Два
місяці тому в усіх дієцезіях і парафіях Вселенської Церкви відбулись
урочистості з нагоди сотої річниці Фатімських об’явлень. Але Фатімський
рік, оголошений Святим Престолом, триває.
Нещодавно виповнилось рівно сто років об’явленню Пресвятої Діви Марії,
яке для нас — тих, хто живе у цей момент історії — на мою думку,
найважливіше. Адже тоді, 13 липня 1917 року, Пречиста Діва не тільки
проголосила пророцтво, що як люди не перестануть зневажати Бога, то за
деякий час почнеться нова світова війна, буде голод і переслідування
Церкви, — але й сказала, що прийде просити про присвячення Росії Її
Пречистому Серцю та про молитву і Причастя в першу суботу кожного
місяця.
«Якщо люди послухаються Моїх слів, — сказала Діва Марія, — Росія
покається і настане мир на землі; інакше вона розповсюдить свої
лжевчення по всьому світу, викликаючи війни і переслідування проти
Церкви; багато праведників терпітимуть муки; Святіший Отець багато
страждатиме; деякі народи загинуть…» Правдивість цих слів довели події
ХХ століття.
Підтверджуються ці слова і в ХХІ столітті. Тому молитва про покаяння і
навернення Росії залишається більш ніж актуальною. А особливо для нас,
найближчих сусідів цієї держави. Адже, як писав на сайті espreso.tv
єпископ УГКЦ Борис Ґудзяк, «масштабність наших перспектив пов’язана з
покликанням впливати і на Росію, хоча зараз складно і боляче про це
говорити або навіть думати. Змінити Росію — це питання не лише нашої
місії, а насамперед самозбереження. Без України Росія не зміниться, а
без змін у Росії ні Україні, ні Європі, ні ширшому світу не знати миру
[…] Нам не вдасться перенести нашу країну на інший континент, де будуть
інші сусіди». Але які зміни в Росії мав на увазі владика Борис? Мені
здається, саме ті, про які сто років тому сказала у Фатімі Пречиста
Діва.
Як відомо, необхідною передумовою навернення — як окремої людини, так
і цілого народу — є відречення від ідолів. Колись наші далекі
слов’янські предки відреклися від поганських божків, пізнавши єдиного й
істинного Бога і Спасителя Ісуса Христа. В кожної людини є свої ідоли,
яких вона залишає, навертаючись до Бога. Хтось — радикально і зразу
всіх, інший — поступово, мірою того, як зростає його віра. Але є також
ідоли, спільні для певних груп людей чи навіть цілих націй. Є вони,
мабуть, у кожного народу; є і в Росії. Але який саме?
Відповідь на це питання я знайшов, читаючи виданий Сретенським
монастирем Російської Православної Церкви збірник «Непознанный мир веры»
(Непознанный мир веры. М, 2012) У статті Наталії Бонецької «Вбивство
ХХ століття», де йдеться про вбивство більшовиками царя Миколи ІІ та
його сім’ї, є таке речення: «Цар був представником національної
російської культури і такої надсвітової реальності, як Свята Русь»
(с. 275). Отже, «Свята Русь» — надсвітова реальність? Це навіть не Росія
як країна, не російська держава (Московське князівство, Російська
імперія, СССР, Російська Федерація). Ні, це щось вище — надсвітова
реальність, якій і російський народ (а також інші народи Росії), і сама
російська держава зобов’язані служити.
Здається, кожному, хто знає Першу заповідь Декалога, читати такі речі
дивно. Тим більше дивно, що промовляється це не устами відвертих
російських шовіністів на кшталт Володимира Жириновського, а написано в
книжці, виданій Православною Церквою. Адже кожен християнин знає, що
надсвітова реальність тільки одна: Бог. І «нехай не буде в тебе інших
богів» (Вих 20, 3). У Росії, як бачимо, інший бог (саме так, з малої
літери). І, як можна побачити, росіяни, за невеликим винятком, цьому
ідолові вірно служать.
Не будемо довго зупинятися на тому, що віднесення сучасної Росії до
Русі стародавньої повністю неправомірне. Адже Московське князівство —
або, скоріше, заснований у 1277 році ханом Менгу-Тимуром Московський
улус Золотої Орди, правонаступником якого є сучасна Російська
Федерація, — не мав із Руссю (ні Київською, ні Новгородською) нічого
спільного. Корінне населення Московського князівства, а отже — етнічна
основа російської нації, складалась, як про це сказано, зокрема, в
Енциклопедії Нижнього Новгорода, з «величезної кількості народів і
племен. Центральне місце серед них посідав фінно-угорський народ меря», а
також вєсь, мурома, мещеря, марі, мордва. Отже, зі слов’янами —
предками українців та білорусів — у Московії нічого спільного не було.
