БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК МИКОЛА КОНРАД
(1876-1941)
А у четвер, дуже рано, ішли отець з Божим Даром...
Немолодий священик щойно відправив ранішню Службу Божу (було це 26 червня 1941 р.), як його попросили висповідати і причастити хвору жінку, що жила по інший бік села. Треба було минати шлях, яким тлумно відступали радянські війська. Супроводжувати його зголосився дяк, 36-літній Володимир Прийма.
Коло грушки здогонили, і їх обох обкружили, навернули до гостинця, впала земля на їх лиця...
Ця скорботна пісня, складена невдовзі по трагічних подіях, живе у Страдчі й понині. Усе сталося уже на зворотній дорозі. Енкаведисти на конях перейняли священнослужителів і погнали їх шляхом. Страшна звістка вмить долетіла до дякової хати - від людей, що працювали на полях.
...А дячиха здоганяє, і що крок, то упадає,
"Ой вернися, ти мій мужу, бо вони тя замордують..."
Але жінку, погрожуючи, прогнали, і повели свої жертви далі. "У селі стався крик, плач, шум великий, люди біжать, не знають, що діється, - згадує зі сльозами Ганна Рак. - Рідний брат дяка пішов на гору і там в траві знайшов фелон і чашу. Тоді той фелон підняв, і чашу обтирав, і дуже плакав..." Якийсь час усі жили у тривожному невіданні. Шукали отця й дяка навіть у львівських в'язницях. Знайшли ж тіла мучеників біля села, у сосновому ліску Бірку. "Повезли їх на двох фірах у село, а там рев страшний, крик, усе село вийшло назустріч, дзвони б'ють, годі то було пережити", - розповідає священик Степан Боровець, який 15-літнім хлопцем прислуговував о. Конраду.
Богослов-ідеолог
Священик Микола Конрад - професор, католицький богослов, філософ, суспільний ідеолог, духовний опікун молоді. Народився о. Микола Конрад 16 травня 1876 р. у сім'ї різьбяра в Струсові на Тернопільщині. Батьки багатими не були, тож не могли б забезпечити сину ані великих статків, ані кар'єри. Однак хлопець володів іншим - талантом, твердою вірою, працелюбністю, а вже з дитинства виявляв схильність до духовних практик. Тому батьки віддали дитину до школи отців Салезіан, а ті, вирізнивши здібного юнака серед інших, скерували до Рима. Звідти він повернувся доктором філософії та богослов'я.
Молодий отець-доктор (висвячений у 1899 р.) плекає здорові християнські цінності у підростаючого покоління - як катехит у Теребовлі, як гімназійний учитель релігії у Тернопільській гімназії. Відчував це своїм покликанням: "Моєю мрією було завжди працювати в школі, посвятити себе цілковито морально-релігійному вихованню молодіжи... Знаючи, що се становище дуже тяжке, беру на себе відповідальність перед Богом, моїм єпископом і Церквою та народом, однак прийму се ярмо з охотою та ревно нестиму до кінця мого життя..."
Ще будучи скромним катехитом, о. М. Конрад у пресі сміливо критикує твір Івана Франка "Повість про сотворення світу", написану із матеріалістичних позицій. Відтоді за ним утверджується слава католицького ідеолога.
У 1930 році о. д-р М. Конрад на запрошення Митрополита Андрея Шептицького починає викладати у Львівській Богословській Академії соціологію, давню й новітню філософії, а з часом стає деканом філософського факультету. Ось яким його запам'ятав професор Василь Ящун: "Я бачу лисого, в окулярах, о.-д. Миколу Конрада, який був тоді вже в пізній п'ятдесятці, совісного викладача..., автора Нарису історії старовинної філософії в 3-частинах. Хоч о. Конрад не мав нічого спільного із конфуціянізмом, ми, як це часто буває серед студентів, "пришили" йому псевдонім "Конфуцій". О. Конрад був щирим і розумним патріотом. Пригадую собі, як він з початком 1933-34 академічного року заохочував нас піти на віче студентів в Академічному Домі, в програмі якого було обговорення голоду в Совєтській Україні, та протиставитись можливому бешкетові комуністів, які бажали б зірвати віче. І багато з нас тоді пішло..."
"Чимала заслуга о. д-рп Конрада, - читаємо в статті о. В Кучабського "Жертви" (Богословія, т. 54, Рим), - успішне формування українського світогляду згідно з найвищими вимогами Божого правопорядку. Його діяльність у всій повноті виявилась під час душпастирювання серед української академічної молоді, у співучасті у т. зв. "Академічних Вечорах". А врешті, незабутньою заслугою о. М. Конрада є те, що він на сторінках науково-літературного місячника "Дзвони" зумів скристалізувати українську ідеологічну думку...".
Добрий духівник і сильний ідеолог, о. д-р. Конрад вмів віднайти ті патріотичні струни у юних душах, які вчили по-іншому сприймати Вітчизну: у контексті Божих законів. Його ім'я нерозривно пов'язане із Товариством українських студентів-католиків "Обновою", духовним натхненником якої він був із початків. Гаслом членів товариства стало "Україна для Бога", а назву було обрано, виходячи із популярного тоді заклику Папи Пія ХІІ, зверненого до всього католицького світу: "Обновити все у Христі". Невдовзі після свого заснування "Обнова" згуртувала кілька десятків студентів львівських вузів і незабаром вийшла на міжнародний рівень.
О. Микола Конрад видав низку праць, найважливішими серед яких є "Молодіжна ментальність", "Католицизм", "Основні напрямки новітньої соціології", "Лібералізм", "Націоналізм і католицизм". "Націоналізм і сучасний католицизм, - читаємо в останній, - є близькі собі ідеалізмом і активізмом. Вони прямують до того, щоби збудити людські душі, родини, громадянство й цілі нації з анемічного лєтаргу й пасивности... до одушевленого чину... Дай Боже, щоб у нас ті два ідеалізми... католицьке "Вірую" і націоналістичне "хочу" гармонійно злучилися як два чисті тони української душі в один акорд, щоб розбудили наші зів'ялі серця..."
Звідси так близько до Бога...
Страдч - напрочуд мальовниче село на Яворівщині, що віддавна славиться своїм підземним монастирем (печери ці стоять і понині), пам'яттю про дві тисячі закатованих татаро-монголами селян, яких, за переказом, оплакувала, об'явившись, Божа Матір, а ше - Хресною Дорогою, яку Пій ХІІ наділив Єрусалимськими відпустами. На самій вершині порослої соснами понад 350-метрової гори біліють мури храму Успення Богородиці, поблизу якого і поховано мученика за віру, священика Миколу Конрада. Якими ж несповідимими шляхами Господніми потрапив у це село блискучий професор й публіцист, духовний провідник львівського студентства?
Якось їхав 64-літній священик возом провідати сестру у Яворові. При дорозі побачив розгублених селян. "Ото які священики, самі утікають, а про нас, людей, не думають", - крикнув хтось услід. Вирішили, що отець за кордон втікає. Такі слова глибоко зворушили отця. Він зупинився... Дізнався від страдчан (бо це й було село Страдч), що залишились без душпастиря. Вирішив: залишиться тут (був вільний від праці, бо на той час Львівську Богословську Академію комуністична влада закрила). Коли віз сім'ю на плебанію, то, розповідають, старенька мама його дружини дуже бідкалась: дорога така далека, а гора - ой яка ж висока. "Люнечку, а куди ж ти мене привіз? - мовила перелякано. "Але ж дивіться, мамо, звідси так близько до Бога", - заспокоїв стареньку.
Страдчани щиро полюбили свого пароха. Досі згадують про нього з неймовірним теплом. "То був справжній "пастир свого стада", - розповідає о. С. Боровець. - Священство було у нього на першому місці. Це тепер на селі люди вчені, не те - колись. Але він був доступний до всіх. До кожного, від господаря і до найпростішого пастуха, був настільки толерантний, так виявляв свою зичливість, що про це люди і досі згадують".
