30.01.2018р. Б. / Рекомендовані заходи по відзначенню Всесвітнього Дня хворого 2018

1.На загально церковному рівні

А. Послання папи на Всесвітній День хворого
Б. Пояснення значення Всесвітнього дня хворого

2. Архі/єпархіальний рівень

 А. Круглі столи за участю медпрацівників, медкапеланів, волонтерів, на тему: «Уміння поводитися з хворим».

Рекомендація: За основу можна брати книги, видані для бібліотеки медичного капелана, а саме «Я був хворий і ви відвідали мене», посібник із медичного душпастирства; книги о. о. Арнальдо Панграцці. «Мозаїка милосердя», «Будь соняшником біля плакучих верб», «Слідами Доброго Самарянина», та «Навчитися від хворого», видане Конференцією Єпископів Італії.

Б. У лікувальних установах організувати Богослужіння, молитви на оздоровлення, відвідування хворих.

Рекомендація: Медичний капелан разом із персоналом медичного закладу моляться на спеціально організованому Богослужінні за хворих. Важливо виголосити тематичну повчальну проповідь. Відвідати хворих, помазати єлеєм, тих, які не можуть прийти на Богослужіння.

3. Парафіяльний рівень

А. На Божественній Літургії, додати прохання за недужих, укінці Літургії цілою парафіяльною спільнотою помолитися за хворих.

Рекомендація: Прочитати послання папи Франциска з нагоди ХХVІ Дня Хворого, виголосити тематичну проповідь, присвячену служінню та супроводу хворих.

Додадки до ектенії:

Ще молимось Господеві Богу нашому за всіх хворих, за зцілення їхніх душ і тіл. Утверди, Господи, їхню віру і укріпи їх у надії, бо Ти є джерело оздоровлень і податель усякого добра.

Ще молимося за всіх медичних працівників і за тих, хто своєю працею приносить немічним полегшення страждань і болю. Подай, Господи, їм Свою благодать, щоб їх душі були завжди сповнені милосердя, доброти і співчуття до хворих, а в праці завжди виявляли глибоку пошану до їхньої гідності.

Ще молимося за усіх священнослужителів-капеланів і за тих, хто здійснює волонтерське служіння хворим. Подай, Господи, Свою благодать, щоб у їхньому служінні стала видимою Твоя любов і милосердя до всіх, хто несе важкий хрест недуги. Будь, Господи, їм помічником і подателем сили та натхнення для сповнення діл милосердя.

Молитва за хворого (хворих)

О, мій Боже, хворий, що перед Тобою, прийшов просити Тебе про те, що здається йому найважливішим; про те, чого він так гаряче прагне, що він вважає для себе найважливішим.

Але, ти, Боже, наповни його серце такими словами: «Найважливіше, щоб здоровою була душа». Господи, нехай здійсниться у всьому Твоя свята воля над хворим! Якщо ти хочеш, нехай він одужає. А якщо Твоя воля, щоб він далі ніс свій хрест – нехай буде так! Просимо Тебе і за нас, що молимося за хворого: очисти наші серця, зроби нас гідними того, щоб через нас Ти міг роздавати всім Свої святі ласки. Зміцни цього хворого і полегши його страждання.

Нехай здійсниться на ньому Твоя свята воля! Вияви, Господи, на ньому Твою Божественну любов і допоможи мужньо нести свій хрест.

Б.  Молитви на оздоровлення
В. Відвідання хворих на парафіях (11-17 лютого)

Джерело:    Комісія УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я

29.01.2018р. Б. / Освячення іконостасу каплиці св. Миколая Чудотворця у ліцеї ім Героїв Крут

8 січня 2018 р. з нагоди 100-річчя бою під Крутами у Львівському державному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою ім. Героїв Крут відбулася Архиєрейська Божественна Літургія та Чин освячення іконостасу й розпису святилища.

Архиєрейську Службу Божу очолив Преосвященніший владика Володимир, єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ, у співслужінні з військовими капеланами, які свого часу здійснювали духовний супровід у даному закладі: о. Степаном Сусом, синкелом у справах капеланства ЛА УГКЦ, о. Тарасом Михальчуком, о. Андрієм Сіданичем, о. Михайлом Білецьким та о .Володимиром Адамчуком.

У своїй гомілії владика Володимир наголосив на важливості живого спілкування з Творцем через іконостас, який допомагає входженню у простір молитви для особистого пережиття Бога.

Щира подяка всім жертводавцям і добродіям, які спричинилися до появи іконостасу та розпису святилища у каплиці св. Миколая Чудотворця, адже крутяни, споглядаючи образи на іконостасі, зможуть глибше пізнати Господа.

Джерела:   kapelanstvo.info

Воїни Христа Царя

26.01.2018р. Б. / Різдвяний концерт ”Радуйся Світ!”

