02.06.2015р. Б. / РПЦ оголосила війну Києву, або чому Україні необхідно вирішити релігійне питання

"Українська" православна церква Московського патріархату перетворилася на потужну зброю, яка захищає інтереси Росії. Дивно, але українська держава не приділяє належної уваги цій проблемі.

Колись давно за українськими мірками - трохи більше року тому, писав текст «Чому Росія не може собі дозволити "втратити" Україну". У ньому розглядав кілька факторів, які змушують Путіна працювати на недопущення успіху «проекту Україна». На жаль, мав рацію. Був Крим, Донбас і далі за списком ...

Але мова не про те. На рубежі 2013/2014 рр. торкнувся теми релігії. Поведінка клиру Російської православної церкви змусила знову повернутися до теми. Приводів предостатньо:

• «робота» священиків УПЦ МП на сході країни;
• поведінка частини клиру щодо  патріотично налаштованої пастви;
• парад переходів - масовий вихід віруючих і парафій з лона церкви (перехід до інших православних)
• фактична демонстрація керівництвом УПЦ МП неприйняття нової влади в країні.

І, нарешті, останнє - проповідь (!!!) патріарха Кирила під час літургії в день пам'яті святих рівноапостольних Методія і Кирила. Тобто не просто заява, а пастирське слово. І ось що сказав керівник церкви: «На кожній Божественній літургії ми молимося за Україну. Ми не поділяємо народ України. Велика частина народу України - це наша паства». І продовжив тему: «Але коли безбожництво стає державною ідеологією, в результаті чого гинуть люди, руйнуються святині, зневажається ім'я Боже, то це вже більше ніж ідеологія».

Посилання просте - влада в Україні безбожна. На перший погляд, звичайна заява. Але беремо цікавий документ під назвою «Основи соціальної концепції Російської Православної Церкви». І в розділі «Церква і держава» читаємо: «Якщо влада примушує православних віруючих до відступу від Христа і Його Церкви, а також до гріховних, душешкідливих діянь, Церква повинна відмовити державі в покорі». А тепер згадуємо, що патріарх Кирил сказав про безбожність не під час звичайного виступу, а у своїй проповіді - «Первосвятительському слові». Що є обов'язковим для виконання підлеглим клиром. Тобто патріарх Кирил фактично закликав УПЦ МП відмовитися від покори світській владі. Ні більше, ні менше. Причому досить цікаво: посилання зрозуміють священики і вузьке коло осіб, що  розбираються в темі. Звичайні українські політики порахують фразу патріарха «черговою заявою».

Найпікантніше в даній ситуації те, що за заклики до повної непокори владі в будь-якій країні можна за певних умов заробити термін. Але не в цьому випадку. Священики будуть «дотримуватися слів патріарха». А держава, на жаль, не зможе задіяти репресивні заходи. Чому?

Наступ на свободу віросповідань - явний відхід від демократії. І будь-які спроби вплинути на УПЦ МП будуть використані Кремлем як аргумент проти Києва. При цьому, до критики активно приєднаються країни «православного світу». Та ж Греція. Погодьтеся, «елегантна» політико-релігійна пастка від Путіна Порошенкові. Патріарх Кирил сказав свої слова 24 травня. Діяти клир буде починаючи з літа. Ось тобі й чергове розгойдування внутрішньополітичної ситуації. Причому, враховуючи релігійність населення України, небезпека більш ніж реальна. Адже як не як, але УПЦ МП в тій чи іншій мірі впливає на 20% населення (кількість номінальних віруючих). Для того, щоб представити потенційний масштаб проблеми досить сказати, що активісти Майдану в кінці 2013 в тій чи іншій мірі могли впливати не більше ніж на 5-10% населення.

Баланс на межі порушення власних канонів

Пряме втручання в конфлікт робить РПЦ дуже вразливою. Втручання у конфлікт між державами, громадяни яких є паствою церкви, суперечить вченню, у тому числі отців цієї церкви. Найсвіжіший приклад - святий рівноапостольний Микола Японський. Будучи первосвящеником японської церкви під час російсько-японської війни він писав:

«Нині ж, раз війна оголошена між Японією і моєю батьківщиною, я, як російський підданий, не можу молитися за перемогу Японії над моєю власною батьківщиною. Я також маю зобов'язання перед своєю батьківщиною, і саме тому буду щасливий бачити, що ви виконуєте обов’язок у ставленні до своєї країни... Кому доведеться йти в бою, не шкодуючи свого життя, боріться - не з ненависті до ворога, але з любові до ваших співвітчизників...  Любов до батьківщини є святе почуття...»