У пам'яті п. Петра Кошли отець залишився "сильно набожний, скромний, милостивий і безкорисний". "Отець дуже мудрі були. А люди до нього так горнулися душевно, що я вам не вмію розказати, - ділиться п. Ганна Рак. - Такі були: і до Бога, і до людей. І як культурно народ вчили... Вони і дітей таємно росіянам хрестили (у нас на Королевій горі був воєнний табір), і з водицею до них ходили. Дуже за господарку думали - не про свою, але про церкву; так хотіли поставити її твердо, але не було коли...".
Справді, не встиг... Чи передчував мучеництво? Розповідають, що отримавши на іменини від Насті Волошин (шанованої у народі, але офіційно не визнаної Церквою стигматички) червону епітрахиль, отець спитав у неї: невже його чекає мучеництво? Та відповіді не почув...
Через рік після трагічної смерті священика родина вирішила перепоховати його у металевій труні. Робили це вдосвіта - не знали, у якому стані тіло. «Було неушкоджене. Лежав, немов спляча людина», - засвідчив син покійного Володимир. Тож мощі мученика, сподіваються, є нетлінними і досі.
Серед 26-ти греко-католицьких мучеників за віру, проголошених блаженними Іваном Павлом ІІ у 2001 р. під час його візиту до України, є імена отця Миколи Конрада та Володимира Прийми. Дяк Прийма - єдиний мирянин, який проголошений блаженним. Це була скромна і чесна людина, батько чотирьох дітей. Найстаршому синові на час його загибелі було 9 років, а найменшій доні - півтора рочку. Чи ж не тому так просив священик дяка, щоб той не супроводжував його до хворої жінки - розумів, наскільки це небезпечно. Втім, розумів це і дяк. "Після Служби Божої дяк Прийма не знаходив собі місця - то виходив з церкви, то заходив. Коли його запитали, чому так дивно себе поводить, відповів, що має незрозумілу тривогу, нудьгу" (Зі свідчень К. Ольшевської). Що пережив у ті хвилини - важко уявити, та залишився з отцем у небезпеці.
Блаженний Микола Конрад вважається духовним опікуном студентської молоді, а блаженний Володимир Прийма - мирян.
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,56Mb)
Джерела: РІСУ
***
БЛАЖЕННИЙ МУЧЕНИК ВОЛОДИМИР ПРИЙМА
Блаженний Мученик Володимир Прийма
(1906-1941)
Володимир Прийма народився 17 липня 1906 року в с.Страдч. Батько, Іван Прийма, був дяком і секретарем при церкві, мати - Ганна Прийма. Охрещений в с.Страдч у 1906 році. Володимир Прийма закінчив дяківську бурсу при Митрополитові Адреєві Шептицькому. Був дяком і дириґентом у церкві с.Страдч. Одружився 10 листопада 1931 року з Марією Стойко.
Дяк Володимир Прийма - це порядна, добра людина, яка зберегла міцну віру і не злякалася небезпеки військового часу та переслідування, яких зазнавала Українська Греко-Католицька Церква зі сторони вороже налаштованого більшовицького режиму. Він приймав активну участь у житті парохії. Взагалі, родина була взірцевою в селі, батько Прийми Володимира був дяком, його брати, Мирон і Максим, були священиками.
Зі слів ще живих парохіян, дяк користувався пошаною, його любили і цінували як гідну, чесну і справедливу людину. ... У чисельних описах його трагічної мученичої смерті можна викристалізувати певність, що він убитий атеїстичним режимом через ненависть ворогів до католицької віри.
Свідки зазначають, що в четвер 26 червня 1941 року дяк Володимир Прийма і отець-доктор Микола Конрад пішли зі св.Тайнами сповідати хвору жінку. По дорозі додому, коли вони поверталися, їх наздогнали енкавеесівці. Священика та дяка вхопили та, страшно лаючись, повели до лісу, який називається Бірок. Ризикуючи власним життям, Володимир Прийма залишився з отцем Миколою Конрадом. Обох їх по-звірячому замордували. Тіло дяка Володимира Прийми було дуже покалічене, побите, він мав поламані ребра. Дяк Володимир Прийма засвідчив свою віру в Бога мученицькою смертю.
Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,42Mb)
Джерело: ПРОЩА.in.ua
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ГРИГОРІЙ ХОМИШИН
Блаженний Єпископ Григорій Хомишин
(1867-1945)
Владика Григорій пройшов складний і небезпечний шлях вірного воїна Христової віри, мужнього пастиря Греко-Католицької Церкви.
Владика Григорій Хомишин народився 25 березня 1867 року у родині селянина-середняка в с. Гадинківці Густинського району Тернопільської обл., на Україні. Своє навчання Григорій розпочав у сільській початковій школі. Провчившись там чотири роки, у дванадцятирічному віці, по рекомендації і допомозі священика Сімовича вступає до Тернопільської гімназії, яку закінчив 1888 року на відмінно. З дитинства Григорій відзначався побожністю і вже як учень гімназії належав до товариства "Апостольство Молитви". Завжди був одним з кращих учнів не лише у класі, а й цілій гімназії, був взірцем для інших.
Після здобуття початкової освіти та закінчення Тернопільської гімназії 1888 року, побожний юнак вступив до вступив до Львівської Духовної Семінарії. Роки навчання молодого богослова промайнули у ретельній праці над книжкою та над собою, і невдовзі після закінчення студій, 18 листопада 1893 року, він отримав ієрейські свячення.
Першим призначенням молодого священика був пост вікарія в кафедральному соборі Станіслава. Станіславський ординарій, Владика Юліян Сас-Куїловський побачив у молодому священикові велике майбутнє, і дав йому направлення на поглиблення богословії до Відня (1894-1899), де він навчався 5 років і одночасно був сотрудником греко-католицької парафії св.Варвари.
По закінченні Віденської Вищої Духовної Академії ("Августінеуму") одержав звання доктора богослов'я. Отець Григорій Хомишин спочатку отримав призначення на пост другого вікарія Станіславського кафедрального храму, а з 23 грудня 1899 року - призначення на пост першого вікарія, і до того ж став катехитом (учителем релігії) в школі імені Міцкевича і жіночих школах Станіславова . Незабаром за добру працю на духовній ниві о. Григорія призначено парохом міста Коломиї.
1902 року Митрополит Львівський і Галицький Андрей Шептицький покликав талановитого священика собі на поміч до Львова і призначив ректором семінарії.
16 квітня 1904 року о. Григорій Комишин був іменований Єпископом Станіславським. 19 червня того ж року Митрополит Андрей Шептицький, Перемиський Владика Костянтин Чехович і Архієпископ вірменського обряду Йосиф Теодорович довершили інсталяцію новопризначеного Владики в Станіславській кафедрі.
Владика Хомишин очолив Станиславівську єпархію відразу після Андрея Шептицького, і слід особливо наголосити, що це була гідна заміна.
Владика Григорій писав: «Програмою мого владицтва буде дбати про славу Божу і спасіння людських душ. Від цієї програми я ані не смію, ані не можу, ані не бажаю відступити». Владика Григорій Хомишин усе своє життя керувався цим заповітом.
На початку своєї діяльності новий владика зосередив свою увагу на духовній формації священиків, підкреслюючи роль молитви у житті та заохочуючи священиків щоб ті з більшою любов'ю поставилися до пасторальних завдань та місійних викликів часу. Він почав відвідувати парафії, організовувати в них тижневі а деколи і двотижневі місії, коли він сам часто проповідував та сповідав.
Єпископ Григорій Хомишин усіма силами працював над розбудовою єпархії. За стараннями Владики уряд асигнував фонди на утримання духовної семінарії в Станіславі, і 1907 року її нарешті було відкрито. Єпархіальна семінарія стала справжнім осередком духовної та наукової освіти для українців. Таким чином почала здійснюватися мрія Владики - виховати нове духовенство під своїм безпосереднім доглядом.