У неділю, 28 січня 2018 року, ласкаво запрошуємо на Різдвяний концерт ”Радуйся Світ!” у виконанні солістів, хору та камерного оркестру Заслуженої академічної капели України “Трембіта”, який проходитиме у храмі Воскресіння Христового (м.Львів, вул. Городоцька 319 А). Початок о 14.00 год.

Заслужена академічна капела України "Трембіта"

Капела “Трембіта” – один із найстарших хорових колективів України. Створений на базі хору Товариства «Львівський Боян», заснованого у 1890 році, що функціонував до 1939 р. і 10 жовтня цього ж року був реорганізований в капелу “Трембіта”. Колектив очолив Дмитро Котко. Завдяки йому капела “Трембіта” надалі продовжувала традиції хору “Львівський Боян”, який весь час тісно співпрацював з галицькими митцями А. Вахнянином, Д. Січинським, Г. Топольницьким, Ф. Колессою, Й. Кишакевичем, С. Людкевичем, В. Барвінським.

З 1990 року керівником капели став представник львівської диригентської школи, заслужений діяч мистецтв України Микола Кулик.

За умов незалежної України у репертуарі колективу з’явились твори композиторів, творчість яких замовчувалася у зв’язку з репресіями (М. Гайворонський, З. Лисько, В. Барвінський, С. Чарнецький, Б. Кудрик та інші). Основою репертуарного напрямку залишилися твори Д. Бортнянського, літургії М. Вербицького, Д. Січинського, кантати та ораторії сучасних львівських композиторів. Продовжуючи традиції хору “Львівський Боян”, капела “Трембіта” стали першовиконавцем ряду новітніх творів українських галицьких композиторів, зокрема, ораторії В. Камінського “Іду. Накликую. Взиваю.” на тексти А. Шептицького, “Україна. Хресна дорога” на тексти І. Калинця; О. Козаренка “Страсті Господа нашого Ісуса Христа” та ін.

Виконавський стиль капели сьогодні вирізняє адекватна художня інтерпретація, професіоналізм, широка стилістична і жанрова палітра репертуару, академічна манера виконання.

Капела “Трембіта” відзначена Національною премією України ім. Т. Шевченка (1995 р.) та званням академічного колективу (2008 р.).

Джерело:  Воїни Христа Царя

18.01.2018р. Б. / «Русскій мір» вислизає з ополонки

В останнє десятиріччя поряд із нездоланним «дідом Морозом» у зимові свята поширилася ще одна «скрепа», що має єднати українців із «русскім міром» - звичай хрещенського моржування.

Київська християнська традиція завжди ставилася до Богоявлення або ж Хрещення Господнього з пієтетом. У церкві велике освячення води відправлялося напередодні, 5 січня[1]. А в сам день Богоявлення, 6 січня[2], громада вирушала на річку, озеро або ставок. Там заздалегідь виливався зі скрижанілої води, часто забарвленої буряковим квасом, хрест, ставився престіл, розчищалася ополонка і священик відправляв у ній освячення води. Це освячення називалося ще Йорданським, бо кожна водойма з освяченою водою символічно уподібнювалася до річки Йордан, у якій Ісус Христос прийняв хрещення від Іоана Предтечі. Воду з освяченої водойми пили, нею кропили оселі, її зберігали в хатах як велику святиню. Нікому й на гадку не спало б купатися в цій воді. Навпаки – подекуди існувала навіть народна пересторога: до кінця богоявленських свят або принаймні три дні не використовувати освячені водойми для побутових потреб, не занурюватися в них оголеним тілом.

Натомість у російських селах поширилася цілком інша звичка: пірнати в ополонку відразу після освячення води. Вона мала свої історичні прецеденти. Пригадаймо: ще наша «Повість временних літ» передає подив апостола Андрія Первозваного, коли він, встановивши хрест у Києві, подався на північ і там побачив у землях фіно-угорських племен, де згодом сформувався російський народ, лазні. В уста апостола Нестор-літописець вкладає розгублені спогади про диваків, які після лазні «вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть». Можливо, спонукою для росіян став теж побачений у Греції звичай кидати після освячення води хрест у море, звідки його діставали пірнальники. 

Перед большевицьким переворотом і запровадженням державного атеїзму хрещенські купання поширилися в російських селах, а звідти перейшли і в марґінальні верстви міщан. Ясна річ, жодному чиновникові, а тим більше високопосадовцеві чи інтеліґентові, не спало б на гадку приєднатися до цих простонародних розваг. Російська церква їх не забороняла, приймаючи за одну з ознак сили свого народу за логікою популярного там прислів’я: «Что русскому здорово, то немцу смерть». Мірою зросійщення захоплених Москвою теренів цей дивакуватий обряд починає поширюватися і на них.

