БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ПАВЛО ГОЙДИЧ
єпископ Пряшівський, ЧСВВ
(1888-1968)
Блаженний Павло Петро Гойдич прийшов на світ 17 липня 1888 р. в Руських Пеклянах (Словачинна). Був охрещений в неділю 23 липня та названий символічним іменем Петром – «скалою», бо й на неї потім опиралася наша стражденна Греко-Католицька Церква серед розбурханих хвиль безбожництва та зневіри. Його батько Стефан Гойдич був там священиком і разом з дружиною жив праведно. На загал священичі покликання продовжувалися в родині Гойдичів досить довго біля 200 років. У 1890 р. родина Гойдичів переїхала на іншу парафію до с. Цігелки, де майбутній проводир вірних Христового стада провів свої дитячі та юнацькі роки.
Родинна атмосфера, в котрій зростав малий Петрусь, була проникнута глибокою пошаною один до однoго, дисципліною та почуттям порядку, любов'ю, доброзичливістю до всіх людей тощо. О. Стефан, як зазначає у своєму двотомнику «Життя, віддане Богові» о. Мар'ян Поташ, ЧСВВ, був великим приятелем народу, цікавився всіма проблемами своїх парохіян, служив доброю радою та подавав поміч, де тільки міг. Ці гарні чесноти виробив у собі також і Петрик, розвиваючи їх і надалі на нелегкому життєвому шляху.
Відповідальний хлопчина вчився добре в місцевій школі, а потім у Королівській гімназії в Пряшеві. Те, чого навчився сам, міг завжди пeредати успішно й іншим. Науці віддавав він тоді всі свої сили. Власною скромністю та лагідністю вмів опановувати та втихомирювати навіть найбільш роз'ярених товаришів. Друзі такого зразкового співтовариша по навчанні любили, визнаючи його авторитет. Заздрість була далекою для Петрової душі – він щиро тішився добрими оцінками своїх колег. Його молодість була наповнена чистою радістю Божої дитини. Висока моральність, побожність, пильність, витривалість… полонили всіх, хто з ним жив і зустрічався.
Людина веселої вдачі, милого вигляду, непоганий спортсмен, талановитий музикант… Родина вже бачила в ньому визначного лікаря… Проте йому запали в серце одні слова, почуті на реколекціях: «Я народився для вищих справ», через що він забажав стати Господнім слугою, бути зачисленим в ряди Христових учнів.
1907 р. Петро Гойдич вступає на теологію в Пряшеві. Подальші студії продовжив у Будапешті, де під проводом доктора Ганауера веде строге аскетичне життя. Його дисциплінованість виявлялася в точному заховуванні денного порядку. Він завжди був на своєму місці, керуючись тільки волею Всевишнього. На вільному часі молодого теолога можна було бачити біля професорів, а особливо в присутності найбільшого Вчителя – Євхаристійного Ісуса. Теологічні студії він закінчив з відзнакою. Один з його професорів о. Іван Дудек так висловився про нього по-пророчому на одній зі своїх лекцій: «Побачите, що з нього вийде пряшівський єпископ…».
1911 р. Разом зі своїм старшим братом Корнелієм приймає Тайну свящества в целібаті, заручившись таким чином із Божественним Спасителем. Священичі свячення йому вділив єп. Валій, високий церковий ієрарх, який вже тоді добачав у ньому свого помічника в майбутності. Христовий атлет відзначався найбільше двома вагомими чеснотами: покорою та чистотою серця, щоб у такий спосіб якнайкраще стати схожим на нашого Господа Христа. Очевидці стверджували, що це була скромна та покірна людина ангельської чистоти. 1914 р. єп. Новак бере його на працю у свою канцелярію, одночасно призначаючи адміністратором м. Сабінов.
1922 р. o. Петро Гойдич вступає до василіянського монастиря на Чернечій горі біля м. Мукачева, де він 23 січня 1923 р. після належного випробувального періоду одягнув василіянську рясу. Своєю ревністю та покорою він швидко завоював прихильність усіх своїх молодих братів у новіціяті. На Чернечу гору до Мукачева, звідки почалося його монаше життя, уже будучи владикою, він приїздив щорічно, щоб відбути духовні вправи, як також часто любив проводити відпустку по василіянських монастирях. 1924 р. складає перші монаші обіти та призначається до монастиря в Ужгороді, де активно провадить молодь в організації Апостольства молитви, дає реколекції та місії.
1926 р. Св. Апостольський Престол іменував Павла Гойдича Апостольським Адміністратором Пряшівської єпархії. Того ж року складає монашу професію в монастирі Отців Василіян у Крехові.
З 1927 р. керує Пряшівською єпархією. Папа Пій XI іменує його титулярним єпископом Гарпазьким, викликаючи негайно до Рима, де на свято Благовіщення у храмі св. Климента відбувається його хіротонія. У 1943 р. Папа Пій XII призначає його пряшівским єпископом.
У 1951 р. за визнання своєї віри Павла Гойдича засуджено на досмертне ув'язнення, страту прав і титулів та конфіскацію майна. Будучи людиною золотого серця, він став у в'язниці, направду, "всім для всіх". Всі його дуже швидко полюбили, навіть тюремні вартові. Його бажана присутність кожного заспокоювала та зміцнювала. Привітна усмішка ніколи не щезала з єпископового обличчя.
1960 р. проголошено амністію, що стосувалася також і хворого 70-літнього Преосв. Павла. Проти єпископового звільнення розпочали протест у Празі представники Православної Церкви. Того ж року покірний страждалець помирає в леопольдівській в'язниці в день свого народження. Поховано Павла Гойдича під № 681. У 1968 р. відбулася ексгумація тілесних останків владики і їх було перевезено до Пряшева, а згодом переміщено з каплиці до катедральної крипти.
Коли в 1995 р. Святіший отець Іван Павло II відвідав Пряшів, то прийшов поклонитися мощам василіянського єпископа-мученика Павла Гойдича і молився біля його гробу в Катедральному соборі Пряшева.
4 листопада 2001 Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив його блаженним у Римі. Свята Христова Церква святкує пам'ять свщмч. Павла Гойдича 17 липня, як в'язня Любові, оборонця святої віри, як приклад вірності своєму Творцеві, народові й Церкві, великого шанувальника Пречистої Діви Марії та Пресвятого Христового Серця.
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ЙОСАФАТ КОЦИЛОВСЬКИЙ
Блаженний священномученик Йосафат Коциловський ЧСВВ,
єпископ Перемишльський
(1876-1947)
Владика Йосафат, хресне ім'я Йосиф Коциловський, народився 3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка біля м. Сянок. Його батько був послом до Галицького сейму. Йосиф Коциловський після закінчення початкової школи навчався в гімназії у містечку Ясло. Завершивши навчання у 1895 році, вступає на юридичний факультет Львівського університету. Протягом 1896-1901 рр. молодий студент шукає своє покликання й шляхів самореалізації. У 1898 році він перериває навчання і вступає до однорічної школи офіцерів запасу артилерії у Відні. Після закінчення цієї школи Йосиф Коциловський ще декілька місяців перебуває на військовій службі, а далі покидає військо, відчуваючи покликання до священичого стану, маючи намір студіювати богослов'я. Подолавши певні труднощі, Й. Коциловський вступає у 1901 році в Colegium Rutenum у Римі за скеруванням перемишльського владики Чеховича. Тут він стає згодом одним із найкращих семінаристів, працює бібліотекарем, префектом і редактором журналу: "Записки питомців руської Колегії у Римі". Богословські студії Йосиф Коциловський закінчив у папському університеті Апgеlісит, одержавши докторат із філософії у 1903 р. та з теології у 1907 році. Після цього молодий Коциловський повернувся до Галичини, де 9 жовтня прийняв священиче рукоположення. Незабаром його призначили віцеректором і професором богослов'я Духовної семінарії у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).
Бажаючи поглибити своє духовне життя, 2 жовтня 1911 року Коциловський вступає до новіціяту Отців Василіян та приймає на облечинах монаше ім'я Йосафат. Як монах, Й. Коциловський визначався духом суворої дисципліни, глибокої покори та любові до молитви. 16 травня 1913 року став ієромонахом, викладав богослов'я в монастирі ЧСВВ у Лаврові. 1914 року виїхав до Моравії, де був тимчасовим ректором Богословської семінарії, після чого 1916 року повернувся назад у Західну Україну та склав довічні монаші обіти.
23 вересня 1917 року був призначений єпископом Перемишльсько-Самбірської єпархії. Архієрейські свячення о. Й. Коциловського відбулись в Перемишлі. Зразу ж владика Йосафат включився у працю над розбудовою єпархії. Він перейняв провід найстаршої української єпархії у важкі часи І Світової війни. У цю пору австрійська влада ув'язнила за москвофільські симпатії багатьох священиків і мирян, запроторивши їх до концтабору у Талергофі. Владика Коциловський робив усі спроби для їх звільнення, які увінчалися успіхом завдяки його особистому знайомству з імператором Карлом IV із часів спільної військової служби.
