БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ПЕТРО ВЕРГУН
(1890-1957)
Мученик, повний батьківської віри
Про життєвий путь блаженного отця Петра Вергуна – святого Української греко-католицької церкви, що закінчив своє земне життя на теренах Сибіру.
Отець Петро Вергун народився 18 листопада 1890 року в м. Городку на Львівщині в родині місцевого столяра Івана Вергуна та його дружини Пелагії з дому Русин. Успішно навчався в гімназії. Середню осв і ту юнак здобував під час I Світової війни в Перемишлі. За допомогою Митрополита Андрея Шептицького став студентом теології Празької Д уховної семінарії, яку закінчив у 1927 році. Одночасно з богословською освітою здобув ступінь доктора філософії в Українському Вільному університеті. Особливим його зацікавленням була історія Східної й Української Церкви.
30 жовтня 1927 р. з рук Митрополита Андрея Шептицького Петро Вергун прийняв священичі свячення в соборі св. Юра у Львові. Після свячень він отримав призначення на душпастирське служіння для українських греко-католиків у Німеччині з осередком у Берліні. У німецькій столиці о. Петро, крім душпастирства, займався також і науковою працею. Його призначено асистентом кафедри церковної історії в Берлінському університеті.
Після І світової війни в Німеччині знайшли притулок багато українців - політичних втікачів, студентської молоді, робітників. Перед о. Петром Вергуном стояло непросте завдання - згуртувати їх в єдину християнську родину. Серед надзвичайно складних обставин він виявив себе ревним священиком. В його праці не існувало відпочинку – як удень так і в ночі о. Петро завжди був готовим нести душпастирську допомогу, неодноразово ризикуючи життям. Він багато їздить по Німеччині, править богослужіння, виголошує доповіді про східний обряд у німецьких католицьких семінаріях, друкує статті в журналах.
За вірне служіння нашій Церкві на чужині о. Вергун 1937 р. отримує від Папи Пія ХІІ гідність прелата, а 23 листопада 1940 р. Святіший Отець призначає його Апостольським Візитатором з правами Адміністратора для українських греко-католиків в Німеччині . Про о. Петра Вергуна згадують, що був він не тільки вимогливим керівником по відношенню до підлеглих йому священиків, а й добрим батьком та другом. Усі справи старався полагоджувати з любов'ю та лагідністю за що його любило і поважало духовенство. Проте, щодо пунктуальності та відповідальності по відношенню до душпастирських обов'язків о. Петро був вимогливим до себе та інших.
На початку 40-х років у зв'язку з політичною еміграцією і примусовим вивезенням на працю відбувається масовий приплив українців до Німеччини. Візитатура взяла на себе ще одну місію - допомогу українським остарбайтерам, догляд за пораненими та хворими.
Війна наближалася до завершення, радянські війська підходили до Берліна. На Різдвяні свята 1945 р. о. Петро Вергун такими словами вітав свою паству: "...Верстаючи намічений нам Божим Провидінням шлях, не забуваймо, що завданий нам Божою волею тягар має стати для нас нагодою освячення та покути за наші беззаконня - гріхи. Не забуваймо, що на нас усіх глядить око історії". Бомбардування не припинялися ні вдень, ні вночі. Будинок о. Петра було знищено, але він знайшов кілька уцілілих кімнат і продовжував ретельно виконувати свої обов'язки. Ніщо не заважало Апостольському Візитатору перенести свій осідок далі на Захід, але він цього не зробив. Одночасно просить всіх священиків їхати до Мюнхена - рятувати своє життя, а сам розділяє долю своїх парафіян, розуміючи, як їм потрібна його підтримка. Коли Іван Мірчук, близький друг о. Петра Вергуна, сказав: «Отче ви не маєте чого лишатися в Берліні, бо ви не пробудете там довго, вас спіймають», - отець рішуче відповів: «Заки бодай один українець буде в Берліні, я залишусь тут».