Заборона комуністами церковних відправ поза храмом унеможливила хресні ходи «на Йордан» і супровідні звичаї. Але з падінням імперії зла та приходом до церкви натовпів невоцерковлених людей із напівпоганськими уявленнями про віру, богоявленські купання раптом перейшли із категорії сумнівного ескорту в центральні елементи нової російської релігійности. Різного роду жириновські почали демонструвати свою наготу перед телекамерами, виражаючи цим російський патріотизм і «почвенническую» причетність до народної звичаєвости. «Шарикови», що повилазили на поверхню суспільного життя, не усвідомлювали, що до революції представники суспільних еліт ніколи б не полізли прилюдно в ополонку. Публічне купання на Богоявлення перетворилося в Росії Путіна на маніфестацію національної ідентичности, одну зі «скреп», що єднають російський народ у протистоянні цивілізованому світові.

Політичні еліти України, позбавлені міцного відчуття власної національної ідентичности й обтяжені безліччю комплексів, з дивовижною недалекоглядністю включилися в цю гру. За часів Віктора Ющенка участь у хрещенському купанні стала візитівкою лояльности до київських еліт. Президента і його оточення стали наслідувати реґіональні чиновники, причому часто формально належні до «національно-демократичних» партій. І поступово купальний супровід освячення води вийшов за межі російської громади в Україні, почав, ніби ракова пухлина, заражати й ідеологічно далекі від неї середовища.

Годі й говорити, що хрещенське купання абсолютно суперечить характерові християнського свята. Адже на Богоявлення Церква вшановує акт смирення Божого Сина. Ісус Христос, не маючи жодного гріха, приходить, аби перед усіма скласти символічний акт покаяння: прийняти від Іоана Хрестителя обмивання йорданською водою.Натомість занурення в крижану воду має продемонструвати фізичну силу, витривалість, тілесну привабливість учасника цієї гри. По суті - гри марнославства. А до неї неодноразово додається й споживання оковитої – мовляв, «щоб нагрітися». Ну і одяг купальників не вкладається в межі церковного дрес-коду. Один знайомий священик, котрий згодився був освятити воду на Дніпрі, потім із соромом розповідав: не встиг він вийняти з води хрест, як озирнувся – аж до води мчить натовп нудистів і з галасом стрибає в річку! Він ледь встиг сховати від сорому необачно взяту з собою маленьку дочку... 

Гібридна війна відкриває, – на жаль, із запізненням – багатоманітність засобів інформаційної аґресії. Ми вже бачили, як слідом за «дарами волхвів» приходять у Крим «зелені чоловічки». «Георгіївські стрічки», якими ще років три-чотири тому були завішані на початку травня наші міста, засвідчили себе згодом як символ експансії Кремля. Боюся, що і з хрещенської ополонки, в яку так захоплено полізли наші політики, може несподівано вислизнути відразлива личина «русского міра».

[1] У ХХ ст. припадає на 18 січня нового стилю.
[2] 19 січня нового стилю.

Архиєпископ Ігор Ісіченко

Джерела:     archbishopihor.blogspot.com

Воїни Христа Царя

17.01.2018р. Б. / Михайло Левицький – видатна постать УГКЦ

15 січня, на Аскольдовій Могилі помолилися за упокій душі Михайла Левицького – митрополита УГКЦ, першого львівського кардинала, котрий завдяки своїй багатогранній діяльності та самовідданому служінню Богові, назавжди закарбувався в історії нашої Церкви.

Михайло Левицький був людиною глибоких надприродних чеснот: побожності, второпності, покори та доброти.

Народився у містечку Ланчин Івано-Франківської області, на межі Гуцульщини та Покуття. Його батько був священиком, а за походженням шляхтичем гербу «Роґаля».

В 1790 році Михайло Левицький закінчує Станіславську гімназію, після якої, йде навчатися у греко-католицьку Духовну Семінарію Барбареум у Відні, що діяла при храмі святої Варвари. Свою духовну освіту завершує науковим ступенем доктора богослов'я. У 1798 році приймає ієрейські свячення, після яких викладає Святе Письмо у Генеральній Львівській семінарії. У 1808 році стає каноніком Галицької митрополії, займається широкою релігійною та суспільною діяльністю, а також приділяє особливу увагу освітній галузі.

На 15-річчі священства, в 1813 році Михайла Левицького висвячують на Перемиського єпископа, і вже опісля, з невтомною ревністю, він починає займатися апостольською діяльністю. У 1814 році Левицький видає загальний обіжник до духовенства, яким зобов'язує навчати народ обов'язково відзначати богослужіння в неділю та церковні свята.

17 серпня 1815 року австрійський імператор Франц I призначає Михайла Левицького - Галицьким митрополитом та Львівським архиєпископом, і вже 8 березня 1816 року це рішення затверджує Папа Римський.

За дорученням Левицького, отець Іван Могильницький укладає для нав­чання народу катехизм «Наука християнськая» (1815) та «Буквар української мови» (1816). Також Єпископ Левицький, 20 січня 1816 року, організовує «Товариство Священиків» з метою видавництва релігійних книжок та часописів для поши­рення правд віри й моралі серед народу. Сам Левицький теж пише,  і видає друком катехитичні науки для дітей.

