13.10.2015р. Б. / Як “будувати рідну хату”, про єдність та місію громадянина: 12 тез від Блаженнішого Любомира Гузара

До Львова у суботу приїздив Владика Любомир Гузар, який мав зустріч зі студентами та викладачами Національного медичного університету ім. Данила Галицького. Говорили про зміни в українському суспільстві, становище медиків та їхнє призначення, а також ставлення Церкви до новітніх медичних процедур. “Пошта” побувала на цій зустрічі й подає його 12 тез про те, як все-таки треба “будувати рідну хату”, місію громадянина і, зокрема, лікаря в сучасних реаліях.

1. Що чекає Україну і як не втратити віри?

Ми зараз живемо у державі, яка формально незалежна. А свою національну єдність потрібно ще усвідомити. У 1991-ому здійснилася мрія наших предків, які боролися за незалежність. Але це сталося, коли ми не були готові духовно, внаслідок кількох десятиліть виховання в радянському дусі. Нині нам потрібне розуміння тої єдності.

Важкі часи спонукують до добрих справ. Мілітарно ми не були готові до агресії, але зголосилося багато добровольців, і за короткий час наше військо змужніло. Так само й волонтеріат, який усіма силами підтримує наших військових. Але нам ще дуже потрібно вивчити нашу історію, бо за останні двісті років ми були під окупацією, але завжди боролися. Треба бути свідомими того, що ми не пропали, а боролись і вибороли незалежність. Свідомість минулого має бути живою.

Майдан був відповіддю тим, що хотіли нашу ідентичність знівечити. Як це не парадоксально, але нам допомагають нещасливі обставини агресії, яку наш нарід тепер переживає. Усі відчувають, що за останні два роки дуже багато змінилось на позитивне, власне, завдяки тим негожим обставинам. Я не кажу, що ми повинні продовжувати війну безконечно, а старатися ту агресію й інші негативні впливи усувати. Ми на порозі дуже чіткого усвідомлення нашої духов­ної і національної єдності. А це, я вважаю, Божий дар для нас. Нумо до праці, брати!

2. Захисник Вітчизни – вбивця?

Треба розуміти, що саме агресія заборонена, нападати і вбивати означає діяти наперекір Божому Закону, але боронитися можна і треба. Вбивати, щоби нападати і поширювати свої впливи, територію, це агресивна війна. Але боронити свої права, своє існування є дозволеним, навіть обов’язковим. Бо ми не можемо бути байдужими, коли завдають кривди ближньому. Я маю боронити не тільки себе, а й свою родину, громаду, народ заради своїх нащадків.

3. Не втратити віри в епоху бурхливого розвитку науки, технологій, інтернету і нових віянь статевої рівності сексуальної свободи. 

Дитину треба виховувати, і молоду людину також. Це завдання батьків, учителів, духівників, і триває це щонайменше до 35-річчя, коли людина стає самостійною. Радянська філософія була такою, щоби громадянина виховувала держава. Ті учні мали якнайдовше бути в школі, якнайдальше від своїх батьків, від свого нормального людського середовища. Це робилося для того, аби виховати раба-невільника. Ми мусимо виховувати, навпаки, вільних особистостей, котрі будуть мати власну думку і виявляти ініціативу.

Викладачі, професори вищих наукових інституцій, крім того, щоб передати знан­ня своїм студентам, мають допомагати тим молодим людям, аби вони не загубилися в нинішніх реаліях. Виховання – це важливий суспільний процес, від батьків до професорів залежить розвиток майбутніх особистостей і майбутнього суспільства.

4. Мотивація для молодих людей, які закінчують медуніверситет (заробітна плата лікаря мізерна, важко знайти місце праці).

Посадовці, відповідальні за це, повинні усвідомлювати ці проблеми, створювати обставини, в яких молодь зможе працювати на благо країни. Але тут ідеться  не лише про обставини праці, ідеться і про розвиток духу.

Наведу приклад Японії: наприкінці ХVIII – на початку ХІХ століття вона вважалася малорозвиненою країною, але свідомі почали заохочувати молодих іти у світ пізнавати інші культури та практики. Вони здобули іноземний досвід і зробили Японію однією з передових держав. Кожен повинен усвідомити, що він відповідальний за те, аби було створене суспільство, в якому щонайкраще можна буде розвивати свій талант.

5. Обмеження міністерством вивчення україно­знавчих дисциплін: мови, історії і культури. 

Не розумію того, навіщо обмежувати поглиблення духовних, культурних, історичних знань наших професіоналів. Лікар – то не вузька спеціальність. Кожен лікар повинен пізнати осягнення людини в ділянці культури, ширшому – науки, життєвої мудрості, щоб якнайширше розуміти людську природу.

Одного разу, коли я ще жив у Штатах і потребував медичної допомоги, то спитав знайомого лікаря-окуліста, куди краще звернутися. На що він мені відповів: “Не йди до медичної клініки у Прінстоні, бо там будеш числом, а йди до клініки Майо – там будуть тебе лікувати як людину”. Хочемо мати лікарів, які будуть нас, пацієнтів, трактувати як людей. А це можливе лише тоді, коли сам лікар має широкий кругозір, розуміння людської природи.