Упродовж травня та червня 1945 р. НКВС неодноразово викликало отця на допити. А 21 червня 1945 року працівники НКВС обшукали його помешкання, заарештували й вивезли отця Петра до Радянського Союзу. Після важких і виснажливих допитів, улітку 1946 року, військовий трибунал на Київському судовому процесі, при зачинених дверях, його, разом з ієрархами Української Греко-Католицької Церкви, засуджує до 8 років тюремного ув'язнення. Відбував покарання о. Петро в Сибіру та тюрмах ГУЛАГу.
Після звільнення з каторжних робіт у червні 1952 року отець Петро Вергун перебував на засланні. 1953-го його привезли в селище Ангарське Богучанського району Красноярського краю. 1954 року душпастир переніс операцію на шлунку, після якої був дуже знесилений.
Незважаючи на те, що отець відбув термін покарання й був звільнений, його неодноразово викликали на нічні допити, які дуже вимучували його. Проте, ніякі випробування не могли змусити о. Петра перейти на російське православ'я. Умови його життя були жахливими, а він надихав, допомагав виживати, будував Церкву в душах людей.
Один із каторжників, який був з отцем до грудня 1954 року, так писав про нього: “Мене все вражала його моральна сила. Всупереч усім недугам, нестерпній самітності під усяким оглядом, він усе був надзвичайно товариською та ввічливою особою, й на його обличчі ніколи не було видно смутку. Він кожного вітав із усмішкою на обличчі”.
7 лютого 1957 року, на самоті – серед снігів і сибірських морозів, серед довгих терпінь і тортур – спочив в'язень більшовицьких концтаборів і мученик за Христову Церкву о. Петро Вергун. Поховали його в селі Ангарське Красноярського краю на новому кладовищі . На могилі спочатку поставили березовий хрест, а згодом пам'ятник.
Саме там, завдяки спогадам п. Івана Хандона - художника зі Сколівщини, який відбував заслання в Ангарському, й знайшли та ідентифікували мощі блаженного. Їхнім пошуком і перевезенням займалася спеціальна делегація Стрийської єпархії УГКЦ. Цій події передувала дворічна підготовча робота. Зокрема, родина о. Петра Вергуна зверталася до уряду Російської Федерації з проханням дозволити забрати останки блаженного на батьківщину. В липні 2004 року мощі привезли в Стрий.
Надалі частина мощей зберігатиметься в храмі Успіння Пресвятої Богородиці в Стрию, а іншу частину урочисто перевезли на “малу батьківщину” отця – в Городок. Частину мощей блаженного також передали в українську греко-католицьку церкву в Мюнхені (Німеччина).
Ім'я блаженного отця Петра Вергуна вписане золотими літерами в літопис нашої Церкви. Все своє життя жертовною працею він згуртовував співвітчизників , відірваних долею від Батьківщини, в єдину християнську родину. Завдяки його подвигу та подвигу всіх мучеників, які поклали своє життя на вівтар Христової віри у ХХ столітті наша Церква вижила. Він продовжуватиме опікуватися нами і надалі.
За посередництвом блаженного отця Петра просімо в Бога благословення для своєї Батьківщини та рідної Церкви!
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,17Mb)
Джерелo: Сайт українців Росії "КОБЗА"
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ТЕОДОР РОМЖА
Блаженний священномученик Теодор Ромжа
(1911-1947)
Теодор Ромжа - як вирок безбожному режиму
На жаль, треба визнати, що ім'я і духовний подвиг владики Теодора ще маловідомі широкому загалові. Тим часом його постать, з одного боку, віддзеркалює драматичну, трагічну і водночас героїчну долю греко-католиків в Україні, а з другого — є безапеляційним вироком безбожному радянському режимові, який вчинив страшний злочин супроти єпископа Теодора Ромжі, Церкви до якої він належав, українського народу та всіх християн.
У даному випадку не ставлю за мету у деталях розповісти про життя і діяльність Теодора Ромжі. У мережі Інтернет та церковній літературі про нього є чимало розповідей. На мою думку, куди важливіше на окремих фактах його життєпису осмислити роль і значення Церкви у протистоянні комуністичному режимові. Адже життя і смерть Теодора Ромжі — яскравий приклад того як можна і необхідно боротися за віру, національну і людську гідність, історичну справедливість.