Само ж слово «Росія», як про це пише російський (підкреслюю —
російський) історик Андрій Буровський, прийшло з далекого заходу Європи.
Французи, іспанці, італійці здалека не дуже бачили різницю між
Московією та Руссю (і в цьому немає нічого дивного: мені самому випало
знати декого з цих країн, хто й нині не бачить особливої різниці між
Росією та Україною). Тому всі землі на схід від Польщі вони називали
одним збірним топонімом: «Russia». Найближчі ж сусіди, зокрема, поляки,
це знали і називали Московську державу «Московія».
Але не про це мова. Не в тім річ, із яких народів і племен складалось
етнічне ядро «великоросів». Для християн це не має значення: у Христі
не має «ні юдея, ні грека». Трагедія в тому, що для пересічного
росіянина, якому з покоління в покоління протягом століть вбивали в
голову думку про «винятковість» його країни, пояснюючи цю
«винятковість», залежно від історичних обставин, різними ідеологічними
доктринами та історичними міфами (а історичний путь Московії-Росії
формуванню такої ілюзії виключності вельми сприяв), — для пересічного
росіянина стало аксіомою, що його країна справді виняткова, що в
історичному розвитку вона йде своїм, «особливим шляхом», що саме вона
відіграє провідну роль у світовій історії, що саме вона несе все
найкраще іншим народам, а стосовно слов’ян — є ще й «старшим братом».
«Росія — особлива країна, не схожа ні на яку країну світу. Російська
національна думка живилась почуттям богообраності й богоносності Росії.
Це йде від старої ідеї Москви як Третього Рима, через слов’янофільство —
до Достоєвського, Володимира Соловйова і до сучасних
неслов’янофілів», — читаємо у книжці «Судьба России» російського
філософа Миколи Бердяєва (Бердяев Н. А. Судьба России. — М.: Изд-во МГУ,
1990, с. 1).
«Загарбники всіх часів, — писав український (в еміграції) автор Павло
Штепа, — завжди намагалися виправдатись якимись вищими ідеалами, їм не
вистачало самого лише права меча, і вони шукали санкції якогось вищого
судді: Бога, справедливості тощо». Улус Золотої Орди, що звався
Московським князівством, своє загарбництво розпочав із перших десятиліть
існування. Спочатку «відкушуючи» території від сусідніх князівств:
Тверського, Рязанського, Нижегородського. Вже 1301 р. до Москви була
приєднана Коломна, у 1302 р. — Переяслав-Залеський, у 1303 р. —
Можайськ. Далі почалась боротьба з Великим Литовсько-Руським
князівством. Пізніше російська історична наука обґрунтувала це
необхідністю «збирання земель навколо Москви», щоби протистояти
зовнішнім «загарбникам»: монголо-татарам (частиною чиєї імперії була
Московія) і Литовському князівству, яке насправді було центром збирання
руських земель. Далі, з розпадом Золотої Орди, Московія продовжувала
загарбувати як руські землі, так і ханства, на які розпалась Орда.
І саме в цей час, на початку ХVI століття, після загарбання Московським
князівством Псковської республіки, псковський вчений-чернець Філофей
проголосив запозичену з Балкан ідею «Третього Рима», назвавши цим Третім
Римом Москву.
«Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти».
Невідомо, що підштовхнуло Філофея — розумну людину з європейською
освітою — до такого висновку. Можливо, та обставина, що такі економічні й
культурні центри Русі, орієнтовані на Європу, як Великий Новгород та
його рідний Псков, були політично підкорені (тобто — загарбані) Москвою.
Але хай там як: цей міф так глибоко увійшов у ментальність московського
народу, що став основою віри росіян у «месіанське» призначення їхньої
країни. Вважаючи себе «богообраним народом», «народом-богоносцем»,
росіяни ніскільки не сумнівались, у своїй переважній більшості, що те,
що робить їхня держава на світовій арені, вона робить правильно.
І несправедливістю стосовно інших народів це бути не може.