Одночасно Єпископ Григорій дбав про розвиток монаших Чинів і Згромаджень та допомагав їм матеріально. Так, в липні 1909 року, єпископська капітула (дорадчий орган при єпископові, що складається з священиків) віддала дім з фундації інж. Осостовича на вул. Петра Скарги, 17 (тепер вул. Василіянок) на власність Сестер Василіянок, які заснували там інститут для дівчат, початкову школу й учительську семінарію. З допомогою Владики Сестри вибудували на тій площі праве крило нового будинку, де примістилися монастир і названі установи.
У 1920-х роках Єпископ Григорій Хомишин запросив до Станіслава монахів Чину Найсвятішого Ізбавителя (Редемптористів). Владика надав їм парохію (парафію) на передмісті Гірка і вибудував каплицю й приміщення на вул. Голуховського (тепер - Чорновола). Владика Григорій дбав про монастирі не лише Станіслава, але й усієї єпархії. Так, за його допомогою побудовано дім Сестер Служебниць в Микуличині. Мріяв також підняти з руїни історичний монастир Манявський Скит, але Друга світова війна перешкодила цьому. А загалом про розвиток монаших чинів у єпархії свідчить таке порівняння. У час, коли Владика Григорій 1904 року став Єпископом в Станіславській дієцезії (єпархії) були один чоловічий монастир і чотири жіночих, то у 1935 році їх було відповідно сім і тридцять чотири.
Будучи Станіславським єпископом Владика Григорій дбав не лише про розвиток і добробут церков та монастирів, а й про розвиток освіти населення краю, виділяючи чималі кошти на розвиток шкіл та сільських читалень. Владика пильно тримав у полі зору розвиток мирянських організацій, дитячих захоронків, шкіл, католицьких видавництв і преси. З його ініціативи, 1927 року у контексті Католицької Акції, було засновано "Українську Католицьку Організацію", яку 1931 року переіменовано на товариство „Українська Народна Обнова". 1935 року створив товариство „Скала", яке вело активну діяльність по зміцненню католицької віри та проти Радянської влади і комуністичних ідей. Організував на місцях "приходські читальні". Також постали католицькі газети „Правда" і „Нова Зоря" тираж яких становив, відповідно, 25 і 1.5 тисяч екземплярів. Часопис „Нова зоря" був заснований наприкінці 1925 року, згодом став друкованим органом Української Католицької Організації - Української Національної Обнови. Перше його число побачило світ 7 січня 1926 року. І хоча газета виходила у Львові, її духовним натхненником був Єпископ Станіславський Григорій Хомишин. Крім того, з метою поширення релігії та заохочення до читання, матеріально підтримував інші станіславські часописи.
Єпископ Григорій Хомишин залишив після себе велику інтелектуальну богословську спадщину, матеріалізовану в книгах, періодиці та більш ніж тридцяти пастирських листах і посланнях.
1910 року Владика видав „Пастирський лист про часте і щоденне св. Причастя", а в 1912 році опублікував працю „Про Найсвятішу Євхаристію".
Вже після Першої світової війни, 1920 року, опублікував книгу „Набоженьство до Найсвятішого Серця Господа нашого Ісуса Христа// Підручник для священиків". Книга була настільки популярною серед духовенства і вірних, що отримала назву „Червона Книжка". У цій праці Владика Григорій подає богословські основи почитання Пресвятого Серця Христового та Пресвятої Євхаристії, а також різні форми цього почитання: молебні, акафісти, Свята Година, нічні чування з адорацією тощо.
Другою фундаментальною працею Владики Григорія є його книга „Парафіяльна Місія", яка на правах рукопису з'явилися друком у трьох томах перед Другою світовою війною, а у 1999 році перевидана одним томом в Івано-Франківському єпархіальному видавництві „Нова Зоря". „Парафіяльна Місія" є цінною пасторальною працею, актуальною і для наших часів, про що свідчить великий попит на неї серед сучасного молодого духовенства.
Своїми проповідями і видавничою діяльністю сприяв не тільки духовному збагаченню віруючих, а й піднесенню їх національної свідомості.
Він, як мало хто з тодішніх провідників українського народу виразно бачив як переваги, так і недоліки української нації, яка тоді ще формувалася. Непохитною була віра владики Григорія Хомишина в незмінну опіку Божого Провидіння над рідним народом та нашою землею. Він завжди підкреслював, що є гордим з того що він - українець та завжди молився за Україну і її народ. Це часто доводило до конфліктів з польською владою.
Попри всі свої численні душпастирські харизми, Владика був ще й дбайливим і талановитим господарем. Єпархіальне Товариство Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії під натхненням Владики закупило дві площі в Станіславі, на одній з яких вибудував фешенебельне приміщення, де розмістився кінозал, готель, крамниці і приватні помешкання (нині - готель „Дністер" та Народний Дім №1 на розі вул. Шевченка і Січових Стрільців). Здаючи це приміщення в оренду, єпархія отримувала поважні прибутки для своїх потреб. Мала Єпископська консисторія (судово-адміністративна колегія при єпископі) і дві чотириповерхові кам'яниці в місті, які також забезпечували її доходи. Був Владика Григорій, спільно з Митрополитом Андреєм, одним з фундаторів Земельного Банку Іпотечного, поважної фінансової установи, яка дбала про розвиток українського підприємництва і капіталу. У зв'язку з цим єпархія часто брала кредити з цього банку, які спрямовувалися на будову церков, шкіл, захоронків, закупівлю землі і лісу.
В бурхливі роки національно-визвольної революції на Україні після перенесення Національної Ради Західно-Української Народної Республіки зі Львова до Станіслава надав приміщення для Національної Ради ЗУНР в Станіславі, брав участь у її засіданнях і нарадах. Активно закликав населення до вступу в Українську Галицьку Армію. Направляв до УГА священиків у якості капеланів для ідеологічного зміцнення військ, виховання солдат в національному дусі.
Під час польської окупації він вперше, на Зелені Свята, попровадив процесію на могили Січових Стрільців, за що мав великі неприємності від влади.
Актуальною у час видання (1932 р.) і до сьогодні залишається публіцистичний нарис Єпископа Григорія Хомишина „Українська Проблєма", який сповнений мудрим і пророчим словом Архіпастиря на переломі історичної долі України між двома світовими війнами.
В міжвоєнний період вів активну пропаганду проти більшовиків, за що пізніше і був покараний ними. Єпископа Григорія Хомишина радянська влада заарештовувала двічі. Перший раз 1939 року. Цілу ніч водили його на третій поверх і вниз у будинку магістрату, де розташувалося НКВС, і тільки над ранком відвезли додому.
Влітку 1941 року, на загальноміському мітингу в Станіславові, Владика першим офіційно привітав Акт відновлення Української Держави.
Владика Григорій всіляко домагався об'єднання представників різних релігійних напрямів, що на той час, було дуже прогресивним явищем не лише для України, а й для всього світу.
З початком Другої світової війни та разом з тим і масового винищення єврейського народу Єпископ звернувся до німецької влади з проханням не порушувати шосту Заповідь Божу („Не вбивай"), зокрема, не винищувати євреїв, відкрито виступив перед громадянами Станіслава з закликом допомагати їм і захищати від фашистів. За це Преосвященний Владика був заарештований і жорстоко побитий німцями.
За спогадами о. Петра Герилюк-Купчинського:
Коли під час війни німці нищили жидів, Владика у катедрі виголосив рішучу проповідь із закликом: „Не убий! Кров невинна кличе о пімсту до неба..." За це гестапо його арештувало. Преосв. Григорія не було цілий день, і аж десь близько 9-ї години вечора Владика Іван Лятишевський умовив гестапівців відпустити Кир Григорія... "
15 квітня 1945 року Владику Григорія вдруге заарештовано радянською владою, майже одночасно з усіма Владиками греко-католицької Церкви (більшість греко-католицьких єпископів, на чолі з митрополитом Й. Сліпим було заарештовано ще 11 квітня 1945 року).