Головна «провина» священика і єпископа із Закарпаття перед радянською владою полягала у тому, що він не просто не захотів підкоритися безбожній владі, а вдався до рішучого спротиву, який ця влада так не змогла здолати. Будучи реальним духовним лідером греко-католиків Закарпаття, єпископ Теодор Ромжа категорично відкинув запропонований йому сценарій розгрому Церкви, який було реалізовано на Галичині, коли у результаті Львівського псевдособору 1946 року розпочався процес ліквідації УГКЦ та перехід її у підпілля.
Щоб не допустити знищення Греко-Католицької Церкви на Срібній Землі Теодор Ромжа постійно об'їжджав місцеві парафії, проводив богослужіння, вів розмови із священиками і парафіянами, чим стверджував їх впевненість у необхідності берегти і відстоювати віру предків. Як виявилося, радянська влада із її могутнім ідеологічним та репресивним апаратом так і не змогла нічого протиставити місіонерській і пастирській діяльності авторитетного єпископа.
Не випадково питання про долю Мукачівської єпархії ГКЦ опинилося в епіцентрі уваги вищого керівництва СРСР. Спочатку у жовтні 1947 року уповноважений у справах РПЦ по Закарпатській області І. Ромер надіслав в обласний комітет комуністичної партії доповідну записку у якій стверджував: «Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпаття до Риму, їх необхідно негайно позбавити можливості продовжувати творити антидержавну, антипатріотичну справу».
Згодом МДБ СРСР ухвалило секретне рішення вбити харизматичного єпископа, що мало б відкрити шлях для «добровільного» переходу греко-католиків Закарпаття під юрисдикцію Руської Православної Церкви, а отже фактичної ліквідації Мукачівської єпархії.
Символічно, що з-поміж організаторів злочину був вищий офіцер МДБ Павло Судоплатов, у послужному списку якого на той час вже було вбивство лідера ОУН, відомого державного і політичного діяча часів УНР полковника Євгена Коновальця. Зокрема генерал-лейтенант відділу «ДР» (диверсія і терор) МДБ СРСР Судоплатов власноручно написав звернення до XXIII з'їзду КПРС у якому вихвалявся: «За вказівкою члена Політбюро ЦК ВКП(б) і першого секретаря ЦК КП(б) України Хрущова, за планом, розробленим МДБ УРСР і схваленим Хрущовим, у м. Мукачеві був знищений Ромжа — глава греко-католицької церкви, що активно опирався приєднанню греко-католиків до православ'я».
Характерним є і те, як був ліквідований Теодор Ромжа. Після спланованої, але невдало здійсненої автомобільної катастрофи, єпископа у важкому стані помістили до Мукачівської лікарні, де переодягнена у медсестру спецагент МДБ ввела у вену Теодора Ромжі смертельну отруту.
Через деякий час з допомогою отрути спецслужбами СРСР були ліквідовані Лев Ребет і Степан Бандера — визначні діячі українського національно-визвольного руху.
Іншими словами, Греко-Католицька Церква в Україні, її визначні діячі, в тому числі єпископ Теодор Ромжа становили для радянського режиму не меншу загрозу, аніж національно-визвольний рух під проводом ОУН і УПА. Щоб позбутися цієї загрози режим змушений був вдаватися до страшних злочинів — вбивства.
Водночас смерть владики Теодора Ромжі завжди буде своєрідним нагадуванням. Ворогам Христової Церкви, що всі їх намагання знищити духовний провід нації — приречені, оскільки так з'являються нові святі, що стають дороговказом для майбутніх поколінь. Християнам, зокрема українцям - що вони мають надійну духовну опору, на якій можна і необхідно будувати майбутнє нації.
Богдан Червак, парафіянин Церкви Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі, м. Київ
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,19Mb)
д/ф "Блаженний Теодор Ромжа"
ПЕРЕГЛЯНУТИ:
Джерело: Воїни Христа Царя
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ОМЕЛЯН КОВЧ
(1884-1944)
"Отець Омелян Ковч - взірець для наслідування"
- отець МИХАЙЛО РОМАНЮК
Промовляючи свого часу до греків в Атенах, ап. Павло повчав їх, що Бог «… створив з одного весь рід людський, щоб він жив по всій земній поверхні». (Ді. 17-26).