У ХІХ столітті міф Третього Рима дещо трансформувався в ідею
«всеслов’янської ролі Росії», згідно з якою окремі «слов’янські річки
повинні злитися в російському морі». Приблизно тоді ж у російській
класичній літературі, у Достоєвського, з’являється тип «вселюдини». Не
знаю, як кому, а мені цей образ чомусь нагадує «білобрису потвору»
Ніцше. І бути цією «вселюдиною» міг, звісно, тільки росіянин. «Б’є
година світової історії, коли слов’янська раса на чолі з Росією буде
покликана до визначальної ролі в житті людства», — писав згаданий вище
Микола Бердяєв (там же, с. 3).
У ХХ столітті, з приходом до влади більшовиків (якщо уважно вивчати
російську історію — легко дійти висновку, що їх прихід до влади протягом
століть готувався всім ходом цієї історії), загарбництво Російської
імперії набуло криваво-червоного кольору «всесвітньої пролетарської
революції» та «перемоги комунізму у світовому вимірі», а місією (тепер
вже радянської) імперії було проголошено «визволення трудящих усіх країн
з‑під капіталістичного і колоніального (!) ярма». Заразом — і від
«поневолення релігією», яку комуністи називали «опієм для народу».
Отже — встановлення вищої справедливості на всій Земній кулі. Як
бачимо — змінювались гасла, але не змінювалась сутність.
А коли стало ясно, що «всесвітня пролетарська революція» не
відбудеться, а комунізм у світовому масштабі не переможе, що привело до
події, яка, за словами Володимира Путіна, стала «найбільшою
геополітичною катастрофою ХХ століття» — розвалу СРСР, — було
проголошено ідею «русского мира», місія захищати який покладена,
звісно ж, на Російську Федерацію. Вона його і захищає: в Придністров’ї, у
Чечні, в Абхазії та Осетії, тепер — на Донбасі і в Криму.
Отак і склалось у переважної більшості російського суспільства
переконання, ніби приєднання будь-якого народу до їхньої країни
(Московського князівства, Московського царства, Російської імперії,
СРСР, РФ) несе цьому народу тільки добро. Переконання в тому, що Росія
ніколи нікого не загарбувала, а тільки захищала і визволяла. На початку
минулого століття Бердяєв писав, що місія Росії — захищати маленькі
країни і народи. Нині говориться про глобальне завдання, яке ця країна
виконувала протягом своєї історії, захищаючи невдячну їй Європу і весь
світ. У ХIV–XV ст. — від монголів, у ХVІІІ–ХІХ — від турків, 1812 року —
від Наполеона, 1941‑го — від Гітлера. Факти ж для підтвердження цього
творено шляхом фальсифікацій, якими так багата російська (дорадянська,
радянська і пострадянська) історіографія. Адже як могла захистити Європу
від монголо-татар держава, яка сама вийшла з надр монгольської Золотої
Орди? Тим більше, що в той час, коли 1240 р. дружинники Київського та
інших руських князівств билися з монголами, Московського князівства ще
не існувало, а Москва була (якщо на той час вона вже існувала) нікому не
відомим поселенням. Зрештою, у 1382 і 1408 рр. Московське князівство не
змогло захистити свою столицю.
Чи ставила Російська імперія завдання захистити Європу від турків,
коли всі її війни проти Османської імперії носили загарбницький
характер? Так, ці війни сприяли визвольному руху народів Балкан, але чи
було це їхньою метою? Так уже склалося, що Османська імперія стала на
шляху двох головних напрямків російської зовнішньої експансії: через
Балкани до Середземного моря і через Кавказ до Перської затоки. А щодо
Наполеона з Гітлером: і диктатура Бонапарта, і нацистський режим були
приречені від самого початку. Нині ж, як казав російський священик, у
недалекому минулому — голова Синодного відділу з взаємодії Церкви і
суспільства Московського Патріархату та член Ради з взаємодії з
релігійними об’єднаннями при Президенті РФ, протоієрей Всеволод Чаплін,
«місія Росії — зупинити глобальний американський проект». (Кредо.ру,
24 грудня 2014 р.). Він також вважає, що «Росія — це центр і, можливо,
єдиний центр світу, який має більше підстав бути таким центром, ніж
будь-яка з європейських столиць». «Москва — Третій Рим» у сучасній
обробці.