Зі спогадів о. Петра Герилюк-Купчинського:
"Владику арештували вночі з 14 на 15 квітня 1945 року. Десь коло 11 години били кольбами в двері, але не могли розбити: двері були дубові, оковані залізом. Аж вранці один з солдат переліз через ковану загорожу, розбив вікно, заліз в середину єпископського палацу і двері невдовзі відчинилися. Розлючені енкаведисти вхопили Владику, копали його чоботами, а потім кинули по сходах. Преосвященні вже не могли стати на ноги і їх, як мішок, викинули на вантажну машину та повезли в НКВД на допит."
Після 11 допитів (з 21 квітня до 9 травня 1945 р.) 10 травня 1945 року Кир Григорію пред'явлено звинувачення, в якому, зокрема, констатовано:
„ХОМИШИН Григорій Лукич, звинувачується у тому, що він, будучи єпископом греко-католицької церкви в Станіславській і Тернопільській областях, з моменту встановлення Радянської влади, проводив активну антирадянську агітацію, зводив наклепи на Радянську владу та її політику, будучи агентом Ватикану, вживав активних заходів на відрив українського народу від російського народу, намагаючись розповсюдити вплив католицької віри на територію Радянського Союзу... Після визволення Західної України від німецьких окупантів, продовжував проводити антирадянську діяльність, вів тверду лінію зміцнення уніатської греко-католицької церкви і розповсюдження її впливу на Схід."
Останній допит Єпископа Григорія Хомишина відбувся 11 вересня 1945 р. Він тривав з 21год. До 23 год. 40 хв.
По те, за якими методами проводились допити, сказати важко, але багатогодинна тривалість більшості з них при порівняно невеликій кількості запитань і відповідей, свідчить про те, що до звинуваченого швидше всього застосовувались фізичні засоби впливу. Мова протоколів також свідчить, що допити відбувалися в атмосфері фізичного і психічного терору.
21 грудня 1945 року Єпископ Григорій Хомишин був переведений із внутрішньої тюрми НКДБ до лікарні Лук'янівської тюрми. А 28 грудня 1945 року о 10 год. після восьми місяців фізичних і моральних тортур перестало битися його серце.
Численні свідки підтверджують, що смерть Владики Хомишина настала після тривалих побоїв на допитах, де він безстрашно боронив святу католицьку віру.
Зі спогадів о. Петра Герилюк-Купчинського:
"Слідчий сам розповів мені, як він вбив Владику. „Ви, Хомишин, виступали проти комунізму?" Владика, як завше, відповів рішуче: „Виступав і буду виступати". „Ви виступали проти комсомолу?" - „Виступав і буду виступати". „Ви поборювали радянську владу?" - „Поборював і буду поборювати!". Тоді слідчий зшаленів, схопив книги, написані Владикою, які лежали перед ним на столі, і тяжко бив ними Преосвященного по голові та де попало. Владика зомлів. Його забрали в тюремну лікарню Лук'янівку, де він невдовзі помер. "
Місце поховання Єпископа Григорія Хомишина не встановлене. Найімовірніше, тіло поховане на Лук'янівському цвинтарі, який знаходиться недалеко однойменної в'язниці. За іншою, також правдоподібною версією, воно могло бути похованим в урочищі „Биківня" на околиці Києва - відомому місці страти десятків тисяч жертв сталінського режиму.
Сім останніх місяців життя Єпископа Хомишина докладно описані на 390 сторінках у кримінальній справі, яка тепер зберігається в Архіві Служби Безпеки України в Києві. Ці факти виразно свідчать про мучеництві цього великого Визнавця Христового.
Під страшенним тиском німецького фашизму та радянської влади Владика Григорій Хомишин залишився вірним загальнолюдським ідеалам та ідеї відродження державності українського народу.
Молитва до Блаженного Мученика Григорія Хомишина.
Безмежно милосердний Спасителю Ісусе Христе!
Складаємо Тобі подяку за прославлення Слуги Твого Єпископа Станіславівського Кир Григорія Хомишина на престолах нашої Церкви. Йому поручаємо в опіку наше життя і наш народ, для якого він ревно апостолував, розбуджуючи любов до Серця Христового і єдності в католицької вірі. Серед нових випробувань, які чекали би нашу Церкву, нехай буде Богу слава, честь і подяка за нового опікуна, мученика та ісповідника Кир Григорія, який указав би своїм послідовникам правдиву дорогу, що веде до спасіння. Амінь.
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,28Mb)
книжу Олега Єгрешія "Єпископ Григорій Хомишин" в PDF (0,92Mb)
статтю о.Ігоря Пелехатого "Голос пророка України" в PDF (0,26Mb)
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК МИКИТА БУДКА
Блаженний Єпископ Никита Будка
(1877-1949)
Священномученик Кир Никита Будка народився 7 червня 1877 року в селі Добромірка Збаразького району в селянській сім'ї.
Початкову освіту здобув у родинному селі, після чого розпочав навчання у Тернопільській класичній гімназії. У 1897 році закінчив її з відзнакою.
Після цього відбував військову службу протягом року в 51 полку піхоти у Відні. Демобілізований у званні кадета.
1905 року після закінчення теологічних студій у Відні та Інсбруці, отримав священичі свячення з рук Митрополита Андрея Шептицького. Від самого початку велику увагу приділяв душ пастирській опіці українських емігрантів. У липні 1912р. був призначений Апостольською Столицею Єпископом для українців-католиків у Канаді. Єпископська хіротонія відбулася 14 жовтня 1912р.
В той час в Канаді вже було 17 священиків, які обслуговували коло ста церковних станиць, розкинених сотні миль одна від одної. В 1914 р. він скликав перший синод, на якому прийнято основні рішення щодо управи і праці в Церкві. Ті рішення було видано окремою книгою під назвою "Правила Церкви". Заслуги єпископа Будки в розбудові церковного і громадського життя українців в Канаді дуже великі.
Попри чисто церковну діяльність, візитації, катехизації, видавання богослужбових книг, катехизмів, пастирських листів, поучень, проповідей, єпископ приклав руку й до освіти та громадського життя. Закладав при церквах школи, щоб дітей вчити рідної мови, дитячі будинки для бідних дітей, подбав теж і про газету для старших ("Канадійський Русин"), закладав шпиталі, які віддавав в опіку сестер служебниць. Світські товариства й організації знаходили свої домівки й приміщення в церковних залах.
У 1928р. повертається до Львова і стає генеральним вікарієм митрополичої архієпархії.
В Канаді єпископ Будка залишив по себе близько 150 тис. вірних, 47 парафіяльних священиків, 256 парафій і місійних станиць, 35 вечірніх шкіл, дві бурси для виховання шкільної молоді і 5 притулків для осиротілих дітей.
На початку 1945 року за наказом Сталіна було приготовано план "заходів", що мали на меті відірвати греко-католицькі парафії в СРСР від єдності з Ватиканом і поступово прилучити їх до Російської Православної Церкви. Було вирішено розправитися з католицьким єпископатом.
11 квітня 1945 року Кир Никита Будка був ув'язнений разом з іншими владиками УГКЦ: Митрополитом Йосифом Сліпим, єпископами, Хомишиним, Чарнецьким i Латишивським.
В ході слідства з боку слідчих Н.Будка зазнав неймовірних тортур, мордувань, знущань і голодувань. Був засуджений на 8 років позбавлення волі й засланий до Каралагу - концтабору з особливим режимом в степах Казахстану, біля Караганди. В концтаборі виконував непосильну важку фізичну роботу.