Він постійно звертається до уряду Австрії і завжди його прохання успішно вислуховуються. Так, в 1816-1819 роках, дбає про 383 шкільні фундації, двірські та громадські, на утримання вчителів. Із відновленням у 1817 році Львівського університету, владика добивається, щоб догматику, пастирське богослов’я та катехитику викладали українською мовою. Внаслідок його старань, з 1856 року греко-католиків починають призначати в школи  катехитами. Також, в 1818 році єпископ Левицький створює Перемиський інститут,  з котрого виходять не тільки добрі дяки, але й учителі парафіяльних шкіл. Цей заклад проіснував до Другої світової війни.

В 1839 році, коли Микола І ліквідував в Росії Уніятську Церкву, Митрополит Левицький, рішуче виступає на захист уніатів. А вже в 1841 році видає пастирське послання, в якому боронить унію й засуджує її переслідування. Велику увагу, він приділяє також запобіганню духовній та фізичній деградації українського суспільства під впливом алкоголю. Саме тому, 3 жовтня 1844 року Михайло Левицький видає послання, в якому обґрунтовує потребу заснування братств тверезості - організованої форми відвернення пияцтва.

З часом, митрополит Левицький через слабке здоров'я і старший вік випрошує для себе в Апостольській Столиці єпископа-помічника в особі Григорія Яхимовича.

Австрійський уряд, поважаючи Галицького митрополита, наділяє його хрестом ордена Леопольда, а в 1848 році призначає Левицького примасом Галичини, хоча до цього, таку посаду займали тільки латинські польські архиєпископи. Також, 16 червня 1856 року, Папа Пій ІХ надає Левицькому кардинальський титул. Митрополит Левицький, переважно перебуваючи в Унівській Лаврі, був діяльним і активним аж до самої смерті. А 14 січня 1858 року в Уневі, що на Львівщині митрополит помирає. Саме там, за волею Левицького, його і було поховано. Він прожив 84 роки, з яких 42 віддав митрополичому служінню. Похоронними богослужіннями, прощалися з найвищим церковним ієрархом і палким українським патріотом по всій Галичині, а також у Відні та Римі.

Джерела:   oranta.org

Воїни Христа Царя

16.01.2018р. Б. / Яке християнство – такі й мощі

Московському патріарху Тіхону стосовно мумії Лєніна приписують вислів: «Які мощі – такий і єлей». Ці слова він начебто сказав, коли мавзолей червоного диктатора залило каналізаційними стоками. І дійсно, важко не погодитись з його висловлюванням. Лєнін – терорист, який знищив мільйони християн тільки за те, що вони сповідували віру в Христа. Такі римські імператори-гонителі християн, як Нерон, Домініціан, Діоклеціян - просто мікроскопічні карлики в порівняні до самого Лєніна і системи, ним створеної. Тому не варто дивуватися, що світовий інформаційний простір сколихнули висловлювання Путіна, який прирівняв комунізм до християнства, а мумію Лєніна - до мощей християнських святих.

Перефразовуючи московського патріарха, хочеться сказати: яке християнство – такі й мощі. Путін вже неодноразово висловлювався стосовно християнства і християнських конфесій у доволі дивовижний спосіб. То для нього комунізм з Лєніном подібними є на християнство і мощі святих, то православ’я є подібнішим до ісламу, аніж до католицтва. І все це можна би було списати на релігійну неписемність московитського очільника, який основ освіти здобував у совєтський час. Якби тільки він не був очільником держави, яка охоплює величезну територію та володіє величезним ядерним арсеналом.

Судячи з його висловлювань, Путін щиро вірить, що так воно і є, що комунізм можна сумістити з християнством, що православ’я подібніше до ісламу, аніж до католицтва. І не тільки вірить, він, фактично, у своїй діяльності пробує зліпити в одне комунізм, православ’я, іслам, царизм і КГБ.

У багатьох західних консервативних християн фігура Путіна викликає захоплення, оскільки московитська пропаганда закордоном ліпить з Путіна образ консервативного політика, захисника християнства і християнських цінностей. Але яким є християнство Путіна, якщо він його уподібнює до комунізму й ісламу? Чи не на нас, тих, хто розуміє, що насправді являє собою путінське християнство, лежить обов’язок просвітити християн Заходу, чи, принаймні, пробувати просвітити у тому, хто такий насправді Путін і яким насправді є московитське християнство, яке святим почитає не тільки деспота Нікалая ІІ, але й члена масонської ложі царгородського патріарха Григорія V і яке завжди було союзником московитської влади, як царської, так і більшовицької, у її намаганнях знищити Католицьку Церкву?