І з того часу люди, окремі племена людей, почали населяти Землю. Відповідно і ми, українці, з волі Божої отримали прекрасне місце під сонцем. Господь оселив наш народ в центрі Європи, в краю де котить свої хвилі могутній Дніпро, де милують наше око карпатські плаї, полонини і вічнозелені смерічки, де грайливо дзюркотять кришталево чисті гірські потоки, в краю, де як сказав поет «всюди буйно квітне черемшина», де «мов до шлюбу вбралася калина», де співає свою пісню соловейко. Господь оселив нас в краю з помірним кліматом, а це значить що зимою не дошкуляють нам тріскучі морози а літом велика спека, в краю, який знаходиться в спокійній сейсмологічній зоні, а це значить що наш Творець захистив нас від великих руйнівних землетрусів і вулканів, від руйнівної сили вітрів – торнадо і смертоносних хвиль що звуться цунамі. Натомість дав Творець нашому народові родючі чорноземи, багаті корисними копалинами, дав нашим людям великі здібності і таланти, завдяки яким з нашого народу вийшло багато письменників і поетів, композиторів і піснярів що відомі всьому світові. Отримали ми від Бога співучу мову, дзвінкі голоси, щиру гостинну вдачу, прекрасну вроду і багату культуру, а зветься край цей Україна. Кожен свідомий українець любить свою державу, свій народ, свою культуру, поважає свої традиції і в їхньому дусі виховує майбутні покоління.
Так вже склалося, що для кожної людини найдорожчим і найріднішим на землі є той регіон, та місцевість де вона народилася, а тому коли говорити про вихідців з Перемишлянського району, то власне наш район, наше село чи місто де ми народилися і є тим найулюбленішим місцем в Україні. Коли ми вертаючись з далеких доріг перетинаємо межу Перемишлянського району, то нам здається що ми вже практично вдома. Тут для нас якось по-особливому співає соловейко і пахнуть квіти, тут якось особливо світить сонце, місяць і мерехтять зорі, тут все рідне і знайоме: кожна назва, кожна стежина, кожен струмок і деревце. Є на Перемишлянщині і чудова природа: річки, ліси, поля, озера, є цілющі джерела і пам’ятки архітектури. Проживають на території району щирі, побожні, працьовиті і обдаровані люди…
Багато ще можна писати і розповідати про Перемишлянщину, але оскільки маємо на меті говорити про духовність, то власне на цьому і зосередимо свою увагу. На території Перемишлянського району чи не в кожному селі є один а то і два храми, стоять каплички на роздоріжжях поставлені хрести. На території району, в селі Унів, серед чудової природи знаходиться Унівська Святоуспенська Лавра з Чудотворною іконою Божої Матері і цілющим джерелом до яких вервечками тягнуться люди, щоб відчути тут цю особливу Божу присутність, щоби отримати прощення гріхів і зцілитися від недуг душевних і тілесних. Отець Ю. Я. Катрій у своїй книзі «Пізнай свій обряд» так говорить: «ознакою глибокої релігійності якогось народу є не тільки його величаві й численні церкви й монастирі, але передусім його численні покликання, тобто священики, місіонери, монахи і монахині. Нічого не поможуть нам навіть найкращі святині й золоті престоли, коли не матимемо священиків, що в тих храмах і на тих престолах приносили б Безкровну Жертву, уділяли б св. Тайни й голосили б Боже слово».Наш Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький каже: «Зрозумійте, що народові треба до спасіння ревних і святих священиків». І таких священиків, ревних і святих завжди посилав Господь своєму народу, щоби вони не тільки словом але й ділом проповідували християнське життя і вели народ до Бога.