Так у сорокових роках ХХ століття починалася історія Греко-Католицької Церкви в Казахстані - там де опинилися тисячі її вірних, що були депортовані із Західної України.
Кир Никита Будка помер 1 жовтня 1949 року в Караганді.
7 червня 2001р. був беатифікований Вселенським Архієреєм Папою Іваном Павлом ІІ.
Відразу після проголошення Владики Никити Будки блаженним львівськими майстрами була написана ікона Блаженного. Ця ікона сьогодні знаходиться в греко-католицькому храмі Покрова Пресвятої Богродиці в Караганді.
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,32Mb)
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ІВАН ЗЯТИК
Блаженний священномученик Іван Зятик
(1903-1941)
Отець Іван Зятик народився й виріс у добрій українській родині, що мешкала в селі Одрехово неподалік від Сянока (нині територія Польщі). Він прийшов на світ 26 грудня 1899 року в сім'ї убогих селян Степана та Марії Зятиків. Коли Івасеві виповнилося 14 років, помер його батько і з того часу його виховувала матір, а батьківську опіку перейняв старший брат Михайло.
Іван був дуже спокійним і слухняним юнаком. Вже підчас навчання в Одрехівській сільській школі виявляв великі здібності до науки. Привертала увагу також глибока побожність хлопця. Середню освіту здобував у Вищій Сяноцькій Гімназії, де навчався з 1911 до 1919 року; був зразковим у поведінці та навчанні. Хотів стати священиком.
У ті часи, коли кандидати зголошувались до Духовної Семінарії, їх долю переважно вирішували добрий музичний слух та голос, бо у східному обряді всі спільні богослуження відбуваються у супроводі співу і гарний голос був однією з необхідних вимог для душпастирського служіння. Хоча в Івася не було музичного слуху і міцного голосу, все ж, як свідчить о. Іван Ортинський СДБ, він мав у собі щось набагато більше, аніж музичні здібності. Він носив у своєму серці слова Христа: "Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий є". У 1919 році Іван Зятик вступив до Перемиської Духовної Семінарії, яку закінчив з відзнакою 30 червня 1923 року. Того ж самого року, після закінчення богословських студій, він отримує єрейські свячення. Здійснилася мрія його дитинства.
Протягом десяти років, від 1925 до 1935 року, отець Зятик виконує обов'язки префекта при Українській Греко-Католицькій Семінарії в Перемишлі. Як свідчать семінаристи, виклади о. Івана були дуже цікавими, виразними, зрозумілими, незважаючи на те, що читав їх латинською мовою. Його любили та шанували як людину глибокої духовності й доброти, як дуже розумного й талановитого вчителя. Усе своє вміння і здібності він присвячує праці для духовного та інтелектуального формування молодих семінаристів - викладає катехитику і спеціальну догматику.
Попри свої обов'язки в семінарії, о. Іван Зятик служить як духівник та катехит в Українській Дівочій Гімназії міста Перемишля. Сапеляк Надія у своїх споминах пише: "Моя мама розповідала, що навчаючись у Перемишлі, вона постійно відвідувала Богослужіння, які очолював о. Іван Зятик. Службу Божу він відправляв дуже тихо, говорив надзвичайно повчальні проповіді, так що на його відправах церква була завжди переповнена, а під час молитви або проповіді панувала ідеальна тиша. А тато згадував, що о. Іван був безкорисливий і дуже побожний. Він хотів, щоб українці були освіченими, тому як духовно, так і матеріально опікувався Гімназією".
О. Іван Ортинський СДБ так розповідає про молодого єрея Зятика: "Це була людина великої покори, глибокого внутрішнього життя, надзвичайної доброти та сердечності супроти інших. Він помітно відрізнявся від інших, справляв на довколишніх людей враження своєю зосередженістю… Тепер ми знаємо, що це був вияв та наслідок його постійної злуки з Богом і розмови з Ним… Стрункий, пристойний, зодягнутий в чорну священичу рясу, завжди злегка усміхнений, готовий відповісти кожному, небалакучий, але привітний і ввічливий до кожного, з ким йому доводилося зустрітися. Чорне коротко стрижене волосся надавало йому вигляду дещо строгого, але водночас підкреслювало його юну бадьорість… намагаючись охарактеризувати його таким, яким він вкарбувався в моїй пам'яті, я назвав би його уособленням спокою та ласкавості. На нього ми тоді дивились як на святця, богомільного праведника".
Вже досить довго в о. Івана визрівало бажання вступити до монастиря і провадити подвижницьке, монаше життя. Канонікам консисторії не дуже подобалося таке рішення і вони всіляко намагалися відрадити його від цього кроку. Незважаючи на це, 15 липня 1935 року о. І. Зятик остаточно вирішив вступити до Чину Найсвятішого Ізбавителя. Він шукав святості та найглибшого з'єднання з Господом, а тому йому було призначено зректися світу і йти за Христом з іще більшою послідовністю та переконанням.
У новіціяті в Голоску, отець, хоч і був набагато старшим за своїх співбратів-новиків та перед тим працював вихователем і професором у Перемиській Семінарії, зовсім не вирізняв себе серед них. Тут він виконував будь-яку працю, яку належало виконувати новику: мив підлогу, прибирав, працював у городі. Для о. Зятика була характерною виняткова покора та терплячість у ставленні до настоятелів та своїх співбратів.
У 1936 році, після одного року новіціяту, о. Івана скеровують до монастиря Матері Божої Неустанної Помочі у Станіславові (Івано-Франківськ). Однак його перебування там було недовгим, бо вже восени наступного 1937 року він переїхав до Львова, де поселився в монастирі св. Климентія на вул. Зибликевича, 56 (нині вул. Івана Франка). Там о. Зятик провадив усю господарську справу монастиря, а під час відсутності Протоігумена о. Де Вохта заступав його.
1934 року Отці Редемптористи відкрили свою семінарію в Голоску (Львів). 1937 року о. Зятик стає професором догматичного богослов'я та Святого Письма в цій семінарії. Під час німецької окупації в 1941-1944 роках о. Іван тимчасово виконує обов'язки настоятеля Тернопільського монастиря Успення Пресвятої Богородиці, а протягом 1944-1946 років займає уряд настоятеля монастиря Матері Божої Неустанної Помочі в Збоїськах, де під проводом Отців Редемптористів діяла Гімназія-Ювенат. Добрий проповідник, спокійний та цілковито байдужий до всіх мирських справ, він був взірцем священика, особливо щодо молитви. "Коли молився, здавалось, що це молиться ангел - не оглянувся, не подивився в бік, не зважав на те, що хтось зайшов чи вийшов з каплиці", - так згадують про нього співбрати. Через це Господь наділяв його ласкою та надзвичайним даром на амвоні та в сповідальниці. Улюбленими темами проповідей о. Зятика були Страсті Христові, Євхаристія та життя Пресвятої Богородиці.
Після закінчення Другої світової війни прийшов жахливий для України, Греко-Католицької Церкви і Львівської Провінції Редемптористів час... Знаючи з Христової притчі, що маючи намір захопити овець, ворог знищує пастиря, керівництво нашої Церкви готувало себе до нових умов переслідування. Перед тим, як провід УГКЦ було ув'язнено, митрополит Йосип Сліпий призначив чотирьох вікаріїв для керівництва Церквою. Двоє з них були редемптористами: єпископ Миколай Чарнецький та протоігумен о. Йосиф Де Вохт.
"Навесні 1946 року більшовики зібрали всіх Редемптористів зі Львова, Тернополя, Станіславова і Збоїск та помістили їх до Голоска, одного з монастирів, що належав Згромадженню. Серед них був також о. Зятик. Усі 58 ченців змушені були поміститися там, де місця було ледве на 15. Два роки перебували вони в цьому домі під особливим наглядом. 3-4 рази на тиждень кагебісти приходили, щоб перевірити, чи всі на місці. Вони викликали отців на болючі допити, намовляли до відступництва, обіцяючи високі посади за зраду віри і монашого покликання",- так описує ті часи отець Михайло Щудло, ЧНІ. В неділю 17 жовтня 1948 року всіх монахів забрали з Голоска і вантажівками відвезли до Студитського монастиря в Уневі.