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

15.01.2018р. Б. / Єпископ Римо-Католицької церкви: УПЦ МП боїться, що віряни перейдуть в інший патріархат і залякує їх

У Римо-Католицькій церкві ганебний вчинок "УПЦ" МП у Запоріжжі вважають політичною дією. Відмова Української православної церкви Московського патріархату відспівувати вірян Київського патріархату є ознакою того, що одна церква боїться, що віряни перейдуть в інший патріархат. Таку думку висловив єпископ-помічник Харківсько-Запорізької дієцезії Римо-Католицької Церкви Ян Собіло в коментарі «Главкому».

Єпископ зазначає, що, наприклад, у католицькій церкві така ситуація неможлива. «Коли до мене звертається людина, щоб здійснити похорон, ми не уточнюємо, якої вона конфесії, бо навіть, якщо вона була нехрещена, можливо, перед смертю вона бажала похреститись. Тільки Бог знає, що у людини в серці було. Хіба що людина особисто перед смертю просила не ховати її за християнським обрядом. Навіть, якщо людина скоїла самогубство, ми беремо участь у похованні», — розповідає він.

За словами єпископа Яна Собіло, він не має права як священик осудити людину, «тільки Бог знає її віру, можливо, в останню хвилину вона розкаялась у своєму вчинку».

«Ми можемо помолитися і за мусульманина та буддиста, бо Бог є єдиним і всі ми брати і сестри: і православний, і протестант, і навіть атеїст. Про «прокльон до сьомого коліна» - це вигадки. Таких канонів немає у «Євангелії», вони самі їх придумують, щоб налякати вірян. Це політична дія, тому що одна церква боїться, що віряни перейдуть в інший патріархат, і щоб залякати їх, кажуть, що не будуть відспівувати вірян Київського патріархату. Це немудро, бо люди – це не мішок із картоплею і мають самі обирати церкву, яка їм подобається», — резюмував єпископ.

Нагадаємо, на початку січня у Запоріжжі стався скандальний інцидент, коли священик Московського патріархату відмовився відспівувати хлопчика, хрещеного у храмі УПЦ КП. Дитина у святкові дні загинула при шокуючих обставинах: чоловік-самогубця вистрибнув із вікна багатоповерхівки і упав на хлопчика, який у цей момент перебував на вулиці з батьком.

Джерело:  Воїни Христа Царя

13.01.2018р. Б. / Владика Богдан (Дзюрах) в МЗС України обговорив шляхи співпраці задля поширення правди про війну в Україні та визнання Голодомору

12 січня 2018 року в Міністерстві закордонних справ України під час зустрічі начальника Управління з питань закордонного українства та гуманітарного співробітництва Лариси Дір з Секретарем Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви владикою Богданом (Дзюрахом) було обговорено шляхи та можливості співпраці в гуманітарній площині, яка є важливою для вирішення найбільш гострих соціальних проблем України під час збройної агресії з боку РФ.

Відзначено важливу роль гуманітарної ініціативи Папи Римського Франциска «Папа для України», яка є найбільш масштабним гуманітарним проектом Католицької Церкви, що реалізується з метою підтримки нашої держави в умовах, які Понтифік охарактеризував як «війну», що приносить великі страждання населенню.

Суттєвий внесок належить також міжнародному благодійному фонду «Карітас України», який допомагає людям, які опинились у складних життєвих обставинах — переселенцям, мешканцям буферної зони, представникам інших уразливих груп населення, які потребують захисту та підтримки (програми фонду фінансуються, зокрема, урядами ФРН, Польщі, Нідерландів, Японії, США, Європейським Союзом (Європейська комісія з питань цивільного захисту та гуманітарної допомоги), Карітасами ФРН, Австрії, Польщі, Іспанії, Норвегії, Чехії, Ініціативою «Папа для України»).

Окрема увага у ході зустрічі приділена координації заходів, пов’язаних з 85-ми роковинами Голодомору 1932-1933 рр. в Україні, що спрямовані на визнання світовою спільнотою Голодомору 1932-1933 рр. в Україні геноцидом українського народу, поширення правдивої інформації про «Житницю Європи», населення якої зазнало мільйонних втрат внаслідок штучно організованого голоду. Зазначені заходи відбуватимуться протягом 2018 року.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

12.01.2018р. Б. / Багатство і бідність в ранньохристиянських громадах

«А всі віруючі були разом і мали все спільним. І продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було» (Книга Діянь апостольських 2,44-45).

Таким чином євангелист Лука згадує ідилічну ситуацію, якою жила перша християнська громада в Єрусалимі в апостольський вік. З цих його слів можна побачити структуру спільноти, яка прагнула до рівності, намагалася надавати допомогу нужденним, використовуючи для цього майно, що надається в розпорядження дияконів багатими членами громади.

Але історія ранньохристиянської Церкви, ймовірно, не завжди була відзначена такою атмосферою солідарності, яка повинна була б панувати в Єрусалимі, оскільки в Першому посланні святого Якова вже є згадка про конфлікт між багатими і бідними:

«Так хвалиться брат принижений високістю своєю, а багатий - пониженням своїм, бо він промине, як той цвіт трав'яний. Бо сонце зійшло спеку, і спекою і висушило траву, колір її опадає, і краса лиця її; Так само зів'яне й багатий у дорогах своїх» (1, 9-11).