Перші кроки нового єпископа навернули до нього серця не тільки священиків, а й також і мирян, про що засвідчує його перше послання від 12 листопада 1917 року. Владика Йосафат клопотався про скріплення чернечого життя, про пожвавлення народних місій та реколекцій, про розповсюдження релігійної літератури та преси, старався зорганізувати молодь. 1921 року заснував Духовну семінарію в Перемишлі. Навчання в перемишльській семінарії спочатку тривало 4 роки, а з 1931 року його було продовжено до 5 років. Владика Коциловський особливо переймався рівнем виховання побожності та освіти священиків, часто розмовляв із ними, давав реколекції і запровадив викладання аскетики, містики та щомісячні наукові богословські диспути. Здібніших вихованців він посилав на студії у закордонні університети Рима, Інсбрука та міст Франції. Владика Йосафат постійно заохочував єпархіальних священиків поглиблювати своє духовне життя. З цією метою видавав пастирські листи, часто скликав конференції і соборчики для духовенства та наказав відбувати щорічно хоча б триденні реколекції. Владика опікувався також монашими Чинами й Згромадженнями, а також сиротинцями, дитячими садками й школами, які вели сестри Служебниці й Василіянки. Владика Йосафат уклав статути для Згромадження СС. св. Йосифа, отримавши їх затвердження Апостольською столицею.
Як правдивий учень Христа, владика Йосафат дуже багато терпів, починаючи з 1939 року, коли східну частину єпархії з Перемишлем зайняли більшовики. Перебув нелегку 3-річну німецьку окупацію. Був заарештований польською Службою Безпеки 21 вересня 1945 року і перевезений до польської комуністичної тюрми у Ряшеві, у якій знаходився до 17 січня 1946 року. 18 січня 1946 року, потрапивши до рук більшовиків, перебував у тюрмі НКВС до 24 січня, після чого був звільнений і перевезений назад до Перемишля. Передбачаючи свій новий арешт і депортацію у СРСР, владика Йосафат, будучи присутнім на конференції польських єпископів у Ченстохові, передав, написану там власною рукою, заяву вірності папі Пієві XIII: «У випадку мого арешту й заслання покірно прошу передати Святішому Отцеві, що складаю у його стіп вияв моєї вірності і цілковитої відданості до останнього удару мого серця, благаючи по-синівськи його батьківського благословення».
26 червня 1946 року владика Йосафат був заарештований вдруге та силоміць вивезений на схід польськими і радянськими військами. Його переводили з однієї тюрми до іншої, над ним дуже знущалися, примушуючи всіляко до співпраці. Опісля, перевізши владику до Києва, його намовляли перейти на православ'я, що він рішуче відкинув, вказуючи на те, що він не є радянським громадянином, і вони не мають права його судити. Владика важко захворів на запалення у в'язниці, і тоді з огляду на вік і стан здоров'я його кинули у концентраційний табір у селі Чапаївка біля Києва.
Перед святом св. священномученика Йосафата владика кілька днів проводив реколекції, відчуваючи, що смерть за плечима. Помер 17 листопада 1947 року. Владика Йосафат Коциловський загинув за вірність Католицькій Церкві як жертва політики більшовицького насилля. Своєю мученицькою смертю він засвідчив вірність Української Греко–Католицької Церкви Апостольській столиці. Його хрест і його гірка чаша стали для нас правдивою славою й дороговказом. Його мощі коло 1977 р. були перевезені з Києва спершу на Янівський цвинтар у Львові, а згодом до Стрия на Львівщині, а пізніше у с. Яблунівка. Тепер знаходяться у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Стрию.
27 червня 2001 р. святіший отець Іван Павло ІІ у Львові проголосив священномученика Йосафата блаженним.
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,31Mb)
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ЗИНОВІЙ КОВАЛИК
Блаженний Священномученик Зиновій Ковалик
(1899-1952)
Зиновій Ковалик народився 18 серпня 1903 р. у бідній селянській родині в селі Івачові Горішньому на Тернопільщині. Перед вступом до монастиря працював вчителем молодших класів у сільській школі і вже тоді був відвертим й ніколи не йшов на компроміс у питаннях віри. Ще в дитинстві Зиновій мріяв про священство, а остаточно відчувши поклик до служіння Богові, вступив до Чину Отців Редемптористів, де 28 серпня 1926 року склав свої перші монаші обіти. Після цього настоятелі скерували молодого брата до Бельгії на філософські та богословські студії.
Після повернення Зиновія Ковалика в Україну, 9 серпня 1932 року його було рукоположено на священика. 4 вересня 1932 р. він ступив на землю своїх батьків, в рідне село Івачів, щоб відправити свою першу Службу Божу. На пам'ятному образкові написав такі слова: "О Ісусе, прийми мене зі св. Жертвою Твого св. Тіла й Крови. Прийми її за св. Церков, за моє Згромадження та мою Вітчизну". Христос прийняв ці слова, як чисті, коштовні перли. Сам о. Зиновій, напевно, й не здогадувався, що ці слова - пророчі, що вони здійсняться дуже скоро - в його мученичій смерті дев'ять років опісля.
Після свячень о. Зиновій разом з Владикою Чарнецьким їде працювати на Волинь - задля з'єднання Церкви. Молодий священик був радістю для своїх співбратів. Він мав веселу вдачу, а до того ж гарний голос і добру вимову. Отець Зиновій був прекрасним співаком і справді "золотоустим" проповідником, а його апостольська ревність навертала тисячі людей. Отець Зиновій був великим почитателем Пречистої Діви Марії, пропагував Її Материнське заступництво, завдяки якому його місії мали неабиякий успіх.
Після кількох років праці на Волині о. Зиновій оселився в Станіславові (теперішньому Івано-Франківську). Там він проводив місії як у самому місті, так і в навколишніх селах. Перед самою радянською окупацією в 1939 р. о. Зиновій переїхав до Львова, де замешкав у монастирі Редемптористів на вулиці Зибликевича (Івана Франка), виконуючи обов'язки економа монастиря.
Під час першої радянської окупації кожної неділі в якійсь із церков або у Львові, або на передмісті, відважний священик звіщав Слово Боже. Важливою ділянкою праці о. Зиновія Ковалика була також сповідальниця, де добрий пастир в ім'я Христа настановляв і лікував душевні недуги доручених йому людей. Люди горнулися до нього, адже о. Зиновій давав їм велику духовну підтримку та такий потрібний їм Божий мир.
У ті часи, коли галичан огортав страх, можна було справді подивляти безстрашність о. Зиновія. Більшість проповідників працювали таємно, намагалися оминати у проповідях сучасні проблеми і лише закликали до вірності Богові - тоді як о. Ковалик не боявся прямо й відкрито виступати проти всіляких виявів безбожництва, що їх чимраз більше поширювали більшовики. Такі проповіді справляли сильне враження на слухачів, але водночас були дуже небезпечними для проповідника. Коли його застерігали, попереджуючи про небезпеку, о. Зиновій мав лише одну відповідь: "Якщо буде така Божа воля, то я радо прийму й смерть, але як проповідник не буду ніколи кривити душею".
Остання велика проповідь о. Зиновія відбулася в Тернополі 28 серпня 1940 року на свято Успення Пресвятої Богородиці. Тоді о. Зиновія слухало близько десяти тисяч вірних, що зібралися на храмовий празник. Однак вже через декілька місяців радянська влада вирішила знищити цього ревного і щирого проповідника. Вночі з 20 на 21 грудня 1940 року до монастиря прийшли агенти НКВД, щоб заарештувати його за проповіді, які саме в ті дні він виголошував у церкві при монастирі на вул. Зибликевича під час дев'ятниці на честь Непорочного Зачаття. Полишаючи співбратів, о. Зиновій зі сльозами на очах попросив у свого настоятеля о. Де Вохта про останнє благословення й розгрішення і сміливо ступив на шлях мучеництва, який приготував для нього Господь.
Редемптористи намагалися дізнатись про долю свого заарештованого співбрата, але ці старання довго не давали ніяких наслідків. Аж у квітні 1941 року вони дізналися, що о. Зиновія утримують у в'язниці на вул. Замарстинівській (так звані "Бригідки"). За час своєї шестимісячної неволі він відбув двадцять вісім тяжких допитів. Три рази його перевозили для допитів до інших місць, а одного разу так побили, що о. Зиновій стікав кров'ю і після цього тяжко захворів.