Невдовзі депортували до Бельгії о. Йосифа Де Вохта, Протоігумена Редемптористів. Від'їжджаючи, він передав повноваження вікарія УГКЦ та Протоігумена Львівської Провінції ЧНІ отцю Івану Зятику - як одному з найстарших і найдосвідченіших співбратів Чину. З того часу радянська влада почала особливо за ним стежити. 5 січня 1950 року о. Івана заарештували, а 20 січня того ж року Управління Міністерства державної безпеки видало ордер на його арешт та обшук.
Проти о. Івана Зятика висунули такі звинувачення:
- він є антирадянсько настроєною особою; регулярно підтримує кореспонденцію з арештованими за антирадянську діяльність єпископами Й. Сліпим і Лакотою та священиками Стернюком, Лятишевським, Прокоповим та ін., яких повідомляє про стан Греко-Католицької Церкви в Західній Україні і висилає їм матеріальну поміч.
- як настоятель, мав при монастирі бібліотеку, що містить антирадянську літературу.
Після численних допитів 4 лютого 1950 року отцю висунули ще й таке звинувачення: "Іван Зятик дійсно з 1936 р. є членом ордену Редемптористів і проповідує ідеї Папи Римського про розповсюдження католицької віри серед народів всього світу та об'єднання католиків".
Майже два роки о. Зятик провів під слідством у Золочівській та Львівській в'язницях. Тільки за період з 4 липня 1950 р. до 16 серпня 1951 р. його допитували 38 разів, а загальне число допитів протягом слідства становить 72. Безнастанні побиття змінили його зовнішній вигляд так, що навіть рідні, яких привезли до в'язниці з метою шантажу, не відразу впізнали отця. Ось як про це свідчить Ярослав Юрчак: "Одного разу приїхали кагебісти до вуйка Степана, маминого брата, в Золочеві, і кажуть до нього: "Собирайся и идем с нами". Я був в той час також у нього. Вони дивляться на мене і питають, що за один? Вуйко каже: "Сестри син". "І він нехай збирається, також поїде з нами..." Потім кажуть до мене: "Будеш просити його, говорити йому, щоб він підписав православ'я і сказав, де і що є". І ми пішли. Коли отця вивели, він виглядав такий збитий, такий знищений, що його неможливо було навіть впізнати. Всі просили його і я кажу: "Стрийку, візьміть і підпишіть". Та й Микола каже: "Підпиши, а там, як схочеш, так будеш мати, але за то вийдеш, відпустять". А він каже: "Ні! Цього я не зроблю". Озвався тоді кагебіст: "Подпишите, или мы их в расход пустим, этих твоих". Стрийко каже: "Божа воля". І його забрали"... Незважаючи на важкі тортури, катування не зламали отця Зятика і він не зрадив віри й не піддався насильницькій, безбожній системі.
Остаточний вирок було винесено в Києві 21 листопада 1951 року - о. Івана Зятика засуджено на 10 років позбавлення волі. Характер "злочину" - "сприяння учасникам антирадянської націоналістичної організації та антирадянська агітація" (ст. 20-54-1"а", 54-10 ч.2 КК УРСР). Своє ув'язнення о. Зятик мав відбувати у виправно-трудовій колонії Озерний Лагер № 7 МВД м. Братська Іркутської області.
Небагато часу залишилось о. Івану, щоб "спокутувати" свої земні провини проти радянської влади. Під час перебування у неволі над ним жахливо знущалися більшовицькі посіпаки. Остання стація хресної дороги єромонаха Івана Зятика відбулася у Велику П'ятницю 1952 р. Очевидці розповідають, що після побиття палицями о. Зятика облили водою й залишили на сибірському морозі. Побої й застуда стали причиною смерті. Згідно з документами МВД СССР, що містяться у справі о. Зятика, смерть настала внаслідок декомпенсованого міокардиту за наявності артеріосклерозу, цирозу печінки, лівостороннього ексудативного плевриту, кахексії... 17 травня 1952 року о. Іван помер у в'язничному шпиталі, завершивши дорогу мучеництва справжнього слуги Христового.
Поховано Отця Івана Зятика в Тайшетському районі, Іркутської області в могилі на озері Байкал 373.
З нагоди 2000 Ювілейного Року Церква розпочала беатифікаційний процес о. Івана Зятика, а вже 2 березня 2001 року цей процес завершився на єпархіяльному рівні й справу передали до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 р. богословська комісія ствердила достовірність мучеництва о. Зятика, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святійший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію о. Івана Зятика як блаженного мученика за Христову Віру. Під час Святої Архиєрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Івана Зятика блаженним.
О мій Боже!
З глибини моєї душі
віддаю поклін Твоїй безмежній Величі.
Дякую Тобі за ласки й дари,
що ними Ти наділив Твого вірного
Слугу Блаженного Священномученика
Івана Зятика.
Прошу Тебе, прослав його також і на землі.
Благаю Тебе, уділи мені в своєму
Батьківському милосерді ласку (намірення),
про яку Тебе покірно молю.
Амінь.
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,31Mb)
Джерело: РЕДЕМПТОРИСТИ
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕНОМУЧЕНИК ВАСИЛЬ ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ
Блаженний Священомученик Василь Величковський
(1903-1973)
Василь Величковський народився 1 червня 1903 р. в місті Станіславові (тепер Івано-Франківськ) в родині священика, родовід якої сягав Запорізьких козаків. Батько, Володимир Величковський, був парохом у селі Шупарці (теперішня Тернопільська область); мати - донька о. Миколая Теодоровича й Харитини з Онишкевичів. Рід Величковських з боку батька був священичим вже понад 300 років, а походив зі Східної України, із села Величків.
У віці восьми років Василь почав ходити до початкової школи в селі Пробіжна, де провчився три роки. Після закінчення школи батьки віддали Василя на навчання до Інституту Св. Йосафата, що його провадили отці Василіяни. Тут сталася важлива подія: під час місій мати посвятила свого сина Василька під Покров Пресвятої Богородиці. До шостого класу Василь вступив у селі Городинці. Там його застала Перша світова війна, там у 1918 році він вступив до лав Січових Стрільців.
У 1920 році Василь повернувся додому і відразу вступив на богословські студії до Львівської семінарії, де професором догматики був о. д-р Йосип Сліпий. Дияконські свячення Василь отримав з рук слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, а в 1924 році, після чотирьох років семінарії, вступив до монастиря Отців Редемптористів у Голоску біля Львова, де його з батьківською любов'ю прийняв о. Йосиф Схрейверс. Кандидатуру-постулят Василь розпочав 2 серпня в день св. Іллі. Незабаром, 9 жовтня 1925 р., у віці 22 років він прийняв тайну священства від єпископа Луцького і всієї Волині Кир Йосифа Боцяна. Спочатку молодий о. Величковський два роки працював вчителем у ювенаті - малій семінарії Отців Редемптористів у Збоїськах біля Львова, яка мала тоді понад 100 студентів. Проте діяльність о. Василя не обмежувалася викладанням у ювенаті: разом з іншими отцями він їздив по селах і містечках Галичини, допомагаючи в проведенні місій та реколекцій. Помітивши великий проповідницький талант і апостольську ревність отця Василя, настоятелі вирішили в 1927 році перевести його до монастиря в Станіславові, де працювала велика місійна група на чолі з визначним місіонером о. Йосифом Де Вохтом.
