Уже
третій рік на сході України триває війна. Перебуваючи у смертельній
небезпеці, багато бійців нерідко почуваються покинутими та забутими.
Тому на передовій, як і в тилу, завжди є місце для людей, котрі за своїм
покликанням підтримують зневірених і втомлених.
Капелани намагаються всіляко допомогти українським бійцям, навіть
ціною власного життя. Про те, з якими духовними проблемами стикаються
військовослужбовці та як Церква допомагає їм адаптуватись до мирного
життя, йдеться в інтерв’ю з отцем-деканом Микулинецьким (УГКЦ) Євгеном
Влохом.
– Отче, що спонукало вас до служби капеланом на фронті РУВ?
– Стежачи за новинами про війну на сході, усвідомив, що там є велика
потреба у присутності священика. Не просто у допомозі, хоча розпочинав
як волонтер. У січні 2015 року організував групу однодумців, серед яких
були підприємці. Після першої ночі на передовій Російсько-Української Війни, коли разом з українськими
захисниками Талаківки, неподалік Комінтерново, за два кілометри від
російсько-сепаратиських військ, пережив обстріли. Саме тоді зрозумів, що
хочу бути разом з нашими бійцями, ділити з ними радість і горе, а не
сидіти перед телевізором і дивитися, як хтось віддає життя за свою
країну. Вважав, що буду зрадником і не матиму морального права закликати
любити Бога й Україну, якщо не буду там.
– Скільки часу ви провели на фронті РУВ?
– За шість разів, у сукупності, майже чотири місяці. Я перебував би
там постійно, але маю три парафії, та й родині дуже тяжко переживати мою
відсутність, бо там кожної миті чигає смертельна небезпека. Дружина
усвідомлює мій вибір і весь час щиро молиться.
– Як військові ставляться до священика поруч з ними?
– Різні люди – різне ставлення. Однак я завжди першим намагаюся
налагодити контакт. Заходжу в бліндаж і кажу: «Слава Україні! Я –
священик, отець Євген, позивний «Падре Шумахер, як хочете, так і
називайте. Але буду з вами відкритий. Кожного, хто має які побажання,
прохання, я вислухаю з радістю». Розпочинаю розмову на нейтральну тему, а
далі вже видно, що кого турбує.
Скажімо, у снайперів бувають випадки, коли вони бачать очі ворога і
розуміють, якщо не вистрелять вони, то вб’ють їх. А потім у снах до них
приходить душа тієї особи. Вони не можуть впоратися з цим моральним
станом і особливо потребують присутності священика та сповіді.
А нещодавно хлопці сказали мені, що сепаратисти бояться їх, бо з ними
Бог. Це велике свідчення для мене. Виходить, що у доброму священику
бійці відчувають присутність Господа. І справді, коли ми є там і
молимося, то фіксується менше втрат, нещасних випадків, зловживання
алкоголем. Коли молимось, то Бог відвертає небезпеки.
– Чого найбільше потрібно нашим захисникам?
– Передусім, вони потребують нашої молитви, моральної підтримки. Коли
чують цинічні слова: «Для чого ти туди поїхав, хто тебе посилав?» –
дуже важко переживають. Якщо ми не цінуємо їхнього вчинку, відваги, то
гріш нам ціна. Адже бійці щомиті перебувають у смертельній небезпеці.
Тому ми, християни, маємо усвідомлювати, що вони роблять велику справу і
повинні багато молитися та допомагати нашим хлопцям.
– У чому полягає праця капелана на передовій?
– Там батальйон стає парафією. Я знайомий з командиром, офіцерами,
медиками. Знаю, які у них потреби, проблеми, про ситуацію в родинах,
тому можу якнайкраще цим людям допомогти. Коли 45 днів перебував з
бійцями в окопах, під обстрілами, то вони по-справжньому відкривалися,
ставали майже рідними людьми.
– Чи доводилось вам переживати біль втрати бійців?
– Найболючіше, коли знаходять частини тіла бійця, які не можливо
ідентифікувати. До цвинтаря далеко, тоді просто так і хоронимо,
відправляємо панахиду й ставимо табличку «Невідомий боєць». Такі моменти
неймовірно важко переживати і священику, і військовикам. Страшенно
важко, коли їдеш хоронити і бачиш розпач дружин, батьків, дітей…
– Чи були випадки навернення?
– У кожну поїздку беру із собою кілька прапорів. Військові підписують
їх, а потім на мирній Україні «вимінюю» ці реліквії на кошти чи
необхідні речі для бійців. Один танкіст зі Східних теренів України написав:
«Дякую за навернення до Бога».
Я часто запитую хлопців, як вони відчувають Бога. Один із них сказав:
«На війні я керуюся законом, що навіть життя ворога треба берегти, адже
у ньому бачу людину, якщо можу не вбити, не вбиваю».
– Чи звертаються до вас за допомогою ті, хто повернувся з війни?
– Демобілізовані нерідко не знаходять розуміння і підтримки влади,
родини та й кожного з нас. Переконаний, що у деканатах мають бути
священики, котрі б допомагали бійцям адаптуватися. Адже після року чи
двох, проведених на фронті РУВ, вони відчувають себе непотрібними, часто не
можуть навіть знайти роботу. А насправді вони заслуговують на визнання,
бо є патріотами і героями.
– Побутує думка, що українське суспільство втомилося від війни і навіть призвичаїлося до неї…
– Якби кожен українець бодай один день пережив у холодному лісі, під
обстрілами і побачив смерть, тоді б наше ставлення до війни і тих, хто
нас захищає, було б зовсім іншим. Це так врізається в душу, як перегляд
фільму «Страсті Христові».
Чим дружнішими ми будемо, чим більше довірятимемо Богові,
молитимемося, тим швидше закінчиться війна. Ми мусимо стати сильними і
змінити філософію життя. А в цьому нам допоможе Господь.
Розмовляла Надія ШПОДАРУНОК
Джерело: ГАЗЕТА МІСТО
Немає коментарів:
Дописати коментар