У цьому ж посланні викривальна промова проти багатих і їх багатства стає більш полемічною і суворою:

«Послухайте ви, багачі, плачте й ридайте над лихом своїм, що вас спіткало. Багатство ваше згнило, а ваші вбрання міль поїла. Золото ваше та срібло поіржавіло, а їхня іржа буде свідчити проти вас і з'їсть плоть вашу, як вогонь: ви зібрали собі скарб на останні дні. Ось, плата, затримана вами  працівникам, що жали поля ваші, і голосіння женців досягли вух Господа сил. Ви розкошували на землі й насолоджувались; наситили серця свої, як би на день різанини. Ви Праведного засудили й убили; Він вам не противився!» (Як 5, 1-6).

З іншого боку, в юдейсько-християнському середовищі поширювалася тенденція до вихваляння пауперизму, бідності. Так, давньогрецький єпископ і богослов Маркіон вже в другому столітті згадує, що Добра Новина, передана особливо святими Лукою і Павлом, найвищою мірою відноситься до бідних.

Ранньохристиянські письменники-філософи і Отці Церкви другого століття підкреслюють, що для язичників християни ототожнюють себе з пауперами (бідними) (Мінуціус Фелікс, Октавія 36) і не соромляться цього: plerique pauperes dicimur (Тертуліан, Ad uxorem 2,8).

Дуже скоро послідовники Христа обрали злидні способом свого життя, практикуючи свого роду аскетизм в зародковій формі. Цілком можливо, що вони побоювалися впасти в гріх, який несе з собою багатство, щоб не осліпнути духовно і не віддалитися від суворого і послідовного християнського життя. У зв'язку з цим відношення до багатства залишається невизначеним.

Багатство парадоксальним чином вважається даром Божим (Дидахе 1,5), і злидні повинні розглядатися як природна умова, а не в значенні наслідку людського прагнення отримати прибуток. Іншими словами, недостатньо бути бідними, щоб жити праведним життям: християнин може мати, але він повинен боятися ненаситності і жадібності (Тертуліан, Про ідолопоклонство 11).

По суті, багатство може бути чесним, коли воно не є ненаситним, коли християнин не прив'язаний до власності, але завжди готовий покинути будинок, братів або сестер, матір або батька, дітей або свої землі. Тільки таким чином він «отримає вже нині, цього часу, серед переслідувань, в сто раз більше будинків, і братів і сестер, і батьків, і матерів, і дітей, і земель, а в віці наступному вічне життя» (Мк 10, 29).

Концепція винагороди як відповіді на допомогу бідним, безумовно, є революційною. Відоме порівняння з Пастиря Єрми (2, 5-10) пропонує метафору, яка звучить як притча по відношенню до початкового богослов'я винагороди: той, хто дає бідним, отримує натомість їх молитву. Вони допомагають один одному, подібно безплідному дереву в'яза, на яке прищеплюється виноградна лоза, що приносить свої плоди тільки при підтримці цього дерева:

«Багатий чоловік, - який піднімає бідного, а потім дає йому необхідне, вважає, що, якщо він буде працювати для бідних, він зможе отримати нагороду від Бога, - зазначає Єрма. – Бідний чоловік  багатий своєю молитвою і вірою, і його молитва має більшу силу перед Богом. Тому багаті піклуються про бідних без коливань. Бідна людина, якій допомагає багатий, молиться Богу за нього і дякує Йому за нього».

З цього міркування виникає поняття милостині як засобу для отримання прощення за гріхи.

Більш того, милосердя, як підкреслював святий Лев Великий (Проповідь 11), подібно до кредиту, який дають Богу. Бо той, хто дає нужденним, знає, що він пропонує Богу все, що у нього є, і точно так само як він розділяє з Христом земні блага, Христос розділить з ним Царство Небесне.

Лев Великий (в Проповіді 6) ототожнює бідних з Христом, Який наполегливо закликав дбати про нужденних, щоб ми, роблячи це, вважали, що в цих людях ми одягаємо, приймаємо і плекаємо Його Самого.

Концепція милостині підкріплюється літургійними святами, в ході яких збиралися пожертвування (Тертуліан, Апологетика 39). У святоотцівській літературі милостиня постійно згадується там, де вказується, що її можна прийняти, лише коли вона виходить із законних заробітків і гідної професії (Климент Олександрійський, Paedagogus 1, 11). Благодійність - згідно Отців Церкви - повинна мотивуватися насамперед євангельськими причинами, а також любов'ю до ближнього, концепцією рівності, почуттями спільності.

Все це призводить до аскетичного життя, до форм чернецтва і пауперизму, погоджуючи соціальний і духовний аспект вибору життя, заперечуючи власне соціальне становище, не турбуючись про право власності та прямуючи до щедрості і братерства.