Ну а якщо ці міфи і фальсифікації століттями вкладались у голови
простих людей — важко припустити, щоб обтяжена повсякденними клопотами й
турботами пересічна людина, яка не має змоги заглиблюватися в тонкощі
великої політики (воно їй і не треба), не почала ставитись до усього
«свого», в цьому разі — російського, як до чогось, оточеного ореолом
святості. Нехай пробачать мені читачі, що так багато посилаюсь на
Бердяєва — адже так глибоко, як він, ментальності російської людини, на
мою думку, не пізнав ніхто. Російський філософ каже про пересічну
російську людину, що «занадто покладається вона на російську землю, на
матінку-Росію. Майже змішує і ототожнює вона свою землю матір-землю з
Богородицею і покладається на її заступництво. Над російською людиною
володарює російська земля» (с. 64-65). У цьому випадку, на мою думку,
під російською матінкою-землею слід розуміти не ґрунт, а державу як
символ. І, як зазначає цей філософ, для російської людини, чия «уся
зовнішня діяльність ішла на службу державі» (с. 62), центральна влада —
«трансцендентна» (с. 64). Отже, у свідомості росіян поняття «країна,
держава, батьківщина» злилися в одне, перетворившись у «надсвітову
реальність», про яку згадано вище.
Звісно, кожна людина може розуміти цю «надсвітову реальність» інакше.
Мене ж вразили слова з твору «Слушайте Русское молчание», який
помістила в своєму коментарі на російському військово-морському сайті
користувачка під ніком Світлана. Там говориться, що у відповідь на
заклики світового співтовариства «вплинути на проросійських сепаратистів
на Південному Сході України», на загрози санкцій, світ чує від
російського президента і народу мовчання. «На світ впало важке,
нестерпне, як тиша перед грозою, російське мовчання. […] Тиша. На світ
упала священна російська тиша. Чому росіяни мовчать?! Чому мовчить їхній
президент? Чому вони не відповідають? Росії більше немає з ким
розмовляти на цій планеті. У Росії немає гідних співрозмовників. У Росії
немає предмету, який варто будь із ким обговорювати. Росія мовчить.
Росія страшна у своєму мовчанні. Російське мовчання страшне. Тому що це
вирок. Росія мовчить. І в цьому мовчанні вони поспішно намагаються
згадати, що там говорили про Росію їхні великі? […] І розуміють
відповідь: просто Росія — це Бог. А якщо Росія це Бог, то “Мне отмщение и
Аз воздам” — це про неї. Вона воздасть».
Ось так, ні багато, ні мало: Росія — це Бог. А «святий Георгій змінив
спис на РПГ‑7». Але якщо Росія — Бог, то й робити може все, що знайде
за потрібне, встановлювати свою справедливість в усіх куточках світу, і
ніхто не сміє їй заперечувати. Робити все, що замнеться, не оглядаючись
ні на міжнародне право, ні на інтереси інших країн. Росія, в якій
злились поняття країни, держави і батьківщини, сама злилася з
«надсвітовою реальністю». Звісно, це особиста думка автора цитованого
твору, — яку підтримують ті, хто тиражує цей твір на різних сайтах. Але
чомусь здається, — і дай, Боже, щоб я помилявся! — що саме так думає
переважна частина російського суспільства.
І тут стає очевидним, які зміни мають статися в Росії, щоби в усьому
світі запанував мир. Відповідь проста: росіянам потрібно звільнитися від
влади ідола «святої русі» (обидва слова навмисно пишу з малої літери —
Авт.), який їх тримає в неволі, і повернутися обличчям до Єдиного
Істинного Бога. А відтак — прийняти такою, як є, історію своєї країни,
визнати усі ті злочини, які скоїла протягом своєї історії їхня держава і
продовжує коїти зараз, і погодитися з тим, що їхня країна — така, як і
усі інші. Не гірша, але й не краща. А відтак — повинна рахуватися з
інтересами як інших держав і народів, так і всього світового
співтовариства, поважати міжнародне право.
Можемо ми допомогти в цьому нашим сусідам? Можемо — про це Діва Марія
сказала сто років тому. І не тільки можемо, але й зобов’язані. Цей
обов’язок витікає з заповіді любові до ближнього, в якій міститься весь
Закон (пор. Гал 5, 14); а тепер, коли між нашими країнами точиться
неоголошена гібридна війна — також і з заклику Господа Ісуса Христа
любити своїх ворогів (пор. Мт 5, 44). Чим можемо допомогти? Передусім:
постійною молитвою і Причастям у п’ять перших субот місяця. Якщо цього
не робитимемо ми, християни, — за нас цього не зробить ніхто. Марія, як
бачимо, просить небагато.
Ігор Богомолов
Немає коментарів:
Дописати коментар