Крім того, участь у війні навіть окремих священиків обмовляється згаданими основами соціального вчення. Зокрема, «Війна повинна вестися з гнівом праведним, але не зі злобою, жадібністю, хіттю (1 Ін. 2. 16) і іншими породженнями пекла». Але не це цікаво. А перелік пунктів, згідно з якими церква допускає проведення війни на своїй або чужій території. І тут позиції РПЦ особливо слабкі. Для наочності наведу велику цитату:

«Допустимість початку війни на своїй або чужій території. До їх числа можна віднести наступні:

• війну слід оголошувати заради відновлення справедливості;
• війну має право оголосити тільки законна влада;
• право на використання сили повинно належати не окремим особам або групам осіб, а представникам цивільної влади, встановлених зверху;
• війна може бути оголошена тільки після того, як будуть вичерпані всі мирні засоби для ведення переговорів з протилежною стороною і відновлення вихідної ситуації;
• війну слід оголошувати тільки в тому випадку, якщо є цілком обґрунтовані надії на досягнення поставлених цілей;
• плановані військові втрати і руйнування повинні відповідати ситуації і цілям війни (принцип пропорційності засобів);
• під час війни необхідно забезпечити захист цивільного населення від прямих військових акцій;
• війну можна виправдати тільки прагненням відновити мир і порядок».

А тепер питання для клиру РПЦ. Причому по пунктах соціального вчення їхньої ж церкви:

1. В чому виражається відновлення справедливості на Донбасі?

2. Яка законна влада почала війну? Ким був посланий Стрєлков?

3. Право на застосування сили. Яка така законна цивільна влада воює проти українських силовиків? Адже окремі особи і групи осіб, згідно з вченням церкви, не мають морального права воювати.

4. Які мирні кроки робилися на початку 2014 року для мирного вирішення протиріч?

5. Які надії на досягнення яких цілей є у сепаратистів і РФ?

6. У чому виражається принцип пропорційності сил, руйнувань і т. д.?

7. Як може священик благословляти озброєну людину, що стріляє з-за спин мирних жителів (з житлових кварталів)?

8. Який мир і порядок відновлюють ДНР і ЛНР?

Якщо просто поставити ці запитання, священик може вас і послати. А якщо перед ним покласти текст «основ соціальної концепції РПЦ» - реакція буде більш цікавою.

У канонах православного вчення можна копатися нескінченно. Але в рамках даного тексту, думаю, не варто. Те, що РПЦ ризикує і грає на межі відкидання власного вчення, ясно. Питання навіщо? Про це і поговоримо далі.

Для чого такий ризик або останній козир Путіна.

Те, що володар Кремля вирішив задіяти православну церкву, говорить про те, що серйозних козирів у нього залишилося мало. Спочатку роль РПЦ полягала в обґрунтуванні змін, підготовці населення. Але ніяк не до дій «в першому ешелоні». Варто зауважити, що попередня підготовка ґрунту проводилась заздалегідь. Всі пам'ятаємо історію з боротьбою за крісло владики Володимира. Вона розгорілася задовго до смерті первосвященика УПЦ МП. І закінчилася, на жаль, повною поразкою проукраїнського клиру. Керівництво церкви потрапило в руки лояльних Кремлю людей. Причому, після зміни верхів, кадрова чистка прокотилася практично по всіх рівнях. Починаючи від публічних, так би мовити «політичних» і закінчуючи господарським блоком. Церква була готова до роботи на благо Росії.

Але священики, які думають інакше, нікуди не поділися. Як і звичайні прихожани. Що і підтвердили останні події. Позиція УПЦ МП навколо конфлікту на сході викликала різкий відтік віруючих. Якщо в 2011 році паства московського патріархату в Україні становила 25,9% населення, то вже на початку 2015р.  їх кількість зменшилася до 20,8%. Негативні тенденції в наявності. І тут підходимо до питання «навіщо такий ризик».

Відповідь проста. Путіну необхідно будь-якими шляхами перешкодити реформам в Україні. Навіть пожертвувавши частиною впливу церкви у сусідній державі.

При цьому, розіграш «релігійної карти», незважаючи на всі ризики, вельми вигідний. Якщо українська влада по простоті своїй відповість репресивними методами, то Кремлю дістаються чудові козирі в грі за Україну. Зокрема:

• Демонстрація недемократичності київської влади - свобода віросповідання - одна з базових свобод.
• Розкол суспільства. Причому реальний. І в тому числі в «російськомовних» регіонах. Як би там не було, але саме в цих областях позиції УПЦ МП найбільш сильні.
• Отримання додаткових союзників на зовнішній арені. РПЦ сьогодні - це близько 35% усіх православних парафій світу. Відповідно її вплив на «православний світ» більш ніж великий. І репресії проти церкви можуть бути використані для отримання Росією підтримки від таких країн як Греція, Македонія, Сербія, Болгарія, Румунія (остання із застереженнями - вона сперечається з РПЦ за молдавську церкву).

Ситуація, м'яко кажучи, незавидна. Але  можна бачити проблему, а можна і можливості. Такий ризик Москви, при правильному використанні Києвом, може докорінно змінити розклад сил у православному світі. Це стосується не тільки церков. Адже християнство східного обряду традиційно близьке до світської влади. Зміни можуть торкнутися впливу Російської Федерації на цілий регіон і гарантіями суб'єктності України у зовнішній політиці.

Православна криза як боротьба за суб'єктність.

