Акція
«Папа для України» стартувала у квітні минулого року, за її допомоги
зреалізували вже понад шістдесят проектів для постраждалих внаслідок
військових дій на сході України. Однак з січня 2017-го у рамках Акції
почав діяти напрямок безпосередньої індивідуальної помочі потребуючим.
Чому цей напрямок необхідний та як він працює – про це говоримо з його
координатором, Ґюльназ Малиш.
Як в Акції «Папа для України» виникла ідея індивідуальної допомоги ?
Під час роботи технічного комітету Акції з’ясувалося, що деякі
проекти з різних причин не пройшли конкурс. Але за цими проектами стоять
конкретні люди, які потребують допомоги: переселенці чи мешканці
прифронтової зони. Тож ми почали зв’язуватися з організаціями, які
писали ці проекти, і з’ясовувати через них, хто з людей найбільше
постраждав, зв’язуватися з ними і особисто допомагати. Це один напрямок
нашої праці.
А другий – ми співпрацюємо з волонтерами, які зазвичай перебувають у
«сірій» та «червоній» зонах, адже вони особисто бачать потреби
конкретних людей і можуть підказати, кому справді потрібно допомогти.
Інколи люди звертаються до нас самі, дізнавшись про Акцію в інтернеті
і просто знайшовши контакти в інтернеті або від знайомих. Тоді просимо
волонтерів або священиків, які відвідують прифронтову зону, поїхати,
подивитися, яка там ситуація. У такий спосіб робимо моніторинг, бо через
великі відстані не завжди можемо туди поїхати особисто.
Яку допомогу надаєте?
Допомога є різна. Війна «загострила» захворювання, тож багато грошей
люди витрачають на ліки. Найбільше страждають особи похилого віку, діти.
Якщо конкретні люди потребують ліків чи памперсів для дитини, пишемо
список, закуповуємо необхідне і пересилаємо поштою, тобто формуємо
персональні посилки, а не відсилаємо гроші. Ми переживаємо, щоби кошти
справді було витрачено за адресою призначення.
Також багато людей не можуть оплатити комунальні послуги, зима була
холодна. Ми виділяємо на це кошти і надаємо одноразову допомогу.
Через наших римо- і греко-католицьких священиків по допомогу
звертаються також і люди, які залишились на непідконтрольних владі
територіях. Переважно це старенькі, яким немає куди виїхати, і ми
знаємо, що там в економічному сенсі вони дуже потерпають. Наприклад,
допомоги потребував дитячий будинок із Донецька. Ми промоніторили
ситуацію через священика, який там працює. Справді з’ясувалося, що ста
тридцятьом дітям-сиротам потрібна білизна, тапочки, шкарпетки. Тож
виділили необхідні гроші отцеві, він поїхав і усе купив.
Інколи просто добрим словом допомагаємо, треба послухати, поговорити з людиною, втішити…
А чи бувають випадки, коли хтось звертається по допомогу, а ви з’ясовуєте, що та особа не в надто критичній ситуації?
Буває, що людина дзвонить, просить допомогти, і їй здається, що вона
має дуже велику проблему. А ми вже промоніторили знаємо, яка у неї
ситуація насправді… Тоді намагаємося «відключити» її від особистих
проблем, розказуємо, кому надсилаємо допомогу, хто справді її потребує,
тоді ті люди трохи заспокоюються: «Так, розуміємо, дякуємо, вибачте…»
А за якими критеріями ви визначаєте, хто таки потребує більше?
Коли бачимо безпосередню гостру необхідність у чомусь. Не можна
залишити маленьку дитину з цукровим діабетом без інсуліну, без шприців,
без тест-полосок. Чи хворого на ДЦП без необхідних препаратів. Тобто
йдеться про складні випадки. І в цьому нам дуже допомагає, як уже
казала, моніторинг, який здійснюють волонтери, священики. Буває, їдуть у
місце, звідки надійшов запит, а там дім із євроремонтом, на подвір’ї
крута машина, діда з бабою нема вдома, вийшов молодий хлопець, каже: «Та
ні, я нічого не потребую».