На одній з таких духовних постатей хочу сьогодні зупинитись, - це особа блаженного священномученика о. Омеляна Ковча, який з волі Божої двадцять один рік (з 1921 по 1942) душпастирював в Перемишлянах, а також ще духовно опікувався селами Боршів і Коросно. Про о. Омеляна вже багато написано і ще багато буде писатись адже його життя, його служіння Богу і ближньому це суцільний подвиг, який заслуговує на особливу увагу і аналіз. Про його особу можна багато говорити і писати, але перш за все нам буде корисно провести так звані паралелі між його життям і нашим життям, між його вчинками і нашими вчинками. Візьмімо, наприклад, таку ситуацію. Скільки то людей в наш час відходять від Бога через свою байдужість, лінивство, скільки закінчують життя самогубством мовляв їм і то не так, і то не так, то життя їм не складається, то різні клопоти замучили, то інші причини знаходять.
А погляньмо скільки то тих життєвих проблем, турбот, клопотів було в отця Омеляна, в яких часах він жив: це війни, холод, голод, хвороби, переслідування і т.д., але кожного разу у кожній життєвій ситуації він знаходив вихід, при цьому і Богові служив і любов до ближнього виявляв подаючи йому останній шматок хліба і останню одежину. В його житті було безліч, здавалось би, безнадійних ситуацій, порятунок з яких можна вважати чудом - і те чудо завжди ставалось і він з молитвою на устах ішов далі, залишаючись при цьому і людиною і пастирем. Хіба це не приклад для наслідування? Або ось, ще буквально кілька років тому, дуже гостро стояло в нас питання міжконфесійних протистоянь. Скільки то бруду і прокльонів сипалося з різних сторін, скільки то людей покалічених і закривавлених швидка допомога забирала прямо з церковного подвір’я, з-перед зачинених церковних дверей… Можливо хтось скаже: «Ми тоді воювали і боролися», а чи не прийшла кому думка «Люди, брати і сестри, а за що ж ми боремось, за що проклинаємо один одного,- за Бога? – та ж Він один і ніхто не зможе перетягнути його на свій бік; За Церкву? – вона також одна; За віру? – та і віра одна; За обряд? – та ж і він один – український! То може нам обняти один одного і спільно проказати «Отче наш»?... Але ж нікому така думка і не приходила і ми продовжували «боротися» зі своїми ближніми втрачаючи при цьому людську подобу. Вдумаймось що діється з нашим українським обрядом – доходить до абсурду. Уявімо, що належачи до одного і того самого обряду, ми, українці, йдемо на обхід в різні боки: хто з права наліво, хто з ліва направо; використовуємо в храмах хто фани, хто хоругви; на Божого Тіла одні беруть Пресвяту Євхаристію і йдуть з нею на обхід кругом храму, інші кажуть що Пресвята Євхаристія є не для культу, не для поклоніння,- а лише для причастя вірних, які через хворобу чи неміч не можуть прийти до храму, тому потрібно їх висповідати та причастити вдома чи в лікарні, і це все при однім і тім самім обряді. Ми вже так «доборолись» і «довоювались» що й самі напевно заплутались котре наше, а котре чуже. Тепер погляньмо на особу о. Омеляна крізь призму вищесказаного. Перебуваючи в концтаборі він писав: «… Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні – поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці. З усіх присутніх я тут єдиний священик… Тут я бачу Бога який єдиний та однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей що існують між нами. Можливо, наші Церкви різні, але в усіх них царює той же великий Всемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони разом моляться. Моляться різними мовами, але чи Бог не розуміє усіх мов?...».
З любов’ю у Христі, з ласки Божої священик Михайло Романюк
Спеціально для www.peremushlyanu.com
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,19Mb)
***
Д/ф "Парох Майданека"
«…Був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього...»
Про отця Омеляна Ковча заговорили лише нещодавно. У 1999 році Єврейська рада України на знак вдячності посмертно долучила його до праведників України, а ще за три роки, під час відвідин Львова, Папа Іван Павло II проголосив блаженним за віру, порятунок людей без страху за власне життя та життя родини. Так через багато років отцю Омеляну Ковчу було віддано належну шану за безкорисливе служіння людям. А цієї справи він не полишав навіть у катівнях німецького концтабору Майданек.
Фільм оповідає про життя і діяльність Блаженного священномученика
Омеляна Ковча. У фільмі використано архівні матеріали України
("Меморіал"), Польщі та Ізраїлю...