Але наявність «своєї» найбільшої з православних церков і її тісні контакти з політичним керівництвом дозволяють Росії розігрувати православну карту на досить великій території. Від Балкан до Закавказзя та Північної Африки.

При цьому сама РПЦ давно виросла за рамки «російської церкви». Більше того, кількість парафій на території самої Росії не така вже й велика. Ключову роль в силі впливу московського патріархату грає кількість парафій в суміжних країнах.

Це, до речі, розуміють первосвященики в Москві. Не дарма знайти інформацію про кількість парафій та віруючих в самій РФ досить складно. Але можна. Взяв на себе сміливість скласти маленьку табличку, виходячи з даних національних церков. Отже, кількість парафій РПЦ в регіональному розрізі:

Назва церкви (частини РПЦ)	Всього парафій
УПЦ МП	11358
Молдавська церква	1813
Білоруський екзархат	1437
Казахстанський округ	285
Середньоазіатський округ	102
Латвійська церква	118
Естонська церква	33
Японська церква	150
Китайська церква	13
Російська православна церква за кордоном	400
Всього РПЦ (з підлеглими церквами)	30675

А тепер займемося підрахунками. Віднявши «іноземні» парафії РПЦ отримуємо, що на території самої Росії не більше ніж 14996 парафій.

Для порівняння, в Україні сумарно 17304 православних парафій. Це УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ та УАПЦ (к).

Румунська православна церква (без урахування молдавських парафій) налічує 15717 парафій.

Ось і вирішення питання. Якщо в Україні виникне власна помісна церква, це автоматично змінить розклад сил у православному світі. Природно не відразу. І за умови, що нова українська церква увійде в лоно Константинопольського патріархату, який, незважаючи на номінальний №1 у списку православних церков, має на сьогодні всього лише близько 500 парафій.

Вихід України із зони впливу РПЦ автоматично покладе початок параду суверенітетів. Румуни, природним чином, повернуть контроль над православ'ям Молдови. У Білорусі після заміни керівника церкви «Псковським варягом» клир навряд чи виступить за самостійність. Але ефект Лукашенко не варто недооцінювати. Останнього диктатора Європи і так звинувачують у переслідуваннях релігії. І поки звинувачення в силі, він цілком може спробувати вирішити «православне питання». Тим більше, що про необхідність мати власну церкву він заявляв не раз.

У результаті через кілька років може скластися цікава картинка. Для наочності наведу потенційну кількість парафій різних церков у разі відколу «зарубіжних володінь» від РПЦ:

• Румунія - 16-19 тисяч парафій (максимум у разі приєднання молдавської церкви)
• Україна - 14-17 тисяч парафій (частина православних при будь-якому розкладі, на жаль, залишиться в УПЦ МП)
• Росія - 14-15 тисяч парафій.

Таким чином замість домінування РПЦ і як наслідок Росії у православному світі отримуємо тріумвірат. Де нова найбільша церква - навіть не слов'яни. А друга за величиною, враховуючи кризу 2013-…рр.,  дещо обережно ставиться до ініціатив Москви.

Що це означає для політики? Та фактично кінець ери впливу Кремля на цілий регіон за допомогою релігійних важелів. У православному світі традиційно сильні позиції найбільших церков. А якщо нова помісна українська церква буде «під крилом» Вселенського патріарха, товаришеві Кирилу і його другу Володимиру буде зовсім туго.

З іншого боку, святе місце порожнім не буває. За роль нового найвпливовішого православного розгориться неабияка баталія. І Україна буде в ній гравцем, а не полем бою. Як втім вона залишиться такою, незалежно від успіху поділу сфер впливу - занадто велика помісна церква, щоб не мати суб'єктності. Суб'єктності в релігійному світі і, враховуючи традиції православ'я, у політиці.

Таким чином, одним з ключових завдань для Києва стає створення своєї помісної церкви. Тим більше, що не Україна оголосила «релігійну війну» - перший крок зроблено Кирилом.

Більше того, церковне питання, враховуючи активність РПЦ, може за своїм значенням зрівнятися (якщо не перевищити) питання Євроінтеграції. Адже розгойдування 20% населення загрожує існуванню самої держави Україна.

З іншого боку, робота в церковній області може нарешті навчити чиновників тонким операціям. Наприклад, замість прямої і досить дурної протидії «бити супротивника його ж зброєю», ставити дурні питання про те, як політика церкви співвідноситься з її ж соціальним вченням. Або вченням отців віри. І вивести цей дискурс на публічний рівень.

Це автоматично прискорить парад переходів. І, можливо, змусить інші православні церкви задуматися над об'єднанням.

І, нарешті, пора б активно працювати з турками. Адже без згоди Анкари Варфоломей не піде на визнання української церкви. Хоча, є й альтернатива. Будь-якими способами переконати первосвященика відправитися в «еміграцію» в Україну. 17000 парафій і пов'язані з цим вплив і повага - велика спокуса.

Ігор Тишкевич, "Хвиля"

Джерело:    Воїни Христа Царя