Протягом усього часу свого ув'язнення о. Зиновій Ковалик не припиняв апостольської діяльності. В камері розміром 4,20 X 3,50 м. перебували 32 в'язні, без жодного ліжка, крісла чи лавки... Кожного дня о. Зиновій відмовляв із в'язнями третину вервички, по неділях - цілу, щодня відправляв літургійні молитви, в місяці травні - Молебен до Пресвятої Богородиці, а на свято Богоявління Господнього потішив співв'язнів літургійним посвяченням води. Крім цього, о. Зиновій сповідав в'язнів, проводив з ними духовні науки й катехизацію і в характерному для нього гумористичному дусі розраджував в'язнів різними історіями на релігійну тему. Співв'язні дуже любили о. Ковалика за його веселу, повну апостольського духу вдачу і це не дивно, бо саме цим людям найбільше була потрібна розрада та надія.
В 1941 році, коли німецькі війська почали наступ на Львів, енкаведисти, не маючи змоги забрати в'язнів зі собою і не бажаючи залишати їх на волі, почали їх розстрілювати. Однак о. Зиновія їм було замало просто розстріляти: пригадавши йому його проповіді про розп'ятого Христа, енкаведисти на очах співв'язнів розіп'яли отця, прибивши до стіни тюремного коридора.
Коли до Львова ввійшли німецькі війська, вони відчинили всі в'язниці для того, щоб прибрати гори трупів, які вже почали розкладатися. Тоді люди кинулися на пошуки своїх рідних та знайомих. Як розповідають очевидці, найбільшим жахом для них був вигляд розп'ятого священика, в розпорений живіт якого кати засунули мертву недоношену дитину.
Про о. Зиновія Ковалика ЧНІ можемо сказати словами стихири на вечірні служби мученика: "Ти, Славний, був знаний як непереможний воїн. Озброєний хресним знаряддям, ти вийшов на боротьбу з ворожою силою і переміг її, Славний, в бою та й прийняв вінок перемоги від єдиного Переможця і Владики, що повсякчасно царює".
З нагоди 2000 Ювілейного Року Церква розпочала беатифікаційний процес о. Зиновія Ковалика ЧНІ. 2 березня 2001 року цей процес завершився на єпархіяльному рівні й справу передано до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 р. богословська комісія ствердила достовірність мучеництва о. Ковалика, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святійший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію о. Зиновія Ковалика як блаженного мученика за Христову Віру. Під час Святої Архиєрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Зиновія Ковалика блаженним.
О мій Боже!
З глибини моєї душі віддаю поклін
Твоїй безмежній Величі.
Дякую Тобі за ласки й дари,
що ними Ти наділив Твого вірного
Слугу Блаженного Священномученика
Зиновія Ковалика.
Прошу Тебе, прослав його також і на землі.
Благаю Тебе, уділи мені в своєму
Батьківському милосерді ласку (намірення),
про яку Тебе покірно молю.
Амінь.
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,25Mb)
***
"Спогади про блаженного Зенона Ковалика" (1899-1952)
"Спогади про блаженного Зенона Ковалика" (1899-1952)
Унікальні спогади людей, які особисто знали блаженного священномученика Зенона Ковалика об'єднано хронологічно в 30-хвилинний фільм студією "ТВ Алилуя" у 2005 р.Б. Режисер - Анатолій Цимбал.
ПЕРЕГЛЯНУТИ:
Джерело: TV "Алилуя"
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ІСИДОР ДОЛЬНИЦЬКИЙ
(1830-1924)
Особливими здаються люди у рясах. Особливими насамперед тому, що вже мічені тією Господньою ласкою, Його покликом бути нашою духовною опорою, посередниками Божої мудрості й волі, рятівниками наших душ, а нерідко – тим променем світла в пітьмі, що вказує правильний шлях до спасіння. Хтось із них досягає своїми визначними діяннями слави, а хтось залишається незнаним, хоч його діла теж важливі й дають свої паростки. Адже покликання буває різним у своїх проявах. Хтось виявляє його в аскезі та жертовності чернецтва, хтось - у безнастанному пастирстві та духовному провідництві, а то й у скромній апостольській праці...
Він також відчув покликання віддатися духовному життю, Господеві та Церкві. Але, крім того, ще відчував особливе покликання присвятитися Пречистій Богородиці Діві Марії, служити Їй, возвеличувати Її як Найвищу Заступницю, як Милосердну Матір усіх християн. Завжди прагнув Її участі у всіх своїх духовних починаннях та намірах. І Вона допомагала йому, провадила його на цьому нелегкому священичому шляху до духовної довершеності, була сильною опорою в його змістовній праці на благо Христової Церкви, на благо українського християнства.
Цей чоловік був наділений багатьма Господніми ласками та дарами – гострим розумом, приголомшливою мудрістю, безмірною жертовністю, глибинним милосердям, дитинним, майже унікальним вмінням бачити в простих речах глибокий зміст і Божий знак, відчувати пульсацію важливого і потрібного, особливою здатністю давати те потрібне, значуще, духовне своїй пастві у простій і гарній формі задля Господньої прослави й зміцнення віри, задля збереження духовної традиції та обряду.
Ісидор Дольницький народився 21 лютого 1830 року в священичій родині в мальовничому селі Залізцях на Львівщині, в колишній Луцькій єпархії. Саме в Бродах працював парохом його батько, Іван Дольницький. Але хлопчик так і не пізнав свого батька. Той помер, захворівши на холеру, коли дитині ледь виповнилося три місяці. Через рік мати його Єва вийшла заміж знову. Другим батьком його, правильніше буде сказати, саме духовним батьком, став вітчим, отець Григорій Расинський, який був дуже доброю людиною і дбав про малого Ісидора, як рідний.
З раннього дитинства хлопчик відзначався допитливістю, вразливістю та добрим серцем, виховувався на засадах християнських чеснот, які прищеплювали вітчим і матір. Глибоко вражали хлопця молитви, які проказували люди у церкві, відправи, ікони... Відчував трепет, замилування, від чого серце билося швидше, а душа наповнювалася дивовижним світлом. І хотілося той стан втримати якнайдовше, перебувати у ньому завжди... Ще тоді підсвідомо прагнув перебувати разом з Богом. Відзначався здібностями до науки. Закінчивши церковну школу в Залізцях, вступив до гімназії у Тернополі, де навчався дуже успішно, сумлінно, із зацікавленістю. В той час один незвичайний випадок визначив його долю. Якось, ласуючи черешнями, перелазив з дерева на дерево і, не втримавшись на гілляці, зірвався вниз. Падаючи, у відчаї гукнув: “Мати Божа, рятуй!” Невдовзі знайшов його сусід розпластаним на землі, без жодних ознак життя. Та коли принесли його, бездиханного, додому, хлопчик раптом почав дихати. Це було справжнє чудо, яке сотворила Матір Божа, врятувавши йому життя. Про цей випадок Ісидор пам'ятав завжди, а відтоді загорівся вдячністю до Непорочної і прагненням служити своїй Заступниці.
У Тернополі Ісидор провчився лише два роки. Помітивши успіхи хлопчини та нахил до богослов'я, Митрополит Михайло Левицький скеровує п'ятнадцятилітнього Ісидора до Грецької колегії св. Атаназія в Римі, яка на той час була досить відомими та престижним богословським закладом із поважними традиціями: звідси вийшло одинадцять українських єпископів, три Архієпископи, шість Митрополитів. Велич міста, старі історичні пам'ятки, культура, традиції Ватикану й те духовне оточення, в якому опинився, мали неабиякий вплив на молодого хлопця. З особливим завзяттям береться він до науки, вивчає твори Святих Отців, опанувавши латину та грецьку, а знання єврейської, сирійської, халдейської та арабської допомагають йому в дослідженні Святого Письма. Вже тоді саме до дослідницької наукової праці відчуває нестримний потяг.
Перебуваючи там понад десять років, Ісидор надзвичайно розвинув свій розум та душу, що дало йому змогу виразити багато досі прихованих талантів, які згодом почали служити розвою нашої Церкви та духовному поступові українських християн. Після закінчення богословської науки та складання присяги він повертається в Україну.
Одразу по поверненні 1856 року Ісидор приймає ієрейське свячення з рук Митрополита Михайла Левицького. Того ж року його призначають сотрудником собору св. Юра у Львові. Це була нелегка, вагома та досить відповідальна робота, але ієрей, втішений, що може нарешті прислужитися Церкві, береться до неї з великим запалом та натхненням. Щоправда, після Рима його дивувала мала кількість відвідувачів у церквах, відсутність проповідей, які навіть у соборі св. Юра промовлялися лише кілька разів на рік, неприємно вражав занепад самого Богослужіння... Давні порядки, встановлені ще до Митрополита Левицького, почали забуватися. І молодий отець вирішує підняти із забуття велич українського обряду Богослужіння, відродити той давній український літургійний сакральний скарб через заглиблення в зміст літургіки та мелодику співу. Саме його священиче покликання, рішучість та праця над собою мали допомогти в здійсненні цього наміру. У пригоді йому стають також друзі: знавець церковного обряду Іван Лотоцький та відомий дяк, знавець багатьох церковно-народних наспівів Микита Гетьман, які спрямовують отця в потрібне русло, дають поради. Адже щоби втілити свій намір у дійсність, потрібні були ґрунтовні знання. Ісидор Дольницький заглиблюється в церковні книги, вивчає почаївські стародруки, церковно-народні наспіви. За короткий термін часу вивчає загалом церковний спів для відправ недільних, святкових та щоденних, різноманітні маловідомі варіанти тих давніх співів та мелодій, які виконувалися в Церкві попри сам спів старовинного Ірмолоя... Кладе усе це на ноти.