ПЕРЕГЛЯНУТИ:
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯШЕННОМУЧЕНИК ЛЕОНІД ФЬОДОРОВ
Екзарх, Студійського уставу
(1879-1935)
Одним із тих, які першими прийняли на себе наслідки жовтневого перевороту 1917 року в Росії, був екзарх Леонід (у чернецтві - Леонтій) Фьодоров. Він народився в неділю 4 листопада 1879 року у Петербурзі. Його батько, Іван Федорович, був кухарем і належав до петербурзької кухарської артілі. Мати, Любов Дмитрівна, грецького походження, серед своїх ровесників вирізнялася благочестям і вірою. Вона була обдарована визначними мистецькими здібностями, тож прищепила і синові любов до мистецтва ще з раннього дитинства. З дев'яти років Леонід цікавився грецьким класичним світом, а в чотирнадцять перший раз прочитав Святе Письмо. Під впливом прочитаного в юнака зародилася думка про чернецтво.
У двадцятирічному віці, вивчаючи твори Святих Отців, історію Вселенських Соборів, Леонід прийшов до висновку про правдивість Вселенської Церкви. Однак у той час перейти до Католицької Церкви він не був ще готовий, тому вирішив вступити до Петербурзької Духовної Академії, навчання в якій розпочав у 1901 році. Леонід Фьодоров став одним із найкращих студентів Академії. Він і надалі продовжував вивчати історію Церкви та твори Святих Отців. Переломним моментом у прийнятті рішення про перехід на католицизм була зустріч юнака з о. Іваном Сциславським, настоятелем католицького храму св. Катерини в Петербурзі. Завдяки о.Іванові, Леонід став на новий життєвий шлях. Цей рішучий крок був нелегким для Леоніда і дорого йому коштував. До 1905 року перехід із православ'я до іншого віросповідання тягнув за собою жорстокі переслідування: конфіскацію майна, заслання, втрату права на виховання власних дітей і т.д. Виїзд Фьодорова за кордон із метою перейти на католицизм означав для нього неможливість повернення на рідну землю. Долаючи всі труднощі, молодий петербуржець зробив цей рішучий крок задля справи поєднання Церков, бо в єдності Церкви він бачив можливість оздоровлення й порятунку Росії, над якою вже зависла страшна загроза безбожництва. Уже тоді служіння поєднанню Заходу зі Сходом стало для Леоніда метою його життя, для досягнення якої він був готовий на будь-яку жертву, не боявся навіть мучеництва.
Отож після закінчення другого курсу ПДА студент Леонід разом з о. Сциславським поїхав до Львова, де зустрівся з Митр. Андреєм Шептицьким. Восьмиденне перебування в митрополичих палатах і розмови з Митрополитом справили на Фьодорова надзвичайне враження. Митрополит став його духовним отцем, і той духовний зв'язок між ними вже ніколи не переривався. Леонід був у захопленні від виняткової сердечності й простоти Митрополита Андрея.
Далі життєва дорога привела молодого росіянина до Рима. Саме тут, у Вічному місті, Леонід Фьодоров склав ісповідь католицької віри. Завдяки допомозі о. Сциславського Леонід побував на аудієнції у папи Лева XIII, який скерував його на навчання до семінарії в Ананії. Старанням Митрополита Андрея молодий семінарист із Росії отримав папську стипендію і того ж року розпочав студії під псевдонімом Lenidas Pierre, щоб не викликати підозри в російському посольстві. У 1905 році Леонід успішно склав іспит на звання лауреата філософії, а в 1907 р. став бакалавром богослов'я. Влітку 1907 р. Леонід Фьодоров узяв участь у Першому Велеградському з'їзді.