У той час відкрилися нові можливості для апостольської праці на Волині, яку було приєднано до Польщі в 1921 році. На Волинь почали масово переселятися українці з Галичини. Їх духовною опікою займалися о. Миколай Чарнецький і о. Григорій Шишкович. Пізніше, у 1928 році, о. Шишкович поїхав працювати з українцями в Канаді, а на його місце призначили о. Василя Величковського. Він спішив з духовною поміччю галицьким поселенцям, розкиненим по всій Волині. Він вишукував їхні поселення, правив Літургію, проповідував, сповідав, учив катехизму, хрестив дітей, допомагав у будові 20 каплиць. Спочатку, внаслідок агітації прибічників московського православ'я, працювати з людьми було важко, і саме тут знайшов особливий вияв проповідницький та організаторський талант о. Величковського: йому вдавалося переконати людей у необхідності єднання з Вселенською Церквою навіть там, де зазнавав невдач Кир Миколай Чарнецький. О. Василь був людиною веселої вдачі, що також допомагало зав'язувати дружні стосунки з православними. Вже від дитинства о. Василь мав велику набожність до Пресвятої Богородиці і тому особливо наполегливо поширював на Волині почитання ікони Матері Божої Неустанної Помочі, яка завдяки своєму східному стилю єднала і греко-католиків, і православних. Тоді близько двадцяти тисяч православних приступило до єдності з Греко-Католицькою Церквою. Одним з перших вступив до Греко-Католицької громади рідний брат Лесі Українки Микола Косач зі своїм сином Юрієм. О. Величковський часто правив Літургію в селі Колодіжному, де народилася велика українська поетеса.
Через польських сестер Шариток, які працювали в шпиталі, де лікувався маршал Пілсудський, о. Василь в 1930 році зумів дістати від нього дозвіл перетворити польський костел в Ковелі на греко-католицьку церкву, що було на той час нечуваною сміливістю. Згодом, коли владика Миколай Чарнецький очолив у 1931 р. місійну акцію возз'єднання православних братів із Греко-Католицькою Церквою, о. Василь разом з іншими редемптористами багато йому допоміг, несучи до людей світло Христової науки й патріотизму, що його царська Росія знищила серед православних українців.
Польська влада неприхильно ставилася до місійних успіхів о. Величковського та владики Чарнецького, адже вони, проповідуючи живим українським словом, привертали багатьох православних до єдності зі Вселенською Церквою саме через Українську Греко-Католицьку Церкву, сприяли віднові духовної й національної свідомості. Все це перешкоджало полонізувати українців на Волині, тому на вимогу уряду Польщі у 1935 році о. Василь Величковський покинув Волинь і переїхав до монастиря в Станіславові. Звідти, однак, він розгорнув ще енергійнішу місіонерську працю в містечках і селах Західної України, плідно співпрацюючи з о. Зеновієм Коваликом, який також був визначним проповідником. Місії тривали по десять днів; під час місій отці виголошували проповіді про Хрещення України, про велике покликання до святості, про важливість молитви в житті християнина. Закінчувалися місії великим походом з хрестом через усе село, в якому брали участь тисячі людей з навколишніх сіл.
У 1936 році о. Василь був одним з головних доповідачів на Унійному З'їзді УГКЦ у Львові. Він виголосив для отців реферат про методику унійної праці серед православних, при цьому зробив особливий наголос на необхідності дотримуватися східної традиції в Богослуженнях і проповідях. Мрією о. Величковського було збудувати в Станіславові величний храм на честь Матері Божої - Цариці України. Він вже зібрав 120 тисяч злотих, купив необхідні матеріали, але міністр військових справ у Варшаві не дозволив редемптористам збудувати церкву, побоюючись їхнього впливу на людей.
У 1938 році виповнилося 25 років місійної діяльності Отців Редемптористів в Україні, і з цієї нагоди о. Василь видав Ювілейний Альманах. У ньому знаходимо надзвичайно ніжну й сердечну присвяту матері, яка гарно висвітлює як синівські почуття о. Василя, так і його життєве кредо: "Благословенна будь, мамо, що жертвувала за нарід сина-дитину. Він вмер для світа, але не загинув для Бога і народу. Він жиє і житиме і життя міліонам дає, бо він, Твій син, Місіонар Ісуса і Марії, Редемпторист".
А тим часом годинник історії вже почав бити тривожну годину. 22 вересня 1939 року Червона Армія зайняла Західну Україну і новий уряд відразу розпочав планове знищення УГКЦ та її священників. На свято Страждальної Матері Божої о. Василь, незважаючи на небезпеку, організував урочистий похід вулицями міста Станіславова. В поході брали участь тисячі вірних, так що навіть солдати зі Сходу знімали шапки й хрестилися, бо до того нічого подібного в житті не бачили. За організацію цього походу отця Василя викликали до НКВД, але з огляду на його велику популярність серед людей відпустили. Це були страшні часи, коли НКВД тільки на Західній Україні замордувало понад 100 тисяч людей.
У 1941 році за дорученням Митрополита Андрея Шептицького і на прохання православної громади о. Василь виїжджає до міста Кам'янця-Подільського. Люди з великим ентузіазмом зустріли греко-католицького священика і відразу надали йому церкву св. Миколая. Проте отець пробув у місті тільки три дні, бо внаслідок наклепів німецький комендант наказав йому під загрозою розстрілу протягом доби покинути місто.
У 1944 році, коли Червона Армія, наблизившись до міста Тернополя, провадила там запеклі бої з німцями, до львівського монастиря Отців Редемптористів дійшла звістка, що в Тернополі нема жодного священика, який опікувався б парохією. Поїхати туди, незважаючи на небезпеку, добровільно зголосився о. Величковський. У Тернополі о. Василь став ігуменом місцевого монастиря Отців Редемптористів.
У ніч із 10 на 11 квітня 1945 року енкаведисти арештували більшість греко-католицької єрархії, а також отця Василя Величковського в Тернополі. У слідчому ізоляторі НКВД йому сказали: "Або підпишетеся про перехід на православ'я й відразу поїдете додому, або не вийдете звідси ніколи". О. Василь твердо й безкомпромісно відмовився. Його відправили для слідства до Києва, де за "активну антирадянську пропаганду" в проповідях і часописах обласний суд виніс вирок найвищої міри покарання через розстріл.
Три місяці о. Василь чекав виконання вироку в камері смертників, з якої щовечора виводили й розстрілювали одного в'язня, а на його місце присилали нового. У цю важку годину свого життя в'язні звернулися до о. Василя: "Пане отче, просимо вас, розкажіть нам про Божі речі, про молитву і про сповідь, бо жоден з нас нічого не знає про Бога, а це ж може останній день нашого життя". Так о. Василь отримав нагоду проповідувати до самої смерті...
Однієї ночі прийшла черга й о. Величковського і його викликали "з речами на вихід". Він попрощався з усіма в'язнями і просив передати рідним у Львові, що священика Величковського розстріляно за Греко-Католицьку Церкву і святу віру. Проте Господь не дозволив згаснути світлу серед темряви - його не розстріляли, а замінили смертний вирок на 10 років ув'язнення в концентраційних таборах на Воркуті.
У краях, де відбував ув'язнення о. Василь, морози сягали 50 градусів і в'язні були змушені лягати до сну щільно один біля одного, щоб до ранку не замерзнути. Однак о. Величковський не занепадав духом, оптимізм і апостольська ревність не давали йому ані на хвилину опустити рук. Він з невеликою групою в'язнів знайшов у шахті невживану галерею, де щодня о четвертій годині ранку відправляв Службу Божу в присутності близько 20 в'язнів.
О. Василь згадує у своїх споминах: "Несподівано скоро проминуло мені моїх 10 літ кари і ось мої ноги знову ходять по вулицях рідного Львова". Після звільнення з таборів о. Василь відвідує віцепротоігумена Филимона Курчабу, заїжджає до різних знайомих і братів з Чину Редемптористів. В часи глибокого підпілля і переслідування Греко-Католицької Церкви о. Василь вчить таємно молодих семінаристів, править Літургію в приватних помешканнях, займається духовним проводом сестер Василіянок.
