26.10.2012р. Б. / Люди не люблять цінностей, заради яких треба чимось жертвувати

Блаженнійший Любомир Гузар – це людина, до якої хочеться пригорнутися. Йому 79 років, але поряд із ним відчуваєш себе захищеним. А його слова западають глибоко в душу і пробуджують віру.
 

Кореспондентка IA ZIK, що була на зустрічі з блаженнійшим в Українському католицькому університеті, мусила стримувати себе, аби не підійти до нього та не обійняти – таке тепло йшло від цієї людини.

 

Блаженніший у Львові спілкувався зі студентами-журналістами. Ті питали його про все на світі: про владу, агітацію у храмах священиками, співпрацю політиків і церковників, споживацьке суспільство, глобалізацію, духовність і маленьку людину у всьому цьому коловороті. Пропонуємо вашій увазі відповіді отця. Можливо, ви знайдете тут щось й для себе.

 

– Народ заслуговує на ту владу, яку він має?

– Цей вислів, звісно, гарно звучить. Можна і таке говорити – я не думаю, що то є цілковито неправдиве твердження. Але мені здається, що коли говоримо про «заслуговує», то це означає, що народ не старається мати кращу владу. Так само, як студент заслуговує низький бал, бо не вчиться. Отже, тут загал повинен робити серйозні заходи, щоби поправити ситуацію. На скільки ми по-чесному стараємося, щоби наша влада на різних рівнях була доброю? Якщо ми не стараємося, то справді маємо те, що маємо. І більше мати не будемо. Бо без зусилля зі сторони цілого народу годі, щоби воно само нам із неба впало. Під цим кутом зору я гадаю, що нарід повинен дуже серйозно трактувати свою відповідальність. У нормальній добрій державі усі повинні щиро старатися, щоб ситуацію зробити кращою. Щоби люди мали справді те, що їм належить, що вони повинні мати для нормального життя. Якщо громадяни відчувають, що влада не виконує свого завдання, що вона дбає про себе, а не дбає про загальне добро, то тоді треба таку владу змінити. Суспільство має на це право і навіть обов’язок. Це є нормальний демократичний процес.

 

– Як Церква може захистити людину від кривди влади?

– Церква, бачте, не може захистити. Це не є її завданням. Те, що Церква може і повинна робити – це звертати людям увагу на їхні відповідальності. Відповідальність влади – бути доброю владою. Відповідальність кожного громадянина – бути справді добрим громадянином. Церква не є інституцією, яка повинна щось робити в політичній ділянці.

 

– А що тоді робити зі священиками, які агітують в храмі?

– Здається, вже маємо кілька випадків цього разу, що їх покарали. Їх треба карати. Чому? Бо Церква – це є проповідь Божого слова, а не проповідь політичної реклами. І священик, який собі дозволяє використовувати проповідальницю як засіб політичної пропаганди, бо він за те дістає якісь дари чи щось інше, – він не виконує свого завдання як треба і шкодить тим людям, яким має служити.

 

– Де межа співпраці і чи узагалі така взаємодія між Церквою і політикою можлива?

– Співпраця в якому розумінні? В першу чергу, Церква повинна виховувати політиків, пригадуючи їм, що їхнє завдання – служити народові відповідними засобами політичної професії. Служити, а не панувати над людьми. Є певні моменти, коли церковні уряди можуть співпрацювати з політиками у конкретних проектах, які є на благо загалу. Наголошу – на благо загалу, а не якогось одного кандидата, коли він раптом, ні з того ні з сього, став дуже щедрим для Церкви, бо лишився тільки тиждень перед виборами. Якби він ціле своє життя був добрим парафіянином, то священик навіть не мусів би нічого казати – всі би й так бачили, яка він людина, чи трактує Бога серйозно.

 

– Які головні спокуси є перед сучасною людиною?

– Засадничо є три спокуси в житті людини. Це секс, влада і гроші. Я думаю, що у суспільному житті ці дві останні спокуси – влади і грошей – сьогодні у нашій ситуації є дуже-дуже виразними і яскравими. Спокуса полягає в тому, що речі, які самі по собі є добрі, використовуються не для загального добра, але винятково для добра особистого чи якоїсь дуже обмеженої групи людей. Мені здається, що в наших обставинах це вже є конкретною причиною тих негараздів, які ми маємо сьогодні.

