі, окрім цього тротуару,
можна зараз публічно почути спів українською мовою.
Але, всупереч побоюванням, усе проходить абсолютно спокійно. Поруч
вартує наряд міліції (як і належить при проведенні заздалегідь
узгодженних з місцевою владою публічних зібрань). Вулиці напівпорожні;
майже немає випадкових перехожих, надто ж погромщиків. Ті, певно, власні
паски освячують. Адже цього року їхній пасхальний календар випадково
наздогнав наш, тож святкують в той самий день, 20 квітня.
Коли Меса закінчується, люди досить швидко полишають майдан. Небагато
хто воліє, як раніше, постояти-побалакати ще з годинку. «Нє
задєржіваємся, гражданє, расходімся». Цієї фрази ніхто не казав, але
саме так і трапляється.
Ось таке, спокійне та сумнувате, свято.
І ще: на великодній тротуар вперше не прийшли міські журналісти, котрі
щороку не без співчуття транслювали в усіх ракурсах майданні святкування
католиків. Це був фірмовий традиційний місцевий сюжет, що вже трохи
набрид як телеглядачам, так і учасникам святкувань. У Великдень-2014 ця
тема севастопольських журналістів не зацікавила: бо цьогоріч вони вже
більш не відчувають навесні браку яскравих драматичних сюжетів для
новин.
Джерело: КРЕДО
Немає коментарів:
Дописати коментар