У 1963 році, під час ІІ Ватиканського Собору Папа Іван ХХІІІ звернувся до Генерального Секретаря Комуністичної Партії СРСР Микити Хрущова з проханням звільнити Митрополита Йосифа Сліпого для участі у Соборі. Митрополита було звільнено, і під час триденного перебування в Москві йому вдалося послати телеграму до о. Величковського з проханням негайно приїхати для залагодження важливої справи. Оримавши телеграму, о. Василь прибув до Москви і відправив з Митрополитом Сліпим Літургію, під час якої о. Величковського було висвячено на єпископа й призначено місцеблюстителем Греко-Католицької Церкви в Україні. Очоливши мовчазну Церкву, владика Величковський висвятив понад 40 нових священиків. Він написав і поширював книжечку про Матір Божу Неустанної Помочі, провадив активну душпастирську діяльність, часто слухав радіо "Ватикан". Цих фактів для КГБ було достатньо, щоб 2 січня 1969 року заарештувати його вдруге й засудити на три роки ув'язнення, яке владика відбував у тюрмі найсуворішого режиму в місті Комунарську поблизу Донбасу.
Після закінчення терміну ув'язнення в 1972 році владику Величковського відправили за межі СРСР. Величковський відвідав свою сестру в місті Загребі (Югославія), а потім поїхав до Рима, де зустрівся з Блаженнішим Верховним Архиєпископом і Кардиналом Йосипом Сліпим. Папа Павло VI сердечно прийняв владику Величковського і понад 40 хвилин розмовляв із ним про переслідування Греко-Католицької Церкви в СРСР.
Провівши деякий час у Римі, владика Величковський їде на запрошення Митрополита Максима Германюка до міста Вінніпега (Канада). Тут місцеві українці вітали його як героя, незламного борця, довголітнього в'язня концентраційних таборів, що вижив наперекір всім силам зла. 24 серпня 1972 року владику вітала молодь Українського пласту в оселі "Вовча тропа". Коли владика проходив між рядами молодих українців, з чотирьох тисяч грудей водночас вирвався оклик: "Слава, слава, слава..." Владика виголосив патріотичну промову, передав вітання від ровесників з України, згадав про славні подвиги козаків і Січових Стрільців, для яких сенсом всього життя було гасло "Бог і Україна".
Недовго довелося єпископові Василю Величковському бути для українців діаспори живим свідоцтвом переслідувань підпільної Греко-Католицької Церкви. Немовби передчуваючи близьку смерть, владика Величковський відвідував українські парохії по всій Канаді й Сполучених Штатах. Як свідчить брат Василь Стець, перед від'їздом за кордон владиці Величковському за наказом КГБ зробили ін'єкцію отрути сповільненої дії, і тому він не прожив на волі й року. 30 червня 1973 року його сповнене любові батьківське серце зупинилося на 70-му році життя та 10-му році єпископських свячень. Але удари цього серця наче промовляють в наших душах: "Не бійся нічого, що маєш витерпіти. От, укидатиме декотрих з вас диявол у темницю, щоб випробувати вас, і матимете горе десять днів. Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя" (Одкр. 2,10).
Зважаючи на свідоцтво праведного життя блаженної пам'яті Кир Василя Величковського, зокрема, його витривалість, мужність та вірність Христовій Церкві, виявлені під час переслідувань за віру, з нагоди 2000 Ювілейного Року розпочато беатифікаційний процес. 2 березня 2001 року процес завершився на єпархіальному рівні і справу передано до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 р. богословська комісія ствердила достовірність мучеництва Василя Величковського, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святіший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію Єпископа Василя Величковського як блаженного мученика за Христову Віру. Під час Святої Архиєрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Василя Величковського блаженним.
О мій Боже!
З глибини моєї душі віддаю поклін
Твоїй безмежній Величі.
Дякую Тобі за ласки й дари,
що ними Ти наділив Твого вірного
Слугу Блаженного Священномученика
Василя Величковського.
Прошу Тебе, прослав його також і на землі.
Благаю Тебе, уділи мені в своєму
Батьківському милосерді ласку (намірення),
про яку Тебе покірно молю.
Амінь.
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,22Mb)
Джерело: Львівська провінція ЧНІ
***
Священномученика Василя Величковського проголосили покровителем пенітенціарного капеланства УГКЦ
У 2014 році, напередодні дня особливої пастирської турботи про в'язнів, який традиційно відзначається в Неділю блудного сина, блаженного священномученика Василя Величковського урочисто проголосили покровителем пенітенціарного капеланства УГКЦ.
Про це Департаменту інформації УГКЦ розповів отець Костянтин Пантелей, відповідальний в Церкві за пенітенціарне душпастирство.
«Маємо право стверджувати, що кожен священик, який перейшов через Гулаг, може бути таким покровителем. Але постать блаженного Василя Величковського привабила нас тим, що ми знаємо про його священиче служіння для в'язнів в умовах Гулагу. Причому він служив не тільки для вірних УГКЦ, а й для всіх в'язнів. Не таємниця, що для Василя Величковського було винесено вирок смерті й він перебував у камері смертників, з якої щодня когось розстрілювали. Він сам був одним зі смертників, яких мали незабаром убити. Це просто випадковість, що влада чомусь замінила йому смертний вирок на ув'язнення. Потім у каменоломнях, відбуваючи покарання, він разом з іншими ув'язненими створив в одній з галерей богослужбову каплицю. І відправляв там Літургії. Блаженний скеровував свою проповідь до людей, які не лише не були греко-католиками, а й не вважали себе віруючими. І це причина, чому ми зупинилися на його особі, на його біографії. Вона є для нас певним зразком душпастирства для всіх категорій в'язнів. Адже ми не зосереджуємося тільки на вірних УГКЦ, ми проповідуємо, допомагаємо і служимо всім потребуючим, незалежно від того, чи це люди віруючі, - всім людям у потребі, які опинилися у в'язниці», - розповів капелан.
Отець Костянтин пояснює, що такий покровитель потрібен, бо в ньому, передусім, мають потребу самі душпастирі. «Душпастирство потребує такого свідка, який вже перед Богом за нього заступається. Проголошуючи своїм опікуном тут, на землі, святого, який перебуває вже в небі, ми просимо його в особливий спосіб узяти нас під покровительство. Це не означає, що ми його призначили. Ми для себе просимо, щоб таке проголошення урочисто звершити, але через такого роду проголошення відбувається також особливе молитовне звернення, в якому ми визнаємо, що потребуємо підтримки не тільки на землі, а й перед Господом, такого особливого заступництва і такого провідництва», - зазначив священик.
За його словами, таке проголошення є свідченням нашої віри у вічне життя, у те, що в цій земній мандрівці ми користуємось Божою порадою, але також і певним провідництвом і заступництвом Божої Матері, святих апостолів, які ведені Святим Духом. І в певних справах, наша Церква може мати такого провідника, до якого ми звертаємося, просячи, аби не зачахло і не припинилося це служіння, щоб воно мало постійну підтримку, пораду й провід не лише земного характеру, а й небесного.
Отець Костянтин переконує, що проголошення покровителя це подія не тільки вербального характеру, а й духовного значення.
Він сподівається, що на його запрошення взяти участь у проголошенні, яке відбудеться в Києві, відгукнуться представники інших Церков, які служать у тюрмах і з якими греко-католицькі капелани співслужать.
Нагадаємо, Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви у серпні 2013 року, що відбувся у Києві, постановив проголосити блаженного священномученика Василя Величковського покровителем пенітенціарного капеланства УГКЦ.
Джерело: Департамент інформації УГКЦ
Немає коментарів:
Дописати коментар