Щоб не зашкодити майбутній праці Фьодорова в Росії, Митр. Андрей вирішив, що його священичі свячення відбудуться за кордоном. У Львові Митрополит поставив Леоніда на читця та піддиякона, а дияконські та священичі свячення відповідно 22 і 25 березня 1911 р. йому уділив болгарський єпископ Михайло Міров у церкві Пресвятої Тройці в Галаті. Прагнення о. Леоніда розпочати монаше життя здійснилося у травні 1912 p., коли він за благословенням Митрополита Андрея виїхав на новіціят до студійського монастиря в Камениці (Боснія). Час, проведений у цьому маленькому скиті, був для о.Фьодорова періодом духовної підготовки до нелегкої праці в Росії. Духовна зрілість, якою о. екзарх вирізнявся серед російського католицького духовенства, формувалася в студійському монастирі. Ченці, які проживали разом з о.Леонідом у скиті, згадували, що він одягався бідно, завжди вважав себе останнім, нікому й ніколи не сказав образливого слова. Кожне слово на богослужіннях отець вимовляв благоговійно, чітко, уважно. І монахи і миряни любили слухати його змістовні проповіді, говорив він повільно, з гідністю, а його пояснення Святого Письма незмінно привертали увагу слухачів.
Свідчення монахів, які знали отця Леоніда, були одностайними щодо переконання в святості монашого життя о.Леоніда. День 12 лютого 1913 року став для ієрея Леоніда народженням до нового життя, саме в цей день він прийняв схиму, прибравши монаше ім'я Леонтій. До кінця свого страдницького життя, навіть перебуваючи у відірванні від монастиря, о.Леонтій жив духовною приналежністю до студійської спільноти. На прохання Митрополита Андрея в січні 1914 р. майбутній екзарх вирушив у поїздку до Росії. Він побував у Петербурзі, Москві, Нижньому Новгороді й Саратові. Святіший Синод Православної Церкви та держдепартамент Росії були ворожо наставлені щодо католиків східного обряду. Отець Фьодоров брав участь у російських зібраннях католиків, його присутність завжди справляла позитивний вплив на учасників, погоджуючи між собою навіть затятих суперників. Повернувшись із Росії до Львова в червні 1914 р., о. Леонід був змушений знову поїхати в Росію у зв'язку з напруженою політичною ситуацією. Будучи російським громадянином, він опинився на ворожій території. Через два тижні після прибуття до Петербурга о. Леоніда, як греко-католицького священика, заарештували і повідомили, що посилають на заслання в Тобольськ. Російський уряд бачив у його особі «агента уніатського Митрополита Шептицького», однак справжньою причиною арешту було вороже ставлення уряду до католиків східного обряду. У Тобольську о.Леонід провів три з половиною роки.
Найтяжче о.Фьодоров переносив суворий сибірський клімат, здоров'я його погіршилось. Одразу після перевороту в Росії Н. С.Ушакова звернулася до міністра юстиції А.Керенського з проханням звільнити о.Леоніда. Відповідь була позитивною, тож в березні 1917р., у Страсний тиждень, Ісповідник повернувся до Петербурга.
У той самий час звільняють і Митрополита Андрея, який також перебував в ув'язненні в Росії. 29-31 травня він скликає Собор Російської Греко-Католицької Церкви, на якому о.Леоніда Фьодорова було обрано екзархом РГКЦ. Через різноманітні перешкоди політичного характеру щойно 24 лютого 1921 року папа підтвердив утворення екзархату на чолі з о.Леонідом, якого рівночасно було іменовано Protonotario Apostilico adinstar.
Жовтневий переворот 1917 року приніс для російських католиків жахливі переслідування. Щоб не померти з голоду самому і допомогти знесиленим, отець Леонід дуже багато працював. «З голоду мені трясуться руки і коліна, мушу рубати дерево, ламати паркани на опалення, возити тачки і сани з вантажем і сміттям. Тільки втручанням Божого милосердя можу собі пояснити, чому я ще не вмер і не став калікою з огляду на анемію і ревматизм, які мене з'їдають, як щур старе дерево», - згадував о. Леонід. Попри всі труднощі боротьби за виживання отець-екзарх не занедбував своєї душпастирської діяльності, він був справжнім апостолом єдності Церкви. На початку березня 1923р. радянська влада звинуватила о.Леоніда у «возбуждении религиозных предрассудков в народных массах». У листі до Митрополита Андрея від 7 березня 1923р., напередодні арешту, який відбувся 10 березня, о.Леонід висловив готовність віддати своє життя за віру в Христа і справу єдності між християнами. Відкритий «Московський процес» 21-25 березня 1923р. був виразним виявом насильства і знущання над Католицькою Церквою.