Джерела:     Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

11.01.2018р. Б. / Запорізький священик "УПЦ" МП пішов з церкви після обструкції за українську мову

Виступ ієрея "Української" православної церкви Московського патріархату Анатолія (Ревтова) українською мовою спричинив скандал на зборах Запорізької єпархії вчора, 10 січня.

Про це порталу Depo.Запоріжжя розповів сам священик.

Збори відбувалися у Свято-Покровському кафедральному соборі за участю представників всіх парафій єпархії (священиків та мирян) та під головування митрополита Луки.

Серед інших тем на зборах обговорювали вчинки Анатолія, а саме його гострі коментарі у соцмережах з критикою проросійського курсу "УПЦ" МП (зокрема у світлі скандалу після відмови священика цієї церкви відспівувати "неправильно хрещену" загиблу дитину). Висловити свою позицію Анатолію не дали - його перервали, бо почав говорити українською мовою.

"Люди, миряни, одразу як закричали: "Говорите на русском". Я їм кажу: українська - моя державна мова. А потім до мене підбігає секретар єпархії, каже: "Ты когда к нам пришел 4 года назад, ты говорил на русском". Кажу йому: "Але після того ваша держава напала на мою державу. Люди змінюються, я змінився". Вони (парафіяни - Ред.) кричали, штовхалися, думав, ще й поб'ють", - розповів священик.

Після цього він пішов зі зборів.

Анатолій додає, що тепер твердо вирішив: продовжувати служіння в "УПЦ" МП він не зможе. Його проукраїнські погляди вже давно призводили до непорозумінь з іншими членами єпархії.

"Ця церква не є українською. Вона використовує гроші України, заробляє на ній, і водночас ненавидить її. Яка це українська церква, якщо в ній ікона царя висить? Я єдиний в єпархії служив українською - півтора роки поспіль. Один раз я намагався почати проповідь українською, іншим разом просто говорив нею з людьми в соборі - обидва рази настоятель мене за це сварив - мовляв, тебе тут ніхто не зрозуміє", - пояснює чоловік.

Крім того, священики іноді висловлювали невдоволення поїздками Анатолія на Донбас до українських військових та його співпрацею з волонтерами. А сьогоднійшні події стали для нього "останньою краплею".

Джерело:  Воїни Христа Царя

08.01.2018р. Б. / «Хочу поділитися різдвяною радістю з тими, кому, можливо, є найтяжче сьогодні радіти», — Глава УГКЦ (+VIDEO)

Ми кажемо, що Христос хоче сьогодні народитися в кожному з нас, у кожній вашій сім'ї, у нашій Україні. Але що це означає? Дуже часто наші слова розходяться з нашими ділами. На жаль, ми навіть як християни одне віруємо і ісповідуємо словами, а інше ісповідуємо нашими окремими словами і вчинками. Сьогоднішнє свято Різдва кличе нас, є викликом для усіх нас втілювати те, у що віримо, в наше щоденне життя.

Про це сказав Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у різдвяній проповіді до вірних під час Архиєрейської Літургії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві.

Сьогодні, сказав проповідник, ми святкуємо свято Різдва Христового, свято народження між нами і для нас Сина Божого, нашого Спасителя Ісуса Христа. У цю Різдвяну ніч усі дороги ведуть до Вифлеєму. У кожного є своя дорога до вифлеємського вертепу. Кожен пройшов до цього різдвяного часу в свій особистий спосіб...

«Ми можемо сказати, — відзначив Глава Церкви, — що Різдво Христове є закликом і є викликом. Закликом — запрошенням до кожного з нас знайти дорогу до Вифлеєму, до повноти життя, нашу дорогу до справжньої радості, справжнього світла і так бажаного миру».

Але Різдво, вважає Блаженніший Святослав, також є викликом. Тому що цей виклик означає, що віруючи у таїнство воплочення, у те, що невидимий Бог став видимим немовлям є завданням кожному з нас втілювати нашу віру в нашому особистому житті.

«Бог став людиною. Це означає, що він увійшов у людську історію. Це означає, що він став частиною культури, яку творить для людини. Викликом Різдва для нас, українців, сьогодні є те, щоби наша віра, наше свято Різдва стало нашою культурою, тобто нашим способом життя», — сказав Предстоятель.

«Ми можемо сказати, яка ж багата є наша різдвяна культура. Як багато ми можемо почерпнути з того способу переживання Різдва наших предків. Але все те залишиться лише в минулому, якщо ми з вами не будемо втілювати і перетворювати на культуру третього тисячоліття, нашу віру у воплоченого Бога», — просить замислитися духовний лідер греко-католиків.

Наше Різдво, вважає Архиєрей, дуже легко може перетворитися лише на якийсь комерційний, етнографічний момент, загубивши справжній духовний зміст. Різдво може перетворитися на день без присутності народженого. Це є виклик християн нашого часу.