 

– Чи ви поділяєте думку про кризу духовності у сучасному світі? Чому споживацька культура витісняє духовність як таку з життя людини і життя суспільства загалом?

– Я думаю, в цілому світі сьогодні є поважна проблема духовності. До того також треба обережно підходити, не узагальнювати забагато. Але абсолютно не заперечиш, що споживацькі цінності стали дуже важливими в житті людей.

Тут маємо на це низку причин. Ми є остаточно спадкоємцями минулого століття. Воно ж було дуже страшним. Лишень подумайте: дві світові війни, щонайменше три жахливі диктатури (большевицька, гітлерівська і фашистська в Італії). А крім того, ще багато менших за своїми масштабами режимів у різних країнах. Словом, дуже страшні речі люди пережили.

Також у минулому столітті ми були захоплені технічним поступом. Хтось дуже добре сказав, що половина науковців, які узагалі колись жили на світі, народилися у XX столітті. Весь світ був захоплений науково-технічним поступом. Але той поступ дав нам не тільки атомну енергію, а й атомну бомбу. Чи коли у Радянському Союзі послідовно намагалися вигнати Бога, щоб про нього люди забули. Створити нову, совєцьку людину. Щось подібне було й в інших державах та в інших ситуаціях. Це ранило душу людини. Ми ще не опам’яталися від усього цього. Я не кажу, що у XX столітті все було погано. Але згадав лише ті елементи, які дуже сильно розхитали підвалини людських цінностей.

Сталася ще одна дуже важлива річ після Другої світової війни, яка була не всюди, але в низці країн. У Західній Європі і Північній Америці, як приклад. Це добробут. Після війни, після усього того, що люди пережили, була нагода справді споживати. І люди почали захоплюватися тим споживацтвом – тепер собі можемо справді дозволити все! Бо є досить засобів, є гроші і все інше. Але, бачте, це споживацтво зробило духовні цінності не дуже популярними.

Тож не кажу, що все було однозначно погано. Але коли співставляємо негативні впливи минулого століття і його добрі досягнення, то зле переважає. Сьогодні ми починаємо приходити до тями, але ще не дуже.

Візьмімо таку річ як екологія. До чого ми докотилися? Руйнуємо природу направо і наліво, всі кажуть, що як так буде далі йти, то буде кінець людського роду. Ніхто цього не заперечує. Але щось так виглядає, що дуже мало хто серйозно старається поставити справу на добрі рейки. Ми плачемо, ми нарікаємо, але не намагаємося щось змінити. Може, ще нас добре не настрашило? Господь Бог часами (і то в історії знаємо) допускає, що людей добре трусоне, аж тоді приходить навернення до позитивних духовних цінностей. Тож надіймося, що Бог нас навчить, але молімося, щоби ми не мусіли при тім дуже-дуже багато терпіти.

 

– Чи бачите ви загрозу секуляризму для Церкви і сьогоднішнього суспільства?

– Абсолютно так. Секуляризм – це життя у світі, де немає Бога. Я вам наведу такий невеличкий приклад. Західна Європа не хоче визнати, що вона виросла на християнських засадах. Бо якщо вона це визнає, тоді треба буде об’єктивно їх повертати. Ці засади є вимогливими, а люди не готові жити за такими принципами, які від них вимагають якоїсь жертви. Споживацтво полягає не тільки в тому, що ми втішаємося з матеріальних благ, але воно так понизило нашу здатність до опору, що ми стали духовно дуже лінивими. Ми не маємо духовної сили опиратися, ми заслабкі сьогодні. На жаль, по цілому світі сьогодні відчувається так звана глобалізація. А глобалізація остаточна – це є заперечення Бога. Коли вся надія на людину, а надії на Бога нема.

 

– Чи знаходить Церква ті слова, аби в сучасному світі люди її почули?

– Не думаю, ні. Є зусилля в різних місцях та обставинах, але не всюди і не завжди Церква є вислухана чи почута. Не завдає собі достатньо зусилля, щоби до людей промовити. Це зі сторони Церкви теж є слабкість. Маємо конкретний випадок, коли теперішній папа Бенедикт XVI старається говорити головно до західноєвропейської цивілізації. Бо вона дуже потребує, щоби до неї говорили про Божі речі. Але він не кожного разу знаходить підтримку. Навіть з нутра Католицької церкви.