Католицьких священиків, серед яких був і отець-екзарх, було звинувачено у створенні антибільшовицьких організацій, у невиконанні декрету про відлучення Церкви від держави, у виявленні спротиву владі під час конфіскації церковного майна, у навчанні дітей релігії. Екзарх відмовився від послуг адвоката і захищався сам. Його промови були відкриті, логічні, переконливі.
Свої погляди він висловлював, як щирий російський патріот і вірний син Церкви. Пояснював безбожникам, що їх закони суперечать обов'язкам і місії Церкви. Покаранням, яке суд призначив отцю-екзархові, було десятирічне ув'язнення, що його спочатку отець-екзарх відбував у Бутирській (12 березня - 21 квітня 1923р.), а потім у Сокільницькій в'язницях. У кінці квітня 1926 р. о.Леоніда було звільнено. Активну участь у звільненні отця-екзарха брала дружина М.Горького - Є.П.Пешкова. Вона особисто звернулася в ДПУ з проханням звільнити о.Леоніда. Влада погодилася, однак перед отцем поставили вимогу «мінус 6», яка полягала в забороні мешкати в шести найбільших містах Радянського Союзу.
Екзархові довелося поселитися в Калузі, де він, незважаючи на небезпеку повторного арешту, продовжував працю в Господньому винограднику, активно займаючись апостольським служінням. Під час перебування в Могилеві на запрошення о.Йосифа Бєлоголового о.Леонід служив Літургію на празник св.Антонія і виголосив палку проповідь. Реакція ДПУ була раптовою - обох священиків заарештували. Це сталося 10 серпня 1926 р., отже, на волі отець-екзарх пробув неповних чотири місяці. У Москві колегія ОДПУ засудила о.Фьодорова до трьох років ув'язнення в Соловецьких таборах.
У жовтні 1926 р. свій перший день у Соловецькому таборі отець-екзарх розпочав з... Літургії! Він служив її у камері, де перебували католики, а пізніше - у каплиці св.Германа. Про це отець Леонід міг тільки мріяти. З великими труднощами вдавалося отримувати все необхідне для служіння. На Соловках російський екзарх продовжував бути апостолом єднання; тут він познайомився з видатними представниками Православної Церкви, які також були ув'язнені. Співв'язні екзарха дивувалися його життєвому оптимізму, який передавався їм під час проповідей в каплиці св.Германа, його життєрадісності, стриманості, простоті і вмінню переносити терпіння.
10 серпня 1929 р. російського екзарха було звільнено із Соловків. До середини вересня він перебував в Архангельському «губісправдомі», звідки його було відправлено на заслання в с.Пинегу Архангельського округу, де він і проживав на Хресній горі у будинку Сивкова. Наступним місцем заслання був Котлас.
Наостанок героїчного екзарха було переведено у Вятку (від 1934 р. - м.Кіров). У цьому місті знайшлася добра сім'я А.С.Калініна, яка дала притулок хворому екзархові. Син А.Калініна, В.Калінін розповідає, що о.Фьодоров був дуже привітний, особливо любив дітей, часто роздаючи їм гостинці.
Ніхто й не здогадувався, що за плечима в цієї людини - довгі роки жахливих випробувань. Хвороби, набуті в Соловецькому таборі та на засланні, - астма, ревматизм, гастрит, ішіас, - перейшли в критичну стадію. Зі спогадів свідка випливає, що отець часто молився та терпеливо переносив свої страждання. Смерть першого російського екзарха наступила 7 березня 1935 р. на 55 році життя, внаслідок фізичного виснаження і хворіб, набутих в ув'язненні....
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,42Mb)
***
Д/ф "Єдиним серцем"
ПЕРЕГЛЯНУТИ:
Додаткові джерела: "ЖИВА ВЕРВИЦЯ"
Постуляційний Центр Монастирів Студійського Уставу
Немає коментарів:
Дописати коментар