І сам дивувався, скільки в тих величних обрядах Церкви було її багатства, сили, краси... А наскільки вражали душу ці співані молитви, даруючи глибинне відчуття сокровенного та інтимного єднання з Господом, з Небом, підносили душу в тій чарівній мелодиці до незвіданих висот, збагачуючи її, вдосконалюючи. Недарма ж св. Августин якось сказав: “Хто співає, той молиться двічі”. І справді, в тих словах була ота незаперечна свята істина, яка відкривала значення співаної молитви для кожного християнина, яку й збагнув ієрей Дольницький. А разом із тим, не без смутку зрозумів, як бракує тих знань, якими наповнився тепер він сам, усьому духовенству, а головне, тій молоді, яка збирається стати на священичий шлях! Не зволікаючи, виклав свої думки при зустрічі з Митрополитом Левицьким стосовно цієї проблеми та надіслав листа до Папського університету. Незабаром прийшла відповідь – прохання Митрополитові прислати до Рима вчителя церковного обряду та співу в Колегію св. Атаназія. Митрополит Михайло Левицький, не задумуючись, доручає це Ісидорові Дольницькому, і, за благословенням Папи Пія IX, він береться до праці.
Викладаючи в Колегії, отець Дольницький продовжує працювати над собою, вдосконалюючи знання з богослов'я. З особливим сумлінням та зацікавленістю студіює Святе Письмо і Новий Завіт з коментарем Корнелія а Лапіде, філософію та богослов'я Томи Аквінського. Завдяки сильному розумовому потенціалу, працьовитості та цілеспрямованості Ісидор Дольницький вивчає тринадцять мов! Це йому полегшує працю в архіві. Досліджує старі рукописи, знаходить перше видання Типікону Сави з 1515 року і переписує найважливіші її частини, додаючи при цьому виписки з давніх рукописних грецьких типиків із ватиканської, барберинської та криптофератської бібліотек. Таким чином, поволі накопичувався потужний матеріал і втілювався в життя задум укласти для греко-католицького духовенства єдиний Типікон з нормами грецького уставу, який би відповідав українській традиції з одним видом Богослуження. Перебуваючи в Римі, Дольницький знайомиться з багатьма музикантами, які неабияк допомагають йому в праці над церковними співами, навіть оволодіти вокалом.
У Ватикані давно існувала гарна традиція – на Папській понтифікальній Літургії читати грецькою Євангеліє, до якої диякони обиралися з Грецької колегії св. Атаназія. Хоча самі італійці не надто любили грецький спів, який не відповідав справжньому бельканто, тобто мистецтву співу. Адже греки співали манерою, притаманною для східних народів, з носовим звучанням та горловим притиском. Тому в той день, коли грецьке Євангеліє мав заспівати українець, отець Ісидор Дольницький, ніхто не очікував нічого надзвичайного. Яке ж було здивування, захоплення та замилування, коли вони почули звучний бас і правильне звучання! Вражений Папа Пій IX забажав познайомитися з дияконом. А побачивши його, здивувався, бо сподівався побачити високого й повного чолов'ягу, з яким асоціювався бас, а натомість побачив худорлявого, невисокого чоловіка з дрібними рисами обличчя. Папа привітав отця Ісидора і висловив побажання, щоби він завжди був дияконом на його Богослужіннях. Отець Дольницький справді співав на багатьох папських Літургіях, але найбільше йому запам'яталася Літургія 29 червня 1867 року в день канонізації священномученика Йосафата. Можливо, ще й тому, що разом із архієпископом Йосифом Сембратовичем, з яким потоваришував у Римі, він збирав матеріали для цієї канонізації по усій Австро-Угорщині.
Так у праці та науці минуло двадцять років. Тим часом Архієпископ Йосиф Сембратович перейшов з адміністрації Перемишльської єпархії у Галицьку Митрополію та Львівську Архієпархію. На новому місці Сембратович вирішує зайнятися Львівською духовною семінарією, яка тоді потребувала покращення свого стану. Для цього 1877 року він викликає з Рима отця Ісидора Дольницького, запропонувавши йому посаду духівника, професора літургійних наук і церковного співу у Львівській семінарії та Ставропігійській бурсі. Дуже сумував Папа, що отець Ісидор від'їжджає, не хотілося йому втрачати свого найкращого диякона. На пам'ять він подарував отцеві Дольницькому цінну фотографію відомого образу Пречистої Діви Марії з двома ангелами, яку виконав блаженний Анджелік. Раніше вона була у Флоренції, в палаці Ратті.
Життя отця Ісидора відтепер набуває трохи іншого змісту. Нарешті випала нагода віддати набуту мудрість для плекання нового покоління тих, хто вирішив присвятитися Господеві. Відтепер був наділений обов'язком проводити духовні науки, сповідати, служити Утрені, а попри те, навчати обряду і церковного співу. Останнє було вкрай потрібним, оскільки досі в семінарії не було компетентного викладача. Крім того, як і між духівництвом, так і між семінаристами постійно точилися міжобрядові суперечки, бракувало усталеної одностайності, яка б опиралася на історичну традицію.
Прекрасне знання багатьох мов, грецького та східного обрядів та літургійних текстів надають отцю Ісидорові Дольницькому великої популярності в колі вихованців та працівників семінарії. Адже його уроки були дуже цікаві й поспілкуватися з духівником прагнув кожен. Багато хто пам'ятає його замріяним, чимось по-дитячому захопленим, запрацьованим, сповненим дивовижної харизми... Одразу в ньому можна було вгадати поета, вразливого, сердечного, подеколи сентиментального... Адже справді ним був – особливим поетом в осяйному ореолі святості. Був викладачем дуже вимогливим, але й терплячим, цікавим, уважним, добрим, віддаючи праці з молоддю усю свою душу. Дбав про духовний розвиток кожного учня, бо саме це вважав у людині найважливішим. Був глибоко духовною людиною, а радше людиною духовно довершеною і прагнув, щоби кожен, хто хоч трохи наблизився до Бога, досягнув такого ж високого внутрішнього стану. Кожного семінариста намагався навчити бути святим, насамперед намагаючись прищепити духовний спосіб мислення.
І праця його згодом дала великі, рясні плоди. Адже учні його стали такими ж ісповідниками, як і він сам, багато хто навіть став мучеником за віру, не зрікшись своїх духовних ідеалів. Слава про отця-прелата Дольницького ширилася за межі Львова та Галичини. Про нього говорили у Римі... Але він зовсім не надавав цьому значення. Відмовившись від високих посад та регалій, волів залишатися скромним та непомітним. Бо саме таким був у своїй суті.
Через дефіцит підручників з обряду на початку 80-тих отець Дольницький видає книжку “О священних обрядах Греко-Католицької Церкви”, яку згодом перевидавали шість разів! А 1894 року на прохання Ставропігійської бурси видає “Гласопісець, або Наспівник церковний”. Прагнув також багато чого змінити і в семінарії. Хотів, щоби зв'язок між семінаристами та духівником був ще тісніший, щоби сповіді відбувалися не раз у місяць, а частіше, і щоби була каплиця... Тими думками він поділився із Папою Левом XII. А той звернувся до австрійського цісаря Франца Йосифа із проханням побудувати у Львові нову семінарію. Цісар виділив кошти, і незабаром семінарію було побудовано.
У новій семінарії 1885 року отець Ісидор Дольницький за благословенням Митрополита засновує братство Святої Богородиці, щоб згуртувати семінаристів під Її святою опікою, і стає його духовним провідником. Адже вже віддавна мріяв прислужитися Пречистій і залучити до цієї прислуги своїх учнів, подаючи їм приклад ревної любові. Як Діва Марія переступила поріг храму,-- трактував він,-- так само і кожен юнак переступив поріг семінарії, щоб жити у Бозі. Віддає братству всі свої заощадження і будує капличку, якої досі в семінарії не було. В натхненні від цієї значущої події пише книжку “Братство Ведення в храм Пресвятої Богородиці”, яка стає своєрідним духовним кодексом семінарії. Коли ж братство зміцніло, він поширює його й на жіночі монастирі сс. Василіянок у Львові, Яворові, Перемишлі, Станіславові. Для них видає книжку із статутом, молитвами і відпустом. З того часу отець-прелат Дольницький стає духовним батьком сестер-Василіянок. Він часто навідує їх, дає духовні науки, сповідає, приймає іспити перед обітами.