Ви пригадуєте, ще його попередник, Іван Павло II вже говорив про другу євангелізацію. Що це означає? То треба, немов наново проповідувати Євангеліє. Так, як колись, дві тисячі років тому, апостоли розійшлися по цілому світу, щоби проповідувати Євангеліє Христове, ми сьогодні мусимо взятися до того наново. Вже Іван Павло II то відчував. Ви пригадуєте, він дуже багато їздив, у багатьох місцях мав контакт із реальністю і дуже це підкреслював. А теперішній папа старається продовжувати це – щоби Церква не лише говорила, але й була почута. Але не завжди знаходить підтримку.

 

– Чи можлива віра у Бога без належності до Церкви?

– Є можливою. Віра – це є дар від Бога, це не є, що я ось раптом почав вірити. Я вірю, бо Бог мені це дав. Мусимо бути того свідомі. А Бог обдаровує кого хоче і як хоче. Бог сотворив Церкву, бо що це таке? Церква – то є спільнота віруючих людей. Це не організація, яка роздає партійні квитки і лише після того ти належиш до Церкви. Як хтось послідовно живе своєю вірою, той скоріше чи пізніше шукатиме, щоби цю віру здійснювати у спільноті.

 

– Як навчитися ставитись до людей однаково, не захоплюватися одними і не зневажати інших?

– Кожен із нас повинен запитати в себе, хто я є? Звідки я взявся, хто мені дав дар життя? Хто мені дає таланти, хто дає в житті покликання? Для чого я є призначений? Для чого я існую? А тоді, коли собі відповіді на це знайде, що це від Бога є, що Бог дає життя, Бог дає покликання, Бог дає таланти і Він же дає нам призначення до вічного щастя, то після цього ми оглядаємося направо і наліво, бачимо довкола себе таких, як ми, і кажемо: «Та чекайте, як Господь мені то дав, то і йому таке саме». Любити ближнього можна тільки тоді, коли ми любимо самих себе. Любити себе не означає шукати вигоди. А те, що ми цінуємо нашу власну людську природу і гідність. І якщо ми це цінуємо в собі, ми будемо це цінувати в інших.

Тепер же людина, особливо молода, має приглядатися, як поводяться люди. Шукаймо людей, які нам служать як гарний приклад. А станьмо так трохи здалеку від людей, чия поведінка нас разить або ображає. Не судімо їх, але й не наслідуймо.

 

– Як ви ставитеся до ідеї єдиної Української помісної церкви? Чи вона потрібна і чи вірите в те, що вона можлива?

– Вона не тільки потрібна, а й конечна. Чому? Бо Ісус Христос тільки одну Церкву заснував. Ми поділили Церкву нашими гріхами. Ми, люди. І тепер в Україні що маємо? Візьмімо київську Церкву за часів Володимира. Скільки їх було? Одна. А скільки є сьогодні? Щонайменше чотири гілки. То не є чотири Церкви, але чотири гілки київської Церкви. Словом, ми, люди, поділили ту Церкву, яка конкретно тисячу років тому була в нас одна. Отже, працювати для того, щоби була єдина Церква, – це є наш обов’язок. Тут ми не маємо вибору.

Друга справа, які є труднощі. Ми маємо чотири гілки, правда? Маємо Українську греко-католицьку церкву, Українську православну церкву Московського патріархату, Українську православну церкву Київського патріархату, Українську автокефальну православну церкву. І тепер питайте звідтам чотири особи – вони всі скажуть: «Так-так, має бути одна – наша!». Правда? То є перша трудність. А та помісна Церква, про яку говориться, має бути Христова, київська, спільна для всіх нас однаково. Та не буде конфесійних різниць. Можуть бути певні локальні варіанти, але в сумі Церква мусить бути одна.

Друга трудність. Чи хтось з нас, скажімо так, серйозних людей справді заперечує потребу одної Церкви в Україні? Серйозні люди не заперечують. Але дуже це трудно здійснити, бо ми тисячу років ту Церкву ділили, то за два тижні її не змінимо. Треба дуже попрацювати, щоби повернутися до первісної єдності. А це вимагає великого зусилля.

Записала Василина Думан, ZIK


Джерело:   Воїни Христа Царя