«Дозвольте мені в цей день сердечно вас привітати. Нехай наші різдвяні побажання сьогодні залунають у серцях усіх українців, нехай оці небесні дари, які приніс нам новонароджений Спаситель, наповнять наші домівки. Частиною різдвяної християнської культури є рух до ближнього. Бог став нашим ближнім. Прийшов до нас і народився як маленька дитина. Давайте ми будемо зближатися до тих, хто є поруч», — зазначив Глава УГКЦ.

«Хочу привітати і поділитися різдвяною радістю з тими, кому, можливо, є найтяжче сьогодні радіти. Мої думки сьогодні линуть туди, де йде війна, де українська земля стогне від болю військових дій», — сказав Блаженніший Святослав.

Глава Церкви попросив, аби з нашого Патріаршого собору Воскресіння Христового ми засилали наші вітання нашим братам і сестрам в анексованому Криму і окупованому Донбасі. «Давайте сьогодні згадаймо тих матерів, рідних і близьких наших загиблих героїв України, згадаймо сьогодні наших поранених, щойно звільнених з полону. Давайте до них прийдемо і разом з ними заколядуємо», — попросив Предстоятель.

Також Предстоятель УГКЦ передав вітання усім українцям, які силою обставин є розпорошені по цілому світі. «Бажаю усім веселих свят Різдва Христового, усіх небесних благодатей, щоб наші добрі побажання втілилися в дійсність. Щоб новий рік був сповнений радості, Божого світла і Христового миру», — побажав Блаженніший Святослав.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

06.01.2018р. Б. / Глава УГКЦ про корупцію в Україні: «Корупція в державі виникає тоді, коли відбувається злиття великого бізнесу і влади»

Злиття грошей і влади є найбільшою бідою України, тому що народ відчуває себе зайвим. Бізнес і влада дивляться на народ лише як на ресурс, як на робочу силу, якому не потрібно платити справедливої платні... Або вони дивляться на народ як на потенційних виборців для того, щоб здобути владу. Однак про добро людини та про саму людину ніхто не думає і не дбає. Ми в Україні маємо таку ситуацію, яка фактично відповідає неморальним, корумпованим стосункам, які характерні для пострадянського простору.

Про це говорив Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав під час прямого ефіру програми «Великий ефір Василя Зими» на телеканалі «Еспресо» у п’ятницю, 5 грудня, коментуючи проблему корупції в українському суспільстві крізь призму церковного бачення цієї проблематики.

На думку Предстоятеля, цю проблему слід розглядати з різних рівнів, зокрема з особистого та суспільного. «Перший рівень — це є рівень особистого життя і особистої моралі. Тут антикорупційне правило звучить так: “Я не беру і не даю хабарів!” Проте це не просто, бо ми мусимо тоді йти проти течії. Сьогодні наша Церква розвиває антикорупційне душпастирство для того, щоб ми на рівні особистих рішень та культури, справді боролися з хабарництвом, яке оточує нас в побутовому житті», — зазначив Глава Церкви.

За його словами, для України є досі актуальним вчення і думка Папи Венедикта ХVI. Ще у 2009 році, коли світ потерпав від світової фінансової кризи, Понтифік написав енцикліку «Caritas in Veritate» (Милосердя в істині). У ній Папа Венедикт ХVI писав про те, що для того, щоб зрозуміти проблему корупції в суспільному значенні, потрібно собі уявити, що у суспільстві (зокрема в демократичному) необхідно бачити систему трьох гравців. Тож є три суб’єкти суспільного життя і стосунків.

«З одного боку, це є народ (громадянське суспільство), який є джерелом влади. З другого боку, є держава та державні структури. А третій гравець — це є вільний ринок, тобто бізнес. Якщо в демократичній державі існує цей трикутник і кожний з його суб’єктів зберігає відповідні моральні норми, тоді суспільство є справедливим і у нього є шанс побороти корупцію», — переконаний очільник греко-католиків.

Глава Церкви запевняє, що корупція в державі виникає тоді, коли відбувається злиття великого бізнесу і влади. Таким чином все суспільство є корумповане. Він вірить, що корупцію в Україні все-таки вдасться побороти, однак на це потрібен час.

«Не можна призначити одну особу і робити її винною в системній корупції в державі, бо це є імітацією боротьби з корупцією. Нам справді потрібно усвідомити моральні правила функціонування суспільства і прагнути до здорового способу суспільного життя», — закликав глядачів Блаженніший Святослав.

Варто не забувати, що в інших країнах цей трикутних також переживає певні виклики, оскільки світ глобалізується. Тому потрібно знову і знову нагадувати всім (навіть в контексті глобалізації), що не можна забувати насамперед про саму людину.

«Думаю, що саме Різдво для нас сьогодні є унікальним святом, щоб ми відкрили для себе важливість людини. Адже якщо людське життя буде просто продуктом споживання або предметом торгів, то такого типу суспільні міжнародні відносини абсолютно терпітимуть кризу і це означатиме кінець демократії», — наостанок підсумував Глава УГКЦ.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