Важливу роль відіграв отець-прелат на Львівському Соборі 1891 року у вирішенні обрядових питань. В той час написав і кілька трактатів, які були прийняті Собором. Синод схвалив його праці “О таїнствах”, “Про вселюдне почитання Бога”, “Про святі Літургії”, “Про пости”, “Про духовні семінарії”, “О освяченнях та благословеннях”... Саме на цьому Соборі отець Ісидор Дольницький покладає край усім міжобрядовим сваркам. Завдяки його авторитету науковця і поважного знавця обрядів, церковна відправа постає у формі, в якій грецьке осердя поєднане з католицьким напрямом і з українською традицією. Згодом видає Типік, про що мріяв ще в Римі, ретельно укладав не один десяток років. І саме з появою Типіка Богослужіння набувають сталої форми. Це була справжня вершина його наукової діяльності.
Сімдесятирічним Дольницький відчуває нове натхнення творити задля Господньої прослави. Пише нові Акафісти та Служби – Серцю Христовому, св. Івану Богослову, св. Йоакимові та Анні, св. Йосифові Обручнику... На прохання ректора семінарії видає “Підручник церемоній для питомців семінарій”. А на вісімдесятому році життя береться за нову працю – пише книгу про церковні обряди. З рукописом подається в Словіту, в монастир сестер Василіянок, щоб серед монастирського спокою завершити працю. Але це йому тоді не вдається - в Господа був намір піддати його душу випробуванню. Та й не дивно, отець-прелат Ісидор Дольницький був ісповідником віри, людиною, обраною Богом і благословенною Пречистою Богородицею. А така людина завжди мусить пережити якийсь хрест, чимось жертвувати в ім'я Христа.
Улітку 1914 року спалахує Перша світова війна. Австрійський військовий комендант, зайнявши монастир, наказує покинути його. Отець Ісидор разом із монахинями вирушає на Львів. Але дорогою його заарештовують мадярські війська, звинувативши в шпигунстві. У нього відібрали рукописи, книжки, його били, принижували... І це 85-літнього старця! А згодом без жодного слідства отця Дольницького відправляють в концтабір для державних зрадників у Талєргоф у Австрії. Про перебування в тому таборі залишилася його книга спогадів.
Отця Ісидора Дольницького помістили в барак для інтелігенції. Важко було, передовсім морально. Доводилося терпіти зневагу і наругу. Окрім того, треба було тяжко працювати фізично. Але він не нарікав, зносив це випробування мужньо, стійко, з молитвами на вустах і з помислами про Бога. У бараках, де перебували полонені, не було ані ліжок, ані нар. Лише купка протухлої соломи. Вмивався отець Ісидор, вмочивши пальця у склянку з водою, бо не було ані рушника, ані миски чи ковшика. Багато людей вмирало від тифу, що його переносили воші. Харчування теж було дуже погане – рідка зупа, немов помиї, чай, ячмінна кава без молока, малесенький шматок хліба... Але Матір Божа не залишала свого сина. Там, у неволі, йому траплялися люди, які були для нього розрадою, моральною підтримкою. Український комітет з Відня надіслав отцеві 100 крон, а Климентій Шептицький, що саме в той час студіював богослов'я в Інсбруці, дізнавшись про долю отця Ісидора, надіслав йому 500 крон. Таким чином, маючи гроші, він вже міг харчуватися краще. Граф Гербестайн, що провідував інтернованих, якось побачивши, що цей старий чоловік лежить на соломі, подарував йому тепле вовняне покривало, а його дружина, щоб підняти рівень фізичних сил отця, принесла шоколаду. У таборі не було жодних релігійних предметів: образка, хреста чи молитовника... Від того тяжко доводилося ув'язненим, особливо отцям, монахам. Щоправда, згодом люди самі зробили в бараці хреста, маленький тетраподик і там молилися, хоч Службу правити керівництво табору не дозволило, незважаючи на численні прохання як інтернованих, так і духовенства, що перебувало поза межами табору.
За рік отця Ісидора Дольницького було звільнено з ув'язнення. Він повертається до Львова, до семінарії, яка перетворилася на шпиталь. Знаходить дружню підтримку і опіку в сестер-Василіянок. У важкий, непевний воєнний час продовжує працювати. Пише Акафіст “Входу Богородиці в храм” як своєрідну подяку своїй Заступниці та Покрові. Коли ж 1917 року відновлює роботу семінарія, часто навідується туди, буває в каплиці, на братських празниках Богородиці... Знову, спочатку, починає писати працю про обряди, рукопис якої відібрали під час арешту та й не повернули. Водночас пише “Устав всіх Літургій обряду нашого”. А на прохання Климентія Шептицького, ігумена Студитів, переосмисливши Хресну дорогу, пише “Скарбницю страстей Христових”, а також – Всенічну Службу св. Теодорові Студиту. Його невтомна працьовитість, невичерпна енергія та наснага по-справжньому вражають!
Перебуваючи в жіночому монастирі св. Мокрини, сповідає сестер, дає духовні науки. Вирішує залишити про себе пам'ять і замовляє для монастирського притулку фігуру Богородиці. Відчував близький кінець і готував себе до цього. Щотижня приступав до святої Сповіді та Причастя, багато молився, після чого співав італійською мовою церковну пісню до Богородиці, яку сам написав. Створив похоронну пісню, із задумом, щоб діти з монастирського притулку її заспівали на його могилі. Передав Богословському науковому товариству та Львівській духовній семінарії свою бібліотеку, подарував фотографію Богородиці, дарунок Папи, каплиці жіночого монастиря сс. Василіянок в Перемишлі...
У останній рік його життя Богородиця, до Якої завжди так ревно молився, подарувала йому дві найбільші радості. Перша була від того, що він дочекався повернення з-за кордону Митрополита Андрея Шептицького, а друга – від святкування братського празника Введення. Лікар, турбуючись про його здоров'я, заборонив отцеві Ісидору йти до семінарії, і від того він дуже засмутився, бо так мріяв знову побувати в семінарській каплиці, зустрітися з братчиками... Але ректор семінарії і братчики самі навідалися до нього. Вони разом молилися, співали, скромно частувалися... Отець-прелат пригадував свої роки праці в семінарії, своїх учнів. І це були найщасливіші хвилини.
Навесні 1924 року стан здоров'я отця Ісидора Дольницького помітно погіршується. Слабкість сковує тіло, не дає йому рухатися, з'являється біль у животі... Лікар ставить діагноз – запалення жовчного міхура. Далося взнаки погане харчування та жахливі умови життя під час перебування в таборі Талєргофа. Зрозуміло було, що він уже не одужає. Адже організм був дуже ослаблений, він вже не міг боротися. Отцеві-прелату минуло 94. Можна було тільки полегшити його стан, зняти біль.
22 березня, в день свята сорока Севастійських мучеників, отець Дольницький прийняв оливопомазання з рук отця-катехита з монастирського притулку отця Лициняка. Прийнявши св. апостольське розрішення та благословення, він мовчки лежав, пильно дивлячись на образ Пречистої, що висів коло ліжка. Сестри, що доглядали його, почали молитися, і він ледь чутно, пошепки молився разом з ними. Простягнув їм руку, ніби прощаючись. Коли ж вони почали молитву до Серця Христового, він заплющив очі, подих його ставав усе повільнішим, тихішим... Так спокійно він і спочив коло образу Богородиці, серед молитви, в колі своїх дочок, учениць, обручниць Христових.
Похоронну Службу відправив у соборі св. Юра сам Митрополит Андрей Шептицький. Поховали о. Дольницького на Личаківському кладовищі. Після похоронних церемоній хор дітей заспівав над могилою сумовиту прощальну пісню. І, мабуть, кожен відчув, що в тій чудовій мелодії та гарних словах присутній сам отець-прелат Ісидор Дольницький.
Його вчення закарбувалося в душі багатьох. Багато священиків, його колишніх вихованців, у часи переслідування Греко-Католицької Церкви стали мучениками за віру, не зрікшись її. В той важкий період Митрополит Андрей Шептицький наводив святість отця-прелата як приклад, при цьому закликаючи все духовенство зберегти і за жодних обставин не розгубити той цінний сакральний скарб, який зібрав для нашої Церкви і для всіх українських християн Ісидор Дольницький. Є свідки, які згодом згадували один цікавий випадок. Якось, коли Митрополит Шептицький перебував у Крехівському монастирі, його запитали монахи, кого він хотів би канонізувати, хто гідний цього? На те Митрополит відповів, не замислюючись: ”Отець Ісидор Дольницький”. І намір великого Митрополита сповнився, хоча вже пройшло чимало часу. 2001 року Глава нашої Церкви Блаженніший Любомир Кардинар Гузар поблагословив початок процесу його беатифікації.