6. Ставлення УГКЦ до евтаназії. Навіщо Богові наші страждання? 

Не Бог нам посилає терпіння, а ми самі собі спричиняємо їх своєю нерозважливістю, гріховністю, як не виконуємо Закону Божого. Дехто думає, що Бог дав десять заповідей на то, щоби нас мучити. Навпаки, Бог дав нам їх, щоби допомогти йти правильним шляхом. Він не тільки нас створив, він вчить нас, як маємо жити. Якщо підемо за Божим Законом (вибираємо життя), то тимчасове терпіння нас не тривожить, а є радше нагодою певного поступу. А якщо свідомо хочемо жити в гріху, то вибираємо смерть. Тоді не оскаржуймо Бога, що він хоче нам зла. Наша гріховність – причина страждань!

^{фото: ucu.edu.ua}

Моя рідна сестра вмирала у госпісі в Америці. Місце, де людина готується до переходу в інший світ, – практика паліативної медицини. Там є лікарі, духівники, психологи, які тому, хто помирає, і його рідним допомагають усвідомити, що він закінчує своє існування на землі. Коли ми приймаємо смерть – це не кінець, це перехід. Тут велика різниця між віруючими та невіруючими. У римському суспільстві тисячу років тому, коли когось хоронили, то казали “був”, значить уже його нема. Це поганське сприйняття. Людину важливо приготувати до того переходу, бо коли вона навіть закриє очі у тілі, то продовжує існування її душа. І допомогти в цьому – завдання паліативної медицини. 

Евтаназія є браком  надії. Людина бере своє життя в руки, немовби все закінчується, а скоріше чи пізніше, яка різниця. Але ми самі не прийшли у цей світ, а одержали дар життя від Бога через наших батьків. Тож маємо бути свідомі, що смерть – це приготування до іншого життя, і тому ми не маємо права ним розпоряджатися. Є моменти, є хвороби, коли людині дуже важко. Але Господь не дав би нам нічого, чого ми не змогли б витримати. А евтаназія – це те ж самогубство, яке просто інакше називається.

7. Аборт за медичними показаннями – гріх? 

Лікар зі свого боку робить все можливе, щоб і мати, і дитина були здорові. Але є різні випадки. Коли це можливо, то Богу дякувати, а коли є вірогідність, що дитина помре, треба дуже ретельно в цьому розібратися і обстежитися. Щоб життя дитини не легковажити: “Нехай умирає, аби тільки мати жила”. 

Коли роблять якусь медичну операцію і є вірогідність, що людина не виживе, то це принцип подвійного ефекту, допустимий мораллю богослов’я. Найбільш трагічно, коли треба обирати між життям матері і дитини. Є матері, які кажуть: “Нехай живе дитина, краще я умру”. Це дуже важкий момент для матері і лікаря. Але вирішувати повинна мати. А є випадки, коли мати нічого не може зробити, щоб урятувати дитину, і лікар робить усе, що може. Але те, що він може, також не є всемогуттям. Тому в таких ситуаціях підхід дуже індивідуальний.

8. Трансплантація органів. 

Якщо можна, чому ні? Якщо є можливість врятувати людське життя в такий спосіб, то не бачу особливих моральних труднощів. Є випадки, коли органи трансплантують від однієї людини іншій, і вони обидві залишаються здоровими. 

9. Реклама ліків. 

Це  всього лиш комерція. Закон вимагає у рекламодавців, аби вони вказували, що самолікування шкідливе. Але це зазвичай подають швидко і невиразно в самому кінці. Так як реклама алкоголю закликає його вживати і зовсім нечітко наголошує на шкоді. Потрібне краще законодавче регулювання, адже люди вірять тому, що говорять медіа. А тій індустрії байдуже, чи ви будете здорові, чи ні, їм важливо продати. Це дуже небезпечно.

10. Актуальність клятви Гіппократа. 

У якій формі це не було б, лікар повинен бути в першу чергу Людиною, тобто нести відповідальність за свою діяльність. Це не тільки професія – це призначення виконувати свою роботу якнайкраще. Адже ми відповідаємо перед Богом. Якщо людина віруюча, то немає різниці, чи покладе вона руку на Євангеліє, якщо буде чинити за Законом Божим.

11. Експерименти на тваринах. 

Я проти того, щоби тваринам завдавали болю без поважних причин, бо це також створіння Божі. Якщо такі експерименти проводять під суворим контролем фахівців, не піддаючи тварину стражданням без потреби, все-таки людина від тварини цінніша. Але якщо брати до уваги важливість, то краще експериментувати на тваринах, аніж на людях.

12. Наскільки буквально треба сприймати Біблію? 

Біблія – Боже Слово, що певними словами передає об’явлення Боже, історію і мораль. Але її не писали за кілька днів – це мудрість, яку збирали роками. Тому буквально можна сприймати, що все, що існує, походить від Бога. Але якщо трактувати, що Бог творив світ упродовж шести днів, то це не буквально шість днів по 24 години, це еволюція. А еволюція – процес, яким керував Бог. А ще Святе Письмо вчить, що все у Божих руках, і нам потрібна віра, аби зрозуміти цю Книгу саме так.

Ірина Левицька

Джерела:    lvivpost.net

Воїни Христа Царя