А от був випадок тут, у Запоріжжі. Колега, з якою ми працюємо в цьому
напрямку, поїхала промоніторити одне прохання. Повернулася – очі
квадратні – каже, ніколи не думала, що люди можуть жити в таких жахливих
умовах. Там кімнатка, жінка-переселенка з двома дітьми платить півтори
тисячі оренди, а будинок просто нещасний. Чоловік її залишився на
окупованій, бо його мамі 92 і її не можна вивезти… Поки була робота –
працював, помагав, а тепер нема роботи…
Звичайно, бувають конфліктні ситуації, бо комусь надали допомогу, а
комусь – ні. І нам треба якось так показати людям, відкрити очі на те,
що – подивися, інша людина направду більше потребує.
Ви ж не лише у прифронтовій зоні допомогу надаєте, так?
Так, ідеться про всіх пересленців, які опинилися в різних областях
України. Звертаються інколи і люди, які потребують допомоги на західній
Україні. Часом такі дива стаються… Був випадок, коли ми попросили
монахинь промоніторити ситуацію в одній сім’ї, від якої надійшов запит.
Приходять туди, а там на руках у жінки літня мама вмирає. Сестри
відразу священика покликали і він встиг підготувати стареньку до смерті.
Скільки людей уже звернулося до вас по допомогу?
Можу сказати, що на цей момент ми вже витратили на допомогу більше
двох мільйонів гривень. Надаємо її невеликими сумами. Звісно, є певний
ліміт: ми не можемо оплачувати дуже коштовних операцій, на жаль, не
можемо забезпечити хворих ліжками, електроколясками, не можемо
оплачувати коштовну реабілітацію дітей, тобто мова про те, щоби
залагодити найбільш насущні проблеми…
Інколи надаємо допомогу одним людям, а вони мешкають у компактному
місці проживання переселенців, з ними ще кілька сімей, тож тепер і їхні
сусіди звертаються до нас.
Доводиться багато спілкуватися з людьми…
Якось один чоловік залишився жити у прифронтовій зоні, бо в нього на
очах там дружина померла. І до нас зателефонували його доньки, не можуть
поїхати до тата, просять йому допомогти. Ми звернулися до волонтерів,
які бувають на тих територіях, щоб вони поїхали і подивилися, що там і
як. З’ясувалося, що за тим чоловіком хтось доглядає і він не має потреби
в допомозі. А доньки не вірили, думали, що він не хоче їм правди
казати. Тож ми написали їм, мовляв, «не переживайте, все добре». Тобто і
таке буває…
А як Ви почали працювати в Акції «Папа для України»?
Я народилася на Уралі, в Росії. Приїхала сюди, як вийшла заміж, живу
тут з 79-го року. А в 99-му прийняла хрещення, мені було на той момент
44 роки… Ми тоді з чоловіком повінчалися.
Тобто Ви не з віруючою сім’ї?
Абсолютно, я виховувалася в атеїстичній сім’ї, слово «Бог» у нас не
говорили, ні в позитивному, ні в негативному значенні… Я повірила вже в
дорослому віці, з того часу відчуваю, що Бог мене дуже любить, і мені
так хочеться допомогати людям. Раніше допомагала в організації
паломництв тут, у Запоріжжі. Потім працювала над одним проектом для
переселенців від “Карітас Спес”. Зараз запросили брати участь у наданні
індивідуальної допомоги.
Господь знає, що робить. Тема війни для мене була дуже далека.
2014-го, коли вона почалася, я на 5 місяців поїхала в Росію, доглядати
за хворою мамою, яка вже померла… Почала там дивитися телевізор і мусила
повністю від нього відмовитися, слухала лише свого чоловіка. Але все ж я
лишалась осторонь війни, як і від теми переселенців. І виходило, що у
когось – війна, а я живу поруч, і в мене нема війни… Так що, напевно,
так було потрібно, щоби я «занурилася» у цю роботу.
Почала інакше молитися за мир в Україні… Хоч молилася і раніше, з
2014-го року, але це були слова. Коли ти сам бачиш ту велику кількість
людей, які залишилися без даху над головою, з хворими дітьми та хворими
старенькими на руках, слухаєш їх по телефону, вони «проходять» через
тебе, молитва уже стає саме твоїм щирим бажанням, щоби це все чимшвидше
закінчилося…
Розмовляла Іванка Рудакевич
Немає коментарів:
Дописати коментар