Справді, відтоді минуло стільки часу! Хоч разом з тим поняття часу – абстрактне, непевне, і з його погляду вісімдесят років – це ніщо. Якщо хоч трохи заглибитися у відчуття і помедитувати, отець-прелат Ісидор Дольницький присутній у цьому житті й надалі. В літургійних текстах, в милозвучних та глибинних духовних мелодіях, в нашому обряді, який споглядаємо і відмолюємо повсякчас, у тих прекрасних Акафістах та розмаїтих Службах... Присутній в стінах семінарії, у своїх підручниках та богословських книгах, в капличці та братстві Богородиці, яке існує дотепер... Науковець, пісноспівець, літургіст, богослов, поет, святий отець. Він і далі залишається для семінаристів та священиків духовним наставником, вчителем, батьком... І далі продовжує навчати святості, провадити до Господа і молитися до Пресвятої Богородиці за всіх українських християн...
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,26Mb) або (5,91Mb)
Фільм розповідає про життєпис отця-прелата Ісидора Дольницького, а також про діяльність заснованого ним Братства "Введення в храм Пресвятої Богородиці". Стрічку було створено на основі свідчень та інтерв'ю відомих діячів, істориків та літургістів нашої Церкви. Працювали над фільмом семінаристи-аматори, що зібрали цінні матеріали та дослідили життєвий шлях отця Ісидора.
***
д/ф "ПОДВИЖНИК ВІРИ ХРИСТОВОЇ"
Фільм розповідає про життєпис отця-прелата Ісидора Дольницького, а також про діяльність заснованого ним Братства "Введення в храм Пресвятої Богородиці". Стрічку було створено на основі свідчень та інтерв'ю відомих діячів, істориків та літургістів нашої Церкви. Працювали над фільмом семінаристи-аматори, що зібрали цінні матеріали та дослідили життєвий шлях отця Ісидора.
ПЕРЕГЛЯНУТИ:
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯШЕННОМУЧЕНИК МИКОЛАЙ ЧАРНЕЦЬКИЙ
(1884-1959)
Палаючи духом за Господа сил, вони вели за собою тих, котрі чули у своєму серці Христовий голос: "Ідіть і зробіть учнями всі народи." (Мт.28,19). Серед цих перших синів української землі, що вирішили йти і виконувати волю свого Спасителя, був великий муж святого життя - блаженний єпископ Миколай Чарнецький.
Апостол українського народу Миколай Чарнецький народився 14 грудня 1884р. у західноукраїнському селі Семаківці. Батьки його, Олександр і Параскева, були простими селянами, що жили і працювали при парафії о. Каратницького, котрий опікувався їх багатодітною родиною. Малий Миколай ріс у лагідній духовній атмосфері і був найстаршою дитиною в сім'ї, де окрім нього було ще восьмеро дітей. Початкову освіту і середні класи закінчив у с. Товмач і вступив до гімназії св. Миколая у Станіславові (Івано-Франківськ). У гімназії Миколай відзначався великою пильністю і добротою - Святий Дух діяв у тій душі, яка завжди була відкрита Його натхненню і йому послушна. Ось як згадує про нього його гімназійний товариш о. Атанасій Тимків: "Відзначався взірцевою поведінкою, згідний з усіма, нікому не робив прикрості, мовчазний, пильний у виконанні своїх обов'язків, точний і покірний, правдомовний, нікому не заздрив. У його присутності не можна було зле говорити про інших, навіть жартома, або прозивати, бо він все ставав в їх обороні. Мав бистрий ум і сильну пам'ять. Скромне носив убрання і був задоволений тим, що має".
Не лише шляхетність характеру Миколая, але й його глибоке релігійне життя заохочувало товаришів і спонукало до наслідування. Вже згаданий товариш Миколая Чарнецького о. Атанасій Тимків так характеризує його з часів спільного навчання в гімназії: "Передовсім відзначався побожністю: багато молився, часто ходив до св. Сповіді і св. Причастя. Часто перед сніданням раненько приходив з церкви до бурси, щоб опісля по сніданню з бурсаками піти до гімназії. Багато читав релігійних книжок... Я ніколи не бачив його розгніваного - завжди був лагідний в словах та поведінці. Тож недивно, що ми, товариші, його шанували і любили. Та не лише товариші, але також професори, особливо о. Михайло Семенів, що був гімназійним катехитом, а водночас настоятелем бурси, високо цінили Миколая Чарнецького. Можна сказати, що він був окрасою бурси".
Покликання Чарнецького до духовного стану визрівало вже в юнацькому віці. Незабаром він заявив про своє бажання присвятити себе Богові як священик і вступив до духовної семінарії в Станіславові. За підтримки владики Григорія Хомишина (що теж є зачислений до лику святих мучеників та ісповідників нашої Церкви) в 1903 р. Миколай їде на студії до Рима, де протягом шести років вивчає філософію і богослов'я в Українській Колегії. Під час візиту до України 2 жовтня 1909р. Кир Григорій Хомишин рукоположив Миколая на священика. Після приміції він повертається до Рима, щоб продовжити навчання. Закінчивши свої студії у Римі, здобуває ступінь доктора богослов'я.
Восени 1910 року о. Чарнецький повертається до Станіславова і стає професором філософії та фундаментальної догматики. Водночас виконує функції духівника семінарії, ревно працюючи над освяченням своїм та довірених його опіці душ. У семінарії він є взірцем покори та аскези, а також великої жертовної любові для семінаристів і викладачів.
Свої слова о. Миколай скріплював прикладом власного життя. Його побожність промовляла голосніше, ніж усі напучення до розважання, що їх він давав семінаристам кожного вечора. Тож недивно, що всі вважали його за "Божого чоловіка". Дух молитви та аскези о. Миколая створював у семінарії атмосферу надприродного життя. Ось як про нього писав один з відвідувачів семінарії о.Йосафат Жан ЧСВВ: "Я змінив мій латинський обряд на візантійський у 1911 році. Після своєї першої Святої Літургії у візантійському обряді я поїхав у Станіславів. Там я привітав ректора семінарії з гарним заведеним порядком у семінарії та із надзвичайно високою духовністю поміж семінаристів. Ректор відповів, що мені слід привітати з цим отця-духівника семінарії, преп. Миколая Чарнецького. І він додав: "Це справжній і чудовий аскет". Я пішов до кімнати преподобного о. Чарнецького і запитав його, якими засобами йому вдалося запровадити своїх семінаристів на такий чудовий шлях? - "Набожністю до Найсвятішого Серця. Наш Господь обіцяв благословити всі починання Його відданих слуг". Як згадує о.Атанасій Тимків, о.Чарнецький відзначався глибокою євхаристійною побожністю, "прекрасно і довго робив благодарення по Службі Божій, відбував адораційні години, жив Пресвятою Євхаристією".
Однак серце о. Миколая поривалося до монашого життя. На початку 1918 року два монахи Чину Найсвятішого Ізбавителя о. Йосиф Схрейверс та о. Йосиф Бала відвідали семінарію. Отець Чарнецький раніше вже чув про Чин Отців Редемптористів, але не мав нагоди ближче з ним познайомитися. Запізнавшись з харизмою Згромадження, він вирішує вступити до цього Чину, котрий щойно розгортав свою діяльність в Галичині. Владика Хомишин з важким серцем відпускав о. Миколая, кажучи: "Отак найліпші мене покидають!" У жовтні 1919 р. о. Чарнецький вступає до новіціяту Отців Редемптористів у Збоїськах поблизу Львова, а через рік, 16 жовтня 1920 р., складає свої перші монаші обіти. О. Стефан Бахталовський згадує: "Новиків було поважне число. Всіх їх будував і бадьорив на дусі своїм прикладом о. Чарнецький. Він точно й радо виконував усі обов'язки, вправи і праці новіціяту, навіть такі, що їх не мав обов'язку сповняти. Все те виконував зовсім природно, без найменшого сліду самохвальби. Нічим не вирізнявся від других, хіба більшою ревністю і покорою".
Описуючи монаше та священиче подвижництво отця Чарнецького, о. Р. Костенобль зазначає: "Всюди він уходив за святого монаха і місіонара. Не менше в Згромадженні завжди уважали його чоловіком Божим, повним любови Бога і душ. Я ніколи не запримітив, щоб він мав найменшу трудність з яким отцем або братом в Згромадженні, ніколи я не чув найменшої критики відносно якого брата. Добрий отець, був прикладом для цілого Згромадження. Він заховував Правило в найменших дрібницях. Він не занедбував жодної вправи, приписаної Правилом, все те заховував точно, докладно, досконало. Ранішні молитви, полудневий іспит, часті відвідини Найсв. Тайн, часослов, розважання, благодарення по Службі Божій, тижневу конференцію і т. д., духовне читання, - живе правило. Великий подиву гідний святий. Досконалий монах - священик і апостол".
Прагнучи працювати задля з'єдинення християн і навернення духовно опущених людей, у 1926 р. Отці Редемптористи Львівської Провінції ЧНІ відкривають у місті Ковелі на Волині свій місійний осередок. Як ревного місіонера, туди було послано о. Чарнецького. Невдовзі він здобув велику пошану серед місцевих людей, навіть серед православного духовенства. Своєю ерудованістю, а поряд з цим, простотою, духом східних Отців, вабить до себе народ, а через себе - до Христа та Вселенської Церкви. Відкривши монастир і церкву в Ковелі, о. Миколай докладає всіх зусиль, щоб дотримуватися чистоти східного обряду в Літургії. Зауваживши таку ревну працю єромонаха Миколая Чарнецького, Папа Пій XI у 1931р. призначив його титулярним єпископом Лебедським і Апостольським Візитатором для українців-католиків Волині та Полісся. На тих землях Чарнецький трудився майже 14 років як місіонер та єпископ.
Розважаючи над життям Христа, Кир Миколай готував себе до мучеництва за віру. Знаменним з цього огляду був випадок, що стався під час його єпископських свячень в Римі. Після накладення мітри на його голову, вона зсунулася і впала на долівку. Присутні потрактували це як зловісний знак, на що нововисвячений владика відповів до тих, що стояли поблизу: "Можливо, і я покладу голову як св. Йосафат". І справді, хоч Господь не готував владиці Чарнецькому кривавого мучеництва, справжнім мучеництвом були роки переслідувань та великих терпінь в комуністичних таборах. Перший український владика-редемпторист від початку зазнав переслідувань. Так, у 1939 році, під час першої радянської окупації, Отців Редемптористів вигнали з Волині, а разом з ними й Кир Миколая. Тому він був змушений оселитися у Львові, в монастирі на вулиці Зибликевича (тепер Івана Франка).
Після відновлення діяльності Львівської Богословської Академії в 1941 році Кир Миколай став одним з її професорів: він викладав деякі філософські дисципліни, психологію та моральне богослов'я. Завдяки внутрішньому спокоєві, опертому на міцній та непохитній вірі у Боже Провидіння, глибокій покорі та молитовному духові, студенти вважали владику за святого. Як вони самі стверджували, Кир Чарнецький був для них найкращим взірцем монаха й людини взагалі.
Єпископ Чарнецький виховував молодих студентів у дусі дитинного довір'я до Божого Провидіння та опіки. Своїм власним життям, своєю надією на Божу силу та допомогу владика подавав їм живе свідчення істинного християнського життя. О. Степан Вівчарук, що на той час ще був студентом Кир Миколая, згадує: "Це було під час бомбардування Львова: ми були в класі, і раптом сирена повідомила про нанесення повітряного удару на місто. Але Кир Миколай спокійно продовжував свою лекцію.
Коли місто вже почали бомбардувати, деякі семінаристи налякались. Зауваживши це, Преосвященний впевненим тоном звернувся до них: "Можливо, ви хочете сховатися до підземелля? Ви можете йти. Але не бійтеся, ми є в Божих руках". Коли радянські війська вдруге зайняли Галичину в 1944 р., почалась довга і важка Хресна Дорога Преосвященного владики Чарнецького. 11 квітня 1945 року, близько 2300 Миколая Чарнецького заарештували. Його тримали у в'язниці НКВД на вул. Лонського і жахливо над ним знущалися: будили серед ночі, допитували, били... Згодом Преосвященного перевели до Києва, де його тримали цілий рік, аж поки справу розглянули в суді. Нарешті оголосили вирок: як "агентові Ватикану" - 10 років у зоні посиленого режиму. Спочатку владику Чарнецького разом з Митрополитом Сліпим відіслали до сибірського містечка Маріїнська Кемеровської області, а пізніше його часто переводили з одної зони до іншої.
Згідно з достовірними джерелами, за час свого ув'язнення (від арешту у Львові в квітні 1945 року до звільнення в 1956 році) єпископ Чарнецький відбув 600 годин допитів і катувань, побував у 30-ти різних в'язницях і таборах примусової праці. Незважаючи на фізичні й душевні страждання, владика завжди знаходив слово потіхи для співв'язнів, духовно підтримував їх, кожного знав на ім'я. Не дивно, що до єпископа Чарнецького завжди горнулися нещасні, бо тільки в нього знаходили розраду.
Останні роки свого ув'язнення Кир Миколай провів у тюремному шпиталі в Мордовії. У 1956 р. стан здоров'я владики настільки погіршився, що лікарі навіть не давали надії на життя, йому вже навіть пошили одяг, у якому ховали в'язнів. Табірне керівництво вважало його за безнадійно хворого, тому вирішило відіслати владику до Львова, щоб ніхто не зміг звинуватити радянську владу у смерті єпископа.
Отож у 1956 р. владика Миколай Чарнецький повернувся до Львова. Редемптористи о. П. Дмуховський, о. Б. Репетило та інші поїхали на залізничний вокзал зустрічати свого Єпископа. Сестри Милосердя св. Вінкентія с. Онисима Римик та с. Миколая Пандрак, що були свідками його повернення, згадують: "Наші священики привели його з вокзалу до нас на вул. Огієнка - там мешкало біля двадцяти сестер. Як увійшов, запала хвиля мовчання. Страшно було дивитися: худесенький, шкіра і кості. Коли сестри побачили Владику такого виснаженого, дуже худого, з палицею, вони розплакалися. По хвилині мовчанки Владика звернувся до них: "Дорогі діти, не плачте, а радше ходімо до каплички і разом заспіваймо "Тебе Бога хвалимо".
Владика тричі хворів на гепатит (жовтяницю), мав багато інших недуг, а тому відразу мусив лягти до лікарні. Всі думали, що Кир Миколай вже багато не проживе, але Господь продовжив його життя, адже цей духовний батько був таким потрібним Українській Церкві. Через деякий час владика видужав, що здавалося чудом. Опісля він замешкав з бр. Климентієм ЧНІ на вулиці Вечірній 7, де за владикою Чарнецьким дбайливо доглядали співбрати та Сестри Милосердя. Тут Кир Миколай продовжував свій апостолят молитви та терпіння. У самітній кімнаті, як у келії, молився та читав. Ті, хто відвідував його, розповідали, що часом бачили владику в стані духовного захоплення. Навіть коли був тяжко хворий, Преосвященний Миколай залишався вірним своїй місії Доброго Пастиря: духовно підтримував своїх співбратів, готував кандидатів до священства, висвятив понад десять священиків.
І все ж чудесне покращення стану здоров'я владики не було тривалим. 2 квітня 1959 року, Преосвященний відійшов по вічну нагороду до свого Господа. Його останніми словами було тепле звернення до Матері Божої Неустанної Помочі, до якої завжди мав велике синівське довір'я. Похорон владики Чарнецького відбувся 4 квітня 1959 року. Опис похорону, що зберігся в архіві Йорктонської Провінції ЧНІ, закінчується такими словами: "Ми думаємо, що прийде день, коли він буде канонізований, бо він був справді святим єпископом".
Всі, хто знав Кир Миколая, одностайно свідчать, що ціле своє життя він виявляв глибоку покору й святість, тож не дивно, що відразу після його смерті багато людей звертаються до Кир Миколая у своїх молитвах та отримують поміч за його заступництвом. Це незабутнє пережиття святості та могутнього заступництва перед Богом відчуваємо під час молитовної зустрічі з владикою біля його могили на Личаківському цвинтарі. Люди постійно приходять на цвинтар, де поховано Кир Миколая і завдяки його заступництву випрошують у Бога різні ласки. Так, одна жінка, якій вже мали ампутувати хвору руку, набрала землі з могили Кир Миколая, приклала до руки й одужала. Саме відтоді люди стали часто брати цілющу землю з могили владики.
Зважаючи на свідоцтво праведного життя блаженної пам'яті Кир Миколая Чарнецького, зокрема, його витривалість, мужність та вірність Христовій Церкві, виявлені в часи переслідувань, в 1960 році розпочато беатифікаційний процес. 2 березня 2001 року процес завершився на єпархіяльному рівні і справу передано до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 р. богословська комісія ствердила достовірність мучеництва Кир Миколая Чарнецького, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святійший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію Єпископа Миколая Чарнецького як блаженного мученика за Христову Віру. Під час Святої Архиєрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Миколая Чарнецького блаженним.
О мій Боже!
З глибини моєї душі віддаю
поклін Твоїй безмежній Величі.
Дякую Тобі за ласки й дари,
що ними Ти наділив Твого вірного
Слугу Блаженного Священномученика
Миколая Чарнецького.
Прошу Тебе, прослав його
також і на землі. Благаю Тебе,
уділи мені в своєму
Батьківському милосерді ласку
(намірення), про яку Тебе покірно молю.
Амінь.
ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF (0,41Mb)
***
АКАФІСТ СВЯЩЕННОМУЧЕНИКОВІ МИКОЛАЮ (ЧАРНЕЦЬКОМУ)
***
МОЛЕБЕНЬ ДО СВЯЩЕННОМУЧЕНИКА МИКОЛАЯ (ЧАРНЕЦЬКОГО)
***
д/ф "ДОРОГА ПРАВЕДНИКА"
ПЕРЕГЛЯНУТИ:
***
БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК КЛИМЕНТІЙ ШЕПТИЦЬКИЙ
(1869-1951)
Климентій Шептицький, молодший брат Митрополита А. Шептицького, народився 17 листопада 1869 р. у с. Прилбичах Яворівського повіту на Львівщині. 1912 року розпочав новіціат у монастирі монахів студійського уставу в Камениці в Боснії (перед цим — з 1911 року — випробував себе в чернецтві латинської традиції, вступивши до монастиря отців-бенедиктинців в Байроні). 1913 року прийняв схиму, отримавши чернече ім’я Климентій на честь св. Климентія Папи. Ставши монахом, він відмовився від успішної світської кар’єри. Богословські студії здобував в Інсбруці. 28 серпня 1915 р. отримав єрейські свячення. Був довголітнім ігуменом Унівської Лаври (з 1926 року).
1939 року більшовики видали наказ вбити ігумена Климентія. Тоді у батьківському домі Шептицьких в Прилбичах розстріляли брата митрополита Андрея та ігумена Климентія Леона разом з дружиною Ядвігою. Ігумена не розстріляли лише тому, що на той час його в Прилбичах не було.
Установивщи зимою 1939 року на території СРСР 4 екзархати УГКЦ, під опіку о. Климентія Митрополит Андрей передав Російський екзархат.
1944 р. о. Климентій став архимандритом Свято-Успенської Унівської лаври, де під час Другої світової війни давав притулок переслідуваним євреям, за що 1996 року визнаний Праведником народів світу.
1945 року, після арешту усіх єпископів УГКЦ, о. Климентій став фактичним провідником духовенства, продовжував проводити традиційні зустрічі духовенства по четвергах, зустрічався з настоятелями чернечих згромаджень, під час яких рішуче вирішили протистояти радянській владі.
5 червня 1947 р. його заарештували. Формальною причиною арешту стали листи архимандрита до Риму з повідомленнями про переслідування УГКЦ в Україні, які перехопило НКВС. На час арешту архимандриту було 78 років. Після перебування у в’язницях Києва та Львова, присудивши вісім років ув’язнення, архимандрита відправили до Володимирської в’язниці у Москві, де він помер 1 травня 1951 року.
У Володимирській в’язниці суворого режиму в Росії він буквально випромінював любов до співв’язнів. «Високого зросту – 180-185 см, худорлявий, з довгою білою бородою, трохи сутулий, з палицею. Рухи повільні, спокійний, обличчя і очі привітні. Нагадав мені св. Миколая, — згадує Іван Кривуцький. – Ми не чекали такого ‘злочинця’ в нашій камері... Йому якісь сестри передали три яблука – таких червоно-рожевих, спілих – і він одне яблуко віддав Новосадові Романові тому, що той часто хворів шлунком. Сказав: ‘Вам треба лікувати шлунок’, а інші – розділив між нами»...
Джерело: РІСУ
***
БЛАЖЕННА ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИЦЯ ТАРСИКІЯ МАЦЬКІВ
Тарсикія Мацьків Сестра, СНДМ
(1919-1944)
Ольга Мацьків народилася 23 березня 1919 року в м.Ходорові Жидачівського р-ну Львівської області. Батьки Ольги були середньо заможні, побожні, релігійно-практикуючі християни греко-католицького віровизнання. Батько, Роман Мацьків, працював у м.Ходорові начальником залізниці, тож коли депо перенесли до Рави Руської, то він із цілою родиною переїхав туди. Мати, Марія Мацьків, із роду Кука, була домогосподинею. Батьки старанно виховували своїх дітей, навчаючи їх власним прикладом сумлінному виконанню обов'язків, працьовитості, молитві й любові до Бога. Мама Ольги була дуже доброю, ніжною, милою й ці риси передала дочці. Ольга з раннього дитинства виявляла свою любов до Бога і всього навколишнього. Початкову школу дівчинка закінчила в Ходорові. Вчилася добре. Почала ходити до гімназії в м.Ходорові, а згодом вступила до «Державної Промислової Жіночої Школи» у Львові, яку закінчила 17 червня 1937 р., отримавши спеціальність вчителя крою та шиття.
Любов до Бога й молитви, закладена мамою в серце маленької Ольги, зростала щодня. Дівчина була побожною, любила молитися, часто ходила до церкви на богослужіння. Так сформувалось у неї покликання і виросло нестримне бажання посвятити себе цілковито Богові. Але її мама ніяк не хотіла на це погодитися, не бажала і слухати про монастир, чинила різні перешкоди, навіть не пускала дочки до церкви. Закінчивши у 1937 році школу, Ольга перший раз приїхала до новіціятського дому в Кристинополі, щоб придивитися до життя в монастирі, але на той час вона ще не мала достатньої відваги, щоби переступити заборону матері. Однак Божий голос у її серці не давав спокою. З Божою допомогою вона подолала ці труднощі і 3 травня 1938 року вступила до Згромадження Сестер Служебниць НДМ.
З перших днів перебування в монастирі Ольга справила на всіх миле й гарне враження. Після закінчення кандидатури 4 листопада 1938 р. вона облеклася в монашу одежу, прибравши ім'я Тарсикія. Перші обіти с.Тарсикія склала 5 листопада 1940 року. Після складення обітів була відповідальною за робітню в монастирі, а також працювала у господарській школі вчителькою крою та шиття і була відповідальною за хвіртку в новіціятському домі. Сестри, які проживали з нею, засвідчували велику любов с.Тарсикії до Бога і ближнього. Завдяки глибокій злуці з Богом, с.Тарсикія відзначалася великими людськими й духовними чеснотами, які свідчили про автентичність життя богопосвяченої особи, вповні відданої Господеві. Була тихою, спокійною, веселою, ввічливою, любила робити приємність іншим, мала дар терпеливості й любові до ближнього. Кожну доручену їй працю виконувала з великим старанням і відповідальністю. Вміла з покорою й радістю переносити духовні й фізичні терпіння. Часто просила їх в Ісуса, жертвувала ці терпіння й молитви за грішників. Таким взірцевим життям вона була прикладом для співсестер та заохотою до наслідування у вірності й посвяті Господеві.
Новіціят і перші роки після складення обітів с.Тарсикії випали на важкий повоєнний час, позначений багатьма небезпеками. Сестра Тарсикія була свідома того, що відбувається у світі. Вона знала, що більшовики переслідують Церкву, розганяють монастирі, заарештовують священиків, монахів, монахинь, вивозять їх на Сибір. Але ці обставини її не захитали, навпаки, спонукали до повного віддання свого життя Господеві. Сестри взаємно заохочували себе до вірності Богові і Католицькій Церкві, незалежно від обставин, в яких вони будуть перебувати, і тих випробувань, які їх чекатимуть. І в цьому намірі вони багато молилися. Ще перед наступом більшовиків сестра Тарсикія склала на руки свого духовного провідника О.Володимира Ковалика ЧСВВ обітницю, що жертвує своє життя за навернення Росії, а також за Католицьку Церкву. 17 липня 1944 року після обіду почався наступ більшовиків на Кристинопіль. Сестри були змушені ховатися у пивниці під будинками, яку заздалегідь приготували. Усю ніч аж до ранку тривали: бій, бомбардування, стрілянина та палали вогні. Сестра Тарсикія весь час сиділа й молилася на вервиці. Відчувала неймовірний страх, а крім того, і нестерпний біль голови.
Уже вранці російські війська були біля будинку сестер. Кожного дня до новіціятського дому приходив відслужити Святу Літургію о.Йосиф Загвійський ЧСВВ, який був магістром новіціяту. Цього ранку сестри очікували отця, але він не прийшов. Сестра Тарсикія також дуже чекала на священика, бо мала велике бажання прийняти участь в Службі Божій. Трохи пізніше задзвонив дзвінок, тож с.Тарсикія, думаючи, що прийшов отець, із радістю побігла відчинити хвіртку. Невдовзі почувся постріл, і с.Тарсикія впала на землю.
Мертве її тіло сестри занесли до пивниці, вони старалися ще врятувати її молоде життя, але намарно. Убивця с.Тарсикії зробив це з ненависті до Католицької Церкви й віри. Його слова: «Я єйо убіл, -... ібо она монашка», - найкраще пояснюють дії цього злочинця. Сестра Тарсикія Мацьків була готовою вмерти за Католицьку віру й Церкву, що й засвідчила своєю геройською смертю, впавши від кулі російсько-більшовицького солдата...
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Духовний світ блаженної мучениці с. Тарсикії Мацьків, СНДМ"
Немає коментарів:
Дописати коментар